«ЧТО ХОЧУ, ТО И ВОРОЧУ…»

Державний департамент України з питань виконання покарань (далі – Департамент) завжди наголошує на наявності стійкої позиції забезпечення неухильного дотримання положень чинного законодавства, збільшення проявів гуманізму та створення умов для виправлення засуджених, з одночасним дотриманням їх прав, свобод і законних інтересів.
У зв΄язку з цим викликає певне здивування існуюча практика вирішення питань переведення засуджених з однієї до іншої виправної колонії.
Так, у ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України закріплено, що засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його постійного місця проживання до засудження.
Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Отже, за загальним правилом засуджені до позбавлення волі відбувають весь строк покарання у виправній чи виховній колонії як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його постійного місця проживання до засудження.
Чим це зумовлено. За період перебування в одній установі засуджений звикає до рівня вимог, що висуваються до нього, одержує робітничу спеціальність, може продовжити загальне і професійне навчання, Адміністрація установи виконання покарань має можливість всебічно вивчати особу злочинця, його соціальні зв’язки за межами колонії, застосовувати до нього індивідуальну програму виховного впливу, інші заходи для полегшення подальшої соціальної адаптації після звільнення. Переведення засудженого до іншої виправної установи навіть того ж рівня безпеки, перериває (зупиняє) цей процес, примушує починати все спочатку. Така ситуація призводить до значних втрат психолого-педагогічного, матеріально-фінансового і організаційного характеру.
Але названі обставини є не єдиними, чим зумовлена потреба відбування особи в одній установі, поблизу попереднього місця проживання.
Місце розташування установи виконання покарань значно впливає на здійснення права на побачення, в результаті чого обсяг кари, що буде зазнавати та чи інша особа, залежить також й від урахування чи неврахування родинних зв΄язків. Чим далі від попереднього місця проживання й місця проживання родичів відбуває покарання позбавлений волі, тим рідше до нього приїжджають родичі.
Розглянемо це на прикладі. Ш. і К. були засуджені за ч. 2 ст. 309 КК України до двох років позбавлення волі кожний. Оскільки покарання – це поміж іншим ще й кара, суд, призначаючи строк покарання у виді позбавлення волі, вважав, що каральна сторона в даному випадку для обох злочинців рівна. На перший погляд, якщо дотримуватись положень кримінального закону, це так. Однак, Ш. відбуває покарання за місцем проживання своїх рідних, а К. – в установі іншої області. Протягом року Ш. матиме короткострокові та тривалі побачення, буде отримувати від рідних передачі.
К. також має рідних, однак через віддаленість колонії вони не мають можливості до нього приїздити. Таким чином, каральна сторона позбавлення волі для К. буде вагомішою, ніж для Ш.
Побачення з рідними значно пом΄якшують кару. Окрім духовного та фізіологічного задоволення засуджений під час тривалого побачення звільняється від роботи, тобто практично отримує відпустку, харчується домашніми продуктами. Отже, ступінь ізоляції осіб, яких не відвідують рідні, значно вища, ніж тих, які мають можливість користуватися побаченнями, внаслідок чого можливо стверджувати й про збільшення обсягу кари.
Загальне правило про відбування покарання засудженим в одній виправній чи виховній колонії, передбачене ч.1 ст.93 КВК має певні винятки, їх переведення допускається за виключних обставин, які перешкоджають засудженому залишатися у цій колонії. Перелік цих обставин закон не визначає, але всі вони переважно пов'язані з особою засудженого.
Винятковими підставами, які обумовлюють переведення засудженого із однієї колонії в іншу того ж рівня безпеки можуть бути (як свідчать практика, що склалася минулими роками, та наукові розробки):
а) забезпечення особистої безпеки засудженого або засуджених (того, що переводиться, або тих, які залишаються); б) поведінка засудженого, яка робить неможливим його перебування у даному оточенні в силу негативних нахилів засудженого; в) переведення до іншої установи з метою полегшення розкриття злочину; г) уникнення інших надзвичайних обставин в колонії (групова непокора, масові заворушення), д) стихійне лихо, епідемії.
І, нарешті, переведення засуджених буде мати місце при реорганізації або ліквідації виправної установи у зв’язку з невідкладною необхідністю.
Якщо засуджений захворів, має тимчасову непрацездатність і потребує спеціального медичного втручання, він може бути переведений до загальної клінічної лікувальної установи, яка діє на правах міжобласної і обслуговує хворих декількох областей. Після одужання він повертається в колонію, де перебував раніше. При захворюванні на туберкульоз, або загостренні інших хронічних захворювань, засудженого переводять в спеціалізовану установу, де хворий може одночасно з відбуванням покарання одержувати необхідну медичну допомогу.
Порядок вирішення питань переводу засудженого до іншої установи залежить від того, здійснюється він у межах однієї області, чи носить характер міжобласного. У першому випадку питання вирішується Регіональною комісією територіального управління Департаменту після всебічного вивчення підстав, думки адміністрації та характеристики засудженого; у другому - Апеляційною комісією Департаменту.
На сьогодні не існує окремого документу, що детально встановлював би порядок розгляду та вирішення питань переведення засуджених з однієї установи до іншої.
Однак, як витікає з Положень про Регіональну та Апеляційну комісії Департаменту, затверджених наказом останнього № 261 від 16.12.2003р., прийняття рішення про переведення має відбуватись на засіданні відповідної комісії (оскільки саме така форма їх діяльності закріплена в Положеннях), після ретельного вивчення матеріалів, уточнення наявності підстав для переведення тощо.
У будь-якому разі має бути ініціатор переведення засудженого, матеріали, що об′єктивно підтверджують потребу у такому переводі, розгляд цих матеріалів на засіданні комісії, проведення голосування з цього питання, оформлення розгляду протоколом та видача документу про переведення або відмову у ньому.
На практиці саме відсутність чітких формулювань та підстав для переведення засуджених дозволяє у необхідних випадках максимально погіршувати положення засуджених, зокрема, постійним переведенням їх з однієї колонії до іншої. Водночас, «таємність» діяльності як Регіональної, так і Апеляційної комісії (більшість громадян взагалі не мають інформації, що такі органи є), створює умови для «скорочення» або взагалі недотримання цієї процедури.
Саме така практика склалась зокрема у Первомайській виправній колонії Харківської області (№117). Тільки-но адміністрація цієї установи не в змозі здійснити необхідний виховний вплив – засудженого одразу ж переводять до колонії іншої області. Останнім часом випадки «тусування» засуджених взагалі набули значних масштабів.
Як наслідок – ні про яку виховну цілеспрямовану роботу не може вестись мова. Більше того, невиправдано страждають рідні засуджених, яким доводиться їздити у найвіддаленіші кутки України за своїми близькими, витрачаючи не аби які кошти на дорогу.
Наведемо лише один приклад, який, на нашу думку, відображає існуючі у «виховних та гуманістичних» процесах Департаменту тенденції. Засуджений Т. відбував покарання у «славнозвісній» Ізяславській виправній колонії (№31) і відноситься до категорії так званих «злісних порушників режиму відбування покарання», оскільки близько 60 разів притягувався до дисциплінарної відповідальності.
Але ж яким чином адміністрація установ, в яких він відбував покарання, забезпечувала належну виховну роботу з ним? Відповідь проста – засудженого Т. «виховували» виключно стягненнями та переведеннями до різних колоній.
Так, засуджений Т. розпочав відбувати покарання у виді позбавлення волі 18.01.2005 року – з моменту прибуття до Ізяславської виправної колонії Хмельницької області (№31).
А вже 19.01.2005 року (наступного дня) до нього було застосоване перше стягнення, причому з числа так званих «крайніх» - поміщення до ДІЗО.
Через два дні після звільнення Т. з ДІЗО, 15.02.2005 року, до нього застосовано стягнення у вигляді поміщення до ПКТ строком на 3 місяці.
Матеріали, які б свідчили про проведення з Т. будь-якої виховної роботи, в його особовій справі відсутні.
Про упереджене ставлення до Т. працівників адміністрації свідчить й той факт, що ними спочатку були використані крайні заходи впливу (поміщення в ДІЗО та ПКТ), і лише потім, 19.06.2005 року, застосовано дисциплінарне стягнення у виді попередження.
Таким чином, адміністрація Ізяславської виправної колонії (№31) фактично сама вжила всіх заходів, спрямованих на провокування Т. на неадекватну поведінку та вироблення негативного відношення до персоналу установи.
Подібні факти відвертого знущання мали місце й щодо інших засуджених в Ізяславській виправній колонії Хмельницької області (№31).
У результаті, 14.01.2007 року майже всі засуджені цієї установи (більше 1200 осіб) оголосили голодування на знак протесту проти свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття та принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і принизливого ставлення.
Ця подія набула широкого розголосу у пресі та на телебаченні, наслідком чого стало масове цькування учасників акції протесту, в тому числі й засудженого Т. (необхідно відзначити, що проведені прокуратурами різних рівнів та Департаментом перевірки цієї події, звичайно, не виявили жодних порушень з боку персоналу).
Після цих подій засудженого Т. перевели для подальшого відбування покарання до іншої установи – Первомайської ВК-117 Харківської області, оскільки він належав до числа осіб, які виразили непокору ганебному ставленню до них адміністрації ВК-31.
Але ж спокою засудженому Т. не надали і в цій установі – накладення стягнень продовжувалось як з приводом, так і без нього. Поряд із цим виховні заходи, що проводились з Т., обмежувались проведенням бесід, переважно щодо додаткового роз’яснення вимог чинного кримінально-виконавчого законодавства (або «бесіди профілактичного характеру»), та констатацією факту, що Т. «скарг та заяв не висловлював».
Коли всі можливі заходи карального впливу на засудженого Т. були вичерпані, адміністрація Первомайської ВК-117 без будь-якого розголосу або повідомлення самого засудженого раптово вивезла його для подальшого відбування до виправної колонії №50 Львівської області.
Можливо, це було у певній мірі викликане й втручанням адвокатів та правозахисників у вирішення проблем засудженого Т., які звернулись з позовами на дії адміністрацій виправних колонії до Первомайського та адміністративного судів Харківської області. Об′єктивних даних ми й досі не маємо.
Дане переведення за своєю таємністю скоріше нагадувало військову операцію по викраденню резидента розвідки іншої держави. Ні правозахисники, що опікувались долею засудженого Т., ні його адвокат не були ознайомлені з тим, що адміністрацією колонії направлені матеріали до Департаменту для вирішення питання про переведення засудженого Т. до іншої установи, а також про дату та час його етапування.
У подальшому нам не вдалося отримати й інформації про підстави переводу. Зокрема з цього приводу фахівцями Харківської правозахисної групи було направлено листа до Департаменту наступного змісту:

15 июля 2008 года
№ 1408Dep/08
Голові Державного Департаменту України
з питань виконання покарань
Кощинцю В.В.


12.06.2008 року з Первомайської виправної колонії Харківської області (№117) до ВК-50 Львівської області згідно вказівки Державного департаменту України з питань виконання покарань було переведено засудженого Т.
На нашу думку, подібне переміщення засудженого Т. здійснено без наявності на те законних підстав.
Даний засуджений свого часу відбував покарання у Ізяславській ВК 31, де був підданий побиттю бійцями спеціального закону департаменту, після чого серед інших засуджених був переведений до Первомайської виправної колонії № 117. Засуджений Т. входить до складу групи заявників, які направили скаргу до Європейського Суду з прав людини у зв’язку із подіями у Ізяславській ВК 31.
Адвокати Харківської правозахисної групи надавали Т. допомогу у оскарженні неправомірних дій адміністрації Ізяславської ВК-31 та Первомайської ВК-117 в суді (у теперішній час позов подано до Первомайського райсуду Харківської області та Вищого адміністративного Суду України).
Отже, подібне переведення, здійснене без жодного попередження, на нашу думку, викликане виключно бажанням посадовців органів і установ виконання покарань (в тому числі й Державного департаменту України з питань виконання покарань) перешкодити встановленню об’єктивної істини у справі щодо неправомірних дій представників адміністрації виправних колоній.
Відповідно до ч. 3 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені відбувають весь строк покарання, як правило, в одній установі, а їх переведення можливе лише у виключних випадках до числа яких відносяться: а) забезпечення особистої безпеки засудженого; б) сприяння розкриттю злочинів; в) уникнення можливості надзвичайних подій, оскільки саме такий підхід забезпечує найбільш оптимальні умови для проведення виховної роботи.
Враховуючи викладене, просимо надати витяг з протоколу засідання Апеляційної комісії Державного департаменту України з питань виконання покарань із зазначенням конкретних обставин, за яких Т. не може триматися в ВК-117 та ініціаторів переведення засудженого Т. з ВК-117 до ВК-50.

Аркадий Бущенко,
адвокат,
провідний правовий експерт
Центра правової допомоги


Відповідь, що надійшла на цей лист, вражає своєю лаконічністю (наведемо її повністю): «У Державному департаменті України з питань виконання покарань уважно розглянуто звернення щодо невиправданого (без нагальної на те потреби), на Вашу думку, переведення засудженого Т. Повідомляємо, переведення засудженого проводилось виключно на підставі кримінально-виконавчого законодавства та відомчих нормативно-правових актів Департаменту». Підпис – начальник управління О.Г.Двойнос, вихідний № 17-4997 від 04.08.2008р.
Як бачимо, жодної згадки про документи, що були нами витребувані. Вражає й та обставина, що Департамент настільки самовпевнено дає оцінку власним діям – сам перевів, сам і оцінив, що все відповідає чинному законодавству.
Ми майже не сумніваємось, що виправна колонія №50 Львівської області стане не останнім місцем перебування засудженого Т. Як свідчить практика, особи, що з перших днів перебування в місцях позбавлення волі, «не сподобались» представникам адміністрації практично позбавлені можливості виправитись, оскільки для них в подальшому застосовується кара і тільки кара, хоча це й спростовується на різних публічних заходах посадовцями Департаменту.
У зв′язку з цим вважаю доцільним нагадати працівникам Державної кримінально-виконавчої служби окремі положення чинного законодавства. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» основними принципами діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України (далі – ДКВС) в числі інших є:
1) законність;
2) повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина;
3) гуманізм.
Діяльність ДКВС також проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал ДКВС зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення.
Стаття 3 вищеназваного Закону передбачає, що правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.
Частиною 2 ст. 50 Кримінального кодексу України (далі – КК України) встановлюється, що однією з цілей кримінального покарання є виправлення засуджених.
Роз’яснення терміну «виправлення» наводиться у ч.1 ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України).
Виправлення засудженого – це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
Саме на досягнення виправлення, як витікає зі ст. 1 КВК України, й повинна спрямовуватись діяльність ДКВС.
Про соціально-гуманітарне спрямування діяльності ДКВС свідчать й дані, розміщені на офіційному сайті Державного департаменту України з питань виконання покарань, в яких наголошується, що головна мета кримінально-виконавчої служби – не карати, а навертати засуджених на шлях до каяття, проведення поглибленої виховної та психологічної роботи.
Але слово чомусь розходиться зі справою.
Наведений приклад з засудженим Т. – не одиничний. Щомісяця з Первомайської ВК-117 до інших установ переводиться по 3-8 засуджених, яким або не «змогли дати раду», або ж вони якимось чином можуть зашкодити іміджу колонії (приміром, у випадку, коли засуджений отримав в колонії травму від інших засуджених, що була зареєстрована та оформлена у місцевому лікувальному закладі як «загострення хронічної хвороби»).
І про яку «безперервність» виховного процесу може вестись мова у подібних випадках? Видається, що ні про яку.
Змінити ж стан справ можливо лише шляхом забезпечення належного контролю з боку відповідних органів за діяльністю Департаменту, а також внесенням у чинне законодавство чітких критеріїв переведення засуджених з однієї установи до іншої й його підстав.