Міжнародний фонд "Відродження"

Механізм захисту прав засуджених до позбавлення волі при розподілі в установи виконання покарань

Ірина Яковець

Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Інакше кажучи, на засуджених поширюється більшість прав, свобод та обов’язків людини і громадянина,  передбачених розд. II Основного Закону країни. Із цієї конституційної норми випливає й те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами і встановлюватись вироком суду, а не іншими нормативно-правовими актами, в тому числі й відомчими. У ч. 1 ст. 7 КВК України додатково до положень Конституції встановлюється, що держава поважає й охороняє права, свободи й законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення й ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

Стаття 8 КВК України серед основних прав засуджених називає право на правову допомогу і право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами та скаргами до адміністрації органів та установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об¢єднань громадян.

У контексті викладеного заслуговує на увагу й питання про те, яким  чином можуть вплинути на діяльність Регіональної чи Апеляційної комісії[1] й захистити свої права безпосередньо засуджений чи інші заінтересовані особи.

Департаментом у відповідних Положеннях[2] встановлено механізм оскарження рішень як Регіональної, так і Апеляційної комісій. Так, рішення Регіональної комісії, що оскаржується заявником, виноситься на її повторний розгляд за вказівкою начальника територіального органу управління Департаменту.

Іншими словами, начальник обласного управління Департаменту в разі наявності підстав сумніватися у правомірності рішення Регіональної комісії може дати вказівку про повторний розгляд даного питання. Водночас Комісія є підзвітною й підконтрольною лише голові Департаменту та його першому заступнику. Тому правомочність керівника регіонального управління Департаменту щодо надання обов¢язкових для неї вказівок видається сумнівною, хоча склад комісії й призначається ним.

За ст. 16 Закону України “Про звернення громадян” скарга на рішення певного органу подається в порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, а в разі відсутності останнього – безпосередньо до суду. Отже, оскаржувати рішення Регіональної комісії необхідно до голови Департаменту або його першого заступника.

Інструкцією передбачено, що неправомірне з точки зору громадянина рішення Регіональної комісії може бути оскаржено до Апеляційної комісії, одним із завдань якої є розгляд заяв і скарг таких осіб, їх захисників, законних представників, батьків, близьких родичів та інших громадян з питань розподілу та направлення засуджених до позбавлення волі. Це положення відповідає ст. 19 названого Закону, за якою в разі необхідності й за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на підрозділ службового апарату, спеціально уповноважений здійснювати цю роботу.

Питання викликає й п. 7 Положення про Апеляційну комісію, за яким її засідання проводяться в міру надходження  скарг, заяв та інших матеріалів, але не пізніше тридцяти днів з дня їх надходження. Уже вказувалося, що розгляд звернень громадян має відбуватися згідно з чинним законодавством, яким передбачено, що звернення розглядаються й вирішуються у строк не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення, – невідкладно, але не пізніше п¢ятнадцяти днів від дня їх отримання. На обґрунтовану письмову вимогу громадянина строк розгляду може бути скорочено (ст. 20 згаданого Закону). На практиці засідання Апеляційної комісії проводяться лише один раз на місяць, що призводить до фактичного визнання Департаментом усіх скарг і заяв потребуючими перевірки й виключає можливість їх розгляду поза тридцятиденним строком.

Жодним відомчим актом Департаменту не передбачено механізму практичної реалізації положень ст. 19 Закону України “Про звернення громадян” щодо присутності заявника на його вимогу на засіданні Апеляційної комісії, на якому розглядається його заява чи скарга. Передусім це стосується осіб, які перебувають під вартою у слідчих ізоляторах, оскільки засудження не позбавляє їх прав на оскарження рішень Регіональної комісії й особисту присутність при розгляді скарги.

Виключною самовпевненістю видається й те, що оскаржуване заявником рішення Апеляційної комісії виноситься на повторний розгляд лише за наявності нововиявлених обставин. Таким чином, Департамент засвідчує неможливість жодних порушень законності з боку членів Апеляційної комісії. Це підтверджується й положенням, за яким Департамент визнає можливість скасування прокуратурою чи судом тільки рішення Регіональної комісії, а рішення Апеляційної може бути скасовано лише головою Департаменту й направлене на повторний розгляд.

Водночас зазначеним Законом передбачено оскарження в судовому порядку дій або рішень органів місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій, об¢єднань громадян, посадових осіб, якщо заявник не згоден з прийнятим по його зверненню рішенням (ст. 16). Інакше кажучи, останній має право й на судове оскарження рішень і Регіональної, і Апеляційної комісій у порядку цивільно-процесуального провадження відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому Закон України “Про звернення громадян” дозволяє це зробити одразу ж після прийняття рішення – у даному випадку Регіональною комісією, для чого немає потреби звертатися до Апеляційної комісії й займатися пошуками якихось нововиявлених обставин.

Навіщо ж настільки складні процедури, встановлені Департаментом, якщо є інший порядок їх вирішення? Як правильно відмічається в науковій літературі, цим Департамент лише створив додаткові проблеми собі, судам і засудженим. Останні мають законне право оскаржити сам вирок, за яким їм призначено покарання у виді позбавлення волі, в апеляційному чи касаційному порядку. Потім оскаржити рішення Регіональної комісії спочатку в  Регіональному управлінні, потім – у Департаменті, після – у місцевому суді. Але якщо засуджений не згодний з рішенням місцевого суду, він має можливість знову звернутися до апеляційної або касаційної інстанції. 

Ці надто складні процедури можуть призвести до однієї з двох ситуацій: (а) або через те, що даний процес є достатньо тривалим у часі, а статус засудженого в такому разі повною мірою не визначено, з урахуванням практики, що склалася роками, особа утримуватиметься в СІЗО, які й без того занадто переповнені; (б) або через те, що в чинному законодавстві й відомчих нормативно-правових актах не існує положення, що подача скарги призупиняє виконання рішення Регіональної комісії, а згідно зі ст. 87 КВК України  засуджені до позбавлення волі повинні бути направлені для відбування покарання не пізніше десятиденного строку  з дня набрання вироком законної сили чи з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили, така особа навіть за наявності можливої помилки при визначенні виду колонії буде направлена в місця позбавлення волі, в результаті чого не виключено порушення її прав.

Як вбачається, встановлений нормативно-правовими актами Департаменту механізм захисту прав засуджених до позбавлення волі при визначенні виду установи виконання покарань не відповідає положенням Конституції України та чинного законодавства, а його невиправдана ускладненість вносить лише зайву плутанину в практичну діяльність.



[1] Тут і далі за текстом: Регіональні комісії - комісії з питань розподілу, направлення  та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, що утворюються в територіальних органах управління Державного департаменту України з питань виконання покарань, та Апеляційна комісія Державного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі,  що утворюється в Державному департаменті України з питань виконання покарань.

[2] Маються на увазі Положення про Регіональну комісію з питань розподілу, направлення та переведення засуджених до позбавлення волі, та Положення про Апеляційну комісію Державного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджені наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня  2003 р., № 261, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України за № 1270/8591 від 30 грудня 2003 р.