Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Порушивши Конвенцію з прав людини Україна зруйнувала сім’ю

Олександр Букалов, "Донецький Меморіал"
Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Бігун проти України» визнано порушення Україною Європейської Конвенції з прав людини. Це чергове рішення поважної інстанції, в якому наочно продемонстровано, як посадовці України, перш за все тюремщики, відверто порушують законодавство, прикриваючись буцімто дотриманням закону.
Фабула історії нескладна. Після одруження у 2000 році сімейне життя Лесі та В’ячеслава тривало менше року. У 2001 році він отримав довічний термін покарання.
Але позбавлення волі не позбавляє його інших прав. Відповідно до ч.1 ст. 49 Сімейного кодексу України, дружина має право на материнство, а наступною статтею кодексу таке ж право визнається й за чоловіком. Обидві статті кодексу містять норму, згідно якої «Позбавлення особи можливості здійснення репродуктивної функції …в результаті протиправної поведінки щодо нього (неї) є підставою для відшкодування завданої йому (їй) моральної шкоди».
Леся і В’ячеслав хотіли мати дитину. На їх звернення до адміністрації виправної установи з проханням надати можливість побачення чиновники відповідали завжди відмовою. Діяли вони начебто законно: ст. 151 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК) на той час не дозволяла тривалі побачення для довічно ув’язнених. В ситуації, коли в законодавстві існують дві взаємовиключні правові норми, відповідальність держави полягає у пошуку певного балансу цих норм. Визначальними при цьому у правовій демократичній державі мають бути інтереси громадянина. У даному випадку – засудженого В’ячеслава та його дружини, не винуватої перед законом Лесі.
Суди, до яких зверталися Леся та В’ячеслав, стабільно брали бік чиновників, вони не сприймали жодні аргументи, крім наведених тюремщиками з посиланням на ст. 151 КВК України. При цьому судами порушувались вимоги Сімейного кодексу, цитовані вище, а також норми Європейської Конвенції з прав людини, яка є частиною національного законодавства.
Ґрунтуючись на положеннях Європейскої Конвенції з прав людини, яка є частиною національного законодавства, а тому має дотримуватись, представники української влади мусили надати заявникам тривале побачення попри наявність заборони, встановленої ст. 151 КВК України.
Але насправді ситуація не була безвихідною, був і інший варіант, без порушення вимог ст. 151 КВК. Беручи до уваги, що довічно засуджені особи мали право на короткострокові побачення тривалістю до 4-х годин, Уряд міг, як компроміс, запропонувати Заявникам короткосторокове побачення, але в умовах, як для довгострокового – тобто без скляної перегородки та з фізичним контактом. І звичайно, без наглядача поряд.
Побачення за таких умов не порушувало би норми Кримінально-виконавчого кодексу, оскільки умови проведення короткострокових побачень встановлені підзаконними актами, а не законом. Це також дозволяло би дотриматись положень Сімейного кодексу, які гарантують право на материнство та батьківство.
Та Український Уряд діяв всупереч засадничим принципам, на яких будується виконання законів у Європі. Тюремна влада та суди навіть не намагались віднайти баланс між дотриманням норм Кримінально-виконавчого кодексу та Сімейного кодексу, тобто баланс між інтересами Заявників та суспільними цілями. В жодному рішенні державних структур, в жодній їх відповіді не містився бодай натяк на спроби віднайти компромісне рішення та взагалі на людське ставлення до громадян, не говорячи вже про повагу до їх гідності.

У 2010 році за підтримки юриста «Донецького Меморіалу» подружжя Бігунів звернулось до Європейського Суду з прав людини. Уряд України став заперечувати вимоги заявників, він у своїх поясненнях наполягав, що скаргу Бігунів варто відхилити на тій підставі, що тривалий час Леся не брала участі у короткострокових побаченнях (та до 2014 року інших і не було), а це буцімто підтверджує несерйозність претензій Лесі та В’ячеслава. Вражає цинізм українських чиновників (і такий стан, на жаль, триває й досі).
По-перше, не їх справа оцінювати рівень стосунків подружжя. А по-друге, жінці, яка мала менше року спільного сімейного життя приходити декілька разів на рік до в’язниці, щоб через скло подивитись на кохану людину, не маючи можливості навіть доторкнутися до неї – це може навіть вважатись катуванням.
Суд наводить твердження заявників, що протягом тринадцяти років після засудження В’ячеслава вони могли бачити один одного тільки під час рідких короткострокових зустрічей, без будь-якого фізичного контакту або бодай мінімальної приватності, через скляну перегородку та в присутності працівника в’язниці. А українські чиновники закидували їй те, що вона відмовлялась від таких побачень.
Європейський суд навпаки – продемонстрував виважений та людяний підхід, зазначивши, що
«відносно того, чи існували тісні особисті зв’язки між заявниками, Європейський суд бере до уваги постійні зусилля заявників до грудня 2009 р. отримати право на довгострокові пробачення, які б дозволяли фізичний контакт та близкість з метою зачати дитину. На цьому фоні їх рішення не бачитися зовсім замість того, аби проводити короткі зустрічі без будь-якого фізичного контакту, через скляну перегородку та в присутності тюремного чиновника не може бути розтлумачено як заперечення існування їх сімейного життя, всупереч аргументам Уряду».
Навіть якщо, як вважав Уряд, заявники розірвали свій шлюб відразу після подання скарги до Європейського Суду у травні 2010 року, Суд відмічає, що до того часу вони були позбавлені можливості мати тривалі супружні побачення понад дев’ять років. Заявники наполягають, що держава не вжила необхідних заходів для забезпечення балансу між особистими інтересами Заявників, які до того ж ґрунтуються на нормах Сімейного кодексу та Конституції України, та інтересами держави щодо обмеження контактів між Заявниками.
Дуже важливим та показовим є обгрунтування Урядом тривалих побачень для довічно ув’язнених.
Посилаючись на обов’язок держави забезпечувати безпеку та охорону у в’язницях як через запобігання безладів та конфліктів між засудженими, так і шляхом забезпечення безпеки в’язничного персоналу та відвідувачів, Уряд стверджував, що заборона на тривалі сімейні побачення для довічно ув’язнених слугувала законній меті запобігання безладів та злочинів, а також захисту здоров’я та прав інших людей.
Натомість суд зазначив, що реально не було жодних офіційних досліджень або статистичних даних, які б свідчили, що таке надмірне обмежувальне правило покращувало б охорону та безпеку у в’язницях. Застереження Уряду були значно перебільшеними, штучними та не ґрунтувалися ані на будь-яких дослідженнях, ані навіть на практиці застосування виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Насправді фактичні зміни в законодавстві, ухвалені у травні 2014 року та пізніше, довели зворотнє, а саме: що аргументи Уряду ґрунтувались на штучній логічній конструкції, яка насправді не мала місце у житті, а слугувала тільки обгрунтуванню надуманих загроз.
Ці примарні загрози не мали будь-якого стосунку до ситуації із Бігунами. Суд відмічає, «що перший заявник ніколи не виявляв жодного насильства або інщших дій, пов’язаних із ризиком для безпеки у в’язниці. За майже чотирнадцять років тюремного ув’язнення йому тричі було винесено стягнення за незначні порушення. Натомість йому було відмовлено у тривалих побаченнях із родиною в том же дусі, що й самим запеклим та безжалісним особам, які трималися у в’язниці».
Заявники вважають, що оскаржувані ними обмеження щодо побачень не були виправдані та достатньо обґрунтовані у тому, що стосується способу проведення побачень, заборона була негибкою, хоча Суд відмічає, що оспорюване втручання мало юридичну основу в українському законодавстві, а сам закон був ясним, доступним та достатньо точним. Та Заявники стверджували, що оспорюване обмеження позбавлено будь-якої законної мети, хоча офіційно це виправдовувалось міркуваннями безпеки.
Суд зазначив, що навіть якщо припустити, що це втручання слугувало законній меті в сенсі пункту 2 статті 8, залишається з’ясувати, чи було воно співмірним та чи забезпечувало справедливий баланс між конкуруючими приватними та суспільними інтересами.
Заявники не вважають обмеження співмірними загрозам і стверджували, що таке суворе обмеження на сімейні побачення довічно ув’язнених зруйнувало їх сімейне життя. Вони зазначили, зокрема, що втратили будь-яку надію мати спільну дитину та що їх шлюб розпався.
Обмеження права побачень, які б дозволили Заявникам зберігати сімейні зв’язки та мати дитину, Суд вважає невиправданим втручанням у сімейне життя.
Суд постановив, що держава не може вільно вводити обмеження в цілому без будь-якого ступеню гнучкості при визначенні, чи є обмеження в конкретних випадках доречними або дійсно необхідними, особливо щодо ув’язнених вже після засудження.
Показово, що до даного законодавства згодом були внесені правки, і оспорювана заборона була скасована. Натомість у період, що розглядається, у Заявників не було підстав сподіватись, що коли-небудь це станеться.
Таким чином, Суд дійшов висновку, що втручання в сімейне життя заявників, зумовлене абсолютною забороною на тривалі сімейні побачення для довічно ув’язнених виключно через суворість вироку та без будь-якої індивідуальної оцінки ризику, було неспівмірно цілям, на які посилався Уряд. Ця ситуація ще більше обтяжувалась різноманітними правилами, які стосувалися умов відвідування в’язниць, такими, як заборона на безпосередній фізичний контакт, розділення скляною перегородкою або металевими прутами, постійна присутність представників тюремної охорони під час відвідувань та обмеження числа дорослих відвідувачів.
Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд міг зробити висновок, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.
Беручи до уваги практику Суду та вищеназвані обставини справи, Суд вважає, що заходи, що розглядаються, становили втручання в «приватне життя» та «сімейне життя» заявників у сенсі статті 8 Конвенції.
Керівництво в’язничної системи України, на жаль, досі обґрунтовує відмови пом’якшувати деякі норми кримінально-виконавчого законодавства, які регламентують умови відбування покарання, саме такими штучними примарними загрозами, які не мають підтвердження на практиці.
Саме такий підхід до прочитання законодавчих норм і складає порушення положень Європейської Конвенції з прав людини, порушення перш за все духу Конвенції, а часто і її букви. А безкарність за такі порушення їх тільки підживлює.