http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1755977501
В нічній темряві з 28-29 липня 2025 року над Біленьківською виправною колонією №99 (Запорізька область) пролунали чотири потужні вибухи. Це були керовані авіабомби (КАБи), скинуті російською авіацією. Уламки, бетон, обвалені стіни, крики з-під завалів. Офіційно — 17 загиблих і 42 поранених.
Це був не лише воєнний злочин Росії, але й злочин державної байдужості України. Ці смерті стали можливими через багаторічне ігнорування загроз, відсутність елементарних заходів безпеки та нехтування обов’язками, прямо передбаченими законом.
Ми відвідали місце трагедії, поспілкувалися з постраждалими та керівництвом установи, намагаючись з’ясувати, чи була бодай найменша можливість уникнути жертв. На території установи в багатьох місцях ми помітили попередження про небезпеку дронів, проте на практиці ситуація виявилася зовсім іншою.
Ці норми — не просто рекомендації, а обов’язки держави щодо захисту цивільного населення. Після того як суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, держава несе повну відповідальність за життя і здоров’я кожної особи, яка перебуває в ув’язненні. Це особливо важливо під час війни, коли беззахисні люди не здатні самостійно врятуватися від ракетних чи артилерійських ударів, атак дронів або інших загроз. Відповідальні за життя і здоров’я цих людей — агенти Держави, чиї прізвища та посади є публічними та відомими.
В офіційній відповіді на запит ГО “Захист в’язнів України” від Запорізької обласної військової адміністрації чітко вказано: “З 24 лютого 2022 року по 17 серпня 2025 року зафіксовано 35 випадків ворожих уражень територій, прилеглих до колонії, та самої установи”.
Тридцять п’ять ударів за три з половиною роки — це не “раптовий напад”, а системна та передбачувана загроза, яка мала стати підставою для негайної евакуації людей ще у 2022 році.
Обстріли відбувалися з різною інтенсивністю: від артилерійських і мінометних влучань до атак дронів-камікадзе та авіаційних бомб. Вибухи на території самої установи фіксувалися неодноразово, що підтверджено офіційно.
Адміністрація БВК-99 та Міністерство юстиції України були поінформовані про реальну загрозу. Кожен інцидент фіксувався, проводилися огляди місць влучань, складалися відповідні акти. Проте після кожного нового удару засуджені поверталися спати в ті самі будівлі, з тими самими крихкими вікнами, без жодного безпечного укриття.
За цей час у БВК-99 не з’явилося жодного сертифікованого сховища, яке відповідало б нормам цивільного захисту. Не проводилися повноцінні тренування, відпрацювання маршрутів евакуації чи розподіл людей по безпечніших секторах. Найголовніше — не було здійснено очевидного кроку: евакуації установи із зони ураження.
Це не недогляд, а свідома бездіяльність. Тридцять п’ять сигналів тривоги, тридцять п’ять можливостей запобігти трагедії — і жодної з них не використано.
За документами, у колонії було два укриття. Насправді це були приміщення без другого виходу, вентиляції чи каналізації, з місткістю 15-20 осіб.
Вони розташовувалися в закритих зонах: одне — в приміщенні харчоблока, друге — на КДіР (дільниці карантину та діагностики), куди засуджені не мали доступу без супроводу. Постраждалим, з якими ми спілкувалися, ми ставили одне й те саме питання: “У разі сигналу повітряної тривоги, почутого вночі, чи мали ви реальну можливість дістатися до сховища?”
Засуджений Д.:
“Укриття ми називали братською могилою. Лише раз спускалися туди на тренування. Під час тривоги я мав викликати інспектора, але інспектори ховалися самі. Навіть якби тієї ночі ми всі змогли втиснутися в ці так звані укриття, жертв було б значно більше”.
Засуджений Б:
“Жодного інструктажу не проводили. Самостійно дістатися до укриття ми не могли. Сирена не лунала, а персонал з’явився лише після вибухів. Рятувалися ми самі”.
Історія засудженого А.: працював, сподівався на УДЗ (Умовно-дострокове звільнення), а став інвалідом
А. прибув до колонії в червні 2024 року. Після карантину та діагностики (КДіР) його одразу направили до цеху з виробництва металопродукції. Робочі дні тривали з 7:30 до 18:00, іноді до 20:00. Норми виробництва зростали, вихідні надавали раз на два тижні. А. не відмовлявся від роботи, щоб уникнути конфліктів, сподіваючись на умовно-дострокове звільнення (УДЗ).
Дрони гуділи над колонією щодня, іноді залітаючи у ворота цехів. Укриття під бараком залишалося недоступним — потрібно було чекати інспектора, який під час тривог зникав.
У ніч трагедії перший вибух розбудив А., другий відкинув його разом із підлогою на нижній рівень. Його засипало уламками, порізало голову й руку. Босоніж, у шортах, він вибрався серед частин тіл та обгорілих трупів.
“Я бачив 17-18 посічених уламками тіл. Дехто був повністю вигорілим, чорним. А начальник у цей момент питав завгоспа: “Вова, а дошки цілі?” — мав на увазі дошки для нард, продукцію ширвжитку”, — згадує А.
Тепер він не може повноцінно ходити та потребує сторонньої допомоги навіть для базового догляду.
Історія засудженого В., який вижив випадково
В. прибув до БВК-99 восени 2023 року. Евакуації не проводили, хоча обстріли стали регулярними. Два укриття були лише формальністю — без вільного доступу та реальних шансів урятуватися.
О 23:20 у ніч трагедії після першого вибуху за межами установи В. почав будити сусідів. За чотири хвилини пролунав другий вибух, який зніс вікна та двері.
В. вижив дивом, але отримав тяжкі травми та тепер прикутий до ліжка, не здатний самостійно рухатися.
Історія засудженого П.
Після прибуття до установи в червні 2024 року працював у промзоні, де основним і фактично єдиним виробництвом було виготовлення металоконструкцій. Робочий день тривав із 7:30 до 18:00, а при невиконанні норми — до 20:00. Заробітна плата становила приблизно 1800-3100 грн на місяць; вихідні надавалися рідко й залежали від виконання плану. Укриття під бараком були фактично недоступні для засуджених, а під час повітряних тривог адміністрація розбігалася, залишаючи людей без інструкцій і можливості укритися.
Засуджений свідчить, що дрони регулярно літали над колонією, фіксуючи розташування виробництва й житлових приміщень. У ніч трагедії чотири авіабомби КАБ влучили на територію установи — зокрема між п’ятим і шостим бараками та в їдальню. Будівлі були зруйновані, багато людей загинуло миттєво. Поранених і загиблих діставали самі засуджені.
У перші хвилини після обстрілу адміністрація колонії на місці відсутня. Постраждалих з-під завалів витягали інші засуджені. Пожежники прибули першими, а “швидкі” — лише за 20 хвилин.
Засуджений Г.:
“Перші 20 хвилин рятували самотужки. Я витягував з-під завалів і живих, і мертвих. На мостку висіли чиїсь ноги. Я закрив очі вісьмом загиблим. Якби нас евакуювали раніше — ніхто б не загинув”.
Після обстрілу почали евакуювати пенітенціарні заклади в Запорізькій області.
Однак тисячі засуджених досі перебувають у небезпечних зонах — на Харківщині, Донеччині, у прифронтових районах Сумської та Миколаївської областей. Умови безпеки там не кращі, а ризик повторення Біленьківської трагедії залишається високим. Враховуючи, що лінія фронту постійно змінюється і небезпека може зрости будь-якої миті:
Біленьківська трагедія — це не “нещасний випадок” і не “неминучий наслідок війни”. Це наслідок свідомої бездіяльності посадових осіб, які:
Відповідальність за життя засуджених лежить на державі та її представниках — від керівництва ДКВС і Мін’юсту до конкретних посадовців колонії. Їхні дії та бездіяльність повинні отримати належну правову оцінку за Кримінальним кодексом України та стати предметом розслідування не лише національних органів, але й міжнародних судових інституцій.
Позбавлення волі — це не смертний вирок. Держава, яка цього не розуміє, сама стає співучасником убивства.