http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1208192613


Події в колонії № 100

Харківська правозахисна група | khpg.org.ua
28 березня на офіційному сайті Державного департаменту з питань виконання покарань з‘явився прес-реліз, у якому повідомлялося наступне: «Державний департамент України з питань виконання покарань офіційно заявляє, що 27 березня 2008 року у Темнівській виправній колонії /№100 24 засуджених після відбою лезами від одноразових станків нанесли собі незначні порізи рук. Свої дії засуджені мотивують занадто суворим режимом тримання. Зокрема, вимагають надання їм вільного пересування по установі.

Фізична сила та спеціальні засоби до засуджених не застосовувалися.

На даний час обстановка в установі стабільна. На місці події працює комісія у складі представників Державного департаменту України з питань виконання покарань, управління Департаменту в Харківській області, працівники обласної прокуратури, представники правозахисних організацій».

Але, за наявною на той час у правозахисників інформацією, ситуація в колонії залишалася нестабільною. Протягом 28 березня більшість засуджених, що протестували проти нелюдських умов утримання, не мали можливості зустрітися із представниками ЗМІ та представником громадськості, якого було допущено на територію колонії. 28 березня працівник Харківської правозахисної групи Людмила Клочко зв’язалася з заступником Громадської Ради при управлінні Департаменту, який перебував в цій колонії, там же знаходився і начальник управління Департаменту, але з’ясувати нічого не вдалося. Людмила Клочко повідомила харківським журналістам про надзвичайну подію в колонії.

Під час перебування в колонії Людмила Клочко зустрілася із засудженими, які нанесли собі тілесні ушкодження. В момент прибуття Людмили Клочко до колонії «протестанти» з речами очікували в приміщенні в медсанчастини.

Розповідає Людмила Клочко: «Звичайно розмовляти без персоналу колонії мені не дозволили, але я довідалася в Серебрянського (засуджений, який першим розпочав протест), що причиною його вчинку було упереджене відношення «загонового». Сам засуджений побоювався, що проти нього можуть порушити кримінальну справу за ст. 391 КК. Адміністрація колонії заперечує такі наміри, бо Серебрянському залишалося 54 дні строку, і представник адміністрації заявив, що анітрошки не хотів бачити Серебрянського у своїй колонії довше. Серебрянський і ще 20 осіб почувають себе задовільно, у деяких одна, у деяких дві руки перев'язані. Двоє продемонстрували свіжі садна на ногах, стверджуючи, що впали. Всі були спокійні.

Зовсім не така обстановка була в житловій зоні. Там зібралася група засуджених, які вимагали, щоб повернули із МСЧ, тих хто порізав руки. Свої вимоги вони пояснювали побоюванням за життя й здоров'я своїх товаришів, припускаючи, що до них будуть застосовані які-небудь репресивні міри. Слух про спецназ проникав в усі вуха, які чують. Мене запитували чи бачила я спезназ. Я дійсно бачила двох або трьох чоловік у камуфляжі й чорних масках, коли входила в колонію. Взагалі засуджені спочатку віднесли до мене з недовірою, зажадали документи, що засвідчують, що я з правозахисної групи. У ХПГ не прийняті посвідчення, тому пред'явити мені було нічого. Деякі пішли зі словами «ліхтар». Але інші підійшли ближче й почалася розмова. Звичайно, працівники колонії були присутні. Деякі з ув'язнених листувалися зі мною раніше, вони причепливо допитували, що саме було написано в моїх відповідях на їх листи. Дякуючи, що пам'ять мене не підвела – і довіру було відновлено, повірили, що я це і є я. Так докладно описую цей епізод, щоб було зрозуміло –і ці люди нікому не довіряють. Чому? Напевно їх часто обманювали. По одному й усі разом заговорили про свої проблеми. Я чесно все записала, от на що найчастіше скаржилися:

– До нас не ставляться як до людей, нехтують , не виконують вимоги УИК.

– Деяким не надали короткострокові побачення, інші скаржилися, що були позбавлені тривалого побачення, коли приїхали родичі.

– Один із засуджених поскаржився, що передачу, що передала йому дружина, не віддавали кілька днів, а продукти зіпсувалися. Звичайно, йому боляче й кривдно, що дружина на останні гроші купує продукти, а вони пропадають.

Багато скарг на медичне обслуговування: хворому астмою заборонили мати при собі інгалятор (маю надію, що це питання буде вирішене, їм зацікавився начальник колонії). ВІЛ-інфікований засуджений сказав, що його абсолютно не лікують – і ця проблема була відома й раніше, зараз вона в стадії остаточного вирішення. Кілька людей поскаржилися на те, що їм не дозволяють мати при собі ліки, а санчастина далеко – і так і дійти не встигнеш. Навели приклад, коли 30-літній засуджений помер, не дійшовши до лікаря. Багато відзначали високу смертність – «у нашому загоні за короткий строк трьох не стало». Розповідали про «дідуся», що постійно пише скарги на «погане здоров'я», а йому не допомагають.

– Були скарги фінансового характеру – чорнобилець скаржився, що його пенсію перевели за його місцем перебування, а гроші на його рахунок не були нараховані. Інші люди стверджували, що дуже мало платять за роботу у промзоне. «Працюють до сьомої вечора, а одержують копійки».

Були також скарги, на те, що «як тільки підходять пільги, так і провокують або просто приписують порушення режиму».

Усі висували претензії, що журналісти, які приїжджали в колонію вдень не були до них допущені, їм пред'явили їм якихось інших людей, які ні на що не скаржилися, а до нас телекамери не пустили».

Звучали й вимоги зміни керівництва колонії.

Скаржилися й на часте застосування спецзасобів, у тому числі гамівної сорочки, причому, надягають гамівну сорочку мокрої й коли вона сохне, то людина випробовує жахливі муки.

Поки я розмовляла з ув'язненими в сусідньому секторі «на локале» ще троє чоловік поранили собі руки, в одного з них сильна кровотеча. Їх відвели для надання медичної допомоги.

Пізніше мені показали людину із садном на голові, що ніяк не одержиш шляхом «самоушкодження» і загипсованой ногою – перелом великого пальця.

Повідомляли також про три людей, які мають більше серйозні пошкодження і перебувають у Мобе. Але їх мені відвідати не вдалося.

Я пообіцяла, що все напишу й передам журналістам.»

29 березня Людмилі Клочко і адвокату Аркадію Бущенку відмовили у відвідуванні ТВК-100, посилаючись на те, що там зараз перебувають представники Н.Карпачевой. Сама Ніна Іванівна не приїхала. До Харківської правозахисної групи постійно дзвонять батьки засуджених, вони збираються влаштувати акцію протесту під стінами колонії й зараз намагаються додзвонитися до губернатора Харківщини

Але після тривалих телефонних переговорів Євгена Захарова та Людмили Клочко з начальником обласного управління генералом Олександром Кизимом вдалося домовитися, що Людмила Клочко відвідає колонію і зустрінеться із засудженими. Ввечері цього ж дня Людмила Клочко знову з'їздила в Темнівку.

Відвідування закінчилося обіцянкою адміністрації не застосовувати силу до засуджених, і вони зняли голодування. І Людмила Клочко, і генерал Кизим були задоволені результатами цього відвідування.

Пізніше з колонії повідомили, що 30 березня вранці приїхала Ніна Іванівна Карпачева. Там оголосили по голосному зв'язку, що ті, хто бажає з нею зустрітися, повинні записатися.

Також засуджені повідомили, що ніч пройшла спокійно, але зранку декілька загонів відмовилися від прийому їжі.

Засуджені в цей час вимагають тільки одного – щоб до них до закінчення розслідування не застосовували ніяких санкцій – не били, не вводили спецназ.

А співробітники Секретаріату Омбудсмена продовжують працювати в колонії.

Євген Захаров в 100-й колонії бував багато разів, починаючи з кінця 80-х. Він каже: «Тут, на строгому режимі, утримуються рецидивісти. Взагалі колонія має дурну славу. Саме там багато років була «прес-хата», де лупцювали непокірних засуджених під звуки музики, внаслідок чого її назвали «музичною камерою». Її «знайшли» експерти Європейського Комітету із запобігання катуванням та поганому поводженню в 2005 році. під час візиту в колонію. Зараз у цій кімнаті бібліотека, і, як стверджують засуджені, зараз прес-хати немає – б'ють прямо в камері (в ПКТ), прямо в ДІЗО й т.і.). Цікаво, що тоді, наприкінці 80-х – початку 90-х потрапити в колонію було набагато простіше, ніж зараз. Але тоді було менше інформації про те, що відбуватися усередині, і потрапити в колонію для зустрічі із засудженим в такий ситуації було просто неможливо. Усе виявлялося пост фактум.»

А 31 березня нас знову повідомили, що спецназ б’є засуджених, що вони поновили голодування і знову завдають собі ушкоджень. Інші джерела повідомили, що вночі з 30 на 31 березня декілька десятків засуджених вивезли з УВП №100. Куди – невідомо. Перевірити ці повідомлення ми не можемо.

Було б даже бажаним ретельне вивчення причин жорсткого протистояння адміністрації УВП та засуджених і вжиття заходів, які унеможливили би такі конфлікти в майбутньому. Проте виглядає так, що і адміністрація, і засуджені не хочуть ні в чому визнавати правоту опонентів. Коли працівники ХПГ намагалися переконати, що ця позиція не сприяє нормалізації ситуації в колонії, то реакція засуджених була вкрай негативною: вони обвинуватили правозахисників у співпраці з адміністрацією. А адміністрація так само нервово реагувала на критичні зауваження в свій бік.

Необхідне нормативне закріплення візитів незалежних спростерігачів до установ виконання покарань. Правові підстави для цього є - ратифікований ще в липні 2006 року Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Проте керівництво держави не виявляє ніякого бажання це робити. Наслідком буде постійне повторення подібних конфліктів.

щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном