Міжнародний фонд "Відродження"

Бідна Маша або сповідь засудженої

Юрій Чумак
Піаніно
Народилася я в нормальній робочій сім’ї: батько – рибалка, мати – комірниця в дитячому садку. Батьки, крім мене, ростили і старшого братика.
Але мати розлучилася, коли мені було 3 рочки. Побралася з іншим чоловіком, мене забрала з собою, а брата залишила з бабусею. А потім ми ще й переїхали – помінялися з доплатою – придбали 4-кімнатну квартиру (2-поверховий будинок, де раніше жили, зараз переробили на синагогу).
У новій квартирі, на мою голову, від старих господарів «у спадок» залишилося піаніно. Вітчим, щоб «добро не пропадало», найняв мені репетитора – вчити грі на музичному інструменті. У мене не дуже-то виходило. Репетитор-дівчина зацікавлювала, але вітчим змушував, чим відбивав у мене будь-яке бажання.
Я ходила в «нульовий» клас при садку, а до школи – з 8 років. Вітчим понукав вчитися, та мені й самій подобалося – до 3-го класу була відмінницею. А коли перескочила в 5-й – з’явилися нові вчителі, до того ж пішли часті застуди, в результаті я стала гірше вчитися. Хотілося погуляти, а вітчим навідріз відмовляв: «Нема чого бактерії приносити, сиди вдома, роби уроки, грай на піаніно!». Ніколи не сперечалася, слухала вітчима.
Він мене у 5-6 класі щодня водив в школу та зі школи. Наді мною сміялися, я замикалася в собі, іноді – вбігала до бабусі.
Вітчим – високий, похмурий, неговіркий. Не кричав, не бив, але постійно змушував «вчитися і вчитися». У нього своїх дітей не було. Працював інженером на силікатному заводі. На 20 років старше мами. Мама красива, світловолоса, з ним вона не сперечалася. Я мамі скаржилася, але мати казала: так треба.
Вітчим вважав, що іграшки не потрібні – вони «засмічують мозок», якщо знаходив (я приносила від бабусі) – викидав. Я плакала, ховалася, щоб не бачив, як я ремствую. І мама йшла, щоб не бачити.
Він лаяв, щоб я додому не носила кошенят, щенят. Коли мені було рочки 3 – знайшла руде кошеня, виходила його, в коробці тримала, годувала. Одного разу вранці кошеня вилізло і забрався під колесо машини вітчима, що стояла у дворі (біла «копійка»). Вітчим вранці йшов до машини, я кричала, хотіла забрати кошеня, він мене відштовхнув, завів і поїхав. Задавив кошеня на моїх очах. «Він тобі не потрібен, – це бруд!», –так вітчим завжди говорив.
Я дуже люблю тварин, особливо – собак. У бабусі (мами батька) завжди багато собак було.
А брат став ревнувати – раз мама мене забрала, а не його, значить, мене любить більше, тому навіть не хотів зі мною спілкуватися.
З хороших спогадів: всією родиною їздили на річку, в ліс за грибами (ні разу не була на морі). Зате кожного року їздила в санаторій у Карпати...
Коли мені було років 10, вітчим почав випивати. На ощадкнижці «згоріло» 57 тис. радянських рублів – він і запив. Почав «фестивалити», діставати мене, мама стала заступатися, часто виїжджали до бабусі (маминої мами) в село.
У 11 років увечері, в одних капцях втекла від вітчима, який бив мене мухобійкою, щоб я грала на піаніно.

Чорний кіт
Я знайшла кота, він був хворий – лапа перебита. Місяць його ховала. Одного разу вітчим посварився з матір’ю, навіть побив її, вона схопила мене вночі – і поїхали до бабусі. Я лише зранку згадала про кота, але... Дня через 3-4 ми повернулися й бачимо таку «картину»: вітчим сидить у залі (своїй кімнаті) і з котом розмовляє. П’є, плаче... 6 років прожив з нами цей кіт. Звали Марсик, вітчим коту скаржився на уряд, через який гроші пропали...
Пішов на пенсію, намагався знайти нормальну роботу, але... вином горе своє заливав.

Доросле життя
Я закінчила 9 класів. Мені подобалися всі уроки, але найбільше – зарубіжна література, особливо – історії життя самих літераторів. У школі малювала, навіть пробувала писати вірші. Але домашні завдання я робила в школі – вдома було неможливо – вітчим ліз, заважав, вказував. Сиділа на уроках і думала: що мене чекає вдома? Нарешті видали атестат...
Влітку після 9-го класу це сталося... Бачилася кілька років з хлопцем – сином маминої однокласниці. І завагітніла.
Мама наполягала, щоб я позбулася дитини – я навідріз відмовилася. Адже я в 14 років прийняла покаяння в церкві «Заповіт Ісуса Христа». Навіть думки про аборт не було.
Мені було 16 – залишався 1 місяць до 17. Він – на рік старший. Коли доньці Руслані було півроку, розписалися. Потім народилася друга донька – Катерина. Чоловік пішов працювати на бійню, випивав...
Одного дня, коли Руслані було трохи більше 3 років, мені потрібно було вийти в магазин за продуктами. Дочки залишалися з чоловіком і моїм братом. Вони випивали – і не догледіли: Руслана перелила на себе топлений жир – і отримала опіки голови... Досі картаю себе. Їй робили хірургічне втручання з пересадки шкіри, пластичну операцію.
Після цього я остаточно пішла від чоловіка. Віддала дівчаток в садок, влаштувалася на роботу. Працювала в ресторані на кухні. Робила все: і посуд мила, і готувала, і за барною стійкою стояла. Сама тягнула, але зарплати не вистачало. Стала ще підробляти – овочі на базарі продавати.
Подала на розлучення, але справа дуже затяглося – так до кінця її й не довела.

Злочин
Зустріла людину (звуть Віктор), з яким було добре – гарно ставився до мене, до дітей. Стали жити разом. Він сказав: сиди вдома, буду забезпечувати! Я погодилася.
Здавалося, що життя налагоджується. Але втрутилася мама – «вічно молода, вічно п’яна». Вона з вітчимом у 2002-му розлучилася. Жила в обласному центрі, а ми в передмісті – у будинку мого покійного батька.
Як наяву пам’ятаю той страшний день. 24 листопада 2007 мама приїхала до нас у гості разом зі своїм хахалем. Він раніше завжди був нормальним, спокійним. Але не в той вечір...
Випивали: мама, її «друг», мій Вітя. Я відмовлялася, але пару раз «підтримала процес».
Вранці Руслану потрібно везти на перев’язку, пора лягати спати. Вона почала плакати. Я викликала таксі, щоб відвезти гостей геть. Мама заснула. Приїхала машина. Вітя потягнув п’яного маминого хахаля до таксі. Той образився: «Ти мене виганяєш?!»
Я залишилася в кімнаті, почула гуркіт посуду, що розбилася на веранді. Заходжу і бачу: мого Вітю душить мамин «друг». Я кричу, стягую його за волосся, а в нього «їжачок» на голові – не схопиш, хапаю за вуха – не допомагає. Вже почула хрипіння Віті. «Навернути» нападника нічим – поруч тільки 2 пральні машини. Душитель мене штовхнув у груди – відлетіла, розбила скло віконне. Далі – схопила те, що потрапило під руку, вдарила – він мене знов «мотильнув», я вдарила ще раз в лівий бік, – ніж провалився. Потім встановили час: 23.47.
Я витягла ніж, кинула і побігла викликати «Швидку» і міліцію. Чомусь відразу вирішила, що я його вбила.
Убитий – молдаванин, єдиний син в сім’ї. Як я подивлюся його мамі в очі?
Мене відправили до СІЗО. Колишнього чоловіка позбавили батьківських прав, тимчасовим опікуном (на 4 роки) стала бабуся – моя свекруха.
Вітя боявся, щоб його не посадили – я взяла все на себе, – і він зник з мого життя.
За частиною 1-ю статті 115 Кримінального кодексу мені дали 5 років.

В тюрмі
У колонії закінчила ПТУ – освоїла професію швачки. Навчилася навичкам роботи маляра-штукатура. Ці вміння, звичайно ж, стануть в нагоді в повсякденному житті на волі.
Тепер вже я не така наївна, якою була раніше – «обросла бронею». Зрозуміла, що, перш, ніж зробити відповідальний вчинок, потрібно добре подумати. Я за себе тепер відповісти можу.
Вийду, приїду додому, відразу ж заберу дітей. Руслана перейшла до 4-го класу. Катя в цьому році пішла в 1-й.
У колонії маю 3 подяки. Спілкуюся з родичами, знайомими – шукаю роботу. Мрія – поставити дітей на ноги. Вважаю, що в мене ще все попереду. Я молюся за своїх дітей.

Коментар фахівця
Оксана Кравчук, психолог-методист Центру методичної роботи з керівними кадрами комунального ВНЗ «Харківська академія неперервної освіти»:
Жорстоке поводження з дітьми, постійні емоційні образи, в подальшому нерідко формують з них соціально-дезадаптованих людей, яким складно створи повноцінну сім’ю.
Найнебезпечнішим є те, що насильство має дуже серйозні негативні соціальні наслідки. Воно породжує відчуття відсутності допомоги, невпевненості, безнадійності або безсилля; самозвинувачення, відсутність самоповаги, безвільність; докучливі спогади, напади страхів, депресію, роздуми про самогубство; втрату довіри до людей, сумніви щодо віри в будь-що; наркотичну/алкогольну залежність; жагу помсти.
Що можна зробити, щоб запобігти жорстокому поводженню з дітьми та насильству в сім’ї? Хто повинен зупинити цикл знущань? Це, в першу чергу, можуть і повинні зробити матір та батько! У нашому випадку кривдником є вітчим, але матір, на жаль, не змогла перервати насильницькі стосунки і захистити свою дитину.
Що і призвело до трагічних наслідків у житі Маші.

Так, Маша багато настраждалася. У колонії в неї був час подумати та розкаятися. Днями Маша вийшла на волю за умовно-достроковим звільненням. Побажаємо молодій жінці, щоб на свободи в неї все склалося добре, щоб психологічні травми, нанесені їй у дитинстві, не псували її життя у майбутньому.

щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном