Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Скільки в’язнів в Україні

СКІЛЬКИ В’ЯЗНІВ В УКРАЇНІ

Здається, відповідь на питання «Скільки в’язнів в Україні?» отримати не складно. Достатньо направити відповідно до закону України «Про доступ до публічної інформації» запит до Мінюсту на надання інформації про число в’язнів – і Ви будете знати відповідь.
Насправді отримати від Мінюсту відповіді на таке та подібні нескладні питання часом не просто. А останнім часом – може бути неймовірно складно. Якщо іноді взагалі не неможливо.
«Донецький Меморіал» понад 15 років двічі на рік направляє типові інформаційні запити статистики керівництву кримінально-виконавчої системи (останні два роки – до Мінюсту).
У 12 щорічних доповідях організації, розміщених на сайті «Тюремний портал» (www.ukrprison.org.ua), є вся отримана за запитами інформація. Спроби відмовити нам у наданні інформації траплялись, проте є судові рішення, якими дії деяких очільників, які не бажали надавати запитувану інформацію про діяльність відомства, визнавались протиправними. Наприклад, Донецький окружний адміністративний суд Постановою від 10 червня 2008 року визнав протиправним несвоєчасне надання Головою відомства В.В. Кощинцем відповіді «Донецькому Меморіалу» (http://ukrprison.org.ua/ukr_decision/1214804052).
Інший випадок: рішенням Будьоннівського районного суду м. Донецька від 14 вересня 2007 року відмову у наданні інформації начальником Управління Департаменту з питань виконання покарань у Чернігівській області В.Лопатіним визнано неправомірною (http://ukrprison.org.ua/ukr_decision/1205907395).

Нинішні очільники Мінюсту цього не знають і мабуть тому знову чимчикують по граблях. Але вони при цьому ще й збагатили наш досвід новими технологіями відмов у наданні інформації.
Вважаємо за потрібне повідомити досвід «Донецького Меморіалу» у отриманні інформації від Мінюсту у 2018 році та ті бар’єри, які довелося долати на цьому нелегкому шляху.
У 2018 році перший інформаційний запит був спрямований до Мінюсту 11 січня. Тоді «Донецький Меморіал» направив на ім’я заступника Міністра юстиції України Д.Чернишова запит, який містив традиційні впродовж десятиліття питання.
З досвіду нам відомо, що зазвичай щорічна статистика у відомствах збирається до 23-25 січня. То ж наш запит був направлений з таким розрахунком, щоб відповідь була надана на нього до 26-27 січня. Можлива затримка у наданні відповіді у 2-3-4 дні від визначених законом п’яти робочих днів для нас була не суттєва, бо в такій ситуації зрозуміла.
Проте Мінюст відповів, що їм потрібно на підготовку відповіді 20 днів. Ми не заперечували: добре, нехай буде так. Може над підготовкою відповіді нам працюють недосвідчені та малокомпетентні працівники, які не можуть за п’ять днів віднайти пару десятків даних, які ми запитуємо. Хоча раніше в минулі роки якось встигали… Почекаємо.
У відповіді від 08.02.18 за підписом Д.Чернишова ми отримали від Мінюсту майже всі запитувані дані, але виявилося, що по чотирьом питанням інформація не надана, в тому числі на питання про число ВІЛ-інфікованих у СІЗО, хворих на туберкульоз та інвалідів серед осіб, взятих під варту.
І це нас ще не стурбувало, бо таке буває.
Листом від 13.02.18 р. ми цю недодану інформацію запитали.
І тут ми зробили перший невеличкий прокол: відправили запит вже не рекомендованим, а звичайним листом. Ми так вчинили, бо сподівались на так би мовити презумпцію порядності чиновників, які отримують запит. Виявилось – дуже помилились щодо порядності.
І дуже добре, що підстрахувалися та про всяк випадок спрямували запит і на електронну адресу заступника Міністра юстиції Д.Чернишова. Важливо, що того ж дня о 16-32 ми отримали відповідь електронною поштою з адреси Д.Чернишова про те, що наше повідомлення із запитом отримано. Здавалось, що причин для хвилювань при такому розкладі немає: є відправлений поштою лист, є підтвердження отримання нашого електронного повідомлення.
Але йшов час – а відповіді не було.
Ми стали нагадувати про наш запит від 13 лютого і робили це електронними повідомленнями 16.02.18 о 10-29 та о 12-28, потім ще 19.02.18 о 15-50, 21.02.18 о 13-12, 12.03.18 о 12-42, 13.03.18 о 10-12.
На одне з таких повідомлень нам відповів працівник Мінюсту С., який у своєму повідомленні від 23.02.18 запевнив, що відповідь нам готується, та навіть повідомив, так би мовити, неофіційно, запитувані дані:
«Станом 01.01.2018 число ВІЛ-інфікованих у СІЗО (УВП) – 975 осіб; Хворих на туберкульоз – 273 особи; Інвалідів серед осіб, узятих під варту – 151 особа».
Він також зазначив про реєстрацію нашого звернення, яке вже перебувало у Мінюсті:
«Доброго дня, щось пішло не так, Ваш лист, що я направляв на реєстрацію, так і не надійшов до нас з карткою. Попередньо надсилаю Вам данні, які Вас цікавлять. Відправлю на повторну реєстрацію, в понеділок-вівторок підпишуть Вам відповідь».
Він також додав, що нам краще надсилати листи електронною поштою не на адресу заступника Міністра юстиції Д.Чернишова, а на іншу адресу - [email protected], що ми і стали надалі робити. Та все одно жодної реакції на ці наші листи від Мінюсту не послідувало.
У повідомленні від 05.03.18 він знову повідомляє про підготовку нам відповіді, що можливо тільки при отриманні нашого запиту:
«05.03.2018 09:18,
Я Щойно спілкувався зі своїми працівниками і мені повідомили, що запитувана Вами статистика по новоприбулим у МЮ не ведеться. З метою отримання інформації необхідно звернутись із запитом до Судової адміністрації. Відповідь такого характеру Ми Вам готуємо».
Чи можуть бути у нормальної людини при наявності такого спілкування сумніви, що наші запити до Мінюсту надходили?

