Свобода, яка могла стати смертним вироком. Історія Миколи Маляренка
Медична документація свідчила про тяжкі захворювання та психічні розлади засудженого, але побачене перевершило будь-які висновки. Перед нами лежала прикута до ліжка людина, нездатна самостійно пересуватися чи себе обслуговувати, а до кінця строку покарання (2031 рік) залишалося ще майже п’ять років.
За Миколою доглядали інші засуджені — годували, купали, міняли одяг та памперси, фактично виконуючи функції системи паліативного догляду. У рамках проєкту DIGNITY ми планували сприяти його звільненню через хворобу, і 7 травня 2026 року я отримав усю медичну документацію. Невдовзі адміністрація колонії повідомила, що матеріали до суду вже готові.
Здавалося, проблема майже розв’язана. Насправді ж вона тільки починалася.
Після звільнення про Миколу не мав хто подбати: сестра від нього відмовилася, групи інвалідності та соціальних виплат він не мав, а самостійно вижити був неспроможний. Постало питання, що виходить за межі кримінально-виконавчої системи: звільнення без подальшого догляду означало б для нього не свободу, а бездомність і фактично смертний вирок.
Випадок розглянули на засіданні Консультативної ради Національного превентивного механізму. Ми звернулися до Представника Уповноваженого ВРУ з прав людини в місцях несвободи Віталія Нікуліна та на гарячу лінію Омбудсмана. Спільними зусиллями вдалося знайти рішення.
Адміністрація колонії отримала позитивне судове рішення про звільнення. Соціальні служби, Секретаріат Уповноваженого ВРУ, Державна кримінально-виконавча служба, Центр охорони здоров’я ДКВС та громадськість об’єдналися. Для Миколи знайшли спеціалізований заклад у Житомирі, вирішили питання транспортування та пального. У п’ятницю, 5 червня 2026 року, його звільнили й доставили до установи під постійний догляд.
Історія Миколи Маляренка нагадала просту істину: цінність держави вимірюється не суворістю покарання, а здатністю не залишити людину напризволяще. Це історія про людяність, відповідальність і про те, що навіть там, де закон виконав свою функцію, залишається людська гідність, яка потребує захисту.
Право на гідність не закінчується за колючим дротом. Іноді саме після звільнення боротьба за неї тільки починається.