Справа Юхименка: коли держава пояснює безпорадність словом ‘симуляція’

Він не ходить, не піднімається з ліжка протягом багатьох років, не говорить і спілкується письмово. Понад два десятиліття він відбуває довічне покарання. Юхименко стверджує, що таким його зробили у Темнівській виправній колонії №100. Офіційна позиція системи інша: його стан пояснюється “свідомою симуляцією”.

Між цими двома версіями — не просто різниця в оцінках. Між ними — питання відповідальності держави за людину, яка повністю перебуває під її контролем і не має можливості захистити себе інакше, ніж кількома написаними рядками.

Історія Юхименка — це не лише особиста трагедія. Це тест на те, чи здатна держава діяти професійно, неупереджено і прозоро там, де вона має повну владу над людським тілом і життям.

Стан повної залежності

Сьогодні Юхименко перебуває у Стрижавській багатопрофільній лікарні №81 у Вінницькій області. Як свідчать інші довічно засуджені та як побачили ми під час відвідувань, він не пересувається самостійно, не піднімається з ліжка, не обслуговує себе, користується памперсами і потребує постійної сторонньої допомоги. Він не говорить і спілкується письмово. Його роками не виводять на прогулянки. Повсякденний догляд — допомога з гігієною, харчуванням, фізіологічними потребами — значною мірою здійснюють інші засуджені, а не медичний персонал. Формально у нього є родичі. Фактично ж він повністю ізольований і цілком залежний від умов, які створює система виконання покарань.

Це принципово.

У місцях несвободи держава має повний контроль над людиною: визначає режим, умови проживання, доступ до медичної допомоги, можливість пересування, контакти із зовнішнім світом. Людина в такому становищі не може самостійно звернутися до незалежного лікаря чи ініціювати повноцінне обстеження.

Саме тому відповідальність держави в таких випадках є підвищеною. Вона відповідає не лише за охорону, а й за життя, здоров’я та людську гідність.

Свідчення із зазначенням посадових осіб

У своїх  записках Юхименко прямо називає конкретних посадових осіб Темнівської виправної колонії №100:

“Мене на 100 колонії закатували — це начальник сектора Шульга С.А. і начальник оперативної частини Лимарь. На мені залишилися видимі травми катувань — це перебиті ребра, голова розбита, коліна розбиті, підошви відбиті”.

В іншому аркуші він зазначає:

“Тут зняли залишки катувань (переломи ребра, голова розбита, коліна розбиті, підошви відбиті), і лікарі скривають катування і написали заключення, що це не катування, а в мене така хвороба”.

Він також пише:

“Звертався до адміністрації, заяви до прокурора, але безрезультатно…”

Це не просто емоційні твердження. Це повідомлення про можливий злочин із зазначенням конкретних осіб.

За стандартами статті 3 Європейської конвенції з прав людини будь-яка обґрунтована заява про можливе катування та жорстоке поводження автоматично породжує позитивний обов’язок держави провести ефективне, незалежне та неупереджене розслідування. Цей обов’язок закріплений і в національному праві — статті 28 Конституції України, статті 127 Кримінального кодексу та статті 214 Кримінального процесуального кодексу, яка зобов’язує правоохоронні органи невідкладно реєструвати повідомлення про злочин.

Ключове питання — чи було таке розслідування проведене і чи відповідало воно як міжнародним, так і національним стандартам?!

Медична історія: системність діагнозів і різкий розворот

Костянтин Запорожцев — лікар, спеціаліст із судово-медичної експертизи вищої кваліфікаційної категорії, зі стажем роботи судово-медичним експертом понад 20 років, дванадцятирічним досвідом документування катувань і жорстокого поводження. Він проаналізував 195 медичних документів Юхименка. Ось витримки з історії хвороби ув’язненого.

У 2003 році невропатолог зафіксував: “Хворий продовжує перебувати в межах ліжка. Не встає, не сідає, часом мочиться в ліжко. Під час огляду не розтискає щелепи”.
Діагноз: “симуляція нервово-психічного захворювання”.

Однак у 2021—2024 роках ситуація виглядає інакше. Юхименко багаторазово перебуває на стаціонарному лікуванні. Фіксуються діагнози:

— депресивний розлад з кататонічним ступором;
— хронічний маячний розлад;
— психоорганічний синдром;
— шизотиповий розлад (F21);
— парез нижніх кінцівок, мовна афазія, розлад функції тазових органів.

Рекомендовано диспансерний нагляд психіатра, регулярне лікування, протипоказання до тяжкої праці.

І після цього — різкий розворот.

1-3 жовтня 2025 року Юхименко перебуває у психіатричній лікарні лише дві-три доби. Після цього встановлюється діагноз:

“Свідома симуляція хвороби (селективний мутизм мовлення, руху, фізіологічних відправлень)”.

ЛКК підтверджує цей висновок і зазначає, що він не потребує продовження стаціонарного лікування.

Експерт Запорожцев у своєму висновку вказує:

— 2-3 доби є недостатнім строком для остаточного встановлення психічного стану;
— обсяг об’єктивних клінічних даних у документації є недостатнім для категоричного висновку;
— у 2021—2024 роках фіксувалися психічні розлади, які можуть підпадати під підстави застосування статті 84 КК України.

Тобто питання полягає не в тому, чи можуть лікарі встановлювати діагноз. Питання в тому, чи була діагностика достатньо повною і професійною для остаточного висновку.

Статистика, яка не дає підстав для оптимізму

За офіційною відповіддю Центру охорони здоров’я ДКВС України (№643/30-Д від 03.02.2026 року):

— за 2021-2025 роки лише дві особи були звільнені від відбування покарання через психічні розлади;
— жодна особа, засуджена до довічного позбавлення волі, не була звільнена з таких підстав;
— у 14 випадках надавалися медичні висновки, які могли бути підставою для застосування статті 84 КК України.

Механізм існує формально. Практика його застосування — майже відсутня.

Межі відповідальності держави

Заборона катувань є абсолютною. Держава зобов’язана:

— розслідувати повідомлення про жорстоке поводження;
— забезпечити належну медичну допомогу;
— провести повну й незалежну діагностику тяжких психічних розладів;
— реально застосовувати механізм зміни режиму утримання, якщо стан здоров’я цього вимагає.

Коли людина роками перебуває у стані фізичної залежності, а остаточний висновок про “симуляцію” ґрунтується на короткому обстеженні, межа між медициною і правами людини зникає.

І саме тут вимірюється реальна відповідальність держави.

Питання, яке не можна ігнорувати

Ми вчергове відвідали Юхименка. Поспілкувалися з керівником Стрижавської багатопрофільної лікарні №81 Олександром Анатолійовичем Торбасом. Він повідомив, що Юхименка готують до виписки і планують етапувати до Бердичівської виправної колонії №70 для подальшого відбування довічного покарання.

Тобто людину, яка не ходить і не говорить, планують повернути до колонії.

Чи може держава ухвалювати таке рішення без незалежного, комплексного обстеження?
Чи може короткий висновок про “симуляцію” бути достатньою підставою для етапування?

Ми звертаємося до Центру охорони здоров’я ДКВС України, Офісу Генерального прокурора та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини з вимогою забезпечити незалежну, повну та міждисциплінарну оцінку стану Юхименка до будь-яких рішень щодо його переведення.

Бо якщо людина роками перебуває у стані повної залежності, а відповіддю системи стає формальне медичне рішення і переведення до колонії — це вже не внутрішня адміністративна процедура.

Це питання відповідальності держави.

І відповідь на нього має бути професійною, відповідальною і переконливою.