ВИМОГИ ЗА ЄВРОПЕЙСЬКИМИ ТЮРЕМНИМИ ПРАВИЛАМИ ДО ПРАВООБМЕЖЕНЬ ОСІБ, ЯКІ ПОЗБАВЛЕНІ ВОЛІ
Останнім часом все частіше можна почути та прочитати заклики та пропозиції щодо внесення змін до чинного кримінально-виконавчого законодавства. Як видається, це обумовлено кількома факторами:
а) перейменування Державного департаменту України з питань виконання покарань на Державну пенітенціарну службу ознаменувало собою спробу зміни філософії виконання покарань. Зрозуміло, що зміна філософії не може відбутись лише за допомогою «зміни вивісок» на кримінально-виконавчих установах, адже необхідна і демонстрація якогось руху у напрямку до втілення цієї ідеї;
б) громадські організації, діяльність яких стосується кримінально-виконавчої сфери, постійно вказують на проблеми стосовно відповідності національного законодавства міжнародним стандартам, наприклад, на невідповідність норм Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК) Конституції України, особливо, що стосується медичного, пенсійного забезпечення засуджених, права на працю в місцях позбавлення волі, права на судовий захист, громадського контролю та деякі ін.;
в) всі пам’ятають, що багато із зауважень Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню так і не були прийняті до уваги українською владою;
г) Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що з метою усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді (ст. 13 Закону), наша держава має, inter alia, змінювати відповідне законодавство, яке стало причиною порушення Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі – Конвенції).
Слід відмітити, що зосередження як державних структур, так і неурядових організацій, на усталеному, консервативному та, якщо завгодно, «заїждженому» колі проблем, з однієї сторони ніби-то має сприяти швидшому їх вирішенню (що, як показує практика, на жаль, не відбувається), проте з іншої сторони, це певним чином гальмує реформування інших досить важливих норм вітчизняного законодавства, що регулює процес виконання-відбування покарань.
Разом з тим, існують досить вагомі недоліки відповідного національного законодавства у світлі такого міжнародного стандарту як Європейські тюремні правила (ЄТП) [1]. У даній публікації така відповідність досліджуватиметься лише по відношенню до обмежень засуджених, як категорії ЄТП. Еквівалентом терміна «обмеження» в українській науковій думці можна вважати термін «правообмежння», що є більш специфічним саме для вітчизняного кримінально-виконавчого права і означає сукупність тих позбавлень і страждань, яким піддаються засуджені до позбавлення волі. Хоча у вітчизняному законодавстві іноді використовується саме термін «обмеження», наприклад ч. 2 ст. 51, ч. 1 ст. 128 КВК.
По суті, вимоги ЄТП зводяться до того, щоб обмеження (restrictions), які накладаються на позбавлених волі, були обґрунтованими. Однак, підхід до такого обґрунтування, що міститься у ЄТП, відрізняється від підходу Конвенції. Стосовно сфери виконання покарань це може бути проілюстровано наступним.
Наприклад у рішенні ЄСПЛ «Хірст проти Сполученого Королівства» (Hirst v. the United Kingdom) Суд вказав (п. 69): будь-яке обмеження прав повинно бути обґрунтоване, таке обґрунтування може здійснюватись з урахуванням вимог безпеки, частково для попередження злочинів і безладів, і вони (обмеження. – Ч.В.) повинні бути невід’ємно пов’язані з умовами ув’язнення [2]. Тобто ціль таких обмежень: безпека, попередження злочинів та безладів (конвенційний підхід, закріплений у ч. 2 ст. 8 Конвенції, де вказується, що втручання у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя (що є обмеженням прав) може здійснюватись, серед іншого, із вказаними цілями). Тоді як у правилі 3 ЄТП йдеться про відповідність обмежень «обґрунтованій меті». Тобто цілі, з якими можуть накладатись обмеження, не називаються безпосередньо у ЄТП.
Відносно того, що розуміти під «обґрунтованою метою» можна сказати наступне. У коментарі ЄТП, який розроблений Комітетом Міністрів Ради Європи, відповіді на дане питання не дається [3]. Наприклад, у рішенні «Діксон проти Сполученого Королівства» (Dickson v. the United Kingdom) Суд у відповідь на доводи Уряду, що обмеження сімейного життя (ненадання можливості штучного запліднення) переслідувало ціль кари, відповів, що розвиток Європейської пенальної політики відбувається у напрямку до підвищення важливості реабілітативної цілі покарання (п. 75) [4]. Тим самим не виключивши, що накладення обмеження може переслідувати і каральну ціль. Напевно, можна стверджувати, що обмеження можуть накладатись і з метою реабілатції (чи виправлення). Аналіз відповідної наукової літератури, практики ЄСПЛ, міжнародних документів, дає підстави стверджувати, що категорія «обґрунтована ціль» на сьогодні є оціночною, що не означає, що ЄТП, як рекомендація, стосується виключно правозастосувачів, адже обмеження накладаються не тільки ними, але і правотворчими органами шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів.
Якщо ж розглянути ЄТП більш детально, то можна відзначити велику кількість правил, які прямо чи опосередковано встановлюють вимоги до правообмежень засуджених. Серед так званих базових принципів ЄТП знаходяться такі: збереження прав особами, які позбавлені волі, мінімальності обмежень, пропорційності (або доцільності) обмежень для таких осіб. Перший принцип відображений у правилі 2: «Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту». Другий та третій у правилі 3: «Обмеження, які накладені на осіб, позбавлених їхньої волі, повинні бути мінімально необхідними і відповідними (або пропорційними. – Ч.В.) тій обґрунтованій меті, з якою вони накладені».
Крім того, у правилі 5 вказано, що життя в місцях позбавлення волі повинно бути, наскільки це можливо, наближене до позитивних аспектів життя у суспільстві. Закріплене правило містить у собі принцип, який нині відомий у Європі як принцип нормалізації. Нормалізація підкреслює необхідність наблизити умови в тюрмі до умов у відкритому суспільстві, що повинно полегшити повернення ув’язненого в суспільство [5; 148].
Вказане правило знайшло своє відображення у ч. 2 статті 102 КВК: «Режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності», що, безумовно, є позитивною нормою, особливо, якщо вона хоч у майбутньому буде братись до уваги при встановленні тих чи інших правообмежень у законодавстві. На недотримання цієї норми раніше вже зверталась увага правозахисниками та науковцями [6; 69].
Принцип нормалізації має безпосереднє відношення до обґрунтованості правообмежень, адже для того, щоб життя в ув’язненні максимально наблизилось до позитивних аспектів життя у суспільстві необхідно, по-перше, щоб на засуджених накладалось якнайменше правообмежень, по-друге, ці обмеження повинні бути мінімальними. Таким чином забезпечення принципу нормалізації сприятиме і втіленню принципів мінімальності та доцільності правообмежень, і навпаки.
Наведені базові положення в подальшому конкретизуються. У правилі 18.10 вказується, що розміщення усіх в’язнів повинно здійснюватись в умовах із мінімально обмежуючими заходами безпеки, які є обумовленими ризиком їхньої втечі або завдання шкоди собі чи комусь іншому. Тобто знову ж дещо відрізняється ціль встановлення таких обмежень: відвернення ризику втечі або завдання шкоди собі чи комусь іншому.
Узагальнивши, можна відзначити основну вимогу до правообмежень – мінімальність. Додатковою, але також базовою вимогою є відповідність обґрунтованим цілям, які можуть бути, як було показано, різними. Фактично відповідність цілям означає здатність певного правообмеження досягати окремої мети, адекватність вибраного засобу певній встановленій цілі, тобто це класичне визначення категорії доцільності [7].
Напевно, найбільшою проблемою, що виникає при втіленні вимоги мінімальності правообмежень як у законодавстві, так і в правозастосуванні, є встановлення того, що ж є мінімальним правообмеженням. Великою мірою це пов’язано із відсутністю відповідних висновків експертів, наукового вивчення характеристики мінімальності як категорії ЄТП не тільки в Україні, а і за кордоном. Саме тому її, подібно обґрунтованій меті, можна описати як оціночну.
Однак, ця оціночність не є перепоною для того, щоб встановити невідповідність деяких норм КВК, які закріплюють правообмеження засуджених, вимозі мінімальності. Це стає можливим, якщо застосувати логічний метод «від протилежного». У будь-якому випадку мінімальні обмеження не є максимальними. І навпаки максимальні обмеження, так само однозначно, не є мінімальними. Даний умовивід є застосовним, наприклад, до ч. 3 ст. 51 відповідно до якої засудженим до арешту забороняється побачення з родичами та іншими особами, за винятком адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги, особисто чи за дорученням юридичної особи; до абз. 1 ч. 11 ст. 134 КВК згідно з яким під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороняються побачення, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач). Названі обмеження є максимальними, тому вони, безумовно, суперечать вимогам ЄТП. Додамо також, що повне обмеження контактів із зовнішнім світом суперечить і правилу 24.2 ЄТП, у відповідності з яким спілкування і відвідування можуть бути обмежені або поставлені під контроль, якщо це необхідно для розслідування, підтримки порядку та безпеки, попередження кримінальних злочинів і захисту жертв злочинів, але такі обмеження, включаючи спеціальні обмеження, які встановлюються судовим органом, повинні допускати мінімальний рівень спілкування. Це правило також можна вважати таким, що містить вимогу мінімальності до обмежень. Додатково у ньому вказуються цілі встановлення відповідних правообмежень, які, по суті, зводяться до того, щоб забезпечити безпеку людини і сприяння розслідуванню певних злочинів. Однак, навіть, якщо припустити, що такі цілі наявні відносно засуджених до арешту, а також осіб, які відбувають дисциплінарні стягнення, як то ДІЗО чи ПКТ (що, в принципі малоймовірно, особливо, що стосується засуджених до арешту, адже це покарання, навіть, м’якше, ніж позбавлення волі на певний строк, при відбуванні якого, тим не менш, дозволяються побачення), то ця норма також порушується, адже мінімальний рівень спілкування не є забезпеченим. Отже, можна із впевненістю сказати, що названі положення національного кримінально-виконавчого законодавства виразно суперечать рекомендаціям ЄТП, при чому, іноді відразу кільком його положенням.
Навряд чи можна визнати мінімальними і наступні обмеження: засудженим до арешту забороняється одержання посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном (абз. 2 ч. 3 ст. 51 КВК); самодіяльні організації серед засуджених до довічного позбавлення волі не створюються (ч. 4 ст. 151), що є максимальним обмеженням. На додаток, відповідно до ч. 2 ст. 151 на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу, а отже, засуджені до довічного позбавлення волі мають право брати участь у самодіяльних організаціях (це право якраз передбачено статтею 107 КВК), проте для них такі організації, як було вказано, не створюються.
Також не можна визнати мінімальним і обмеження, що полягає у відсутності в осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, можливості отримувати довгострокові побачення. Крім того, що це обмеження аж ніяк не є мінімальним, воно ще й порушує право на батьківство та материнство, до того ж не тільки ув’язненого, а і його партнера. Право на створення сім’ї безпосередньо закріплено у ст. 12 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Право на материнство та батьківство – у статті 51 Конституції України, та, безпосередньо у ч. 1 ст. 49 і ч. 1 ст. 50 Сімейного кодексу України. Отже, дане обмеження суперечить Конвенції, ст. 51 Конституції України та ч. 1 ст. 49 і ч. 1 ст. 50 Сімейного кодексу України. І знову ж таки не дотримується ще одна рекомендація ЄТП, а саме, відвідування повинні бути організовані таким чином, щоб дати ув’язненим можливість максимально природно підтримувати і укріпляти сімейні відносини (24.4), адже навряд чи її можна дотриматись в умовах відсутності можливості довгострокового побачення. Крім того, більш короткі «подружні візити» можуть принижувати гідність обох партнерів [3].
Доцільно також згадати правило 24.1 у якому рекомендується максимально часто дозволяти ув’язненим спілкуватись по пошті, по телефону або за допомогою інших засобів спілкування зі своїми сім’ями, іншими особами і представниками зовнішніх організацій. Очевидно, що вимога максимально часто дозволяти спрямована на втілення того ж принципу мінімальності, що закріплений у 3 правилі ЄТП, так як вона зумовлює максимальне звуження правообмежень для ув'язнених. Разом з тим, у світлі даного правила, необґрунтованим видається існування ч. 6 статті 51 КВК, яка передбачає, що засудженим до арешту право на телефонну розмову із близькими родичами може бути (!) надано за виняткових обставин.
Окрім того, що існування в українському кримінально-виконавчому законодавстві норм, що містять правообмеження, які не відповідають міжнародним стандартам, спричиняє багато невигідних для нашої держави та правової системи наслідків, існує й інша сторона медалі.
У відомій в наукових колах книзі «Парадоксы тюрьмы» В.Г. Хохряков вказував, що примус, який продовжується роками, не може не викликати протесту. Він підсилюється і тим, що ізоляція пов’язана з обмеженням в задоволенні ряду життєво важливих потреб, а деякі з них взагалі неможливо втілити. Як би глибоко людина не усвідомлювала, як би він не спрямовував свою свідомість на подолання протесту, незадоволення все одно виникає [8; 12]. Жорстокість світу тюрми викликана не властивостями злочинців, а умовами життя у неволі… [8; 97]. Ув’язнені всупереч заборонам, на межі психічних можливостей стараються відтворити звичне середовище [8; 138]. Надмірна кількість правил і пов’язана з ними висока вірогідність порушень ставить ув'язнених в положення школярів-пустунів: їх завжди є за що покарати [8; 143]. Нарешті, саме адміністрація установ виконання покарань буде уособлювати у собі всі ті обмеження, яким підлягають засуджені [8; 66].
Висновки, до яких можна дійти, підсумовуючи все вищевикладене, підтверджують необхідність законодавчих змін, які б врахували рекомендації ЄТП. Подальше існування згаданих необґрунтованих норм КВК в сучасному вигляді безперечно не підвищуватиме рівень дотримання цих норм як засудженими, так і адміністрацією, настроюватиме один проти одного цих суб’єктів, ще більше погіршуватиме рівень дотримання прав засуджених в Україні, який і без того не є належним на сьогодні. Також це створюватиме невиправданий та не обумовлений безпосередньо фактом ув’язнення додатковий психологічний тиск, що в подальшому після звільнення, викликавши звичку, безумовно, не допомагатиме особі повернутись до суспільства.
Вадим Човган, волонтер Харківської правозахисної групи
Література:
1. Recommendation Rec(2006)2 of the Committee of Ministers to member states on the European Prison Rules / [Електронний ресурс] / Режим доступу:
https://wcd.coe.int/wcd/ViewDoc.jsp?id=955747#P6_138
2. Hirst v. the United Kingdom (No. 2). Application no. 74025/01, 06 Oktober 2005) / [Електронний ресурс] / Режим доступу:
http://cmiskp.echr.coe.int////tkp197/viewhbkm.asp?action=open&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649&key=27862&sessionId=79119598&skin=hudoc-en&attachment=true
3. Commentary to recommendation Rec (2006) 2 of the Committee of Ministers to Member states on the European Prison Rules / [Електронний ресурс] / Режим доступу:
http://www.coe.int/t/dghl/standardsetting/cdpc/E%20commentary%20to%20the%20EPR.pdf
4. Dickson v. the United Kingdom (Application no. 44362/04, 4 December 2007) / [Електронний ресурс] / Режим доступу:
http://cmiskp.echr.coe.int////tkp197/viewhbkm.asp?action=open&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649&key=28137&sessionId=79117243&skin=hudoc-en&attachment=true
5. Платек М. Значение минимальных правил ООН обращения с заключенными и Европейських тюремных правил для процесса нормализации / Моника Платек // Неустанно прививать убеждение: Метериалы для сотрудников исправительных учреждений. – Варшава, 2002. – С. 147–162.
6. Проблеми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій системі України. / В.А. Бадира, О.П. Букалов, А.П. Гель, М.В. Романов, І.С. Яковець; За загальною редакцією Є.Ю. Захарова. Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2009. – 368 с.
7. Човган В.О. Характеристика та значення категорії доцільності у кримінально-виконавчому праві // Теоретичні та практичні проблеми удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи України [Текст] : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (4 травня 2011 р.) – К.: Нац. акад.. внутр.. справ. – 2011. – С. 171–173.
8. Хохряков Г.Ф. Парадоксы тюрьмы. – М.: Юрид. лит., 1991. – 224 с.