Новий етап змагань з Мінюстом ми започаткували 6 березня, спрямувавши інформаційний запит щодо результатів амністії, але тепер вже рекомендованим листом № 0316410777557. Користуючись сервісом Укрпошти, ми встановили, що цей наш рекомендований лист отримано адресатом за довіреністю 13 лютого.
Про всяк випадок ми продублювали направлення цього листа-запиту і електронною поштою на адреси [email protected] та на електронну адресу Д.Чернишова. Відправляли це повідомлення ми декілька разів. При цьому завжди при відправці електронного повідомлення стали включати функцію «повідомити про отримання».
Дарма. Жодної реакції на повідомлення та жодного підтвердження про отримання нашого повідомлення ми не дочекались. Відсутність підтверджень про отримання електронних листів коли вони запитуються може означати, що завжди, коли в Мінюсті отримували наше повідомлення і комп’ютер запитував, чи надсилати повідомлення про отримання (є така функція), отримувач міг заперечувати, і тоді запрошене нами повідомлення про отримання нам не надсилалося.
Потроху ми стали усвідомлювати, що така стабільна відсутність відповідей – це не прикре непорозуміння. У нас кріпло переконання, що на наші листи зумисно не реагують, зумисно не відправляють повідомлення про надходження наших листів. Та маючи відповідь з електронної адреси заступника Міністра юстиції Д.Чернишова, яка підтверджує отримання ним нашого запиту від 13 лютого, а також відомості з інтернет сайту Укрпошти про отримання за довіреністю нашого рекомендованого листа, ми вважали, що довести у суді порушення закону України «Про доступ до публічної інформації» у цих двох випадках буде нескладно.
Ми знову помилились.
В суді представник Мінюсту заявила, що
1) представлені нами фрагменти електронних повідомлень не складно підробити, а тому вони не доводять отримання наших листів в Мінюсті електронною поштою.
2) Квитанція про відправку рекомендованого листа від 06 березня не містить інформації про те, хто його відправив (тобто, може й не «Донецький Меморіал»).
3) До того ж вміст нашого рекомендованого листа від 06 березня невідомий, бо опису вкладення немає (може нами було направлено «чистий лист паперу» - так заявила дослівно представник Мінюсту!).
4) Вказана нами у листі адреса Мінюсту, точніше, поштовий індекс 01601, начебто не має стосунку до Міністерства юстиції, бо єдина офіційна адреса відомства має поштовий індекс 01001. Тому достеменно визначити, на якому поштовому відділенні перебував наш лист при отриманні за довіреністю – буцімто не можливо, але це точно не відділок зв’язку, що обслуговує Мінюст.
5) І нарешті, ми не надали свідчень отримання нашого рекомендованого листа у Мінюсті. Яким чином, на думку представника Мінюсту, ми мали б отримати свідчення отримання нашого листа у відомстві, коли вони самі для себе це отримання не фіксують і чому офіційна інформація з сайту Укрпошти про отримання рекомендованого листа за довіреністю отримувача не є таким підтвердженням – ми не уявляємо. Як і не розуміємо, чому суддя визнав такий безглуздий аргумент прийнятним.
Ми з подивом дізналися, що для Мінюсту інформація з Інтернет-сайту Укрпошти про отримання нашого рекомендованого листа за довіреністю отримувача – не доказ, бо при зазначенні на сайті проходження нашого листа там вказуються якісь проміжні поштові індекси, серед яких немає індексу офіційної адреси Мінюсту 01001. А це, мовляв, не підтверджує отримання нашого листа саме в Мінюсті. Згодом ми направили до Мінюсту декілька листів з повідомленням про вручення, і ці повідомлення з відмітками представників Мінюсту про отримання нам були повернуті з поштового відділення 01601. Себто того, яке, зі слів представника Мінюсту, не має стосунку до відомства. Як не дивно, таке твердження від Мінюсту суддя сприйняв всерйоз.
Не є підтвердженням отримання нашого листа Мінюстом, на думку його представника, й листування з працівником Мінюсту С. Це листування не є належним доказом в розумінні Мінюсту начебто тому, що електронна скринька у нього на ukr.net, а Мінюстом офіційно використовуються адреси тільки minjust.gov.ua.
Нам не зрозуміло, чому робоче листування, яке є безперечним фактом, з працівником Мінюсту на електронну адресу не на minjust.gov.ua не є прийнятним доказом.
Варто підкреслити, що представник Мінюсту під час засідань суду уникала обговорення безпосередньо факту отримання наших листів, цілком зосередившись на інших деталях - адреси, вмісту листа, відправника листа тощо, тобто на чинниках, які зовсім не визначають, що наші листи не були отримані.
Будь-яких пояснень та відповідей не надала представник Мінюсту в суді при обговоренні питань, чи насправді працює в Мінюсті особа С., з яким велось листування «Донецького Меморіалу» з приводу запитів, яким чином цей працівник виявився обізнаний зі змістом запитів, якщо Мінюст їх не отримував, чи були спроби отримати його свідчення про листування з нашою організацією. І нам не зрозуміло, чому суд залишив поза увагою таку дивну позицію представника Мінюсту щодо факту спілкування з його працівником.
Не став суд з’ясовувати, яким чином потрібно розцінювати факт наявності інформації на Інтернет-сайті Укрпошти про отримання Мінюстом нашого листа. Зовсім не зрозуміло, чому залишається поза увагою та оцінкою суду факт направлення з електронної адреси Д.Чернишова повідомлення про отримання нашого запиту.
Дивно й те, що суд з легкістю йшов назустріч Відповідачеві та переводив справу у режим, коли «Донецький Меморіал» мав наводити докази своїх дій (всупереч нормі закону), при цьому суд не утруждав Відповідача вимогами довести будь-які його божевільні припущення, наприклад, про чистий аркуш паперу, направлений до Мінюсту рекомендованим листом.
Позицію суду можна зрозуміти як намагання будь за що, навіть всупереч здоровому глузду та фактам, врятувати порушника закону з використанням законних юридичних механізмів. Саме тому, на нашу думку, увесь цей брєд представника Мінюсту суддя визнав прийнятним і відмовив нам у задоволенні нашого позову. Прізвище судді окружного адміністративного суду – Смолій.

Щодо підготовки відповідей Мінюстом за інформаційними запитами маємо відмітити: примітним штрихом є той факт, що для надання за запитом даних про результати амністії – а це сім чисел – фахівцям Мінюсту потребувалось 20 робочих днів – за п’ять днів знайти у відомстві цей обсяг даних фаху їм не вистачило. Це є ознакою рівня компетентності та спроможності працівників Мінюсту та очільників відомства, їх справжнього ставлення до надання інформації про свою діяльність.

Беручи до уваги, що представника Мінюсту у суді дуже цікавило підтвердження отримання наших листів відомством, ми спробували подати звернення таким чином, щоб мати відмітку Мінюсту про їх отримання. Ми взяли до увагу інформацію сайту Мінюсту, де йдеться
Запит на інформацію може бути подано запитувачем особисто до спеціального структурного підрозділу, який організовує в установленому порядку доступ до публічної інформації, розпорядником якої є Міністерство юстиції України, за адресою: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, кімната № 102.
Представник «Донецького Меморіалу» взяв два запити, які для надійності були підготовлені як від організації, так і від громадянина-фізичної особи, і завітав до будівлі Мінюсту на вул. Городецького, 13.
Охоронець при вході на питання: «Де можна передати листи представнику Мінюсту з отриманням на копії відмітки про їх прийняття?» відповів: «Ось скринька – кидайте туди».
На зауваження: «А чи можна здати лист так, щоб на копії отримати позначку, що він точно отриманий Мінюстом?» він заперечив: «НІ, тут не можна так здати лист. Йдіть на пров. Рильський».
Наголошуємо, що на сайті Мінюсту про можливість передати кореспонденцію до Мінюсту у будівлі, що у пров. Рильскому, ані слова!
До того ж з’ясувалося, що інформація на сайті відомства про те, що
Запит на інформацію може бути подано запитувачем особисто до спеціального структурного підрозділу
не відповідає дійсності, бо ніякого спеціального структурного підрозділу, до якого можна подати кореспонденцію особисто, за адресою Київ, вул. Городецького, 13 немає. Звичайно, якщо не вважати таким підрозділом скриньку, до якої можна вкинути своє звернення без жодного підтвердження, що воно отримане, та без впевненості, що воно буде належним чином зареєстровано.
Під час цього візиту ми дізналися, що є можливість подати звернення (з відміткою про отримання!) в іншому місці – в будівлі Мінюсту у пров. Рильському. Та з якими особливостями працює цей ніде не позначений канал отримання звернень, відчув на собі представник «Донецького Меморіалу», коли відправився до будівлі Мінюсту у пров.Рильському. Там охоронець далі сходинок при вході будівлі не пропустив та пояснив, що листи можна передати працівнику канцелярії, яку треба викликати сюди, на сходинки, по телефону.
Прийшлося зателефонувати та чекати на сходинках. Через 5-6 хвилин очікування вийшла пані, але брати обидва листи відмовилась. Причина: лист від організації не можна прийняти, бо немає реєстру кореспонденції. Навіть якщо це тільки один лист, потрібно скласти реєстр, і саме на ньому робиться відмітка про отримання листа. Наголошуємо: на сайті Мінюсту будь-яких подібних роз’яснень немає, а адреса у пров.Рильському навіть не згадується.
Що стосується листів від громадян, то їх потрібно подавати не тут, а до підрозділу Мінюсту, що розташований на вул. Євгена Сверстюка, неподалік від м. Лівобережна.
Прийшлося представнику «Донецького Меморіалу» повертатись ні з чим. Ми були змушені скласти реєстр і знову завітати на пров. Рильський.
Цього разу у будівлі Мінюсту у пров. Рильському на сходинках прийшлося чекати понад 15 хвилин. Бо викликана по телефону працівниця канцелярії вийшла непомітно, тихесенько мовчки підійшла до особи біля скриньки (був виявляється ще один позивач) і після спілкування з ним мовчки пішла. Оскільки постійно хтось входить в будівлю та хтось виходить, то дізнатись, що жінка, яка мовчки вийшла з коридору, саме і є представником канцелярії, було неможливо. Вона, вийшовши, вголос не повідомила, що вона з канцелярії, нічого не сказала, не попередила, не запитала, чи не очікує хто її.
Прийшлося знову телефонувати та викликати її. Вдруге вона вийшла роздратована та з обуренням заявила: «Треба було у скриньки стояти». Та хто ж знав про такі порядки…
Такими є стандарти прийняття від юридичних осіб запитів інформації в Мінюсті, і Міністр юстиції напевно вважає їх європейськими.
Щоб подати звернення від фізичної особи довелося їхати до підрозділу Мінюсту на вул. Є.Сверс-тюка, через охоронця в будівлі викликати працівника, той вийшов, перевірив документ, що посвідчує особу подавача, тільки потім прийняв лист та поставив на копії відмітку про прийняття. Можна уявити наслідки, якби прізвище автора листа не збіглось з прізвищем особи, що принесла лист….

Все описане свідчить про дві важливих речі.

1. В Мінюсті процедура прийняття звернень від юридичних осіб та від громадян є надзвичайно складною, зарегульованою і дуже далекою не тільки від європейських стандартів, а й від стандартів, які існували в пенітенціарній службі 4-5 років тому, та й від здорового глузду далекою. Ця процедура часом виглядає як знущання, бо подання звернення з отриманням відмітки про його отримання потребує значних зусиль та достеменної поінформованості про те, де та у якому вигляді це потрібно робити. Тим більше, що на сайті Мінюсту про саму процедуру подання звернень юридичними та фізичними особами з відповідними відмітками та про відмінності цих процедур, як і про адреси, куди треба звертатись, та ще й про потребу мати при собі посвідчення особи, немає ані слова.

2. В Мінюсті відсутня чітка фіксація звернень, як і відсутня будь-яка відповідальність за їх не реєстрацію. Тому є поширеною практика не реєстрації звернень, особливо тих, що надходять електронною поштою. Зиск очевидний: немає звернень – немає потреби та обов’язку відповідати.
Ніхто відповідальності за такий бардак не несе. Бо це, здається, влаштовує і окремих працівників відомства, і його керівництво. Більше того, враження, що ці неймовірні складнощі зроблені зумисно. І тому дізнатись, скільки в’язнів в Україні, часом може бути неймовірно важко.

У нас залишаються два питання до Міністра, але вони скоріше риторичні:
чи довго ще в Мінюсті протримається ця ієзуістська процедура прийняття звернень?
І чи понесе хтось відповідальність за весь цей бардак з ненаданням відповідей за зверненнями?