Міжнародний фонд "Відродження"

Коментарі до інтерв’ю В. Палагнюка

«Донецький Меморіал»

Що сказав та про що промовчав голова пенітенціарної служби у своєму інтерв’ю? Враження від захопливого читання

Голова Державної пенітенціарної служби України (надалі – ДптСУ) В. М. Палагнюк у лютому 2016 р. дав інтерв’ю під заголовком  «Глава Пенитенциарной службы Палагнюк: По "закону Савченко" мы выпустим на волю 1 тысячу убийц. Он дорого обойдется государству». В ньому він висловився щодо низки актуальних питань діяльності відомства.  Це інтерв’ю оприлюднено на сайті ДПтСУ (http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/820330).

До діяльності відомства останнім часом проявляється підвищена увага, і тому позиція керівника відомства із актуальних питань має важливе значення та дозволяє зрозуміти особливості діяльності і керівника служби, і підвідомчої йому структури.

Нижче наведена спроба проаналізувати та прокоментувати деякі висловлювання голови ДПтС та збагнути, що вони можуть означати та про що свідчать. Теми, обговорені в  інтерв’ю, розділені умовно на три змістовні блоки. Наведені коментарі висловів керівника ДПтСУ є власною думкою автора та не претендують на беззаперечність. Натомість автор сподівається, що вони будуть цікаві небайдужим до системи людям.

Реалізації «закону Савченко»

Доволі цікавими є вислови голови пенітенціарної служби щодо застосування «закону Савченко».

Вислів перший.

«под действие этого закона попадает около 50 тыс. осужденных и в ближайшее время почти 6 тыс. человек будут освобождены по этому закону досрочно. На сегодняшний день (звільнено) 1 605 человек. Еще 3 782 суды сократили сроки наказания. Под действие этого закона в дальнейшем, кроме этих, еще 44 тыс. человек подпадает. Меньшая часть из них, где-то 3 тысячи, будут освобождены, остальным же будут сокращены сроки отбывания наказания».

              Керівник відомства не помиляється щодо числа осіб, які підпадають під дію «закону Савченко». Та чи є ця кількість завеликою?

Очевидно, що із загального числа засуджених в Україні у 53 тис. осіб майже кожний пройшов перебування у СІЗО (це час розслідування справи та її розгляді у суді).  Отже всім їм відповідно до «закону Савченко» термін відбування покарання має бути зменшений – на термін перебування у СІЗО. Тому немає нічого дивного в тому, що під дію закону підпадають майже всі засуджені. Це – нормально.

Скільки ж з майже 50 тисяч засуджених, які підпадають під дію «закону Савченко», вийдуть на волю?

Як це може, не дивно, та мають бути звільнені не тільки названі головою ДПтС 6 тис. осіб, а майже всі 50 тис. засуджених, хто пройшов через перебування у СІЗО. Проте вони будуть звільнені не водночас та зараз, а рано чи пізно, бо у всіх (крім довічників) покарання на певний строк, який для кожного з них колись спливе. І тому хтось з тих, кому за «законом Савченко» перерахують відбутий термін, вийде одразу, хтось за місяць, хтось – за два роки, а хтось – через 10-12 років.

Натомість говорити про «дострокове» звільнення за «законом Савченко» не зовсім коректно. Засуджені будуть звільнені, але не «достроково», а в строк, відбувши визначений судом  термін покарання. Просто цей строк – через перерахунок за «законом Савченко» - дещо менше раніше встановленого судом строку – у кого на два місяці, у кого на п’ять. Звичайно, будуть і такі, у кого зменшення становитиме рік або навіть два. А саме «достроково» зможуть вийти тільки ті з цих засуджених, хто після перерахунку відбутого терміну покарання буде представлений на умовно-дострокове звільнення. Ось вони й матимуть шанс вийти саме «достроково» - якщо так вирішить  суд.

Можливо, Володимир Миколайович не точно висловився та насправді мав на увазі, що після перерахунку термінів покарання за «законом Савченко», вже зараз набереться 6 тис. осіб, у кого виявиться, що їх термін перебування в СІЗО був більшим, ніж той період часу, що залишився відбути засудженому за вироком суду. Тоді такого засудженого мають звільнити, бо для нього термін покарання закінчився. Але ця радість стосуватиметься тільки тих, кому залишилось до звільнення, як правило, декілька місяців, хоча, напевно, будуть й одиниці тих, кому залишилось рік-два.

Що ж прогнозує пан Палагнюк?

«По прогнозам, в ближайшее время мы освобождаем 809 убийц и почти 500 человек, осужденных за нанесение телесных повреждений, которые привели к смерти потерпевшего, это практически те же убийцы... Мы выпустим почти 1 000 грабителей, почти 200 насильников. Вот результаты принятия этого закона».

Звучить тривожно, майже приречено.  Мовляв, без цього закону ці злочинці ще сиділи би та сиділи, але трапився «закон Савченко»... Чи насправді так?

Насправді є перші результати застосування «закону Савченко». За даними ДПтС, станом на 26 лютого 2016 року закон застосовано до 20 446 осіб (більше 40% осіб, які підпадають під дію закону), при цьому звільнено з установ виконання покарань  3985 засуджених, в тому числі:

637 осіб - засуджених за умисне вбивство,

372 особи – за умисне тяжке тілесне ушкодження,

429 осіб – за злочини, пов’язані з наркотиками,

843 особи - за розбій,

599 осіб – за грабіж,

847 осіб – за крадіжку,

9 осіб – за злочини проти основ національної безпеки.

А що було б, якби не цей клятий закон? Чи варто жахатися числа засуджених, які звільняться протягом найближчих місяців?

Пан Палагнюк напевно знає, що відомство звільнило у 2015 році понад 21 тисячу осіб (а в 2014 – понад 40 тисяч), в тому числі понад 4,5 тисячі осіб, засуджених за вбивство. Це підтверджується даними самого відомства, адже їх число у в’язницях зменшилось за 2015 рік на 3,6 тис. – з 14,2 тис. осіб до 10,6 тис. осіб. З урахуванням числа знову засуджених за вбивства у 2015 році, число осіб, засуджених за вбивства та звільнених протягом року, складає не менше 4,5 тис. осіб. Крім них минулого року звільнилось з в’язниць ще більше трьох тисяч осіб, засуджених за нанесення умисних тяжких ушкоджень, за словами Палагнюка – тих же «вбивць»? (разом - понад 7,5 тисяч осіб), а ще майже тисяча ґвалтівників, декілька тисяч звільнено грабіжників. Очевидно, що це в декілька разів більше, ніж число тих, кого звільняють через застосування «закону Савченко» та й то – тільки дещо раніше. Але безперечним є факт – голова ДПтС чомусь постійно наганяє страху.

Хто знається на арифметиці, легко підрахує, що у 2015 році щомісяця звільнялось 1767 осіб, за два місяці – відповідно понад 3500 осіб. Зараз за два місяці дії закону звільнено 3985 осіб. Це тільки на 400 з лишком осіб більше, ніж звільнено за два місяці у 2015 році без «закону Савченко». І ці додаткові чотири сотні звільнених (насправді – тижнева квота звільнюваних осіб у 2015 році або триденна «квота» у 2014 році) створює, на думку голови ДПтС, шалено неймовірну небезпеку, яка дуже дорого обійдеться державі? Невже це адекватне сприйняття реалій?

Голова ДПтС наганяє страхів постійним повторюванням того, що засуджених звільняють через «закон Савченко». Чи допустимо так говорити? Ні в якому разі! Цей закон нікого не «звільняє»! Засуджені, навіть найнебезпечніші, все одно вийдуть на волю тому, що закінчиться їх термін перебування в ув’язненні, визначений судом. Проте голова ДПтСУ намагається скласти уявлення, що якби не «закон Савченко», ці злочинці не вийшли би на волю «тіпа» ніколи? А тут на тобі – з’явився закон і по ньому звільняють злочинців.

Навіщо пересмикувати та лякати громадян? Який в цьому інтерес п. Палагнюка?

Не менш цікавими в інтерв’ю є інші вислови голови ДПтС:

«И я сейчас Вам скажу такую цифру: из 6 000 осужденных каждый 6-й, который освободится, - был осужден за убийство.

       80% от количества лиц, которые будут освобождены, это те лица, которые осуждены за тяжкие и особо тяжкие преступления. Это опасные преступники. Мы даже выпускаем тех, которые были осуждены за "бандитизм". Сейчас 30 человек таких выйдет. Мы выпустим около 10 человек, которые в 90-е организовывали преступные группы, занимались убийствами, вымогательством...».

Такі заяви мають викликати у громадян тривогу, змушувати турбуватись про власну безпеку, оскільки з висловів очільника ДПтС може скластися уявлення, начебто «закон Савченко» поблажливий саме до «вбивць» та «насильників». Саме на цій обставині акцентують увагу супротивники закону.

Натомість достатньо подивитись на криміногенний склад засуджених до позбавлення волі осіб. З їх загального числа у 53 тис. осіб станом на 1 січня 2016 року (у дужках – рік тому) трималося в колоніях:

осіб, засуджених за умисне вбивство – 10,6 тис. (рік тому – 14,2 тис. осіб);

осіб, засуджених за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження – 4,7 тис. осіб ( 7,4 тис. осіб);

осіб, засуджених за розбій, грабіж та вимагання – 13,5 тис. осіб (15,2 тис. осіб);

осіб, засуджених за зґвалтування – 1,4 тис. осіб (2,1 тис. осіб).

Згідно наведеним даним, покарання за насильницькі злочини відбувають дещо більше половини засуджених (але ніяк не 70-80%), при цьому число осіб, засуджених за вбивства, складає 20%. Тобто кожний п’ятий. Що ж дивного в тому, що «каждый 6-й, который освободится, - был осужден за убийство». А як же має бути, якщо саме такі злочинці і сидять по в’язницях?

Я думаю, має бути дуже цікавою відповідь на питання, чому пан Палагнюк так стурбований тим, що на волю вийдуть найближчими місяцями через перерахунок термінів покарання за «законом Савченко» біля тисячі засуджених за вбивство осіб, і ані слова не промовив про понад 7,5 тисяч звільнених у 2015 році таких же самих «вбивць» та осіб, засуджених за нанесення тяжких тілесних ушкоджень

Чи ті 7,5 тисяч звільнених минулого року осіб не так страшні, ніж одна тисяча цьогорічних? Складається враження, що у пана Палагнюка є якийсь потужний інтерес у залякуванні громадян «вбивцями», що звільняються начебто за «законом Савченко».

Достойний уваги й наступний вислів Володимира Миколайовича, який напевно має викликати у читачів тривогу:

«Я так думаю, что этот закон очень дорого обойдется государству, потому что, чего греха таить, минимум 60% освобожденных вскоре вернутся обратно в тюрьму. Но их действия повлекут за собой новые невинные человеческие жертвы. …сейчас не решается вопрос их трудового и бытового устройства».

Чудове зізнання!

Цим твердженням високий державний посадовець визнає, що виховна робота у в’язницях відомства, яке він очолює та за що отримує зарплату, на вкрай поганому рівні і на волю виходять біля 60% не «виправлених» злочинців. Він також констатує, що звільненим особам після виходу з в’язниці сподіватись на підтримку держави марно – держава фактично нічого не робить для їх ресоціалізації або бодай мінімальної підтримки: їм ніде ночувати, ніде працевлаштуватись за сприяння держави (сейчас не решается вопрос их трудового и бытового устройства), в перші тижні після звільнення держава їм не надає жодної фінансової підтримки. Натомість держава очікує, що вони в таких умовах не повернуться на шлях скоєння злочинів. А якщо вони все ж таки злочини скоюють, вона їх карає. Тим самим за свою безвідповідальність у ставленні до звільнених осіб держава саме їх карає. Можливо, хтось з них вчинив би нові злочини в будь-якому випадку, навіть тоді, коли б держава йому дала і житло, і роботу, і підтримку. Та таких, я впевнений, небагато. Чимало з названих Палагнюком 60% готові вести правослухняне життя. Але їм потрібна підтримка, яку держава не надає, а тільки докоряє тим, що «минимум 60% освобожденных вскоре вернутся обратно в тюрьму. Но их действия повлекут за собой новые невинные человеческие жертвы». І ці жертви, вважає керівник відомства, на совісті тільки злочинців. Тоді як насправді внесок держави в неблагополучний перебіг подій та доль звільнених – чималий. Та цією байдужістю держави чомусь не лякають громадян.

Чому треба вірити посадовцям, що безпека у суспільстві перш за все залежить від того, що 10-15% звільнених зараз засуджених вийдуть на волю на декілька місяців раніше? А де ефект від виправної роботи виправних колоній, від сприяння держави звільненим особам? Риторичні питання.

Дуже цікавими є вживані керівником ДПтС терміни. Він каже:

«Надо учитывать и то, что сейчас идет реформирование МВД, прокуратуры, судебной системы, и это, скажем так, показывает, что в государстве правоохранительный центр еще не совсем отлажен и работает в переходном режиме.         

Але що таке «правоохранительный центр»? Де він знаходиться? З чого він складається? Чим відрізняється «переходной режим» від іншого «режиму»? Як довго чекати, коли він закінчиться?

Яскраво показують рівень фаховості керівника відомства його думки про мотиви ухвалення закону. Він зазначає:

«Насколько я понимаю, этот так называемый "закон Савченко" принимался с одной целью - освободить невинных и компенсировать им тяжелые условия пребывания в изоляции. Но я не вижу, чтобы освобождались невиновные».

              Цікаво дізнатися, звідки очільник відомства взяв, що закон ухвалювався «с одной целью - освободить невинных и компенсировать им тяжелые условия пребывания в изоляции». В Пояснювальній записці до законопроекту доволі чітко йдеться:

Метою і завданнями прийняття цього законопроекту є:

-       відновлення прав і законних інтересів людей, засуджених до позбавлення волі, права яких були значно обмежені  під час утримання під вартою;

-       сприяння зменшенню строків утримання в слідчих ізоляторах громадян, які знаходяться під слідством і судом;

-       економія бюджетних коштів у зв’язку із скороченням кількості людей, яких утримують у слідчих ізоляторах.

Автори законопроекту однозначно заявляють, що цей закон спрямований на відновлення прав засуджених осіб. Керівник відомства не спромігся навіть прочитати мотиви ухвалення закону. То ж не дивно, що він не бачить того, що сам собі вигадав: «я не вижу, чтобы освобождались невиновные».

Варто запитати: а звідки взагалі могли взятися у стінах установ відомства «невиновные»? Добре, припустимо, вони там є. Але ж якщо Палагнюк вважає нормальним, щоб за перебування в СІЗО «невиновным компенсировать тяжелые условия пребывания в изоляции», то компенсувати ці тяжкі умови винуватим не потрібно? Тому що – винуваті? Хай терплять все, раз винні? Може, ці слова посадовця – це публічна демонстрація від керівника служби стандартів поводження з ув’язненими персоналу установ?

І ще один чудовий вислів, який демонструє рівень розуміння очільником відомства процесу законотворчості:

«Принимали [закон] якобы для того, чтобы уменьшить количество арестованных в СИЗО. Но выходят только те, которые осуждены. В СИЗО осужденных почти нет, только арестованные, подследственные и подсудимые, и они не выходят на свободу. У нас 29 СИЗО, почти 16 тыс. заключенных содержатся в них. Из СИЗО в настоящее время вышло только 160 человек. Это абсолютно не повлияло на загрузку или разгрузку следственных изоляторов»

Необізнаність керівника пенітенціарної служби про вплив головних моментів ухваленого закону вражаюча!

В тій же Пояснювальній записці чітко визначені очікувані наслідки ухвалення законопроекту:

«Прийняття законопроекту… стимулюватиме правоохоронні органи та суди до оперативного розслідування та розгляду кримінальних проваджень та значно зменшить можливості для безпідставного тривалого утримання осіб у слідчих ізоляторах».

              Отже зменшення числа осіб у СІЗО внаслідок ухвалення законопроекту очікується перш за все не через просте звільнення осіб з СІЗО, які там перебувають зараз, а через зменшення числа осіб, які утримуються в СІЗО безпідставно, через своєчасне переведення ув’язнених з СІЗО до колоній. Очевидно, ці наслідки можуть стати відчутними протягом принаймні декількох місяців, а не через місяць-другий. Не розуміти цього можна тільки коли абсолютно відсутнє бажання це розуміти. Або у випадку повної профнепридатності.

   Показово, що абсолютно поза увагою Палагнюка залишились такі аргументи на користь ухвалення законопроекту:

«Сучасні умови перебування затриманих осіб в слідчих ізоляторах є неналежними. Зокрема, камери, в яких утримують людей, часто переповнені та не відповідають мінімальним санітарним вимогам. Такі умови утримання принижують гідність осіб, які ще не визнані судом винними у вчиненні злочину. Особи можуть роками перебувати у слідчих ізоляторах без винесення щодо них обвинувального вироку, що є неприпустимим з огляду на конституційно встановлену презумпцію невинуватості».

Ну, про розуміння гідності та презумпції невинуватості керівником ДПтС слід тільки гадати – він ці словосполучення навіть не згадує.

Окремо варті уваги й такі його пояснення:

«Но я еще раз повторяю, что когда принимался этот закон, я вообще не был в Верховной Раде. Этот закон был принят, когда я находился в отпуске. И я даже не был на заседании профильного комитета».

Ось і зрозуміло тепер, чому пан Палагнюк «не розуміє» закону: він не тільки не читав Пояснювальної записки до законопроекту, він навіть на засідання профільного комітету Верховної Ради не з’явився. Він також не направив на засідання будь-кого від відомства, тому що, мабуть, крім нього у відомстві більш нікому займатись законами. При такому розкладі, звісно, дуже важко угледіти за рішеннями парламентарів.

ПРО  КАТУВАННЯ  ТА  ФАНТАЗІЇ

У всі часи керівники в’язничного відомства заперечували факти катування ув’язнених, їх не бентежила наявність свідчень (мовляв, такі свідчення - це неправда), свідків (ясно, що свідки брешуть), фото, навіть випадків смерті ув’язнених. Рішення Європейського Суду з прав людини для них те ж не аргумент. Як і висновки Європейського Комітету проти катувань… Пан Палагнюк так коментує висновки Комітету щодо побаченого у ВК-100:

 «Были нарекания и Европейского комитета против пыток, будто там были издевательства и пытки осужденных. Нет, там просто заставляют всех за собой убирать, там ни у кого "лакеев" нет, там руководствуются законом и внутренним распорядком, а не воровскими законами».

Насправді, за версією В. Палагнюка, ніяких тортур не було. Може, прав голова відомства? Ось фрагмент з Доповіді цього Комітету.

«В Темновской мужской колонии №100 делегация получила некоторое количество жалоб на жестокие избиения заключенных. Такое обращение имело место в камере 01 и проходило по следующему сценарию: руки заключенного сковываются наручниками за спиной, работники тюрьмы кладут его лицом вниз на пол, стягивают с него штаны и бьют по ягодицам длинной деревянной дубинкой, обычно сопровождая избиение словесными оскорблениями. В одном случае заключенный также жаловался, что его били по ступням, а фельдшер плескал холодной водой ему в лицо; в другом случае, заключенный утверждал, что представители тюремного персонала мочились на его кровоточащие обнаженные ягодицы.

При обследовании медиком делегации несколько недель спустя, у некоторых из этих заключенных были обнаружены раны, подтверждающие жалобы. После такого продолжительного времени многие повреждения, причиненные избиениями такого типа, должны были бы полностью зажить и не оставить никаких следов. Тот факт, что раны были все еще видны, их размер, потеря тканей и продолжительность заживления наводят на мысль, что начальные повреждения были серьезными, с разрывом кожи, кровотечением, опуханием и гематомами.

Как показывают медицинские отчеты, составленные службой охраны здоровья по фактам использования «спецсредств» сотрудниками отделения ДИЗО/ПКТ, применение силы было зафиксировано в десяти случаях между 19 августа и 3 сентября. Медицинские отчеты не упоминали никаких заявлений заключенных, а также обстоятельств, при которых данные повреждения могли быть получены. Перед лицом этих фактов главный врач службы охраны здоровья и фельдшер не смогли предоставить правдоподобных объяснений практически идентичных повреждений, в особенности наблюдаемых в один и тот же день.

Делегация КПП попросила о проведения тщательного и безотлагательного расследования жалоб на жестокое обращение в камере 01 отделения ДИЗО/ПКТ. Делегация также потребовала немедленного прекращения эксплуатации этой камеры, обитой черной тканью, звуконепроницаемой, без окон и вентиляции, оборудованной только потолочным источником искусственного света. Такой камере не место в современном пенитенциарном учреждении.

Ответ  официальных лиц относительно расследования, запрошенного делегацией, неприемлем – просто было заявлено, что расследование пришло к выводу, что применение «спецсредств» соответствовало украинскому законодательству и Европейским тюремным правилам.

Существуют основания сомневаться в методах ведения данного расследования, поскольку только отчеты службы охраны здоровья колонии №100 вызывают, мягко говоря, беспокойство. КПП подчеркивает, что должностным лицам следует представить правдоподобные объяснения причин повреждений, полученных заключенными, такие объяснения до сих пор не были представлены».

Описані у Доповіді Комітету дії адміністрації установи В. М. Палагнюк пояснює просто: «там просто заставляют всех за собой убирать, там ни у кого "лакеев" нет». Показово, що Комітет намагається детально обґрунтувати свою позицію, пан Палагнюк зовсім не напружується: «Нет, там просто заставляют всех за собой убирать»

Чому ж не можна неупереджено розслідувати випадки ймовірних катувань, покарати винних? Відповідь проста: такі скарги за межі установ не виходять, а якщо й виходять, керівництво відомства заплющує на них очі і хвалиться (із заплющеними очами):

«За время моей каденции, за 1,5 года, нет ни одного уголовного дела за пытки или нанесение побоев личным составом к осужденным. Отдельные народные депутаты, которые сейчас находятся под следствием, и их активисты, и адвокаты, кричат о якобы пытках. Это эмоции и фантазии отдельных людей».

Отаке!!! Тортури у в’язницях – «фантазии отдельных людей». Фантазії і депутатів, і членів Європейського Комітету проти тортур, і суддів Європейського Суду з прав людини (див. справу «Карабет та інші проти України»). Як можна керувати системою «без фантазий», пан Палагнюк чудово демонструю у таких пасажах:

«Реформу Пенитенциарной службы надо начать со строительства новых СИЗО, набирать новый персонал, обучать его. Это первый этап, а второй этап - это уже учреждения исполнения наказаний».

На питання журналіста: «когда может начаться этот процесс?» керівник служби відповідає:

«Зависит от того, когда выделят на это средства. Ведь слово "реформирование" без финансовой поддержки просто останется словом».

Ще декілька чудових зізнань!!!

По-перше, виявляється, що «реформа Пенитенциарной службы» ще не починалась. Починатися вона має з будівництва нових СІЗО.  Оскільки ще не вирішено, де будувати нові СІЗО, хто будуватиме, коли буде готова технічна документація для будівництва – то початку реформи країні ще чекати та чекати. Правда, постає питання: а що ж відбувалось у системі попередні понад двадцять років? Включаючи півтора року керування п. Палагнюка?

Ні, це мабуть ще не реформи. Це – так собі.

По-друге, вельми зручно вимірювати результативність першого етапу реформування пенітенціарної служби побудованими СІЗО – можна очікувати їх років п’ять, а то й усі десять, весь цей час обіцяючи нові СІЗО та не турбуючись, що хтось звинувать у відсутності реформ. Мовляв, заждіть, ось побудуємо нові СІЗО...

А як бачить голова відомства вирішення проблем персоналу установ? Тут треба напружитись, щоб зрозуміти позицію Володимира Миколайовича: з одного боку,  керівник відомства зазначає: «Мы уже на 6 тыс. сократили (персонал – Авт.), и дальше будет сокращение».

З іншого боку він стверджує: «Реформу Пенитенциарной службы надо начать со строительства новых СИЗО, набирать новый персонал, обучать его. Это первый этап». Так персонал буде скорочуватись чи буде набиратись? Загадка.

Хіба що про підвищення зарплат працівники відомства можуть не турбуватись: якщо зараз молодший інспектор отримує «около 1,6 - 2 тыс. гривен», то у керівника служби «есть такие задумки, чтобы зарплата начиналась с 6 тыс.

І ці задумки мають гріти серця молодших інспекторів та інших працівників. А коли ці «задумки» реалізуються? Здається відповідь однозначна: «Зависит от того, когда выделят на это средства».

ПРО ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ СУДУ

Чи не найцікавішим моментом інтерв’ю, значною мірою показовим, є висловлювання голови ДПтС, які однозначно  відображають його готовність дотримуватись закону на прикладі ставлення до рішень суду, які стали чинними. Якщо такі рішення стосуються інших осіб – Володимир Миколайович твердий:

«Мы - исполнительный орган, и наша функция это, в первую очередь, исполнение судебных решений по отбыванию наказания теми осужденными».

Та зовсім інший підхід  у голови ДПтСУ  до рішення суду, яке стало чинним щодо нього. Мова йде про позов до суду попереднього керівника служби Старенького щодо поновлення його на посаді керівника пенітенціарної служби. Про цей позов сам Палагнюк  зазначає: «решением апелляционной инстанции иск (Старенького про поновлення на посаді – Авт.) был удовлетворен».

Тобто рішення стало чинним. Його треба виконувати. Та в цьому випадку для чиновника важливішим за чинне рішення суду виявляється рішення його начальства, він впевнений, що «может быть восстановлен в должности только распоряжением Кабинета Министров».

А як же чинне рішення суду? Це для Палагнюка другорядне. Якби рішення стосувалось когось іншого – ну тоді «наша функция это, в первую очередь, исполнение судебных решений». А щодо самого голови служби має найвищу силу не суд, а рішення начальства: «Будет решение правительства, я его выполню и буду с ним согласен».

Не дивно, що одним з головних правил у кримінально-виконавчій системі є перш за все беззаперечне виконання наказів начальства, дотримання наказів та інструкцій, навіть якщо вони суперечать закону, Конституції… Ну, а міжнародні стандарти – то так, забавка для адвокатів та правозахисників.

Як не дивно, тут доречні слова самого Володимира Миколайовича:

«Поверьте, это не просто нигилизм правовой, а, простите, глупость».

Ті ж самі підходи у керівника відомства до вже згадуваної презумпції невинуватості. Ось що він стверджує «теоретично»: «По большому счету, в следственных изоляторах находятся еще невинные люди, они просто подозреваемые в совершении преступления. Это еще не преступники».

Та коли мова заходить про конкретних мешканців СІЗО, як от про хлопця, який вмер у Лук’янівському СІЗО в новорічну ніч, то щодо його можливої винуватості очільник відомства стверджує: «То, что из него сделали отдельные политические силы политзаключенного – по справкам, что у меня есть, здесь политикой и не пахнет. Здесь "пахнет" наркоманией, грабежом и похищением людей».

В ситуації, коли суд ще не дослідив остаточно докази винуватості хлопця, ще невідомо, що суд врешті-решт скаже, «правник» Палагнюк виключно «по справкам» стверджує без вагань: «Здесь "пахнет" наркоманией, грабежом и похищением людей».

Отака презумпція невинуватості від голови відомства.

НА ОСТАНОК

Ще пару зауважень варто зробити про зміст інтерв’ю п. Палагнюка – а саме про те, чого в ньому нема.

Нема жодного вислову про дотримання прав ув’язнених, про соціальний захист персоналу установ, про корупцію персоналу та протидію їй, про необхідність беззаперечного дотримання законності персоналом установ. Про створення умов для зменшення рецидиву скоєння злочинів, перш за все про постпенітенціарну систему у країні. Про проблеми у сфері надання медичних послуг ув’язненим, про створення механізму подання скарг, про виконання рекомендацій Європейського Комітету із запобігання катуванням.

Мабуть ці питання менш важливі, ніж звільнення на декілька місяців раніше «вбивць» або судді-колядника Зварича. Принаймні, для нинішнього керівника ДПтС вони точно вбачаються менш важливими.

 

 


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном