http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1453381148


Закон про умовне звільнення довічно засуджених: фейкові перестороги та невраховані наслідки

"Донецький Меморіал"
Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням" прийнятий Верховною Радою України 26 листопада 2015 року № 847-VІІІ. Цим законом передбачається можливість застосування за рішенням суду умовного звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Президент не підписав закон, відхиливши його.
Цей закон викликав суперечливі відгуки. Деякі з них стали підставою для його відхилення. Вважаємо, варто розглянути та оцінити основні відгуки щодо закону та можливих наслідків його відхилення або ухвалення.

6 фейкових пересторіг щодо умовного звільнення довічно засуджених осіб
1. Умовне звільнення довічно засуджених осіб порушує відповідність покарання скоєному злочину.
Якщо за логікою авторів перестороги зменшення визначеного судом строку покарання довічно засудженим через умовне звільнення є порушенням відповідності цього покарання тяжкості скоєного злочину, то таким же порушенням відповідності треба вважати застосування до осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, механізмів амністії та умовно-дострокового звільнення. Вони також дозволяють звільняти засуджених раніше визначеного судовим вироком терміну. Але ж ці механізми зменшення міри покарання без проблем давно та звично застосовуються і не вважаються порушенням відповідності покарання злочину.
Складається враження, що у прихильників цієї перестороги відсутня послідовність у їх позиції, коли вони одній особі, засудженій за особливо тяжкі злочини до 15 років позбавлення волі, вважають дозволеним звільнитися умовно-достроково після відбуття 11 років 3 місяців покарання (3/4 терміну покарання), а іншій особі, засудженій також за особливо тяжкі злочини, але довічно, не дозволяють звільнитися ніколи. Натомість принципової різниці у тяжкості злочинів немає, є тільки «кількісна» відмінність.
Вважаємо, що про відповідність покарання скоєному злочину має сенс говорити у момент призначення покарання, але вимагати збереження такої відповідності у всіх життєвих випадках зі спливом 20 років, ігноруючи вплив інших факторів – як мінімум, вельми сумнівно.
Якщо ж задатися питанням: в чому може полягати дійсний сенс такої перестороги? – то однією з наймовірних відповідей напрошується така: зазвичай такі юридичні конструкції будуються у випадках, коли є намір створити сприятливі умови для корупційних дій.

2. Умовне звільнення для довічно засуджених надає можливість звільнятися маніякам та особливо небезпечним злочинцям.
Автори заперечення свідомо не бажають бачити різниці між правом (можливістю) на умовне звільнення та його практичною реалізацією. Вони пересмикують, подаючи наявність теоретичної можливості довічно засудженим особам бути звільненими як реальну майже невідворотню загрозу реалізації такої можливості щодо будь-кого з довічно засуджених, включаючи маніяків.
Так, цей закон стосується всіх довічно засуджених осіб. Проте умовне звільнення має здійснюватися, звичайно, не автоматично, а за певною процедурою та за наявності певних умов. Рішення про умовне звільнення має ухвалюватися судом за поданням адміністрації установ виконання покарань. Не варто вважати такими вже непрофесійними працівників установ виконання покарання і судів та допускати, що перші вирішать можливим умовне звільнення маніяка і запропонують це, подавши до суду відповідні документи, а суддя, якщо все ж отримає таке подання, ухвалить рішення про застосування умовного звільнення до маніяка. Практика застосування УДЗ свідчить: звільняють не всіх, хто за законом має право на УДЗ. Щороку нині звільняють тільки біля 47% осіб, які мають право на УДЗ, водночас майже 53% осіб відмовляють у застосуванні дострокового звільнення.
Прихильники цієї перестороги вважають чомусь, що з довічно засудженими не можливий такий же підхід: умовне звільнення отримуватимуть тільки ті з довічно засуджених, кого суд визнає достойним та безпечним для суспільства. То ж твердження про те, що умовне звільнення для довічно засуджених надає можливість звільнення маніякам та особливо небезпечним злочинцям є штучним і суперечить існуючій практиці дострокового звільнення. На жаль, і про це заперечення можна сказати: зазвичай такі юридичні конструкції будуються у випадках, коли є намір створити сприятливі умови для корупційних дій.
3. Запровадження можливості умовного звільнення довічно засуджених нівелює інститут довічного ув’язнення.
І це твердження авторами жодним чином не пояснюється, не аргументується. Воно не є результатом досліджень або навіть принаймні якогось опитування. Навіть не зрозуміло, яким чином нівелювання може відбуватися або виражатися, як воно має проявлятися, яким покажчиком може бути визначено чи виміряне.
Про покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк можна стверджувати: наявна в законодавстві можливість для злочинців згодом отримувати покарання менше, ніж те, яке передбачає Кримінальний кодекс або те, яке визначає суд – як через застосування амністії та УДЗ, так і через призначення іспитового строку, коли злочинець взагалі залишається на волі, - така можливість застосовувати покарання не нівелює їх.
Разом з тим ці механізми дострокового звільнення дозволяють тим самим надати засудженому шанс виправитись, змінити життя та вести його без порушення законів. І суспільство в цьому безперечно зацікавлене. Але ж прихильники цієї перестороги своєю позицією відмовляють в надані шансу довічно засудженим.
Доречно підкреслити, що звільнення довічно засуджених осіб від відбування покарання через певний строк, іноді доволі значний, - звичайна сучасна практика цивілізованих країн. Ще 13 років тому такий підхід країн Ради Європи був зафіксований у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи 2003 (22) "Про умовно-дострокове звільнення", в п. 4-а якої зазначено:
4. a) Щоб зменшити шкідливі наслідки позбавлення волі та сприяти поверненню в’язня в суспільство на умовах, які б гарантували безпеку суспільства, умовно-дострокове звільнення має бути за законом доступним кожному в’язню, в тому числі особам, які засуджені до довічного позбавлення волі.
Відмова фактично гальмує просування України до впровадження європейських стандартів у сфері дотримання прав людини. І тому відверте небажання дослухатись до цієї рекомендації виглядає принаймні дивно, якщо не сказати – неадекватно.

4. Запровадження можливості умовно-дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі… може негативно вплинути на стан злочинності.
Твердження про негативний вплив на стан злочинності також є штучним та не обґрунтованим. Воно нагадує аргумент свого часу про те, що скасування смертної кари начебто також негативно вплине на стан злочинності.
Насправді досвід свідчить про протилежне: за даними МВС України у 1996-2000 роках щорічно реєструвалося від 4529 до 4896 умисних вбивств. Після скасування смертної кари у грудні 1999 року їх кількість поступово зменшувалась: у 2003 році до 4041, у 2006 році – до 3220, а в 2010 сталося тільки 2356 вбивств (51% від числа у 1999 році) (http://ukrprison.org.ua/news/1384708537). Очевидно, що можна вважати, що скасування смертної кари не вплинуло негативно на рівень вбивств.
Варто зауважити, що ніколи ніким механізм умовно-дострокового звільнення не вважався чинником, який сприяє росту злочинності. І це зрозуміло: соціальні коріння злочинності містяться в першу чергу не в жорстокості або м’якості покарань, а тому впливати на злочинність, пом’якшуючи або навпаки – посилюючи покарання, не можливо.
Нічим іншим, як намаганням залякати – без достатніх підстав – пересічного громадянина не можна пояснити цю вигадану лякалку. Така позиція дуже мало схожа на турботу про суспільну безпеку.

5. Впровадження умовного звільнення для довічників передбачає більш м’які умови ніж ті, що встановлені для помилування.
Не відповідають дійсності і твердження про те, що начебто впровадження умовного звільнення для довічників після відбуття ними не менше 20 років ув’язнення означатиме, що нібито законом передбачено більш м’які умови для вирішення питання щодо умовного звільнення засудженого до довічного позбавлення волі, ніж ті, що встановлені для помилування.
По-перше, дивує сама постанова питання: а чому взагалі умови для надання помилування мають порівнюватись з умовами застосування умовного звільнення? По- друге, дійсно, умовою для умовного звільнення довічно засудженої особи є відбуття нею не менше 20 років призначеного покарання. А при заміні довічного покарання внаслідок помилування воно замінюється на термін не менше 25 років позбавлення волі. Але ж при цьому засуджений може наступного дня після помилування претендувати на умовно-дострокове звільнення, оскільки необхідні ¾ для цього складають 18 років і три місяці, які ним вже відбуті. То ж і помилувана заміною на 25 років позбавлення волі особа може бути звільнена тепер умовно-достроково, як особа, що відбуває покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, відбувши трохи більше 20 років покарання.



6. Для звільнення довічно засуджених достатньо мати інститут помилування.
Вважати, що для звільнення довічно засуджених осіб достатньо мати інститут помилування – це зовсім не розуміти суть цього інституту. Практика діяльності Департаменту з питань помилування свідчить: іноді бувають випадки, коли відбутий термін покарання засудженим – з урахуванням його поведінки в ув’язненні – можна вважати адекватним скоєному злочину. Проте звільняти людину через помилування (тобто через виявлення до нього милосердя з боку керівника держави) не коректно.
У випадку з особами, засудженими до позбавлення волі на певний строк, ця колізія має механізм вирішення: людина може бути звільнена не за помилуванням, а умовно-достроково. Довічно засуджені особи позбавлені нині такої можливості.
Звільнення через помилування несе в собі певний моральний момент – це є виявленням милосердя до особи, яка вчинила злочин попри її вину. Тому використовувати помилування як просто механізм звільнення – не коректно та не доречно.

5 реальних наслідків умовного звільнення довічно засуджених осіб, які не враховуються.

Натомість відмова від впровадження умовного звільнення для довічно засуджених осіб має серйозні негативні наслідки

1. Відмова заперечує можливість людині спокутувати провину та мінятись на краще, бо без позитивної перспективи це не можливо. Відбирати таку можливість у людини, яка скоїла жахливі злочини, не гуманно, не доцільно, не виправдано та ризиковано. Людина за свої злочини вже покарана тривалим позбавленням волі. Та чи варто позбавляти її ще й майбутнього? Чи насправді суспільству байдуже, чи каятиметься людина, чи намагатиметься вона змінюватись? Без позитивної перспективи такі позитивні зміни особистості навряд чи можливі.

2. Відмова позбавляє персонал установ важелів впливу на довічно засуджених осіб через реальні стимули
Відсутність перспектив звільнення для довічно засудженої особи сильно звужує для персоналу установи можливості вести роботу із ресоціалізації ув’язненого. Персонал позбавляється аргументів для стимулювання у засудженого правослухняної поведінки, бо навіщо людині щось міняти в собі на краще, якщо перспективи опинитися у суспільстві практично немає.
Така психологічна ситуація з великою ймовірністю сприятиме скорішій інтенсифікації процесів деградації особистості. Одним з негативних наслідків такого процесу є підвищення рівня небезпеки для персоналу, який контактує із довічно засудженими.

3. Вводиться колективна відповідальність
Така відмова призводить, зокрема, до того, що як мінімум десятки довічно засуджених, які відбули вже 20 років покарання та змогли би за певних умов бути звільнені без небезпеки для суспільства, не мають юридичного механізму для цього. Абсолютно хибною є логіка, за якою через те, що довічне покарання відбувають особливо небезпечні злочинці, яких не варто звільняти за будь-яких умов (маніяки тощо), нехай також сидять довічно ті з довічно засуджених, хто вже є безпечним для суспільства та міг би бути звільненим. Це є фактичним впровадженням для довічно засуджених своєрідної «колективної відповідальності», коли за тяжкість злочинів одних несуть відповідальність й інші. Такий підхід навряд чи можна сприймати як правовий чинник. Тому такий варіант безсумнівно є шкідливим і для засуджених, і для суспільства.

4. Економічний чинник
Наразі в Україні відбувають довічне покарання понад півтори тисячі осіб. Існує тверда тенденція до збільшення їх числа щороку на 30-50 осіб. Утримання такої кількості довічно засуджених осіб є значним навантаженням для пенітенціарної служби. Існуюча ситуація вимагає створення все нових місць утримання довічно засуджених, підготовки фахівців для їх охорони та ведення соціально-психологічної роботи. Чинників, які б зменшували чисельність цієї категорії осіб фактично немає. Зменшуватись число довічників може або через смерть в’язнів, або через помилування, а це можуть бути одиниці, що значно менше, ніж рівень приросту. Суспільство має щороку більше платити за утримання довічників.

5. Родичі довічно засуджених як соціальний чинник.
Тягар довічного покарання разом із самими засудженими несуть і їх родичі – батьки, дружини, діти. І навіть якщо вони усвідомлюють справедливість довічного покарання для їх близьких та не заперечують це, все одно навряд чи це зменшує їх страждання. А таких людей тисячі….