Міжнародний фонд "Відродження"

Проблеми та перспективи нормативного забезпечення виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі

П. Кравчук
Стійкість до відтворення в життєвих ситуаціях норм і приписів, які містяться у правовому регламенті місць позбавлення волі (кримінально-виконавчих установ та слідчих ізоляторів), залежить від того наскільки позитивні, офіційно-виписані, норми регламенту відповідають категоріальному змісту соціального життя місць ув’язнення. Саме тому змістові, який зафіксовано у багаторічному досвіді практичної діяльності колективів співробітників кримінально-виконавчих установ і місць попереднього ув’язнення, що користуються виписаними нормами права у міру інструментальності тих – зрозумілості та здатності цих норм відбивати і пливати при їх застосуванні на реально існуючі в умовах позбавлення волі явища.
Взаємозв’язок таких явищ формує у конкретних колективах пенітенціаріїв певну культуру карально-виховного впливу на спецконтингент, яка у остаточному підсумку опосередковує застосування норм правового регламенту через свій категоріальний зміст, завдячуючи якому пенітенціарії розуміють соціальний контекст місць ув’язнення.
В даному випадку порушується не проблема співвідношення професійної культури і конкретної галузі права. Ставиться питання про доцільність вирізнення і позитивної фіксації категоріального змісту соціального життя в умовах позбавлення волі, коли професійна культура пенітенціаріїв виступає як окреме питання у плані ефективності наближення норм права до конкретно-соціальної проблематики.
Мусимо погодитись, що категоріальний зміст соціального життя в умовах позбавлення волі здебільшого є табуйованою сферою для позитивного права, а тому законодавець тут вдається навіть не до звичного прийому узагальнення – він переважно вправляється системою евфемізмів та двозначних переходів, коли, прикладом, йдеться про працевикористання спецконтингенту, у законі достатньо вжити, аби поставити під сумнів усю систему трудових правовідносин із засудженими, замість категорії «зобов’язаний працювати» словосполучення «повинен працювати». І вже не можна сказати чи це право засудженого, чи обов’язок. А, між тим, на обов’язку засуджених працювати вибудовано усю систему ритмів функціонування кримінально-виконавчих установ. Основна маса засуджених відвертається від негативного впливу послідовно криміногенного елементу не лише через комплекс оперативно-упереджувальних заходів, а й шляхом широкої постановки виробничо-господарських завдань, що акумулюють активність спецконтингенту у соціально-прийнятний спосіб.
Практика вітчизняної кримінально-виконавчої служби однозначно засвідчила, що засуджений зобов’язаний працювати. Недвозначність відповіді на це питання пояснюється об’єктивно-історичними умовами становлення і розвитку вітчизняних місць позбавлення волі, які здебільшого формувалися як промислові та сільськогосподарські підприємства.
Повертаючись до основної теми, підкреслимо, що саме такі принципово важливі питання, однозначна відповідь на які відсутня у правовому регламенті місць ув’язнення, мають стати вузловими пунктами зближення позитивних норм права та конкретно-соціальної проблематики. У іншому випадку соціальний капітал (норми і приписи) правового регламенту ніколи не дістане належної резенстентності (здатності до відтворення) в умовах реального правозастосування.
Удавана реальність суб’єктивна. Суб’єктивна навіть тоді, коли ми говоримо про загальновизнані принципи.
Ця теза належить до циклу питань, означених у ХІХ столітті спільною назвою «Хто мислить абстрактно?». Пояснимо. Якщо усі засуджені мають бути рівними за своїм правовим статусом, то чи є виключенням з цього правила інститут старших днювальних? Коли основна маса засуджених має лише дотримуватися вимог режиму утримання, то на старших днювальних з числа засуджених додатково покладено функцію забезпечення виконання іншими засудженими вимог режиму утримання. Для цього старшим днювальним надаються необхідні контрольні повноваження: стеження за вмістом особистих речей засуджених, організація доступу до кімнати для прийому їжі тощо. Водночас старші днювальні позбавлені низки правообмежень, характерних для решти засуджених. Як приклад, вони мають право на одиночне пересування за межами локальних секторів.
Власне, той, хто і надалі стверджуватиме, що усі засуджені мають бути рівними за своїм правовим статусом, мислить більш ніж абстрактно, бо для втілення вказаної ідеї доведеться зруйнувати наявний механізм контролю за соціально-груповими процесами серед спецконтингенту. Тоді окреслена абстрактність мислення, підкріплена нібито загальновизнаним принципом рівності засуджених, виллється у руйнівне позерство, суб’єктивне за своїм змістом.
Право має вдаватися до розв’язання реально існуючих відносин, заохочуючи або забороняючи ті. Витворення ж еталонів у певній сфері правовідносин стосується, скоріше, соціально-філософської проблематики. І коли ми чуємо, що має бути так, треба спитати, а чи можливо це?
Право не може бути заручником вузьких політико-етичних міркувань, воно має розв’язати суспільству руки у справі примноження соціального капіталу. Практичний бік питання розкривається тут у можливості засвідчення інструментальної ролі позитивних норм, коли категоріям права відповідатимуть категорії реального соціального контексту, витворені у практичній діяльності людини.
Логіка проста. Буде змінюватися життя, а з ним і контекст соціальних відносин в місцях ув’язнення, тоді й слід порушувати питання про заміну правового регламенту виконання кримінальних покарань, бажано, на більш резенстентний. У іншому випадку стрічатимуться вказані вище парадокси, коли норми права матимуть лише гіпотетичне забарвлення.
Стійкість норм права до відтворення у певному соціальному контексті можна досягти лише через вивчення і закріплення категоріального змісту того.
Для вітчизняних місць позбавлення волі наріжною категорією є «бригадно-загонна система тримання», у якій зосереджено історичний, соціально-культурний та політико-економічний зміст існування кримінально-виконавчої системи. Зазначимо, що для північноамериканської моделі установ виконання покарань такою категорією є «динамічна безпека». Про відмінність цих двох наріжних категорій буде сказано пізніше.
У сучасному правовому регламенті відсутня категорія «бригадно-загонна система тримання». Натомість законодавець вдався до нетривіального тлумачення соціально-побутових умов, що окреслюються вказаною категорією – засуджені «розміщуються в жилих приміщеннях з локальним сумісним проживанням членів відділення». В даному випадку очевидне бажання уникнути будь-якої згадки про казармений принцип тримання спецконтингенту, що властивий саме бригадно-загонній системі. Однак той-таки принцип полишається рушійною силою, яка ефективно форматує соціально-групові відносини серед спецконтингенту у спосіб супротивний тому, який визначено у правовому регламенті. А парадокс тут виник тоді, коли позитивне право погребувало реаліями кримінально-виконавчих установ, залишивши таким чином компетенцію розв’язання проблем реально існуючих соціальних відносин в умовах позбавлення волі здебільшого негативним приписам.
Правовий регламент наразі не зміг скласти реальної конкуренції негативним, але резенстентним принципам неформальної взаємодії через свою крайню відірваність од розуміння засудженими проблем дефіциту благ, особистої безпеки, психічного навантаження, тобто усього того, що продукує бригадно-загонна система тримання.
Ця теза виходить з того, що законодавець має не вправлятися у заборону неформальних приписів, які об’єктивно є похідною конкретних соціальних умов, а мусить висунути рішучі вимоги до організації повсякденного життя спецконтингенту, коли, прикладом, локальне розміщення засуджених визначатиметься конкретною кількістю осіб і становитиме не профанацію у вигляді гіпсокартонних перегородок, а являтиме дієву систему блочного тримання із належним інженерно-технічним забезпеченням.
У іншому випадку, коли вимоги до організації соціального життя спецконтингенту мінімізовані, а перелік обов’язків та заборон для кожного окремого засудженого становить висхідну точку у розумінні вимог режиму тримання, розгортається звичайна «боротьба із вітряками», тобто із недисциплінованістю засуджених – людей часто визнаних за вироком суду хронічно недисциплінованими у плані соціально прийнятних норм поведінки. Таке тло є надто сприятливим для різноманітних спекуляцій та зловживань.
Власне тут і народжується феномен тюремної справедливості, коли від авторитету і поваги до керівника кримінально-виконавчої установи залежить надто багато як для справи державного значення – протидії злочинності. Така залежність була б прийнятною для педагогічного процесу, однак для установи, де разом із карально-виховним впливом на засуджених існує низка інших надскладних інтегральних процесів (оперативно-упереджувальний, фінансово-господарський, комунально-побутовий, медико соціальний) подібна залежність є вкрай небезпечною. Це неодноразово доводила і практика вітчизняної кримінально-виконавчої системи, коли морально-ділові якості керівника пенітенціарної установи впливали навіть на такий елемент оперативної обстановки, як санітарно-епідеміологічний стан.
Позбутися такої хибної залежності і водночас підвищити резенстентність правового регламенту порядку відбування кримінальних покарань можна одним способом. Треба законодавчо закріпити цілі та завдання діяльності кожної кримінально-виконавчої установи як процесуально єдиного суб’єкту, на рівні якого здійснюється карально-виховний вплив. Одночасне визначення чітких вимог до організації діяльності установ в цілому, а не персоналу за різними службовими категоріями, забезпечить прозорість відповідних намірів у справі захисту інтересів держави, суспільства, людини.
Має бути єдиний, власне, загальнодержавний підхід у оцінці результатів діяльності будь-якої кримінально-виконавчої установи. І тут, упереджуючи фахове тлумачення ефективності вказаної діяльності через категорії фінансово-господарського та соціально-профілактичного толку, відзначимо, що суспільство має змогу судити про цю ефективність лише за станом рецидивної злочинності в країні, а не за внутрішнім порядком в кримінально-виконавчих установах.
Рецидивна ж злочинність осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ, - це в багатьох випадках наслідок закріплених в умовах обмеження або позбавлення волі стереотипів щодо припустимості соціального паразитування.
Умови тримання в сучасних пенітенціарних установах України витворюють грубезну систему соціально-групового тиску, де кожен засуджений щоденно визначає тактику своєї поведінки, захищаючи у такий спосіб свій статус, за яким криється дольова участь в доступі (розподілі) до матеріальних благ та норма утиску із боку різнонаправленого соціально-групового оточення.
Саме бригадно-загонний спосіб тримання, остов кожної кримінально-виконавчої установи, унеможливлює протидію такій системі утиску, в основі якої штучний дефіцит безпеки. Асоціальна спрямованість засудженого об’єктивно надає перевагу в компенсації дефіциту особистісно-значимих благ – матеріальних, комунікативних тощо. Фактично засуджені, які мають виражену асоціальну спрямованість, найлегше проходять період адаптації в установах закритого типу.
Це зумовлено створенням для засуджених спеціального локального середовища, де недоліки та проблеми засуджених, які перебувають на поверхні сумісного життя, часто розглядаються адміністрацією кримінально-виконавчих установ під кутом зору лише виробничої або оперативно-упереджувальної доцільності. Натомість засуджені із асоціальною спрямованістю завжди бачать сенс у вивченні та подальшій спекуляції на індивідуальних особливостях засуджених вже у соціально-груповому плані.
Об’єктивно експлуатації засудженими недоліків один-одного адміністрація не може завадити через рівнодосяжність засуджених поміж собою в рамках локалізованого відділення СПС ( групи у 100-150 осіб). А тому процес соціального паразитування зрештою затягує із допомогою механізму соціального научіння усіх засуджених, що спільними зусиллями витворюють для себе дефіцит безпеки.
Фактично це прямий наслідок радянської системи колективного перевиховання злочинців. Нині ж, при переорієнтації карально-виховного процесу на індивідуальні форми, не можна не відмовитися від казармених елементів бригадно-загонної системи, аби реально досягнути цілей покарання.
Засуджений має наочно впевнитись, що існують альтернативні соціальному паразитуванню способи сталого існування в оточенні собі рівних.
Просоціальне моделювання поведінки засуджених лишається поза увагою регламенту порядку відбування кримінальних покарань, хоча воно і згадується у низці положень, якими законодавець окреслює бажаний результат такого моделювання – ресоціалізацію.
Можливість досягнення суспільно-прийнятної поведінки засуджених розбивається об парадоксальність визначених у законодавстві засобів виправлення і ресоціалізації, жоден з яких не вступає у пряме протиріччя із бригадно-загонною системою тримання («локальним сумісним проживанням»), а, отже, уможливлює подальше існування системи соціально-групового утиску засуджених.
Наразі треба визначити, чи дійсно вітчизняна пенітенціарна доктрина, що має тлумачити основні положення законодавства у цій сфері, спиратиметься на змістовне просоціальне моделювання поведінки засуджених, або вона залишиться на півкроку від північноамериканської моделі «динамічної безпеки».
У першому випадку перегляду потребуватимуть умови організації соціального життя засуджених, коли засоби виправлення і ресоціалізації дістануть чіткий об’єкт свого інтегрального впливу та критерії успішності цього впливу. Йдеться про нормативне закріплення концепції первинного колективу осіб, позбавлених волі, в рамках якого провадження карально-виховного впливу на певну категорію спецконтингенту є оптимальним, педагогічно виправданим.
Критерієм успішності у застосуванні засобів виправлення і ресоціалізації можуть бути як особисті досягнення членів первинного колективу засуджених (зокрема у навчанні, на виробництві), так й інтегральні показники соціально-групових процесів в колективі загалом (наприклад, дисциплінарна практика).
При залишенні аморфних соціальних утворень як превалюючої ознаки співжиття спецконтингенту в умовах бригадно-заганної системи тримання, слід розуміти, що ані технічними засобами (відеоспостереження, аудіоконтролю і таке інше), ані психологічними прийомами (виявлення і робота із лідерами позитивної спрямованості) не вдасться подолати механізм соціального контролю, витворений у великій самоорганізованій під впливом зовнішніх заборон групі у 100-150 осіб, маючих досвід асоціальної поведінки. Даний механізм апріорі спрямований на гуртове відтворення негативних приписів співжиття.
Це вже давно усвідомлено в північноамериканській моделі «динамічної безпеки», яка не намагається здивувати світ нівелюванням приписів тюремної субкультури. У даній моделі закладено принцип безпосередньої взаємодії зі спецконтингентом, що покликаний убезпечити установи виконання покарань від надзвичайних подій. І хоча категорія «динамічної безпеки» включає окремі елементи поняття «педагогіка співробітництва», все-одно вона скоріше має оперативно-упереджувальний характер, позбавлений сенсу просоціального моделювання.
І такий доктринальний підхід має право на життя, бо він не є логічним продовженням теорії примноження соціального капіталу, а передусім походить від розуміння правильної організації системи відплати за злочин.
Вітчизняна модель виконання кримінальних покарань, законодавчо спираючись не лише на репресивну, а й на відновлювальну функцію, має дістати і відповідну доктрину соціальної реабілітації злочинців. Інакше пенітенціарні установи України все далі відноситиме у бік моделі «динамічної безпеки», що, дійсно, є корисною в умовах бригадно-загонної системи тримання, проте вона є позбавленою змісту у рамках системи просоціального моделювання.
КРАВЧУК П.П.
(начальник сектору соціально-виховної
та психологічної роботи УДДУ ПВП в Запорізькій області)

щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном