ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 391 КК УКРАЇНИ
ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 391 КК УКРАЇНИ
О. П. БУКАЛОВ
Видання здійснено у рамках проекту
«Правова допомога засудженим у Донецькій області».
Проект підтримується Міжнародним фондом «Відродження».
Вступ
Кримінальний кодекс України містить ст. 391 – «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи». І сама наявність статті, і фактичне її застосування викликає останнім часом чимало дискусій. На жаль, часто щодо цієї статті лунають поверхневі думки, які ґрунтуються на міфах або нереальних припущеннях. Для більш ґрунтовного та всебічного обговорення проблематики, пов’язаної зі статтею, в даній брошурі зібрані відомості про практику застосування статті, зроблено аналіз її змісту, наведені різні точки зору щодо перспектив її використання у майбутньому. Сподіваємось, що дане дослідження сприятиме виробленню виваженої позиції, яка відповідатиме міжнародним стандартам у сфері дотримання прав людини
Зміст статті та умови її застосування
Варто детально розглянути складові умов застосування ст. 391 КК України. Так, згідно Кримінального кодексу, причиною її порушення є
«Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання.»
Наведене формулювання статті є, м’яко кажучи, не бездоганним. Уважне прочитання статті виявляє закладені в ній невідповідності деяким нормам Кримінально-виконавчого кодексу України. Так, до осіб, засуджених до обмеження волі, у якості стягнення застосування ПКТ не передбачено. Вже тільки з цієї причини цю статтю до таких осіб застосувати неможливо, бо неможливо виконати, не порушуючи норми КВК, умови для її застосування.
Далі. Градація за режимами тримання засуджених вже змінена на три рівні безпеки, і вимога про переведення на «більш суворий режим» потребує як мінімум тлумачення.
Нарешті, не зрозуміло, як застосовувати вимогу про те, що звинувачена особа має бути «піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) …» і так далі. Адже згідно п. 14 ст. 134 КВК, «Якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення.» Отже, з одного боку якщо засуджений виявить «злісну непокору», наприклад. через десять місяців по відбуттю стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), до нього можна застосувати ст. 391 КК. Разом з тим, вже за півроку після відбуття такого стягнення він «визнається таким, що не має стягнення.» І фактично за десять місяців після відбуття покарання у вигляді поміщення до ПКТ дана стаття може бути порушена щодо особи, яка виявляє лише «злісну непокору» і не має інших стягнень. А це суперечить змісту цієї статті.
Тим не менше, ця стаття адміністрацією установ виконання покарань застосовується, і доволі активно.
Варто відмітити, що для порушення статті ще не є підставою само по собі застосування „стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переведення на більш суворий режим відбування покарання”. Таке стягнення має поєднуватися ще зі „злісною непокорою” засудженого протягом року після застосування вказаного стягнення.
Визначення термінів „непокора” та „злісна непокора” можна знайти тільки у коментарі до ст.. 391 КК України, де говориться:
Під непокорою законним вимогам адміністрації розуміється відкрита відмова засудженого від виконання конкретних вимог представника адміністрації виправної установи, який мав право пред'явити таку вимогу, а засуджений був зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав (наприклад, відмова від роботи без поважних причин, невиконання вимог про припинення порушення режиму відбування покарання тощо). Непокора є злісною, якщо відмова від виконання законних вимог була неодноразовою або була виражена у демонстративній чи зухвалій формі.
Очевидно, проявляти „злісну непокору” може „злісний порушник установленого порядку відбування покарання”
Таким порушником згідно ст. 133 КВК України є засуджений, який „не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.”
То ж отримання „стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або перевід на більш суворий режим відбування покарання”, а потім протягом року прояв „злісної непокори, тобто неодноразової (тобто принаймні двічі) відмови від виконання законних вимог адміністрації або такої ж відмови, навіть одноразової, але вираженої у демонстративній чи зухвалій формі ” складають передумови застосування ст. 391 КК України.
Варто підкреслити, що досі залишається проблематичним поняття «законних вимог адміністрації». Міжнародні стандарти поводження з ув’язненими передбачають, що має бути чіткий виключний перелік тих дій в’язнів, за які вони можуть отримати те чи інше стягнення. Ані КВК, ані інші, перш за все відомчі нормативні документи, такого переліку не містять. Це створює умови для свавілля працівників установ виконання покарань. Серед стягнень, які стають «останньою краплею» для порушення ст. 391 КК є «прибрана не за зразком постіль» або «некоректне поводження з представником адміністрації», або «зміна ліжка без дозволу» персоналу установи. І справа у даному контексті не у тому, чи має право адміністрація накладати стягнення за зазначені дії в’язнів. Справа у тому, що такі «дрібні» порушення за певних умов стають складом діяння, яке карається за Кримінальним кодексом, тобто, є складом кримінального злочину.
Є певні й інші особливості у застосуванні названих умов ст. 391 КК. Так, у випадку, коли стягнення у вигляді поміщення до ПКТ було застосовано в наслідок членоушкодження або шкоди своєму здоров’ю, потрібно мати на увазі, що згідно п. 4 ст. 107 КВК України, „засудженим забороняється... заподіювати собі тілесні ушкодження.. завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків” Наведене формулювання статті є неоднозначним, і цю вимогу можна розуміти таким чином, що якщо засуджений отримав стягнення у вигляді поміщення до ПКТ внаслідок членоушкодження, яке було здійснено з іншою метою, ніж „з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків”, то таке стягнення не може бути підставою для застосування ст. 391 КК України.
На цю особливість судді, як правило, не звертають увагу, і тому зазвичай достатньо буває «членоушкодження» як такого, не залежно від мотивів його скоєння.
Крім того, згідно п. 2 ст. 100 КВК України, „зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією.” То ж зміна умов тримання засудженого у вигляді поміщення його до ПКТ має обов’язково погоджуватись зі спостережною комісію. За «радянськіх часів» начебто так і було. Але зараз саме таких погоджень, як правило, й не буває.
Адміністрація установ виконання покарань виправдовує нерідко відсутність таких погоджень тим, що ст. 134 КВК України, не передбачає начебто такого погодження, адже її пп. 8-9 сформульовані таким чином:
„8. Поміщення засудженого в дисциплінарний ізолятор або в карцер чи переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) проводиться за вмотивованою постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, з визначенням строку тримання.
9. Стягнення у виді переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) накладається в разі безуспішного застосування інших заходів впливу.”
Це дійсно так.
Натомість існує не відмінена Постанова Пленуму Верховного суду України від 26 березня 1993 р. № 2 „Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі”. В п. 25 цієї Постанови йдеться про таке: „Судам слід перевіряти, чи була така постанова (начальника про стягнення) та чи узгоджена вона зі спостережною комісією. Погодження зазначеної комісії повинно підтверджуватися відповідним протоколом її засідання та рішенням з цього питання”. У Постанові зазначається, що якщо засідання спостережної комісії не проводилось, тоді застосування стягнення вважається необґрунтованим.
Попри зміни у законодавстві, вимога цієї Постанови не відмінена.
Фахівець у сфері кримінально-виконавчого законодавства О.Г. Колп відмічає, що
.. правова природа змісту ст. 391 України в першу чергу полягає в тому, щоб кримінально-правовими засобами створити перешкоди для подальшої злочинної діяльності засуджених в умовах їх ізоляції від суспільства. З іншого боку більш конкретним охоронним завданням цієї правової норми є створення належних механізмів боротьби з так званими злочинними «авторитетами», їх субкультурою, асоціальною поведінкою тощо, які дестабілізують правопорядок в УВП і нерідко детермінують рецидивну злочинність у місцях позбавлення волі. Проте вивчення практики боротьби з таким явищем засвідчує про низьку ефективність застосування правових можливостей у протидії цьому виду рецидивної злочинності.
Він також погоджується, що
За правовою природою диспозиція цієї норми КК передбачає реакцію на дію засудженого, який відверто відмовляється від виконання конкретних вимог представника адміністрації виправної колонії, котрий має право пред’явити таку вимогу, а засуджений був зобов’язаний і міг її виконати.
Тут наведене дуже влучне формулювання для характеристики дій представника адміністрації – «котрий має право пред’явити». Коли знайомишся з деталями конкретного випадку застосування цієї статті, нерідко складається враження, що представники адміністрації свої вимоги висувають не тоді, коли це конче потрібно, навіть невідворотно потрібно, коли не висунути вимогу неможливо, а тоді, коли вони «мають право», незалежно від необхідності. Навіть коли існує декілька варіантів дій адміністрації, в тому числі без висування певної вимоги, така вимога висувається лише тільки на підставі, що формально представник адміністрації «має право» її висунути. Це підтверджує те, що навіть у розумінні фахівців, а не тільки працівників установ, допускається використання умов застосування статті 391 саме у контексті певної штучності, як механізму «боротьби з «авторитетами», а не досягнення справедливості, виховного впливу тощо… Адже дії адміністрації установ для досягнення «виховного впливу» та досягнення «стабілізації правопорядку» не обов’язково сполучаються. Зрозуміло, що часто вибір робиться часто саме на користь досягнення «стабілізації». І за такою логікою застосування статті стає виправданим. Звичайно, в очах практичних працівників системи.
Виникає питання: чи виправдане «створення належних механізмів боротьби зі злочинними «авторитетами», їх субкультурою, асоціальною поведінкою» кримінально-правовими методами, а не боротьби зі злочинами? Чи не ототожнення цих двох цілей, сумнівне ототожнення, є підґрунтям сприйняття працівниками установ наявності цієї статті як нормального, обов’язкового елементу кримінального переслідування.
Наведений аналіз норм ст. 391 КК свідчить, що у законодавстві навколо цієї статті існує чимало неузгоджених норм, нечітких формулювань або взагалі таких, які унеможливлюють застосування цієї статті. Така ситуація породжує серйозні сумніви у тому, що фактичне застосування цієї статті є правовим.
Практика застосування
Що стосується практики застосування ст. 391 КК України, то варто відзначити, що попри відзначені недолугості статті, її застосування є доволі поширеним: у 2006-2007 рр. щороку за цією статтею порушувалось декілька сотень справ. На запит «Донецького Меморіалу» щодо кількості таких випадків у 2008 році департамент з питань виконання покарань інформації не надав, порадивши звертатись за статистикою до МВС.
Натомість, згідно відповіді управління департаменту в Донецькій області від 31.03.2008 р., «до засуджених, які перебували у 2007 році в установах виконання покарань Донецької області відносно 51 засудженого порушувалися кримінальні справи за ст. 391 КК України, а саме:
Дзержинська ВК № 2 – 5 засуджених
Калінінська ВК № 27 – 4 засуджених
Торезька ВК № 28 – 1 засуджений
Макіївська ВК № 32 – 2 засуджених
Кіровська ВК № 33 – 3 засуджених
Єнакіївська ВК № 52 – 3 засуджених
Мічурінська ВК № 57 – 3 засуджених
Селидівська ВК № 82 – 5 засуджених
Микитинська ВК № 87 – 13 засуджених
Західна ВК № 97 – 9 засуджених
Волноваська ВК № 120 – 1 засуджений
Донецька ВК № 124 – 2 засуджених»
Ще в чотирьох установах області, в тому числі у двох жіночих, таких випадків не було.
Як правило, засуджені, які обвинувачуються за цією статтею, не мають захисників у суді. Це призводить до того, що розгляд справ за цією статтею у суді поверховий та здебільшого формальний. Сторона звинувачення не обтяжує себе суворим дотриманням норм та вимог закону.
Чи може засуджений самотужки оскаржити стягнення, яке може стати останньою краплею для застосування ст. 391 КК? Згідно ст. 134 КВК,
«13. Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м'яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого.»
Варто зазначити, що нормою статті оскарження стягнення у суді не передбачено. І навіть попри те, що статтею 134 передбачено, що
«15. При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.», приклади надання таких можливостей невідомі.
Тому не є дивним для багатьох працівників установ виконання покарань вважати складовим елементом кримінального злочину незастебнутий ґудзик або ліжко, прибране не за зразком.
Очевидно, що чимало таких стягнень штучні, і вони застосовуються лише для того, аби формально були витримані умови, за якими можна порушити ст. 391 КК.
«Необхідні» для порушення цієї статті два стягнення засуджені отримують, як відзначалося, часто за якісь дрібні порушення, наприклад, не за «зразком» прибрана постіль, або – некоректно поводився з представником адміністрації, або – поміняв ліжко у камері. Часто за такі порушення накладається стягнення – позачергове прибирання приміщень або території установи. Характерно, що такі призначення відбуваються працівниками установи з розумінням того, що засуджений відмовиться його виконувати. Тобто умови для прояву непокори в’язнем створюються певною мірою зумисно, тобто штучно.
Разом з тим, згідно п. 28.1 Мінімальних стандартних правил поводження, не рекомендується у якості стягнення застосовувати будь-яку працю, навіть прибирання території або приміщення. Це положення міжнародного документу ігнорується працівниками установ виконання покарань, а судді, здається, про таку норму й не знають.
Аналіз відомих нам прикладів порушення ст. 391 КК свідчить, що нерідко це не намагання адміністрації добитися порядку в установі, а використання можливостей статті як інструменту тиску на окремих засуджених, покарання з ознаками сваволі.
Звичайно, є норми, які вимагають і постіль прибирати, і коректно поводитися, є і заборона міняти призначене у камері ліжко. Але вважати такі проступки достатніми для того, щоб дії засудженого кваліфікувати як кримінальний злочин, за який можна дати три роки позбавлення волі – така позиція далека від адекватності покарання скоєному злочину. Вона погано стикується і зі статтею 134 КВК України, яка проголошує:
«1. При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо суті проступку. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого.»
Є підстави вважати, що іноді засуджені умисно йдуть на те, аби до них була застосована ст. 391 КК. Таким чином вони намагаються себе позиціонувати у середовищі засуджених як особу, яка «твердо» протистоїть адміністрації. Таким чином вони в їх розумінні підвищують свій авторитет у злочинному світі.
Про ефективність застосування статті писав Колп, який відмічав, що
«Серед суб’єктів злочину, передбаченого ст. 391 КК України, тільки 65,6% засуджених активно підтримували злочинні традиції , тобто більше, ніж до однієї третини осіб я норма права могла б і не застосовуватись.»
Він наводить статистичні дані дослідження, параметри якого – час та місце проведення, кількість опитаних тощо – він не наводить. Згідно з результатами цього дослідження
«Так, у структурі злочинця 14% припадає на осіб, які відбували кримінальне покарання вперше, майже 35% – на осіб, які мали термін покарання менше 5 років позбавлення волі, 23% – на осіб, які підпадали під дію такого інституту кримінального права як «звільнення від покарання та його відбування».
Не менш цікавими у цьому контексті є й інші дані про суб’єкт злочину, зазначеного у ст. 391 КК України, а саме:
а) на момент засудження за цією статтею більша частина осіб відбула від 2 до 4 років призначеного строку покарання, тобто вчинила злочин у період адаптації до умов позбавлення волі;
б) 90% засуджених мали вік від 20 до 40 років;
г) найбільш поширеними були порушення, що виражалися у відмові від праці (62%), недотриманні розпорядку дня (48%), відмові виконувати роботу з благоустрою УВП та прилеглих до них територій (37%)
… звертає на себе увагу той факт, що до застосування ст. 391 КК 7% засуджених характеризувалися позитивно…, 74% засуджених мали високий або середній рівень інтелектуального розвитку, і лише 26% – це були особи з низьким інтелектом, 55% засуджених належали до категорії схильних до конфліктних ситуацій, агресивності та ворожості без чіткої спрямованості.»
Фахівець робить закономірний висновок, що
«… практика застосування цієї правової норми у місцях позбавлення волі перетворилася, по суті, на формальну реакцію персоналу УВП на випадки злісних порушень дисципліни засудженими з віктимною поведінкою.»
Підводячи підсумки свого дослідження, О.Г. Колп зазначає:
У ставленні до працівників адміністрації УВП 29% засуджених за ст. 391 КК проявляли гнучкість, що було враховано судом при призначенні покарання, 70% із них були позбавлені волі лише на термін до одного року. За таких умов, як нам видається, не сприяє підвищенню рівня правозастосовної практики з цих напрямків існуюча дотепер позиція ДКВС України, коли до критеріїв ефективності діяльності виправних установ відносять стан боротьби зі злісною непокорою вимогам адміністрації УВП. Це призводить до того, що:
а) діяльність у цьому напрямку зводиться, як правило, до формалізму, враховуючи, що понад 60% порушників режиму піддаються «крайнім» заходам дисциплінарного впливу – стягненням у вигляді поміщення в ДІЗО чи переведення в ПКТ, тобто «потенційних» суб’єктів злочину, що передбачений ст. 391 КК, є достатньо в будь-якій колонії;
б) адміністрація УВП вимушена порушувати кримінальні справи з цієї статті КК, оскільки над нею постійно «тяжіють» статистичні показники боротьби з таким видом злочинності, а отже у певних ситуаціях персонал ніби «провокує» засуджених до неправомірних дій або вимушено не застосовує до порушників установленого порядку відбування покарання більш м’яких видів дисциплінарного впливу чи інститутів звільнення від юридичної відповідальності, що передбачені законом;
в) кримінальної відповідальності уникають найбільш небезпечні категорії засуджених, на документування дій яких потрібно витрачати значні зусилля, тривалий час і великі сили, включаючи можливості оперативно-розшукової діяльності;
г) не тільки порушуються вимоги принципу справедливості відбування покарання (ст. 5 КВК України), а й доцільність дії кримінально-правових норм, коли вони просто перетворюються в репресію, а не є засобом відновлення соціальної справедливості – повернення об’єктів правової охорони у «статус-кво».
Попри численні зауваження до практики застосування статті, О.Г. Колп не піддає сумніву необхідність існування цієї статті у Кримінальному кодексі. Він вважає виправданим тільки підвищити ефективність її використання:
«низька ефективність використання підрозділами Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП) можливостей ст. 391 КК у боротьбі зі злочинністю в місцях позбавлення волі.»
І він пропонує для підвищення рівня ефективності статті її нову редакцію та, зокрема,
«визначити на нормативно-правовому рівні зміст термінів «порушник режиму», «грубий порушник режиму», «злісне порушення» т.ін., що породжує неоднозначну правозастосовну практику в колонії, нерідко провокує засуджених до незаконних дій у відповідь, тобто персонал своєю поведінкою обумовлює вчинення злочинів щодо себе, включаючи злісну непокору вимогам адміністрації УВП.
Позиції «за» та «проти» існування статті
Коли викає питання про доцільність збереження в КК 391 статті, практичні працівники пенітенціарних установ завжди відстоюють потребу в ній. Буцімто для особливо проблемних засуджених треба мати законодавчі можливості покарання, які і надає саме 391 стаття. І це їх головний та чи не єдиний аргумент. Складається враження, що вони не дуже переймаються ані питаннями юридичної точності (бездоганності) застосування статті, ані питаннями виховного впливу її застосування. Тобто використання можливостей статті 391 грунтується головним чином на доцільності, а яким чином вони досягаються – кримінально-правовими чи адміністративними методами – питання для працівників установ другорядне, як, до речі, і відповідність застосування статті міжнародним стандартам.
Насправді такий підхід відчувається не тільки при застосуванні ст. 391. Це віддзеркалення загального ставлення працівників установ до застосування норм законодавства: досягати керованості «спецконтингенту», його слухняності каральними методами, і в цьому контексті законодавство – це тільки інструмент для досягання такої мети. А вимоги дотримання прав людини – це скоріше декорація, про яку може і варто іноді говорити, але на яку при потребі можна не зважати.
Зовсім інший підхід щодо обговорюваної статті виходить з того, що карати за Кримінальним кодексом можна тільки дії, які є злочином. Якщо засуджений заслуговує на дисциплінарні стягнення, то незалежно від їх кількості вони залишаються діяннями дисциплінарного, а не кримінального ґатунку. Не може бути ситуації, коли сума 2-3 дисциплінарних стягнень (наприклад, ПКТ + стягнення за не за зразком заправлену постіль та + за відмову прибирати територію) перетворювалась би на кримінальний злочин. Тому зміст статті 391 КК у нинішньому вигляді суперечить принципам верховенства права, порушує міжнародні стандарти поводження з ув’язненими. З такої позиції прибічники збереження статті роблять неправильний висновок про те, що начебто їх опоненти вважають, що не має бути мір кримінального покарання за «дезорганізацію діяльності установ». Може, і мають бути. Але тільки за дії, які мають кримінальний характер, за злочини. Це означає, що за дисциплінарні порушення скільки б їх не було, застосовувати кримінальні покарання не можна.
Висновки
Стаття 391 КК має низку суперечностей та неузгодженостей та у нинішньому вигляді не відповідає принципам верховенства права. Фактично вона передбачає кримінальне покарання за дисциплінарні вчинки.
Практика застосування статті має доволі формальний характер, спрямована в першу чергу не на відновлення справедливості, а містить ознаки інструменту тиску на засуджених.
При використанні статті порушуються міжнародні стандарти поводження з ув’язненими
Стаття має бути скасована у нинішньому вигляді. При потребі, у КК можна передбачити кримінальну відповідальність за злочинні дії засуджених під час відбування ними покарання в місцях позбавлення волі. При цьому коло таких дій має бути чітко та коректно визначено, і це мають бути дії кримінального характеру, але ніяк не дисциплінарні, скільки б їх не було.
Додатки
Кримінальний кодекс України. Коментар (витяг)
Стаття 391. Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи
Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання, —
карається позбавленням волі на строк до трьох років.
Коментар до статті
1. Об'єктом злочину є нормальна діяльність виправних установ.
2. Об'єктивна сторона злочину полягає у вчиненні: 1) злісної непокори законним вимогам адміністрації виправної установи; 2) іншій протидії адміністрації у законному здійсненні її функцій.
Під непокорою законним вимогам адміністрації розуміється відкрита відмова засудженого від виконання конкретних вимог представника адміністрації виправної установи, який мав право пред'явити таку вимогу, а засуджений був зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав (наприклад, відмова від роботи без
поважних причин, невиконання вимог про припинення порушення режиму відбування покарання тощо). Непокора є злісною, якщо відмова від виконання законних вимог була неодноразовою або була виражена у демонстративній чи зухвалій формі.
Інша Протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій може полягати у навмисних діях засудженого, спрямованих на перешкоду нормальній праці засуджених або проведення заходів згідно з правилами внутрішнього розпорядку виправної установи тощо.
Під представниками адміністрації розуміються службові особи виправної установи, які наділені правом застосовувати до засуджених заходи заохочення і стягнення.
Місцем вчинення злочину є місце відбування покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст. 391 діянь.
3. Суб'єкт злочину спеціальний. Ним може бути особа, яка відбуває покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі і яка за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання.
4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Кримінально-виконавчий кодекс України (витяг)
Стаття 100. Зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі
1. Залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду.
2. Зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією.
3. Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється Державним департаментом України з питань виконання покарань за поданням адміністрації виправної колонії, погодженим з начальником управління (відділу) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Київській області та спостережною комісією.
Стаття 107. Права і обов'язки засуджених до позбавлення волі
4. Засудженим забороняється:
заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі і з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;
Стаття 132. Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі
1. За порушення встановленого порядку відбування покарання до засуджених можуть застосовуватися такі заходи стягнення:
переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях, до приміщення камерного типу (одиночної камери) на строк до трьох місяців.
2. Вагітні жінки, жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інваліди першої групи в дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу (одиночну камеру) не поміщаються.
Стаття 133. Злісний порушник установленого порядку відбування покарання
Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необгрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.
Стаття 134. Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі
1. При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо суті проступку. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого.
13. Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м'яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого.
15. При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Мінімальні стандартні правила ООН поводження з ув’язненими (фрагмент)
27. Дисципліну та порядок потрібно підтримувати з наполегливістю, впроваджуючи тільки ті обмеження, які необхідні для забезпечення надійності нагляду та дотримання правил гуртожитку в установі.
28. 1) Ув’язнених не треба призначати у дисциплінарному порядку на работу з обслуговування самої установи.
Європейські пенітенціарні правила (фрагмент)
57.1. Дисциплінарним порушенням може вважатися тільки поведінка, яка може загрожувати внутрішньому розпорядку, режиму або безпеці.
2. У національному законодавстві має бути визначено:
a. дії або бездіяльність ув'язнених, які складають дисциплінарні провини;
b. процедури, яких необхідно дотримуватися при дисциплінарних слуханнях;
c. види та тривалість накладених стягнень;
d. органи, уповноважені накладати такі стягнення; та
e. доступ до оскарження та уповноважений на це орган.
58. Про будь-яке ймовірне порушення ув'язненим дисциплінарних правил негайно доповідається компетентному органу, який проводить розслідування без необґрунтованого зволікання.
59. Ув'язнені, які звинувачуються в дисциплінарних провинах, повинні:
a. негайно та докладно бути поінформовані зрозумілою їм мовою про характер обвинувачень проти них;
b. мати достатній час та адекватні умови для підготовки свого захисту;
c. мати можливість захищати себе особисто або із залученням правової допомоги, якщо це потрібно в інтересах правосуддя;
d. мати можливість вимагати присутності свідків і заслуховувати їх або вимагати їхнього заслуховування від свого імені; та
e. мати безкоштовну допомогу перекладача, якщо вони не розуміють мову, якою ведеться слухання, або не можуть нею спілкуватися.
60.1. Будь-яке стягнення, накладене за результатами осуду за дисциплінарну провину, має відповідати національному законодавству;.
2. Суворість будь-якого стягнення має бути пропорційна порушенню.
3. Колективні стягнення та тілесні покарання, а також покарання поміщенням до карцеру без вікон і всі інші види негуманного або принизливого покарання мають бути заборонені.
4. Покарання не повинне передбачати повну заборону контактів з родиною.
5. Одиночне ув’язнення може застосовуватися як покарання тільки у виключних випадках і на конкретно визначений термін, який мусить бути якомога коротше.
Постанова ПВС № 2 від 26 березня 1993 р.
«Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі»
«п.16. Не є злісною непокорою вимогам адміністрації або протидія їй порушення форми одягу, запізнення на шикування та аналогічні малозначні порушення.
п. 25. Судам слід перевіряти, чи була така постанова (начальника про стягнення) та чи узгоджена вона зі спостережною комісією. Погодження зазначеної комісії повинно підтверджуватися відповідним протоколом її засідання та рішенням з цього питання».
Довіреність
Д О В Е Р Е Н Н О С Т Ь
(Указать прописью дату, месяц, год)
Я ___________________________________________ (указать фамилию, имя, отчество, год, дату и месяц рождения) отбываю наказание в _______________________________ (полностью название учреждения и его адрес) этой доверенностью уполномочиваю _______________________ (указать фамилию имя, отчество № и серию паспорта, кем и когда выдан) который (-ая) проживает __________________________ (указать полностью адрес), быть моим представителем во всех организациях, учреждениях, предприятиях, органах власти, в судах по вопросам защиты моих законных прав и интересов. Для этого предоставляю ему (ей) право подавать от моего имени заявления, получать необходимые документы, вести от моего имени дела во всех государственных учреждениях, предприятиях, организациях, а также вести мои гражданские и уголовные дела во всех судебных инстанциях со всеми правами предоставленных законом истцу, ответчику и третьим лицам, с правом признания или отказом полностью или частично от исковых требований, изменение предмета и основания иска, заключать мировое соглашение, обжаловать решения суда, получать и предъявлять исполнительные документы для взыскании, и выполнять все другие действия в пределах предусмотренных действующим законодательством Украины.
Доверенность выдана сроком на _______ (указать срок или бессрочно).
Доверенность выдана без права (с правом) передоверия.
______________ Дата, подпись.
Доверенность должна быть заверена начальником учреждения.
Апеляційна скарга
В Апелляционный суд Донецкой области
адвоката Новикова П.Ф.
83092, Донецк-92, а/я 4836
по делу Петренко Сергея Сергеевича
обвиняемого по ст. 391 УК Украины.
АПЕЛЛЯЦИЯ
Приговором Никитовского районного суда г. Горловки от 4.10.2007 г. Петренко С.С. осужден по ст. 391 УК Украины к 1 году лишения свободы, к этой мере наказания присоединено 12 дней лишения свободы по предыдущему приговору.
Петренко С.С. признан виновным в том, что он отбыв в марте-апреле 2007 г. дисциплинарное наказание в помещении камерного типа, 28.04.2007г. самовольно поменял спальное место без уважительных причин, за что был наказан внеочередным дежурством по уборке помещения. 8 мая 2007 г. Петренко С.С. отказался произвести уборку помещения.
Полагаю, что приговор подлежит отмене, а уголовное дело прекращено за отсутствием в действиях Петренко С.С. состава преступления.
Петренко С.С. совершил дисциплинарный проступок, выразившийся в самовольном замене спального места. За данное нарушение он наказан внеочередным дежурством по уборке помещения. Нарушение в виде самовольной замены спального места не предусмотрено законом (ст.107 УИК), а лишь ведомственным актом. Петренко С.С. не является злостным нарушителем установленного порядка отбывания наказания, так как не совершал ни одного из деяний, предусмотренных ст. 133 УИК Украины, определяющей перечень деяний, за совершение которых осужденный может быть признан злостным нарушителем.
Согласно п.1 ст. 134 УИК Украины, взыскание должно соответствовать тяжести и характеру проступка осужденного. Один год лишения свободы не является адекватным наказанием за отказ убирать помещение. Самовольная замена спального места является малозначительным нарушением. Привлечение к уголовной ответственности в данном случае является неоправданным и неправомерным. Это противоречит и международным стандартам обращения с заключенными. Согласно п. 60.2 Европейских пенитенциарных Правил, принятых Комитетом Министров СЕ 11 января 2006 г., взыскание должно быть пропорционально нарушению, а такая пропорциональность в данном случае отсутствует. Кроме этого, согласно п. 57.2 Европейских пенитенциарных Правил в национальном законодательстве должны быть определены действия или бездействия заключенных, которые составляют дисциплинарный проступок. В ст. 107 УИК Украины перечислено, что запрещено осужденным, в этом перечне не предусмотрен запрет самовольной замены спального места, поэтому это не является дисциплинарным проступком, предусмотренным законом, и не должно влечь дисциплинарного взыскания.
Наложение взыскания в виде внеочередного дежурства по уборке помещения противоречит п. 28.1 Минимальных Стандартных Правил обращения с заключенными, принятыми Организацией Объединенных Наций, в котором указано: « Заключенных не следует наказывать в дисциплинарном порядке работой по обслуживанию учреждения».
Следует принять во внимание, что не любое следование нормам инструкции или Закона может считаться действиями «согласно закону». Европейский Суд по правам человека по делу «Полторацкий против Украины» (п.153) отмечает, что выражение «согласно закону» налагает требования на качество законодательства, которое должно отвечать принципам верховенства права.
Применение меры наказания в виде одного года лишения свободы за отказ убирать помещение нельзя считать таким, которое совершается «согласно закону» в понимании Европейской Конвенции прав человека.
Самовольная замена спального места не является злостным неповиновением законным требованиям администрации. В п.16 постановления Пленума Верховного Суда Украины от 26.03.1993 г. «О судебной практике по делам о преступлениях связанных с нарушением режима отбывания наказания в местах лишения свободы» указано:
«Не является злостным неповиновением требованиям администрации или противодействием ей нарушение формы одежды, опоздание на построение и аналогичные малозначительные нарушения».
Самовольная замена спального места является малозначительным нарушением.
Суд не принял во внимание, что Петренко С.С. перед наложением взыскания не было предоставлено время для подготовки к защите (п.59 Европейских пенитенциарных Правил), а также не разъяснено право обжалования наложенного взыскания. Таким образом, само дисциплинарное взыскание вынесено без соблюдения всех предусмотренных законом процедур, а именно не выполнение его стало основанием для возбуждения уголовного дела.
На основании изложенного и руководствуясь ст.ст.6 п.2,348,366, 376 УПК Украины
ПРОШУ:
Приговор Никитовского районного суда г. Горловки от 4 октября 2007г. в отношении Петренко Сергея Сергеевича отменить и уголовное дело прекратить.
Приложение: копия апелляции для осужденного.
Адвокат Новиков П.Ф.
Президент України
Адреса вул. Банкова, 11, м. Київ, 01220,
Web-сторінка http://www.president.gov.ua/
Приймальня Президента України м. Київ, вул. Шовковична, 12
Телефон для довідок: (044) 226-20-77
Верховна Рада України
Голова Верховної Ради України ЛИТВИН Володимир Михайлович
Адреса: вул.. Михайла Грушевського, 5, Київ, 01008
Web-сторінка http://portal.rada.gov.ua/
Кабінет Міністрів України
Прем’єр-Міністр України ТИМОШЕНКО Юлія Володимирівна
Адреса: вул.. Михайла Грушевського, 12/2, Київ, 01008
Web-сторінка http://www.kmu.gov.ua/control/
Міністерство юстиції України
Міністр юстиції Оніщук Микола Васильович
Поштова адреса 01001 м.Київ, вул.Городецького, 13
Web-сторінка http://www.minjust.gov.ua/
Генеральна прокуратура України
Генеральний прокурор України Медведько Олександр
Адреса: вул. Різницька, 13/15, Київ-11, МСП, 01601
Web-сторінка http://www.gpu.gov.ua/
Уповноважений Верховної ради України з прав людини
Уповноважений з прав людини Карпачова Ніна Іванівна
Web-сторінка http://www.ombudsman.kiev.ua/
Адреса: вул. Інститутська, 21/8 , м. Київ, 01008
тел. 8-044-253-2203 Гаряча лінія: 8-044-253-7589
ООН КОМИТЕТ ПРОТИВ ПЫТОК
OHCHR-UNOG СН 1211 Geneva 10, Switzerland
телефон: +41-22-917 9000 факс:+41-22-917 9011
Email: [email protected] Интернет: http://www.unhchr.ch/
ЕВРОПЕЙСКИЙ СУД ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА
European Court of Human Rights
Council of Europe F - 67075 Strasbourg-Cedex France
телефон:+33-3-88 41 20 18 факс:+33-3-88 41 27 30
регистратура Registry of European Court of Human Rights
Tel: 33-(0)3 88412513, Fax: 33-(0)3 88412791 Интернет: http://www.echr.coe.int
HUMAN RIGHTS WATCH (HRW)
350 Fifth Avenue, 34th Floor New York, NY 10118-3299 USA
телефон: +1 -212-290 4700, факс:+1-212-736 1300
Email: [email protected] Интернет: http://www.hrw.org/
Московское представительство тел.: 00-7-495-250-68-52 fax: 250-68-53,
Email: [email protected] а/я 409, Москва, 103064
О. П. БУКАЛОВ
Видання здійснено у рамках проекту
«Правова допомога засудженим у Донецькій області».
Проект підтримується Міжнародним фондом «Відродження».
Вступ
Кримінальний кодекс України містить ст. 391 – «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи». І сама наявність статті, і фактичне її застосування викликає останнім часом чимало дискусій. На жаль, часто щодо цієї статті лунають поверхневі думки, які ґрунтуються на міфах або нереальних припущеннях. Для більш ґрунтовного та всебічного обговорення проблематики, пов’язаної зі статтею, в даній брошурі зібрані відомості про практику застосування статті, зроблено аналіз її змісту, наведені різні точки зору щодо перспектив її використання у майбутньому. Сподіваємось, що дане дослідження сприятиме виробленню виваженої позиції, яка відповідатиме міжнародним стандартам у сфері дотримання прав людини
Зміст статті та умови її застосування
Варто детально розглянути складові умов застосування ст. 391 КК України. Так, згідно Кримінального кодексу, причиною її порушення є
«Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання.»
Наведене формулювання статті є, м’яко кажучи, не бездоганним. Уважне прочитання статті виявляє закладені в ній невідповідності деяким нормам Кримінально-виконавчого кодексу України. Так, до осіб, засуджених до обмеження волі, у якості стягнення застосування ПКТ не передбачено. Вже тільки з цієї причини цю статтю до таких осіб застосувати неможливо, бо неможливо виконати, не порушуючи норми КВК, умови для її застосування.
Далі. Градація за режимами тримання засуджених вже змінена на три рівні безпеки, і вимога про переведення на «більш суворий режим» потребує як мінімум тлумачення.
Нарешті, не зрозуміло, як застосовувати вимогу про те, що звинувачена особа має бути «піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) …» і так далі. Адже згідно п. 14 ст. 134 КВК, «Якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення.» Отже, з одного боку якщо засуджений виявить «злісну непокору», наприклад. через десять місяців по відбуттю стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), до нього можна застосувати ст. 391 КК. Разом з тим, вже за півроку після відбуття такого стягнення він «визнається таким, що не має стягнення.» І фактично за десять місяців після відбуття покарання у вигляді поміщення до ПКТ дана стаття може бути порушена щодо особи, яка виявляє лише «злісну непокору» і не має інших стягнень. А це суперечить змісту цієї статті.
Тим не менше, ця стаття адміністрацією установ виконання покарань застосовується, і доволі активно.
Варто відмітити, що для порушення статті ще не є підставою само по собі застосування „стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переведення на більш суворий режим відбування покарання”. Таке стягнення має поєднуватися ще зі „злісною непокорою” засудженого протягом року після застосування вказаного стягнення.
Визначення термінів „непокора” та „злісна непокора” можна знайти тільки у коментарі до ст.. 391 КК України, де говориться:
Під непокорою законним вимогам адміністрації розуміється відкрита відмова засудженого від виконання конкретних вимог представника адміністрації виправної установи, який мав право пред'явити таку вимогу, а засуджений був зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав (наприклад, відмова від роботи без поважних причин, невиконання вимог про припинення порушення режиму відбування покарання тощо). Непокора є злісною, якщо відмова від виконання законних вимог була неодноразовою або була виражена у демонстративній чи зухвалій формі.
Очевидно, проявляти „злісну непокору” може „злісний порушник установленого порядку відбування покарання”
Таким порушником згідно ст. 133 КВК України є засуджений, який „не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.”
То ж отримання „стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або перевід на більш суворий режим відбування покарання”, а потім протягом року прояв „злісної непокори, тобто неодноразової (тобто принаймні двічі) відмови від виконання законних вимог адміністрації або такої ж відмови, навіть одноразової, але вираженої у демонстративній чи зухвалій формі ” складають передумови застосування ст. 391 КК України.
Варто підкреслити, що досі залишається проблематичним поняття «законних вимог адміністрації». Міжнародні стандарти поводження з ув’язненими передбачають, що має бути чіткий виключний перелік тих дій в’язнів, за які вони можуть отримати те чи інше стягнення. Ані КВК, ані інші, перш за все відомчі нормативні документи, такого переліку не містять. Це створює умови для свавілля працівників установ виконання покарань. Серед стягнень, які стають «останньою краплею» для порушення ст. 391 КК є «прибрана не за зразком постіль» або «некоректне поводження з представником адміністрації», або «зміна ліжка без дозволу» персоналу установи. І справа у даному контексті не у тому, чи має право адміністрація накладати стягнення за зазначені дії в’язнів. Справа у тому, що такі «дрібні» порушення за певних умов стають складом діяння, яке карається за Кримінальним кодексом, тобто, є складом кримінального злочину.
Є певні й інші особливості у застосуванні названих умов ст. 391 КК. Так, у випадку, коли стягнення у вигляді поміщення до ПКТ було застосовано в наслідок членоушкодження або шкоди своєму здоров’ю, потрібно мати на увазі, що згідно п. 4 ст. 107 КВК України, „засудженим забороняється... заподіювати собі тілесні ушкодження.. завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків” Наведене формулювання статті є неоднозначним, і цю вимогу можна розуміти таким чином, що якщо засуджений отримав стягнення у вигляді поміщення до ПКТ внаслідок членоушкодження, яке було здійснено з іншою метою, ніж „з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків”, то таке стягнення не може бути підставою для застосування ст. 391 КК України.
На цю особливість судді, як правило, не звертають увагу, і тому зазвичай достатньо буває «членоушкодження» як такого, не залежно від мотивів його скоєння.
Крім того, згідно п. 2 ст. 100 КВК України, „зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією.” То ж зміна умов тримання засудженого у вигляді поміщення його до ПКТ має обов’язково погоджуватись зі спостережною комісію. За «радянськіх часів» начебто так і було. Але зараз саме таких погоджень, як правило, й не буває.
Адміністрація установ виконання покарань виправдовує нерідко відсутність таких погоджень тим, що ст. 134 КВК України, не передбачає начебто такого погодження, адже її пп. 8-9 сформульовані таким чином:
„8. Поміщення засудженого в дисциплінарний ізолятор або в карцер чи переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) проводиться за вмотивованою постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, з визначенням строку тримання.
9. Стягнення у виді переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) накладається в разі безуспішного застосування інших заходів впливу.”
Це дійсно так.
Натомість існує не відмінена Постанова Пленуму Верховного суду України від 26 березня 1993 р. № 2 „Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі”. В п. 25 цієї Постанови йдеться про таке: „Судам слід перевіряти, чи була така постанова (начальника про стягнення) та чи узгоджена вона зі спостережною комісією. Погодження зазначеної комісії повинно підтверджуватися відповідним протоколом її засідання та рішенням з цього питання”. У Постанові зазначається, що якщо засідання спостережної комісії не проводилось, тоді застосування стягнення вважається необґрунтованим.
Попри зміни у законодавстві, вимога цієї Постанови не відмінена.
Фахівець у сфері кримінально-виконавчого законодавства О.Г. Колп відмічає, що
.. правова природа змісту ст. 391 України в першу чергу полягає в тому, щоб кримінально-правовими засобами створити перешкоди для подальшої злочинної діяльності засуджених в умовах їх ізоляції від суспільства. З іншого боку більш конкретним охоронним завданням цієї правової норми є створення належних механізмів боротьби з так званими злочинними «авторитетами», їх субкультурою, асоціальною поведінкою тощо, які дестабілізують правопорядок в УВП і нерідко детермінують рецидивну злочинність у місцях позбавлення волі. Проте вивчення практики боротьби з таким явищем засвідчує про низьку ефективність застосування правових можливостей у протидії цьому виду рецидивної злочинності.
Він також погоджується, що
За правовою природою диспозиція цієї норми КК передбачає реакцію на дію засудженого, який відверто відмовляється від виконання конкретних вимог представника адміністрації виправної колонії, котрий має право пред’явити таку вимогу, а засуджений був зобов’язаний і міг її виконати.
Тут наведене дуже влучне формулювання для характеристики дій представника адміністрації – «котрий має право пред’явити». Коли знайомишся з деталями конкретного випадку застосування цієї статті, нерідко складається враження, що представники адміністрації свої вимоги висувають не тоді, коли це конче потрібно, навіть невідворотно потрібно, коли не висунути вимогу неможливо, а тоді, коли вони «мають право», незалежно від необхідності. Навіть коли існує декілька варіантів дій адміністрації, в тому числі без висування певної вимоги, така вимога висувається лише тільки на підставі, що формально представник адміністрації «має право» її висунути. Це підтверджує те, що навіть у розумінні фахівців, а не тільки працівників установ, допускається використання умов застосування статті 391 саме у контексті певної штучності, як механізму «боротьби з «авторитетами», а не досягнення справедливості, виховного впливу тощо… Адже дії адміністрації установ для досягнення «виховного впливу» та досягнення «стабілізації правопорядку» не обов’язково сполучаються. Зрозуміло, що часто вибір робиться часто саме на користь досягнення «стабілізації». І за такою логікою застосування статті стає виправданим. Звичайно, в очах практичних працівників системи.
Виникає питання: чи виправдане «створення належних механізмів боротьби зі злочинними «авторитетами», їх субкультурою, асоціальною поведінкою» кримінально-правовими методами, а не боротьби зі злочинами? Чи не ототожнення цих двох цілей, сумнівне ототожнення, є підґрунтям сприйняття працівниками установ наявності цієї статті як нормального, обов’язкового елементу кримінального переслідування.
Наведений аналіз норм ст. 391 КК свідчить, що у законодавстві навколо цієї статті існує чимало неузгоджених норм, нечітких формулювань або взагалі таких, які унеможливлюють застосування цієї статті. Така ситуація породжує серйозні сумніви у тому, що фактичне застосування цієї статті є правовим.
Практика застосування
Що стосується практики застосування ст. 391 КК України, то варто відзначити, що попри відзначені недолугості статті, її застосування є доволі поширеним: у 2006-2007 рр. щороку за цією статтею порушувалось декілька сотень справ. На запит «Донецького Меморіалу» щодо кількості таких випадків у 2008 році департамент з питань виконання покарань інформації не надав, порадивши звертатись за статистикою до МВС.
Натомість, згідно відповіді управління департаменту в Донецькій області від 31.03.2008 р., «до засуджених, які перебували у 2007 році в установах виконання покарань Донецької області відносно 51 засудженого порушувалися кримінальні справи за ст. 391 КК України, а саме:
Дзержинська ВК № 2 – 5 засуджених
Калінінська ВК № 27 – 4 засуджених
Торезька ВК № 28 – 1 засуджений
Макіївська ВК № 32 – 2 засуджених
Кіровська ВК № 33 – 3 засуджених
Єнакіївська ВК № 52 – 3 засуджених
Мічурінська ВК № 57 – 3 засуджених
Селидівська ВК № 82 – 5 засуджених
Микитинська ВК № 87 – 13 засуджених
Західна ВК № 97 – 9 засуджених
Волноваська ВК № 120 – 1 засуджений
Донецька ВК № 124 – 2 засуджених»
Ще в чотирьох установах області, в тому числі у двох жіночих, таких випадків не було.
Як правило, засуджені, які обвинувачуються за цією статтею, не мають захисників у суді. Це призводить до того, що розгляд справ за цією статтею у суді поверховий та здебільшого формальний. Сторона звинувачення не обтяжує себе суворим дотриманням норм та вимог закону.
Чи може засуджений самотужки оскаржити стягнення, яке може стати останньою краплею для застосування ст. 391 КК? Згідно ст. 134 КВК,
«13. Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м'яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого.»
Варто зазначити, що нормою статті оскарження стягнення у суді не передбачено. І навіть попри те, що статтею 134 передбачено, що
«15. При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.», приклади надання таких можливостей невідомі.
Тому не є дивним для багатьох працівників установ виконання покарань вважати складовим елементом кримінального злочину незастебнутий ґудзик або ліжко, прибране не за зразком.
Очевидно, що чимало таких стягнень штучні, і вони застосовуються лише для того, аби формально були витримані умови, за якими можна порушити ст. 391 КК.
«Необхідні» для порушення цієї статті два стягнення засуджені отримують, як відзначалося, часто за якісь дрібні порушення, наприклад, не за «зразком» прибрана постіль, або – некоректно поводився з представником адміністрації, або – поміняв ліжко у камері. Часто за такі порушення накладається стягнення – позачергове прибирання приміщень або території установи. Характерно, що такі призначення відбуваються працівниками установи з розумінням того, що засуджений відмовиться його виконувати. Тобто умови для прояву непокори в’язнем створюються певною мірою зумисно, тобто штучно.
Разом з тим, згідно п. 28.1 Мінімальних стандартних правил поводження, не рекомендується у якості стягнення застосовувати будь-яку працю, навіть прибирання території або приміщення. Це положення міжнародного документу ігнорується працівниками установ виконання покарань, а судді, здається, про таку норму й не знають.
Аналіз відомих нам прикладів порушення ст. 391 КК свідчить, що нерідко це не намагання адміністрації добитися порядку в установі, а використання можливостей статті як інструменту тиску на окремих засуджених, покарання з ознаками сваволі.
Звичайно, є норми, які вимагають і постіль прибирати, і коректно поводитися, є і заборона міняти призначене у камері ліжко. Але вважати такі проступки достатніми для того, щоб дії засудженого кваліфікувати як кримінальний злочин, за який можна дати три роки позбавлення волі – така позиція далека від адекватності покарання скоєному злочину. Вона погано стикується і зі статтею 134 КВК України, яка проголошує:
«1. При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо суті проступку. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого.»
Є підстави вважати, що іноді засуджені умисно йдуть на те, аби до них була застосована ст. 391 КК. Таким чином вони намагаються себе позиціонувати у середовищі засуджених як особу, яка «твердо» протистоїть адміністрації. Таким чином вони в їх розумінні підвищують свій авторитет у злочинному світі.
Про ефективність застосування статті писав Колп, який відмічав, що
«Серед суб’єктів злочину, передбаченого ст. 391 КК України, тільки 65,6% засуджених активно підтримували злочинні традиції , тобто більше, ніж до однієї третини осіб я норма права могла б і не застосовуватись.»
Він наводить статистичні дані дослідження, параметри якого – час та місце проведення, кількість опитаних тощо – він не наводить. Згідно з результатами цього дослідження
«Так, у структурі злочинця 14% припадає на осіб, які відбували кримінальне покарання вперше, майже 35% – на осіб, які мали термін покарання менше 5 років позбавлення волі, 23% – на осіб, які підпадали під дію такого інституту кримінального права як «звільнення від покарання та його відбування».
Не менш цікавими у цьому контексті є й інші дані про суб’єкт злочину, зазначеного у ст. 391 КК України, а саме:
а) на момент засудження за цією статтею більша частина осіб відбула від 2 до 4 років призначеного строку покарання, тобто вчинила злочин у період адаптації до умов позбавлення волі;
б) 90% засуджених мали вік від 20 до 40 років;
г) найбільш поширеними були порушення, що виражалися у відмові від праці (62%), недотриманні розпорядку дня (48%), відмові виконувати роботу з благоустрою УВП та прилеглих до них територій (37%)
… звертає на себе увагу той факт, що до застосування ст. 391 КК 7% засуджених характеризувалися позитивно…, 74% засуджених мали високий або середній рівень інтелектуального розвитку, і лише 26% – це були особи з низьким інтелектом, 55% засуджених належали до категорії схильних до конфліктних ситуацій, агресивності та ворожості без чіткої спрямованості.»
Фахівець робить закономірний висновок, що
«… практика застосування цієї правової норми у місцях позбавлення волі перетворилася, по суті, на формальну реакцію персоналу УВП на випадки злісних порушень дисципліни засудженими з віктимною поведінкою.»
Підводячи підсумки свого дослідження, О.Г. Колп зазначає:
У ставленні до працівників адміністрації УВП 29% засуджених за ст. 391 КК проявляли гнучкість, що було враховано судом при призначенні покарання, 70% із них були позбавлені волі лише на термін до одного року. За таких умов, як нам видається, не сприяє підвищенню рівня правозастосовної практики з цих напрямків існуюча дотепер позиція ДКВС України, коли до критеріїв ефективності діяльності виправних установ відносять стан боротьби зі злісною непокорою вимогам адміністрації УВП. Це призводить до того, що:
а) діяльність у цьому напрямку зводиться, як правило, до формалізму, враховуючи, що понад 60% порушників режиму піддаються «крайнім» заходам дисциплінарного впливу – стягненням у вигляді поміщення в ДІЗО чи переведення в ПКТ, тобто «потенційних» суб’єктів злочину, що передбачений ст. 391 КК, є достатньо в будь-якій колонії;
б) адміністрація УВП вимушена порушувати кримінальні справи з цієї статті КК, оскільки над нею постійно «тяжіють» статистичні показники боротьби з таким видом злочинності, а отже у певних ситуаціях персонал ніби «провокує» засуджених до неправомірних дій або вимушено не застосовує до порушників установленого порядку відбування покарання більш м’яких видів дисциплінарного впливу чи інститутів звільнення від юридичної відповідальності, що передбачені законом;
в) кримінальної відповідальності уникають найбільш небезпечні категорії засуджених, на документування дій яких потрібно витрачати значні зусилля, тривалий час і великі сили, включаючи можливості оперативно-розшукової діяльності;
г) не тільки порушуються вимоги принципу справедливості відбування покарання (ст. 5 КВК України), а й доцільність дії кримінально-правових норм, коли вони просто перетворюються в репресію, а не є засобом відновлення соціальної справедливості – повернення об’єктів правової охорони у «статус-кво».
Попри численні зауваження до практики застосування статті, О.Г. Колп не піддає сумніву необхідність існування цієї статті у Кримінальному кодексі. Він вважає виправданим тільки підвищити ефективність її використання:
«низька ефективність використання підрозділами Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП) можливостей ст. 391 КК у боротьбі зі злочинністю в місцях позбавлення волі.»
І він пропонує для підвищення рівня ефективності статті її нову редакцію та, зокрема,
«визначити на нормативно-правовому рівні зміст термінів «порушник режиму», «грубий порушник режиму», «злісне порушення» т.ін., що породжує неоднозначну правозастосовну практику в колонії, нерідко провокує засуджених до незаконних дій у відповідь, тобто персонал своєю поведінкою обумовлює вчинення злочинів щодо себе, включаючи злісну непокору вимогам адміністрації УВП.
Позиції «за» та «проти» існування статті
Коли викає питання про доцільність збереження в КК 391 статті, практичні працівники пенітенціарних установ завжди відстоюють потребу в ній. Буцімто для особливо проблемних засуджених треба мати законодавчі можливості покарання, які і надає саме 391 стаття. І це їх головний та чи не єдиний аргумент. Складається враження, що вони не дуже переймаються ані питаннями юридичної точності (бездоганності) застосування статті, ані питаннями виховного впливу її застосування. Тобто використання можливостей статті 391 грунтується головним чином на доцільності, а яким чином вони досягаються – кримінально-правовими чи адміністративними методами – питання для працівників установ другорядне, як, до речі, і відповідність застосування статті міжнародним стандартам.
Насправді такий підхід відчувається не тільки при застосуванні ст. 391. Це віддзеркалення загального ставлення працівників установ до застосування норм законодавства: досягати керованості «спецконтингенту», його слухняності каральними методами, і в цьому контексті законодавство – це тільки інструмент для досягання такої мети. А вимоги дотримання прав людини – це скоріше декорація, про яку може і варто іноді говорити, але на яку при потребі можна не зважати.
Зовсім інший підхід щодо обговорюваної статті виходить з того, що карати за Кримінальним кодексом можна тільки дії, які є злочином. Якщо засуджений заслуговує на дисциплінарні стягнення, то незалежно від їх кількості вони залишаються діяннями дисциплінарного, а не кримінального ґатунку. Не може бути ситуації, коли сума 2-3 дисциплінарних стягнень (наприклад, ПКТ + стягнення за не за зразком заправлену постіль та + за відмову прибирати територію) перетворювалась би на кримінальний злочин. Тому зміст статті 391 КК у нинішньому вигляді суперечить принципам верховенства права, порушує міжнародні стандарти поводження з ув’язненими. З такої позиції прибічники збереження статті роблять неправильний висновок про те, що начебто їх опоненти вважають, що не має бути мір кримінального покарання за «дезорганізацію діяльності установ». Може, і мають бути. Але тільки за дії, які мають кримінальний характер, за злочини. Це означає, що за дисциплінарні порушення скільки б їх не було, застосовувати кримінальні покарання не можна.
Висновки
Стаття 391 КК має низку суперечностей та неузгодженостей та у нинішньому вигляді не відповідає принципам верховенства права. Фактично вона передбачає кримінальне покарання за дисциплінарні вчинки.
Практика застосування статті має доволі формальний характер, спрямована в першу чергу не на відновлення справедливості, а містить ознаки інструменту тиску на засуджених.
При використанні статті порушуються міжнародні стандарти поводження з ув’язненими
Стаття має бути скасована у нинішньому вигляді. При потребі, у КК можна передбачити кримінальну відповідальність за злочинні дії засуджених під час відбування ними покарання в місцях позбавлення волі. При цьому коло таких дій має бути чітко та коректно визначено, і це мають бути дії кримінального характеру, але ніяк не дисциплінарні, скільки б їх не було.
Додатки
Кримінальний кодекс України. Коментар (витяг)
Стаття 391. Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи
Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання, —
карається позбавленням волі на строк до трьох років.
Коментар до статті
1. Об'єктом злочину є нормальна діяльність виправних установ.
2. Об'єктивна сторона злочину полягає у вчиненні: 1) злісної непокори законним вимогам адміністрації виправної установи; 2) іншій протидії адміністрації у законному здійсненні її функцій.
Під непокорою законним вимогам адміністрації розуміється відкрита відмова засудженого від виконання конкретних вимог представника адміністрації виправної установи, який мав право пред'явити таку вимогу, а засуджений був зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав (наприклад, відмова від роботи без
поважних причин, невиконання вимог про припинення порушення режиму відбування покарання тощо). Непокора є злісною, якщо відмова від виконання законних вимог була неодноразовою або була виражена у демонстративній чи зухвалій формі.
Інша Протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій може полягати у навмисних діях засудженого, спрямованих на перешкоду нормальній праці засуджених або проведення заходів згідно з правилами внутрішнього розпорядку виправної установи тощо.
Під представниками адміністрації розуміються службові особи виправної установи, які наділені правом застосовувати до засуджених заходи заохочення і стягнення.
Місцем вчинення злочину є місце відбування покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст. 391 діянь.
3. Суб'єкт злочину спеціальний. Ним може бути особа, яка відбуває покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі і яка за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання.
4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Кримінально-виконавчий кодекс України (витяг)
Стаття 100. Зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі
1. Залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду.
2. Зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією.
3. Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється Державним департаментом України з питань виконання покарань за поданням адміністрації виправної колонії, погодженим з начальником управління (відділу) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Київській області та спостережною комісією.
Стаття 107. Права і обов'язки засуджених до позбавлення волі
4. Засудженим забороняється:
заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі і з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;
Стаття 132. Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі
1. За порушення встановленого порядку відбування покарання до засуджених можуть застосовуватися такі заходи стягнення:
переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях, до приміщення камерного типу (одиночної камери) на строк до трьох місяців.
2. Вагітні жінки, жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інваліди першої групи в дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу (одиночну камеру) не поміщаються.
Стаття 133. Злісний порушник установленого порядку відбування покарання
Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необгрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.
Стаття 134. Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі
1. При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо суті проступку. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого.
13. Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м'яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого.
15. При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Мінімальні стандартні правила ООН поводження з ув’язненими (фрагмент)
27. Дисципліну та порядок потрібно підтримувати з наполегливістю, впроваджуючи тільки ті обмеження, які необхідні для забезпечення надійності нагляду та дотримання правил гуртожитку в установі.
28. 1) Ув’язнених не треба призначати у дисциплінарному порядку на работу з обслуговування самої установи.
Європейські пенітенціарні правила (фрагмент)
57.1. Дисциплінарним порушенням може вважатися тільки поведінка, яка може загрожувати внутрішньому розпорядку, режиму або безпеці.
2. У національному законодавстві має бути визначено:
a. дії або бездіяльність ув'язнених, які складають дисциплінарні провини;
b. процедури, яких необхідно дотримуватися при дисциплінарних слуханнях;
c. види та тривалість накладених стягнень;
d. органи, уповноважені накладати такі стягнення; та
e. доступ до оскарження та уповноважений на це орган.
58. Про будь-яке ймовірне порушення ув'язненим дисциплінарних правил негайно доповідається компетентному органу, який проводить розслідування без необґрунтованого зволікання.
59. Ув'язнені, які звинувачуються в дисциплінарних провинах, повинні:
a. негайно та докладно бути поінформовані зрозумілою їм мовою про характер обвинувачень проти них;
b. мати достатній час та адекватні умови для підготовки свого захисту;
c. мати можливість захищати себе особисто або із залученням правової допомоги, якщо це потрібно в інтересах правосуддя;
d. мати можливість вимагати присутності свідків і заслуховувати їх або вимагати їхнього заслуховування від свого імені; та
e. мати безкоштовну допомогу перекладача, якщо вони не розуміють мову, якою ведеться слухання, або не можуть нею спілкуватися.
60.1. Будь-яке стягнення, накладене за результатами осуду за дисциплінарну провину, має відповідати національному законодавству;.
2. Суворість будь-якого стягнення має бути пропорційна порушенню.
3. Колективні стягнення та тілесні покарання, а також покарання поміщенням до карцеру без вікон і всі інші види негуманного або принизливого покарання мають бути заборонені.
4. Покарання не повинне передбачати повну заборону контактів з родиною.
5. Одиночне ув’язнення може застосовуватися як покарання тільки у виключних випадках і на конкретно визначений термін, який мусить бути якомога коротше.
Постанова ПВС № 2 від 26 березня 1993 р.
«Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі»
«п.16. Не є злісною непокорою вимогам адміністрації або протидія їй порушення форми одягу, запізнення на шикування та аналогічні малозначні порушення.
п. 25. Судам слід перевіряти, чи була така постанова (начальника про стягнення) та чи узгоджена вона зі спостережною комісією. Погодження зазначеної комісії повинно підтверджуватися відповідним протоколом її засідання та рішенням з цього питання».
Довіреність
Д О В Е Р Е Н Н О С Т Ь
(Указать прописью дату, месяц, год)
Я ___________________________________________ (указать фамилию, имя, отчество, год, дату и месяц рождения) отбываю наказание в _______________________________ (полностью название учреждения и его адрес) этой доверенностью уполномочиваю _______________________ (указать фамилию имя, отчество № и серию паспорта, кем и когда выдан) который (-ая) проживает __________________________ (указать полностью адрес), быть моим представителем во всех организациях, учреждениях, предприятиях, органах власти, в судах по вопросам защиты моих законных прав и интересов. Для этого предоставляю ему (ей) право подавать от моего имени заявления, получать необходимые документы, вести от моего имени дела во всех государственных учреждениях, предприятиях, организациях, а также вести мои гражданские и уголовные дела во всех судебных инстанциях со всеми правами предоставленных законом истцу, ответчику и третьим лицам, с правом признания или отказом полностью или частично от исковых требований, изменение предмета и основания иска, заключать мировое соглашение, обжаловать решения суда, получать и предъявлять исполнительные документы для взыскании, и выполнять все другие действия в пределах предусмотренных действующим законодательством Украины.
Доверенность выдана сроком на _______ (указать срок или бессрочно).
Доверенность выдана без права (с правом) передоверия.
______________ Дата, подпись.
Доверенность должна быть заверена начальником учреждения.
Апеляційна скарга
В Апелляционный суд Донецкой области
адвоката Новикова П.Ф.
83092, Донецк-92, а/я 4836
по делу Петренко Сергея Сергеевича
обвиняемого по ст. 391 УК Украины.
АПЕЛЛЯЦИЯ
Приговором Никитовского районного суда г. Горловки от 4.10.2007 г. Петренко С.С. осужден по ст. 391 УК Украины к 1 году лишения свободы, к этой мере наказания присоединено 12 дней лишения свободы по предыдущему приговору.
Петренко С.С. признан виновным в том, что он отбыв в марте-апреле 2007 г. дисциплинарное наказание в помещении камерного типа, 28.04.2007г. самовольно поменял спальное место без уважительных причин, за что был наказан внеочередным дежурством по уборке помещения. 8 мая 2007 г. Петренко С.С. отказался произвести уборку помещения.
Полагаю, что приговор подлежит отмене, а уголовное дело прекращено за отсутствием в действиях Петренко С.С. состава преступления.
Петренко С.С. совершил дисциплинарный проступок, выразившийся в самовольном замене спального места. За данное нарушение он наказан внеочередным дежурством по уборке помещения. Нарушение в виде самовольной замены спального места не предусмотрено законом (ст.107 УИК), а лишь ведомственным актом. Петренко С.С. не является злостным нарушителем установленного порядка отбывания наказания, так как не совершал ни одного из деяний, предусмотренных ст. 133 УИК Украины, определяющей перечень деяний, за совершение которых осужденный может быть признан злостным нарушителем.
Согласно п.1 ст. 134 УИК Украины, взыскание должно соответствовать тяжести и характеру проступка осужденного. Один год лишения свободы не является адекватным наказанием за отказ убирать помещение. Самовольная замена спального места является малозначительным нарушением. Привлечение к уголовной ответственности в данном случае является неоправданным и неправомерным. Это противоречит и международным стандартам обращения с заключенными. Согласно п. 60.2 Европейских пенитенциарных Правил, принятых Комитетом Министров СЕ 11 января 2006 г., взыскание должно быть пропорционально нарушению, а такая пропорциональность в данном случае отсутствует. Кроме этого, согласно п. 57.2 Европейских пенитенциарных Правил в национальном законодательстве должны быть определены действия или бездействия заключенных, которые составляют дисциплинарный проступок. В ст. 107 УИК Украины перечислено, что запрещено осужденным, в этом перечне не предусмотрен запрет самовольной замены спального места, поэтому это не является дисциплинарным проступком, предусмотренным законом, и не должно влечь дисциплинарного взыскания.
Наложение взыскания в виде внеочередного дежурства по уборке помещения противоречит п. 28.1 Минимальных Стандартных Правил обращения с заключенными, принятыми Организацией Объединенных Наций, в котором указано: « Заключенных не следует наказывать в дисциплинарном порядке работой по обслуживанию учреждения».
Следует принять во внимание, что не любое следование нормам инструкции или Закона может считаться действиями «согласно закону». Европейский Суд по правам человека по делу «Полторацкий против Украины» (п.153) отмечает, что выражение «согласно закону» налагает требования на качество законодательства, которое должно отвечать принципам верховенства права.
Применение меры наказания в виде одного года лишения свободы за отказ убирать помещение нельзя считать таким, которое совершается «согласно закону» в понимании Европейской Конвенции прав человека.
Самовольная замена спального места не является злостным неповиновением законным требованиям администрации. В п.16 постановления Пленума Верховного Суда Украины от 26.03.1993 г. «О судебной практике по делам о преступлениях связанных с нарушением режима отбывания наказания в местах лишения свободы» указано:
«Не является злостным неповиновением требованиям администрации или противодействием ей нарушение формы одежды, опоздание на построение и аналогичные малозначительные нарушения».
Самовольная замена спального места является малозначительным нарушением.
Суд не принял во внимание, что Петренко С.С. перед наложением взыскания не было предоставлено время для подготовки к защите (п.59 Европейских пенитенциарных Правил), а также не разъяснено право обжалования наложенного взыскания. Таким образом, само дисциплинарное взыскание вынесено без соблюдения всех предусмотренных законом процедур, а именно не выполнение его стало основанием для возбуждения уголовного дела.
На основании изложенного и руководствуясь ст.ст.6 п.2,348,366, 376 УПК Украины
ПРОШУ:
Приговор Никитовского районного суда г. Горловки от 4 октября 2007г. в отношении Петренко Сергея Сергеевича отменить и уголовное дело прекратить.
Приложение: копия апелляции для осужденного.
Адвокат Новиков П.Ф.
Президент України
Адреса вул. Банкова, 11, м. Київ, 01220,
Web-сторінка http://www.president.gov.ua/
Приймальня Президента України м. Київ, вул. Шовковична, 12
Телефон для довідок: (044) 226-20-77
Верховна Рада України
Голова Верховної Ради України ЛИТВИН Володимир Михайлович
Адреса: вул.. Михайла Грушевського, 5, Київ, 01008
Web-сторінка http://portal.rada.gov.ua/
Кабінет Міністрів України
Прем’єр-Міністр України ТИМОШЕНКО Юлія Володимирівна
Адреса: вул.. Михайла Грушевського, 12/2, Київ, 01008
Web-сторінка http://www.kmu.gov.ua/control/
Міністерство юстиції України
Міністр юстиції Оніщук Микола Васильович
Поштова адреса 01001 м.Київ, вул.Городецького, 13
Web-сторінка http://www.minjust.gov.ua/
Генеральна прокуратура України
Генеральний прокурор України Медведько Олександр
Адреса: вул. Різницька, 13/15, Київ-11, МСП, 01601
Web-сторінка http://www.gpu.gov.ua/
Уповноважений Верховної ради України з прав людини
Уповноважений з прав людини Карпачова Ніна Іванівна
Web-сторінка http://www.ombudsman.kiev.ua/
Адреса: вул. Інститутська, 21/8 , м. Київ, 01008
тел. 8-044-253-2203 Гаряча лінія: 8-044-253-7589
ООН КОМИТЕТ ПРОТИВ ПЫТОК
OHCHR-UNOG СН 1211 Geneva 10, Switzerland
телефон: +41-22-917 9000 факс:+41-22-917 9011
Email: [email protected] Интернет: http://www.unhchr.ch/
ЕВРОПЕЙСКИЙ СУД ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА
European Court of Human Rights
Council of Europe F - 67075 Strasbourg-Cedex France
телефон:+33-3-88 41 20 18 факс:+33-3-88 41 27 30
регистратура Registry of European Court of Human Rights
Tel: 33-(0)3 88412513, Fax: 33-(0)3 88412791 Интернет: http://www.echr.coe.int
HUMAN RIGHTS WATCH (HRW)
350 Fifth Avenue, 34th Floor New York, NY 10118-3299 USA
телефон: +1 -212-290 4700, факс:+1-212-736 1300
Email: [email protected] Интернет: http://www.hrw.org/
Московское представительство тел.: 00-7-495-250-68-52 fax: 250-68-53,
Email: [email protected] а/я 409, Москва, 103064
щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном
