Права за ґратами: чи наблизили нас нові правила до Європи?

Правила затверджені наказом Міністерства юстиції України № 3441/5 від 12 грудня 2025 року Наказ підписала заступниця міністра юстиції з питань європейської інтеграції Людмилою Сугак — і це формально підкреслює прагнення України просуватися в напрямку відповідності європейським стандартам у сфері поводження з особами, позбавленими волі.

Попри технічний характер багатьох змін, у їх сукупності можна побачити спробу врегулювати важливі сфери — медичне забезпечення, цифрову комунікацію, внутрішній контроль і дисциплінарну практику. Водночас постає питання: чи ці нововведення дійсно наближують Україну до стандартів Європи, чи лише формалізують певні аспекти чинної пенітенціарної моделі? Спробуємо в цьому розібратися.

Медична допомога: відхід від адміністративного втручання

Змінами до Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів та установ виконання покарань передбачено, що особам, узятим під варту та засудженим до позбавлення волі, медична допомога надається медичними працівниками закладів охорони здоров’я Центру охорони здоров’я ДКВС України. При цьому прямо зазначено, що медичні працівники здійснюють свою діяльність відповідно до стандартів Міністерства охорони здоров’я України та внутрішніх нормативних документів ЦОЗ ДКВС. У тексті правил послідовно вилучено формулювання, які пов’язували надання медичної допомоги з адміністрацією установи виконання покарань або СІЗО. Це положення фіксує важливий принцип — відокремлення медичної функції від режимної та адміністративної. Такий підхід відповідає базовим вимогам Європейського комітету з питань запобігання катуванням (CPT), який неодноразово наголошував, що медичний персонал у місцях несвободи має діяти незалежно від адміністрації установи. Посилання на стандарти МОЗ України створює правову основу для застосування загальнонаціональних клінічних протоколів і може бути використане як аргумент у спорах щодо належності медичної допомоги.

Водночас ця норма не означає інституційної незалежності тюремної медицини в повному розумінні. Центр охорони здоров’я ДКВС України залишається у сфері управління Міністерства юстиції, а отже, медична служба і далі функціонує в межах пенітенціарної системи. Без зовнішнього контролю, механізмів незалежного нагляду та доступу до цивільних лікарів це розмежування має радше організаційний, ніж системно‑реформаторський характер.

У новій редакції правил прямо передбачено, що адміністрація установи не має права втручатися у процес надання медичної допомоги, у тому числі — оцінювати медичні показання. Зазначено, що у разі звернення особи до адміністрації щодо потреби в медичній допомозі, адміністрація зобов’язана забезпечити доставку такої особи до медичної частини закладу охорони здоров’я Центру охорони здоров’я ДКВС України.

На перший погляд, це положення не є радикально новим — і раніше формально медична служба ЦОЗ ДКВС вважалася відокремленою. Проте на практиці адміністрація у багатьох випадках контролювала доступ до медичної допомоги, оцінюючи доцільність скерування, особливо у випадках хронічних захворювань або “повторних звернень”. Тепер же відмова адміністрації від функції первинного “фільтру” зафіксована на нормативному рівні, що створює додаткові підстави для захисту прав ув’язнених. Водночас строк доставлення до лікаря не конкретизується. У нормі йдеться лише про обов’язок забезпечити доставку без зволікань. У практиці Європейського комітету з питань запобігання катуванням (CPT) неодноразово підкреслювалась вимога “without delay” (без затримки), особливо у випадках скарг на біль або симптоми, що можуть свідчити про погіршення стану. Отже, нововведення мають потенціал посилити незалежність медичного обслуговування та зменшити ризик адміністративного блокування доступу до лікарів — але лише за умови ефективного моніторингу і фіксації звернень.

Утім, слід чітко розуміти: Центр охорони здоров’я ДКВС України продовжує функціонувати в межах вертикалі Міністерства юстиції. Попри нові формулювання у Правилах внутрішнього розпорядку, що декларують невтручання адміністрації установ у процес надання медичної допомоги, сама медична служба залишається організаційно та функціонально залежною від тієї ж системи, яка відповідає за утримання осіб під вартою. Йдеться не про інституційну незалежність у сенсі міжнародних стандартів, а лише про спробу внутрішнього розмежування повноважень між охороною та медициною.

Передачі функцій пенітенціарної медицини до системи Міністерства охорони здоров’я, як рекомендує Європейський комітет із запобігання катуванням (CPT), не відбулося. Реформа в цьому напрямку досі залишається заблокованою, а нові норми — радше спробою централізувати й уніфікувати медичну практику в межах ДКВС, ніж забезпечити її реальну незалежність і орієнтований на пацієнта підхід. Також варто зазначити, що роками відсутній затверджений Порядок надання медичної допомоги особам, які утримуються у слідчих ізоляторах, зумовлює неналежну та неефективну організацію медичного обслуговування ув’язнених. Унаслідок цього такі особи систематично стикаються з відмовами у наданні необхідної медичної допомоги, необґрунтованим затягуванням направлення на госпіталізацію до закладів охорони здоров’я та іншими перешкодами у реалізації права на охорону здоров’я. Неврегульованість питань медичного забезпечення в СІЗО істотно обмежує доступ ув’язнених до медичної допомоги та створює реальну загрозу їхньому здоров’ю та життю.

Натомість замість Порядку набули чинності зміни до ПВР СІЗО, що, зокрема,  регламентує роботу закладу охорони здоров’я ЦОЗ ДКВС та медичної допомоги ув’язнених і засуджених в СІЗО в цілому, але це не вирішує основних проблем з якими стикаються ув’язнені.

Техніка, фіксація, дисципліна

Друга важлива категорія змін стосується використання технічних засобів у місцях несвободи, зокрема — порядку фіксації подій, фото— та відеозйомки, а також користування планшетами засудженими.

Згідно з оновленими Правилами внутрішнього розпорядку СІЗО, працівники установ отримали офіційне право здійснювати фото— та відеофіксацію службових ситуацій за допомогою технічних засобів, включно з планшетами. Йдеться виключно про службовців — для яких ці дії розглядаються як частина виконання посадових обов’язків. Це не означає, що засудженим або ув’язненим дозволено самостійно фіксувати події чи умови тримання — подібного дозволу в чинних нормах не передбачено.

Це положення потенційно відкриває нові можливості для документування дисциплінарних інцидентів, надзвичайних подій, застосування фізичної сили чи спецзасобів. Така фіксація може стати важливим інструментом для внутрішніх перевірок і службових розслідувань, а за належного регламентування — і для зовнішнього контролю. Однак, наразі доступ до таких записів обмежується виключно адміністративним контролем. Ані захисники, ані правозахисні організації, ані родичі ув’язнених не мають гарантій доступу до цих матеріалів навіть у випадках скарг на жорстоке поводження чи порушення прав. Це ставить під сумнів прозорість нової системи фіксації.

Водночас окремі новації стосуються користування планшетами самими засудженими — зокрема, уточнено процедуру їхнього вилучення. Встановлено, що у разі порушення встановлених правил користування, планшет може бути вилучений зі складанням відповідного акта, з визначенням підстав, строків зберігання та умов повернення. Передбачено також внесення записів у відповідну документацію.

На перший погляд, це виглядає як спроба уніфікувати та формалізувати дисциплінарну практику, запровадивши зрозумілу процедуру. Але з урахуванням практики застосування подібних норм у пенітенціарній системі, існує ризик, що вилучення цифрових пристроїв залишатиметься інструментом адміністративного тиску — зокрема, у відповідь на спроби засудженого комунікувати з зовнішнім світом, фіксувати факти порушень або захищати свої права.

Оскільки планшети в установах ДКВС, як правило, є єдиним каналом цифрового спілкування (листування, відеозв’язок, електронні звернення), будь-яке їх вилучення автоматично означає суттєве обмеження права на контакт із зовнішнім світом. Це особливо критично в умовах, коли паперові звернення надсилаються з затримками, а особисті побачення залишаються обмеженими.

Таким чином, нові норми щодо цифрових пристроїв і фіксації подій мають як потенціал для покращення службової прозорості, так і очевидні ризики зловживання. Без незалежного моніторингу, зовнішнього доступу до відеоархівів, прозорих процедур оскарження вилучення планшетів — ці зміни залишаються адміністративним регламентуванням, а не гарантією цифрових прав у місцях несвободи.

Довічно засуджені та питання ізоляції

“З урахуванням останньої наявної оцінки поведінки засуджених дозволяється у вільний час, передбачений розпорядком дня, виведення засуджених до довічного позбавлення волі, які тримаються в ПКТ, з різних камер та їх вільне пересування в межах окремого ізольованого поста під постійним наглядом персоналу установи виконання покарань з дотриманням вимог режиму та ізоляції, визначених статтею 92 Кримінально‑виконавчого кодексу України.”

Оновлення до ПВР передбачають нову можливість для засуджених до довічного позбавлення волі — за письмовим погодженням адміністрації і за умови позитивної оцінки поведінки, їм може бути дозволено пересування в межах окремого ізольованого поста у вільний від основних занять час. Це не означає, що такі особи зможуть вільно пересуватися по території установи або взаємодіяти з іншими категоріями засуджених. Йдеться про обмежений простір всередині спеціального режимного блоку, в межах якого утримуються лише довічно засуджені, і лише за умови постійного нагляду з боку персоналу. Це положення формально відкриває можливість певного, хоч і мінімального, людського контакту між довічниками, але воно не змінює їхнього статусу, не передбачає соціалізації, спільної праці чи навчання. Відповідно, сама суть умов тримання не змінюється: це залишаються режим суворої ізоляції, відсутність перспективи ресоціалізації і соціальної адаптації, а також обмежений рух у межах замкнутого середовища. Норма швидше впорядковує можливість виведення з камери, яка раніше здійснювалася за розсудом адміністрації, аніж запроваджує реальну зміну підходу до ресоціалізації довічно ув’язнених. Така обмежена ініціатива не вирішує головної проблеми — довічного утримання без перспективи перегляду, або умовно-дострокового звільнення. Вона також не відповідає ключовим висновкам Європейського суду з прав людини, який наголошує на право засудженого на надію, особливо для тих, які вже відбули 25-30 років покарання, а також на потребі забезпечити умови для поступової соціальної адаптації навіть для тих, хто відбуває найтриваліші терміни.

Чи є ці зміни євроінтеграційними?

Чи можна назвати ці зміни євроінтеграційними — питання не риторичне, а принципове. У формальному вимірі відповідь радше позитивна. Сам наказ підписаний заступницею міністра юстиції з питань європейської інтеграції, у тексті неодноразово апелюють до стандартів Міністерства охорони здоров’я, використовується мова “розмежування повноважень”, “невтручання адміністрації”, “унормування процедур”. Усе це добре вкладається в зовнішню логіку адаптації до європейських підходів і може бути представлене як виконання рекомендацій міжнародних партнерів.

Однак у змістовному, правозахисному сенсі ці зміни не тягнуть на справжній євроінтеграційний крок. Вони не створюють нових суб’єктивних прав для осіб, позбавлених волі, і не запроваджують додаткових юридичних гарантій їх реалізації. Ув’язнені й надалі не мають системного доступу до цивільних лікарів, медична служба залишається в підпорядкуванні того самого відомства, яке відповідає за ізоляцію і режим, а зовнішній незалежний контроль за якістю медичної допомоги так і не з’являється. Ключова вимога, на якій роками наполягають Європейський комітет із запобігання катуванням і правозахисні організації, — виведення пенітенціарної медицини з-під контролю органів виконання покарань і її інтеграція в загальну систему охорони здоров’я — знову залишилася поза межами реформи.

Фактично йдеться про внутрішнє впорядкування відомчої системи, а не про її трансформацію. Розмежування ролей у межах однієї вертикалі не дорівнює незалежності, а посилання на європейські стандарти без створення механізмів їх примусового дотримання не змінює реальне становище людини за ґратами. У цьому сенсі наказ № 3441/5 демонструє знайомий для української пенітенціарної політики підхід: модернізація мови і процедур без перегляду фундаментальних засад.

Європейська модель — це не лише стандарти на папері, а насамперед інституційні гарантії, зовнішній контроль і пріоритет прав людини над логікою режиму. Поки ці елементи залишаються відсутніми, подібні зміни варто розглядати не як крок до Європи, а як обережні, обмежені і здебільшого косметичні корекції старої системи.

Висновки

Оновлення правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах сигналізують про прагнення навести лад у ключових процедурах — медичному забезпеченні, використанні технічних засобів, документуванні подій. Однак за своєю суттю ці кроки залишаються технічними коригуваннями в межах тієї самої відомчої логіки, де контроль, нагляд і надання допомоги зосереджені в одних руках.

Без чіткої межі між каральною і захисною функціями держави пенітенціарна система не може претендувати на відповідність європейським стандартам. Передача медичної служби до сфери охорони здоров’я, відкритий і незалежний моніторинг, можливість звернення до зовнішніх лікарів, прозорість у дисциплінарних процедурах, право на ефективну скаргу — саме ці елементи становлять сутність правозахисної реформи, а не лише її риторику.

Важливо, щоб правозахисна спільнота, адвокати, журналісти, Уповноважений Верховної Ради з прав людини і Національний превентивний механізм (НПМ) не втрачали фокус на змісті — не лише на змінах у нормативці, а на тому, чи змінилася реальна ситуація для тих, хто сьогодні перебуває за ґратами. Чи надається невідкладна допомога, чи припиняються катування, чи фіксується скарга, чи є зловживання владою?

І саме за цими ознаками — конкретними, емпіричними, людськими — маємо оцінювати будь-які зміни в системі покарань. Бо європейські стандарти починаються не з формулювань у наказах, а з того, що в тюрмі з тобою поводяться як з людиною.