Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Куди скочується в’язнична система України?

Олександр Беца

I. Вступні нотатки

Шановний читачу!

Ця стаття могла б з’явитися і рік і два роки тому. Її назва могла б бути і «Провальне керівництво  кримінально-виконавчою системою», і «Занепад державної кримінально-виконавчої служби», і «Чи є межа нехтуванню правами людини у системі виконання покарань?». Її появу гальмувало до цього часу певне етичне стримування, адже вона зачіпає державну систему та посадовців, яких я добре знаю. Були сподівання на краще, але вони виявилися марними.

 Останньою краплею стало:

1)  ознайомлення із звітом перевірки Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі читай Департамент), проведеної міжвідомчою комісією за дорученням Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2007 р. № 38745/4/1-07, критичні матеріали якої практично не привели до серйозних урядових рішень з цього питання;

2)  ознайомлення із звітом роботи Державного департаменту України з питань виконання покарань за IV квартал 2007 року під оманливою назвою “Підсумки свідчать: успіхи є” (див. видання Департаменту – газету “Закон і обов”язок № 5 від 1 лютого 2008 року) повного дифірамбів про безумовне забезпечення прав і свобод громадян, позбавлених волі, подальшу гуманізацію умов відбування покарання, зміцнення законності та правопорядку в місцях позбавлення волі (ніби-то й не було за останній час суспільно резонансних випадків брутальних порушень прав засуджених, введення у виправні установи спеціальних підрозділів та застосування сили); 

3)  небажання Президента України та Уряду проявити політичну волю і навести бодай елементарний порядок у керівництві Державною кримінально-виконавчою службою та повним ігноруванням  цими органами влади вимог правозахисних організацій, неодноразово адресованих і гаранту прав і свобод громадян, і Уряду України (останнє з таких відкритих звернень до Уряду Юлії Тимошенко у грудні 2007 від Української Гельсінкської спілки, до складу якої входять майже 40 найвпливовіших громадських правозахисних організацій України  під назвою “Десять кроків, спрямованих на покращення стану із правами людини в Україні закликало новий Уряд України вжити негайних заходів щодо перетворення Державного департаменту з питань виконання покарань у цивільне відомство та перепідпорядкування його Міністерству юстиції України).

Стаття має за мету поінформувати суспільство про безлад у кримінально-виконавчій системі, підштовхнути його та громадські організації до вимагання рішучих дій Президента та Уряду по наведенню порядку у цьому відомстві, до утвердження законності у його діяльності, прозорості у прийнятті рішень, підзвітності не лише деяким органам влади, а й суспільству, відкритості до громадського контролю.

У даному разі я виступаю, як експерт-науковець, який непогано знає процеси, що відбуваються у кримінально-виконавчій системі з 1981 року, який тривалий час був причетний до підготовки професійних кадрів для забезпечення діяльності системи, навчання практичних працівників, а потім сприяв залученню громадських організацій до допомоги пенітенціарній системі, до проведення соціальної роботи із засудженими особами та поверненні їх до суспільства.

За останні  7 років ми залучили поняд 1,5 млн. доларів благодійних коштів на заходи, спрямовані на пенітенціарну реформу та участь громадських організацій у її здійсненні. За ці кошти, зокрема, створювалось Білоцерківське училище професійної підготовки, яке мало одночасно слугувати й тренінговим центром для оперативного вирішення поточних завдань з підвищення кваліфікації персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, що сьогодні ніяким чином не здійснюється. За благодійні кошти була технічно обладнана прес-служба Департаменту, яка мала б тісно співпрацювати з представниками медіа та оперативно висвітлювати проблеми та злободенні питання. Хто із журналістів останній раз чув про роботу цієї служби? Чи знають журналісти, що передбачалась їх постійна акредитація при Департаменті та надання можливостей широкого доступу до виправних установ без місячних очікувань на отримання дозволу?

Багато чого було зроблено громадськістю та науковцями на допомогу кримінально-виконавчій системі свого часу. Саме тому після призначення 21 березня 2005 року пана В.Кощинця на посаду Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань багато з нас сподівалися на продовження шляху демократичних перетворень у системі.

II. Провальна кадрова політика Голови Департаменту

По-правді, багатьох з громадськості насторожувала професійна некомпетентність нового Голови на цій посаді (ми ж бо вже не віримо у ленінський лозунг, що кухар/швець/у нашому випадку – газовик – можуть успішно керувати, не маючи жодних юридичних чи менеджерських знань). Та й попередній рівень районної адміністрації і силового відомства зі спеціальним стастусом, закритого і мало кому підзвітного, не можна порівнювати. Але на той час суспільство все ще перебувало у стані «помаранчевої ейфорії», таким п’янким виявися довгоочікуваний смак свободи і демократії, яка ось-ось мала б почати утверджуватися, тому і сподівання були на зміни на краще.

Але, як виявилося, це призначення стало кадровою помилкою Президента України, тому що некомпетентність (юридична та управлінська) не переросла у компетентність, систему почало зсередини лихоманити, особливо після вкрай провальної кадрової ротації, коли на керівні посади, перш за все обласного рівня, були призначені часто-густо випадкові люди, мало обізнані зі специфікою діяльності відомства (люди, які раніше працювали в органах Міністерства з надзвичайних ситуацій, Державній автомобільній інспекції, міліції, звільнені з органів внутрішніх справ тощо).

Так, керівником головного штабу Департаменту (який відповідає за правове забезпечення системи, нормотворчу діяльність, аналіз процесів, які відбуваються в установах виконання покарань, міжнародні зв’язки) був призначений та трохи «попрацював» генерал-майор Міністерства з надзвичайних ситуацій, який згодом повернувся до свого рідного відомства і тепер успішно бореться із природніми надзвичайними ситуаціями та техногенними катастрофами.

На керівні посади Управління Департаменту у Донецькій області були призначені особи, які через декілька місяців роботи (вперше за історію кримінально-виконавчої системи!)  були заарештовані на початку 2006 року за вимагання і отримання так званого «відкату» у великих розмірах за  використання бюджетних коштів на користь певних фірм в обхід прозорих тендерних закупівель. Чи не тому ціни на продукти харчування в установах Донецької області, які пропонувались купувати засудженим особам, виросли в шалених розмірах?

На ряд керівних обласних посад були призначені працівники міліції, які більше розбираються в оперативній роботі, ніж у дотриманні прав людини, та для яких звичним є насадження міліцейських методів роботи в діяльність підлеглих установ, ніж думка про повагу до прав людини та допомогу їм у поверненні до суспільства.

Так, керівником Управління Департаменту у Львівській області був призначений полковник міліції з рідної для Голови Департаменту Івано-Франківської області і через декілька місяців в області мали місце групові спроби засуджених до самокаліцтва за брутальне нехтування їхніми правами та вперше в історії в’язничної системи України відкритий виступ працівників Львівського слідчого ізолятора проти  свого керівника за приниження, неповагу, зловживання службовим становищем. Перевірка цих подій прокуратурою Львівської області підтвердила, що вони мали місце, як наслідок неправомірних дій та службового зловживання керівників цих установ.

Схожі резонансні для українського суспільства події (відмови засуджених від вживання їжі, самокаліцтво, спроби самопідпалів, виступи проти адміністрації виправних установ)  мали місце і у 2006, і у 2007 роках.

За ці роки була здійснена  майже повна ротація керівних кадрів обласного рівня, змінилось багато начальників установ виконання покарань, але ситуація лише погіршилася. Так, зміна керівника Управління Департаменту з питань  виконання покарань у Харківській області, який мав безперечний високий авторитет, як у засуджених, так і персоналу системи, місцевих органів влади на керівника-режимника, для якого дотримання режимних вимог стоїть значно вище поваги до засуджених та їх прав, призвело до «закручування» режимних гайок, і, як наслідок цього, швидкі простести засуджених області, спроби самокаліцтва тощо.

Інший новопризначений керівник обласного рівня, вихідець з органів міліції (до речі полковник міліції на той час), своєрідно, по-міліцейськи, трактуючи етику стосунків з підлеглими, привселюдно (у присутності працівників  установи та засуджених) дав ляпаса начальнику установи і той змушений був незабаром звільнитися.

Про стиль «керівництва» однією з виправних установ засвідчує лист співробітників Ірпінського виправного центру № 132 (2007 рік) до правозахисних організацій (лист свого часу був  широко поширений правозахисними організаціями засобами інтернету та електронної пошти). Наведемо декілька абзаців з цього листа:

«Ми, співробітники Ірпінського виправного центру № 132, звертаємось до Вас із проханням захистити наші права та законні інтереси.

Суть справи. Начальником нашої установи протягом останніх років був Антонюк О.А. Особисті та фахові якості цього «керівника» не витримують будь-якої критики. Кожного робочого дня працівники установи були вимушні вислуховувати від нього безпідставні грубощі, образи та нецензурну лайку. Крім того, він порушує також і наші права, гарантовані чинним законодавством про працю, примушує працівників установи працювати в понадурочний час та у вихідні дні, постійно погрожує звільненям без будь-якого законного приводу для цього. Про це ми неодноразово скаржилися до керівництва Департаменту з питань виконання покарань, але все було безрезультатно.

Тому, коли Антонюка О.А. було звільнено з посади начальника нашої установи, всі працівники зітхнули з полегшенням....

Разом з тим, Антонюк О.А. намагається в судовому порядку оскаржити своє звільнеення і поновитися на роботі. У випадку його поновлення на посаді начальника установи працівники нашого центру залишають за собою право вжити неадекватних колективних заходів – страйку, колективного клопотання про переведення на іншу роботу. Також, повідомляємо, що нашу думку та наміри також підтримує й більшість засуджених громадян...»

Сьогодні кадрова політика Департаменту та ставлення до підлеглих настільки викривилися, що частина компететних працівників змушена була звільнитися. Навіть керівники управлінь Центрального апарату Департаменту, які тривалий час працювали в системі, не витримали постійного психологічного тиску, стресу та неетичного ставлення і полишили роботу. Вони відверто відзначають: «сьогодні один день роботи з цими керівниками по напрузі, крикам та неповазі, рівноцінний напрузі за півроку роботи з попереднім керівництвом Департаменту».

Начальники установ виконання покарань бояться проявити будь-яку ініціативу. Від них вимагається, під страхом звільнення з посади, не допустити любого витоку негативної інформації, особливо коли вона стосується брутальних порушень прав засуджених, побиття, фізичного реагування на голодування, протести.

А Ви, панове правозахисники та журналісти, домагаєтеся відкритості системи та громадського контролю за безумовним дотриманням прав людини, коли все в ній робиться для унеможливлення витоку інформації про неправомірні чи незаконні дії адміністрації виправних установ, недопущення Вас до незалежної оцінки ситуації, щоб потім «годувати» Вас такою, цитуємо, офіційною інформацією:

«3 лютого 2008 року Вінницькою правозахисною групою було розповсюджено термінове повідомлення про голодування засуджених у виправній колонії № 123 на знак простесту проти жорстокості адміністрації. Впродовж 3-х днів в Літинській колонії працювала комісія у складі представників Департаменту..., представника від Секретаріату Уповноваженого з прав людини..., від прокуратури Вінницької області.

Офіційно оголошуємо, що факти, оприлюднені Вінницькою правозахисною групою, не знайшли підтвердження та не відповідають дійсності».

Тут ми  не змовчимо, що перевірку здійснювало саме керівництво Департаменту, що у відділі пенітенціарних установ Секретаріату Уповноваженого з прав людини працюють три колишні співробітники Департаменту, які і залучаються до перевірок, що місцева прокуратура не зацікавлена псувати стосунки з керівництвом обласного управління Департаменту. Тому у громадськості немає жодних підстав вірити в об’єктивність проведеного цього та багатьох аналогічних розслідувань. Адже нічого не заважало залучити представника Вінницької правозахисної групи та хоча б одного журналіста до незалежної оцінки вивчення  цього факту. Закон же цього не забороняє! Керівництво Департаменту не може навіть збагнути, що у випадку залучення громадськості до перевірки та непідтвердження  цього факту, Департамент отримав би незаперечні переваги та значно вищий рейтинг у громадськості та медіа. Але ж для цього треба для початку хоча б збагнути про такі переваги лише одного елементу відкритості системи, навіть в одному епізоді ...

Саме тому провальною і вкрай некомпетентною можна вважати кадрову політику Голови Департаменту пана В.Кощинця, як і незабезпечення неухильного дотримання законності у діяльності кримінально-виконавчої служби та прав людини.

Про це йому прямо заявив у травні 2006 року у програмі «Свобода слова» тодішній міністр юстиції України С.Головатий, який закликав пана Кощинця  негайно написати заяву про своє звільнення. Як бачимо, пан Кощинець заяву до цього часу не написав і заховався під патронатом Президента України.

А негативні явища у Державній кримінально-виконавчій службі тим часом продовжували наростати. 

 

III. Критичний аналіз стану справ у Державній кримінально-виконавчій службі

З метою визначення подальшого статусу Державного департаменту України з питань виконання покарань та шляхів його реформування планувалось заслухати питання про стан справ у кримінально-виконавчій системі та існуючих проблемах на засіданні Ради національної безпеки і оборони України у вересні-жовтні 2006 року. Правозахисними організаціями була запропонована секретаріату РНБО та міжвідомчій комісії з підготовки цього питання наступна структура перевірки, яка містила прояснення ряду досить гострих і неприємних для керівництва Департаменту питань (подаю повністю, щоб читач мав змогу побачити, наскільки глибоким, повним та критичним передбачався аналіз справ, запропонований науковцями та правозахисниками):

 Розділ 1. Загальні відомості про систему виконання покарань

·  Законодавче забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи та його якість;

·  Наявність / відсутність обгрунтованої перспективної стратегії розвитку/реформування системи (чи робились такі спроби за 8 років існування Держдепартаменту як самостійного органу державного управління, зміст концепції / стратегії, чи передбачає вона докорінну реформу кримінально-виконавчої системи, чи долучені наукові сили до її розробки);

·  Ефективність виконання  попередніх урядових програм та рішень щодо приведення умов тримання засуджених осіб у відповідність з міжнародними стандартами; (ефективність використання бюджетних коштів за цими програмами, виявлені порушення, наслідки їх розслідування);

·  Нормативне забезпечення діяльності системи та його відповідність законодавству України та міжнародним стандартам поводження із вязнями (проекти нормативно-правових актів, розроблених Департаментом за час його діяльності та спрямованих на удосконалення його роботи, покращення умов тримання засуджених, матеріального забезпечення персоналу); Чи проходили такі документи наукову експертизу та громадське обговорення?

·  Висновки, з комплексним аналізом причин, які гальмують реформування системи виконання покарань;

Розділ 2. Ув’язнені та засуджені в установах виконання покарань

·  Структура органів та установ виконання покарань, наповненість слідчих ізоляторів та виправних колоній, чим пояснюється зменшення контингенту ув’язнених та засуджених осіб;

·  Характеристика умов  тримання засуджених осіб (окремо виділити умови тримання неповнолітніх, засуджених-жінок, осіб, засуджених до довічного ув’язнення, та осіб, які перебувають у міжобласних та туберкульозних лікарнях) та їх відповідність міжнародним стандартам;

·  Матеріально-побутове забезпечення засуджених, норми харчування, реальні витрати на харчування та його раціон;

·  Медико-санітарне забезпечення засуджених; стан інфекційних та соматичних захворювань; характеристика якості персоналу медичних служб, якості лікування та профілактики захворювань, у тому числі туберкульозу, наркоманії, ВІЛ/СНІДу, гепатиту та інших соматичних та інфекційних хвороб; доцільність витрачання виділених бюджетних коштів на лікування засуджених;

·  Стан дотримання прав людини (аналіз типових порушень прав засуджених,  фактів катувань, зловживань службовим становищем, приниження засуджених, діяльність спецпідрозділів при проведенні “зачисток” та обшуків з грубим порушенням прав людини, які викликали такий резонанс у декількох в’язницях у 2005-2006 роках; реагування на скарги та заяви засуджених чи їх ігнорування);

·  Стан дисциплінарної практики щодо засуджених (види порушень дисципліни, характер дисциплінарних покарань, виваженість у їх застосуванні);

·  Можливість реалізації засудженими своїх прав на освіту, професію, працю, листування, підтримання соціальних контактів із зовнішнім середовищем;

·  Організація виробничої діяльності кримінально-виконавчої системи;

·  Середня заробітна праця працюючих засуджених (порівняльний аналіз за три роки);

·  Вартість утримання одного засудженого (порівняння за три роки);

·  Стан заборгованості із заробітної плати засуджених. Які причини її виникнення? Які заходи здійснює Департамент для її погашення?

Розділ 3. Кадрове забезпечення

·  Кількісна та якісна характеристика персоналу кримінально-виконавчої системи (кваліфікація, рівень освіти, компетентності, менеджерських умінь  управлінського персоналу, плинність кадрів, навчальні заклади з базової та професійної підготовки персоналу,  дисциплінарна практика щодо працівників виправних установ);

·  Аналіз кадрової політики з березня 2005 року, скільки було призначено нових начальників обласних управлінь та їх заступників, начальників виправних установ, попереднє місце роботи нового керівництва, наявність попередніх перед призначенням не знятих дисциплінарних стягнень, обгрунтування призначення на керівні посади колишніх працівників міліції чи осіб, які скомпрометували себе під час служби в органах внутрішніх справ чи інших силових відомствах; прояви кумівства та протекціонізму при призначенні нових посадових осіб;

·  Стан корупції та зловживань службовим становищем, перш за все керівним складом органів та установ виконання покарань (при проведенні тендерних закупівель; при вирішенні питань переведення засуджених з однієї області в іншу, ближче до попереднього місця проживання; звільнення за хворобою; вирішенні питань умовно-дострокового звільнення; пом’якшення умов утримання; незаконне занесення в установу наркотиків, спиртного, грошей та валюти);

·  Диспропорція в оплаті праці рядових працівників органів та установ виконання покарань та керівного складу Центрального апарату та обласних управлінь, яка різниться в десятки разів (порівняння відсотків різних надбавок, преміальних, обгрунтування їх призначення самим собі відомчими наказами);  Яка середня преміальна надбавка керівників Центрального апарату та обласних управлінь у порівнянні з працівниками установ виконання покарань (дати у відсотках та грошовому вираженні);

·  Яка кількість працівників була прийнята на роботу за останні 3 роки і місця їх попередньої роботи? Яка кількість працівників звільнилася з роботи за останні 3 роки? Аналіз причин звільнення працівників;

·  Яка кількість керівного складу Центрального апарату та обласних управлінь була звільнена/прийнята на роботу за останні два роки; причини звільнення керівних працівників, загальна характеристика професійної компетентності та моральних якостей призначених керівників (які попередньо працювали в органах внутрішніх справ, інших силових відомствах, перебували на пенсії чи працювали у  цивільних органах та установах). Чим керувався Голова Департаменту при призначенні осіб, які не працювали раніше у кримінально-виконавчій системі, на керівні посади?

·  Чи є у Департаменті вироблені та перевірені критерії оцінки професійних якостей та менеджерських умінь керівного складу?

·  Чи практикується запрошення представників суспільства, громадських організацій на засідання атестаційних комісій при органах та установах кримінально-виконавчої системи (як це робилось в органах внутрішніх справ)?

·  Який стан справ із забезпеченням житлом працівників системи? Кількість працівників, які не забезпечені житлом. Кількість працівників, які потребують поліпшення житлових умов? Наведіть кількість працівників, які стоять на квартирному обліку понад 5, 10 та 15 років; Кількість працівників, які отримали житло протягом останніх з років (з них керівного складу Центрального апарату, обласних управлінь та начальників установ, які нещодавно призначені та не перебували на квартирному обліку за новим місцем роботи); Наведіть приклади цільового виділення коштів на придбання житла новопризначеним керівникам (чи була при цьому врахована думка колективу установи);

·  Кількість порушених кримінальних справ проти працівників системи у зв’язку з виконання ними службових обов’язків; Кількість порушених дисциплінарних проваджень щодо працівників системи; Чи контролює Департамент ситуацію із службовими зловживаннями керівників органів та установ виконання покарань засобами опитувань співробітників та засуджених осіб? Як часто проводиться такий незалежний моніторинг та які його наслідки;

Розділ 4. Звернення та скарги до органів та установ Департаменту

·  Інформація щодо звернень та скарг громадян (всього, у т.ч. повторні, колективні, з розбивкою по регіонам та суб’єктам ); характер цих звернень, реагування на них у відповідність до термінів, визначених законодавством; чи задовольняє громадян отримана відповідь на скаргу:

·  Аналіз типових порушень прав засуджених (реагування та висновки з них);

·  Аналіз скарг засуджених (усних, письмових) на діяльність спецпідрозділів Департаменту, які викликали серйозний резонанс в установах та суспільстві.

Розділ 5. Відкритість кримінально-виконавчої системи

·  Відкритість кримінально-виконавчої системи, спілкування керівництва Департаменту та керівників обласних управлінь з представниками громадськості та ЗМІ,  надання їм достатньої інформації про діяльність системи, прес-конференції та анонси планових заходів, відображення на веб-сайті нормативних актів та подій, як цього вимагають урядові постанови про відкритість органів державної влади; діяльність Громадської ради при Департаменті, стан співпраці з громадськістю; думки журналістів та громадськості про відкритість системи, можливість доступу до установ виконання покарань та до інформації; подвійні стандарти керівництва Департамента у цьому плані;

Розділ 6. Пропозиції щодо першочергових заходів по реформуванню Державної кримінально-виконавчої служби

·  Висновки з аналізом причин, які гальмують кардинальне реформування кримінально-виконавчої системи. Загальний висновок, чи спроможне керівництво Департаменту самостійно здійснювати ці кроки (компетентно, відкрито, прозоро, виважено), чи воно дійсно потребує політичного спрямування, координації та контролю;

·  Пропозиції щодо нагальних першочергових заходів у напрямку здійснення пенітенціарної реформи, які мають знайти своє відображення в урядових документах/програмах.

Пропонувалось здійснити підготовку аналітичної записки шляхом: аналізу законодавчої та нормативної бази, звітів Департаменту за останні роки, матеріалів колегії Департаменту та інших відомчих матеріавлів, аналізу перевірок Генеральної Прокуратури, Рахункової та Тендерної  палати, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, інформації  з Міністерства освіти та науки, Міністерства охорони здоров”я, Міністерства праці та соціальної політики, звернень та скарг засуджених осіб, матеріалів правозахисних організацій.

До речі, Уряду України, якщо він дійсно хоче мати реальну картину стану справ у Державній кримінально-виконавчій службі та зробити  рішучі кроки у напрямку кардинального реформування в’язничної системи, не пізно і тепер скористатися розробленим експертами переліком цих питань для глибокої і принципової перевірки Департаменту.

Отримавши лише невеличку частину з цього переліку питань, керівництво Департаменту перебувало у певному шоці, почало затягувати підготовку своєї доповіді на засідання РНБО, на що їм прямо декілька разів вказував на засіданнях робочої групи з підготовки питання тодішній заступник Секретаря РНБО Ю.Петроченко (вересень-листопад 2006 р.).

На жаль, затягування керівництвом Департаменту з наданням повної та об’єктивної інформації все відкладало розгляд цього питання, допоки у 2007 році у державі  виникли більш нагальні проблеми, пов’язані з енергетичною безпекою та політичною кризою. Тому питання діяльності Департаменту, які потребували гострого, принципово та відкритого обговорення, так і не були розглянуті.

Тим не менше представники правозахисних організацій підготували свою частину довідки, витяги з якої оприлюднюємо з висновками, які стали ще актуальнішими сьогодні.

 

Про стан діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України та шляхи її реформування

 

1. Завдання Державного департаменту України з питань виконання покарань

  Згідно Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, затвердженого Указом Президента України від 31 липня 1998 року № 827, основними завданнями Департаменту є :

здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб, взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуджених; забезпечення примусового лікування засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію;

забезпечення додержання вимог законодавства в органах і установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі, їх припинення та виявлення,  розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання покарань, здійснення оперативно–розшукової діяльності;

керівництво органами і установами виконання покарань, організація виробничо–господарської діяльності з наданням засудженим роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноосвітнього навчання;

правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально–виконавчої системи та членів їх сімей; удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

Виходячи із завдань, покладених на Департамент, ще 15 лютого 2002 р. Урядом було прийнято постанову №167 "Про затвердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки", якою були визначені основні напрямки реформи.

Програма спрямовувала реформування кримінально-виконавчої системи,  перш  за  все,  на соціальну  переорієнтацію  виконання  кримінальних  покарань  з урахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого та індивідуального виховного  впливу на засуджених за рахунок  реорганізації системи виконання  покарань, прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу України і Закону України "Про державну кримінально-виконавчу службу", при розробці яких мали бути враховані міжнародні норми та стандарти, досвід європейських країн.

Реформування передбачалось здійснювати за чотирма основними напрямками:

- поліпшення нормативно–правового регулювання діяльності кримінально–виконавчої системи;

- зміцнення матеріальної бази органів і установ виконання покарань;

- поліпшення умов тримання ув'язнених, запровадження нових форм і методів роботи із засудженими, посилення  виховного впливу на них, забезпечення ефективної соціальної адаптації;

- поліпшення кадрового забезпечення органів і установ виконання покарань.

Реформування передбачало докорінні зміни  умов утримання ув’язнених, порядку виконання і відбування покарань, приведення умов утримання ув’язнених та засуджених у відповідність до міжнародних стандартів згідно з ратифікованими Україною конвенціями та чітке врегулювання питань матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення, надання засудженим психологічної та педагогічної допомоги.

Передбачалось суттєво поліпшити роботу з добору, підготовки, виховання кадрів кримінально-виконавчої системи, їх соціальний і правовий захист, зміцнити матеріально-технічну базу власних навчальних закладів, розробити посадові кваліфікаційні вимоги до основних категорій працівників, на підставі яких здійснювати ретельний відбір кадрів для органів і установ виконання покарань.

На жаль, Кабінет Міністрів України більше не повертався до розгляду цього питання. Комплексного аналізу виконання  урядової програми не проводилось, питання стану реформування кримінально-виконавчої системи не заслуховувалось  і ніде широко не висвітлювалось. Тому жодних підстав чи аргументів на користь успішного виконання цієї програми немає.

Тим не менше 3 серпня 2006 року Кабінет Міністрів своєю постановою   № 1090 затвердив Державну програму покращання умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки. Основними завданнями Програми є практично ті ж напрямки, які були затверджені ще у постанові 2002 року: удосконалення системи організаційно-правового забезпечення функціонування Державної кримінально-виконавчої служби;  приведення умов тримання, медико-санітарного та побутового забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту, у відповідність до вимог законодавства; сприяння діяльності підприємств системи; зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів (ніби-то й нічого суттєвого не було зроблено за цими напрямками у попередні роки).

Виходячи з цього, представники міжвідомчої робочої групи, яка готувала дане питання на розгляд Ради національної безпеки та оборони вважали, що уряд зокрема і суспільство в цілому загалом не мають повної, об’єктивної і чіткої картини стану щодо діяльності кримінально-виконавчої системи. Звітна інформація, яка періодично оприлюднюється керівництвом Держдепартаменту з питань виконання покарань у відомчій газеті “Закон і обов’язок” чи на веб-сайті відомства, декларує успішність ходу пенітенціарної реформи в Україні, проте ця інформація торкається переважно проблем умов тримання увязнених і засуджених осіб та господарської діяльності, не зачіпаючи при цьому глибинного аналізу інших питань, які потребують  кардинальних змін, та показу шляхів і реальних дій щодо реформування (зокрема, удосконалення правового регулювання системи, безумовного дотримання прав засуджених осіб та сприяння реалізації їх законних прав та інтересів, децентралізації управління, покращення менеджменту органами і установами виконання покарань, підняття професіоналізму та компетентності працівників системи, розробки та дотримання професійних стандартів діяльності, подолання корупції та службових зловживань, наукового забезпечення пенітенціарної реформи).

 

 2.Законодавче та нормативне забезпечення діяльності кримінально-виконавчої служби

  Діяльність кримінально-виконавчої служби регулюється відповідним законом про службу, прийнятим у 2005 році, а діяльність кримінально-виконавчої системи – Кримінально-виконавчим кодексом, прийнятим у  2003 році. Підготовка цих законодавчих актів здійснювалася в основному робочою групою з числа керівників Державного департаменту з питань виконання покарань, які фактично самі формулювали порядок і умови своєї діяльності та виконання покарань. Законопроект не пройшов належної наукової експертизи на предмет відповідності міжнародним стандартам поводження із засудженими особами та прав людини, не був винесений на широке обговорення як керівного пенітенціарного персоналу, так і юридичної громадськості. Експертами-науковцями та правозахисними організаціями було визнано, що закон  обмежує права засуджених осіб та можливості громадського контролю за діяльністю системи.

  Саме тому прийнятий закон містить низку невідповідностей міжнародним нормам, у зв’язку з чим Міністерством юстиції України було ініційовано у 2006 році  обгрунтування та внесення пропозицій до чинного Кримінально-виконавчого кодексу щодо, зокрема, заборони дискримінації засуджених за певними ознаками та підставами, зняття обмежень на телефонні розмови, збільшення норм жилої площі на засуджених з 3-х до 4-х  квадратних метрів, збільшення кількості короткотермінованих побачень з родичами, надання дозволу засудженим, які вчинили нетяжкі або середньої тяжкості злочини, права на щорічну оплачувану відпустку з виїздом за межі виправної установи, зняття обмежень на отримання засудженими особами посилок і бандеролей, покращення умов утримання неповнолітніх та засуджених-жінок.

  Аналіз нормативного регулювання діяльності Державної кримінально-виконавчої служби засвідчує про певну правову невідповідність нормативних актів чинному законодавству.

  З одного боку це є свідченням відсутності кваліфікованих юристів у Центральному апараті Державного департаменту та його правовому відділі, а, з другого, не виконанням вимоги Указу Президента України від 2004 року про обов’язковість оприлюднення  кожного прийнятого відомчого нормативного акту протягом трьох днів на веб-сторінці відомства для широкого ознайомлення. Така практика повністю відсутня, а нормативні акти негайно надсилаються до органів та установ виконання покарань для практичного керування. Лише після цього вони надсилаються до Міністерства юстиції для реєстрації. На жаль, Міністерство юстиції  формально реєструє такі документи, не провівши ретельного аналізу на їх відповідність законодавству України та міжнародним стандартам поводження із увязненими та засудженими особами. 

Саме тому видаються та реєструються такі накази, як наказ Департаменту №167  від 10.10.2005 року „Про затвердження Положення про підрозділ спеціального призначення”, який викликає занепокоєння у громадськості та правозахисних організацій. Особливо пункти  3.5., 3.6, 3.9, при виконанні яких можуть мати місце і мають місце суттєві порушення прав засуджених. Основні завдання підрозділу спеціального призначення полягають у запобіганні  та  припиненні  злочинів  терористичної спрямованості на об'єктах кримінально-виконавчої системи, а також запобігання та припинення  дій,  що дезорганізують роботу установ виконання покарань і слідчих ізоляторів.

  Проте підрозділ також  залучається  до проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб,  узятих під варту,  їх речей, оглядів інших осіб та їх речей; він бере участь у  забезпеченні  правопорядку,  додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань,  слідчих ізоляторах. Під час таких несподіваних обшуків, підрозділ, який отримав у народі назву «маски-шоу» (його «бійці» заходять у виправну установу у масках на голові, з повним спорядженням: бронежилети,  дубинки, наручники, сльозоточивий газ) допускають брутальні порушення елементарних прав людини. За перевіреними даними багатьох повідомлень правозахисних організацій схема їх дій завжди однакова. Ці «бійці» вриваються до камер слідчого ізолятора чи жилих приміщень колоній з криком «всім лягти на підлогу!», потім починають ходити ногами по лежачим засудженим, бити їх ногами та дубинками по різним частинам тіла та голові. Вони примушують кожного по черзі бігти в коридор поміж шеренгами вишикуваних «бійців», які продовжують бити їх дубинками, примушують присідати чи сідати в «шпагат», повзати по підлозі, присідати по сто разів, віджиматися від підлоги. Інша частина «бійців» влаштовує повний погром особистих речей засуджених,  знищуючи речі та продукти, змішуючи цукор з тютюном та пральним порошком, висипаючи чай, каву на підлогу, привласнюючи  цигарки, консерви, запальнички, шоколад, жувачки тощо.

  Саме внаслідок таких беззаконних, принижуючих та брутальних дій спецпідрозділів засуджені вдаються до протестів, бунтують, ріжуть собі вени. Листи від засуджених та їх родичів надходять до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, прокуратури, правозахисних організацій з детальним описом «дій» спецпідрозділів, які потім передаються до засобів масової інформації та виставляються на багатьох інформаційних інтернет-сайтах. Один з таких колективних листів з підписами засуджених установи виконання покарань № 47 Львівської області від 20 квітня 2006 року та події у Харківському слідчому ізоляторі викликали серйозний резонанс у суспільстві, низку тематичних телепередач та ток-шоу на телеканалах.

  Проте реакція Держдепартаменту з питань виконання покарань на протести

засуджених майже завжди одинакова «відомості не підтверджуються». І хоча такі явища відбуваються досить часто, нікого з працівників системи не було притягнуто до кримінальної відповідальності саме за тортури, принизливе поводження та грубе порушення прав людини. 

  Важливою проблемою, яке спричиняє масові порушення прав людини в установах виконання покарань, є відсутність чіткого та дієвого механізму подання скарг засудженими. Практично відсутні гарантії від сваволі адміністрації у питаннях відправлення кореспонденції, впроваджено цензуру (Наказ  Департаменту №13 від 25.01.2006 року  „Про затвердження Інструкції з організації перегляду кореспонденції...”). Навіть листа Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та прокурору засуджені мають відправляти в присутності працівника установи. Очевидно, що мають бути обов’язково механізми, якими буде враховано фактори безпеки для діяльності установ виконання покарань. У зазначених механізмах  мусять бути збалансовано враховані потреби засуджених у спілкуванні з зовнішнім світом, а також мусить забезпечуватися їх право на приватність.

  Вибірково проаналізовані нормативні документи Держдепартаменту та наведені  факти засвідчують серйозну правову некомпетентність керівництва даного органу виконавчої влади, що часом призводить до грубих порушень прав людини та резонансних подій у кримінально-виконавчій системі.  На жаль, жоден документ не був винесений на громадське обговорення чи експертизу. 

Ремарка: внаслідок тривалого тиску Чернігівського жіночого правозахисного центру на Міністерство юстиції України, Генеральну прокуратуру України, Мінюст зважив на наведені організацією правові аргументи і скасував своїм наказом від 26 грудня 2007 року № 1302/5 наказ Департаменту від 10 січня 2005 року № 167 “Про затвердження Положення про підрозділ спеціального призначення”. Проте нещодавно Харківська правозахисна група отримала повідомлення, що 31 січня о  6-30 в колонію № 46, яка розташована біля села Катеринівка Сарненського району Рівненської області, була введена група з приблизно 25 спецназівців в масках з повним бойовим спорядженням. Вони жорстоко побили 16 засуджених, так, що побиті досі ледве пересуваються. Але ж наказ Департаменту місяць тому було скасовано Мінюстом, він не є чинним. Значить і дії спецпідрозділу та керівників, які дали таку вказівку, є грубим порушенням законності.

 Наразі завершена експертна оцінка інших нормативних актів Департаменту, які свого часу були зареєстровані Мінюстом, частина з них визнані такими, що не відровідають Конституції України, національному законодавству та міжнародним стандартам поводження із в’язнями. Ці нормативні акти також мають бути переглянуті або скасовані. Ось Вам і правовий нігілізм керівництва Департаменту, який незупинно твердить про повагу до прав людини, європейську інтеграцію та приведення діяльності системи у відповідність з Європейськими загальноприйнятими стандартами. Чи може це типові для системи подвійні стандарти: запевняю міжнародну спільноту і українське суспільство у приматі прав людини, а самі робимо, як хочемо?

 

3. Фінансування Державної кримінально-виконавчої служби

Протягом останніх 10 років фінансування кримінально-виконавчої системи було недостатнім, що значно ускладнює вирішення питань  корисної зайнятості засуджених осіб, матеріально-побутового забезпечення, харчування, медичного обслуговування.

У 2007 році на утримання системи було виділено  49% фінансування від потреби.

Частину коштів на утримання системи Департамент компенсує за рахунок доходів від працевикористання, які складають 50% від нарахувань на заробітну плату спецконтингенту і визначені в кошторисі кримінально-виконавчої системи Законом України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" у спеціальному фонді.

Відповідно до статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України кожний засуджений повинен працювати. Адміністрація установ повинна забезпечувати залучення засуджених до праці, як правило, на виробництві цих установ, а в окремих випадках - на контрагентській основі на державних або інших форм власності підприємствах.

 У 2006 році середня платня засуджених складала 134, 4 гривн, за 2007 рік – 166,7 грн., що нижче мінімальної зарплати, встановленої державою. Зарабітня платня за останні три роки майже не змінювалася.

Вимоги чинного законодавства про забезпечення всіх засуджених працею не виконуються – сьогодні приблизно лише 21 % працездатних осіб виводиться на оплачувану  роботу (хоча в попередні роки, значно гірші в економічному плані, 30-40% засуджених працювали повний робочий день). Це в свою чергу веде до того, що вони не відшкодовують витрати на своє утримання, не сплачують за позовами по виконавчих листах за скоєні злочини. На 1 січня 2007 року сума таких позовів складала астрономічну цифру 502 млн. гривень! І лише 15 млн. гривень (?) було відшкодовано засудженими за весь рік, або 3% від загального боргу. При такій організації працевикористання засуджених, напевно, жертви вчиненого злочину, на превеликий жаль, може й до кінця свого життя не дочекаються відшкодування завданої крадіжкою, пограбуванням, понівеченням майна чи насильницьким злочином  шкоди.

 Кошти, зароблені кримінально-виконавчими установами, використовуються не на розвиток виробництва, а «проїдаються» засудженими.

 

4. Кадрові проблеми

У Державнй кримінально-виконавчій службі працює 46 тисяч 600 співробітників, з них майже 24 тисячі відповідають за забезпечення належного нагляду, безпеки та охорони. Наразі кількість співробітників соціально-психологічної служби, які безпосередньо відповідають за соціально-виховну роботу із засудженими особами та сприяння їх ресоціалізації, складає трохи більше 2 тис, або 4,5 % від загальної численості персоналу. Так, за штатами посада  психолога виділяється з розрахунку  один на 600 засуджених осіб, а соціального праціваника – один на 100 осіб. За останні 10 років цей розрахунок не переглядався і не збільшувався, що фактично мінімізує можливості виправлення та ресоціалізації засуджених, як мети виконання кримінального покарання.

Аналіз оплати праці персоналу Державної кримінально-виконавчої служби засвідчує певну соціальну нерівність і  несправедливість: дуже низьку оплату  працівників установ виконання покарань та, у порівнянні, дуже високу оплату праці керівників  Центрального апарату та обласних управлінь Держдепартаменту.

 Середня заробітня плата атестованого працівника  колонії (серпень 2006 року на час написання аналітичної довідки) складає – 870 гр., обласного управління  – 1806, центрального апарату  – 2650. Різниця в оплаті праці  між першими керівниками і рядовим працівником складає приблизно  30 разів.

Наприклад. Розрахунок заробітної плати молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки першого року служби однієї з колоній за серпень 2006 року:

 

оклад  100,00
звання  40,00
вислуга /років  6,55
за роботу в нічний час  1,59
100% надбавка  146,55
грошова винагорода  250,00
особливі умови праці  70,00
премія  18,23
Всього  632,92  грн.

 

Розрахунок заробітної плати молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки, стаж роботи  якого більше 10 років:

оклад  100,00
звання  60,00
вислуга років      40,00
за роботу в нічний час  1,59
100% надбавка  200,00
грошова винагорода  250,00
особливі умови праці  80,00
премія  24,08
надбавка за безперервну службу 151,70
Всього    907,37 грн.

Зарплата начальника відділення установи (перший рік служби) – 613 грн. 03 коп. (щомісячна премія 5% - 29 грн.19 коп.)

Зарплата начальника відділення, який має стаж роботи 10 років, складає – 971 грн.78 коп (преміальна надбавка – 5 % - 35 грн. 60 коп).

У 2007 році зарплата працівникам установ виконання покарань була дещо підвищена і складала у середньому : 987 гривень для молодшого начальницького персоналу, 1278 грн. для середнього і 2611 грн. для старшого та вищого складу.

Якщо преміальна надбавка рядових працівників в середньому складає 5% (допускається до 50%), то у керівного складу вона коливається від 50 до 90%, що у грошовому вираженні доходить до декількох тисяч, а у перших керівників – до декількох десятків тисяч гривень (інформація для перевірки компетентними на те органами: з яких джерел та в якому обсязі преміальні надбавки керівного складу Департаменту склали у грудні 2007 року астрономічні цифри в десятки тисяч гривень, що ні народним депутатам, ні міністрам і не снились). Наразі рядовий персонал установ виконання покарань, який працює безпосередньо із засудженими особами і щодня ризикує своїм життям та здоров’ям, отримав за підсумками роботи за 2007 рік премію в обсязі 300-400 гривень. Цей факт  має стати предметом прискіпливого вивчення, адже ми, громадяни - платники податків, маємо право знати, на що ідуть бюджетні кошти, накопичені також із наших податків. І чому панує у цій системі така нахабна соціальна несправедливість? 

  Матеріальна допомога на оздоровлення  при отриманні відпустки також істотно різниться: 100 – 300 гривень для рядових працівників, 5 – 6 тис. грн. для керівників виправних установ та  обласних управлінь.

  Як наслідок, зростає невдоволення серед персоналу кримінально-виконавчої служби. Опитування співробітників слідчих ізоляторів Чернігівської області, проведене у серпні 2006 року,  свідчить, що 67,9 % опитаних оцінюють як незадовільний свій рівень грошового забезпечення, а 64,3% незадовільно оцінюють рівень соціального захисту.

  Для кримінально-виконавчої служби характерна постійна плинність кадрів. Так,  у 2005 р. звільнилося – 4 170 чол., у  2006 року – майже три тисячі чол. 

  Матеріальні труднощі штовхають деяких співробітників, які наділені владними повноваженнями та покликані дотримуватись законів, на посадові злочини і зловживання. Це перш за все побори, вимагання, шантаж, торгівля привілеями, пронесення в колонію за певну винагороду грошей, наркотиків, спиртного. В основному цим грішать оперативні працівники, які прикриваються секретністю та оперативною потребою. Оперативні посади часто обіймають люди, які не мають достатнього досвіду роботи у виправній установі, характеризуються низькими моральними якостями та амбітністю.

 У Державній кримінально-виконавчій службі відсутні вироблені та перевірені критерії оцінки професійних якостей та менеджерських умінь керівного складу, не існує посади психолога по особовому складу, не практикується запрошення представників суспільства, громадських організацій на засідання атестаційних комісій при органах та установах  кримінально-виконавчої системи (як це робиться в деяких органах  внутрішніх справ). Внаслідок примусової кадрової ротації у 2005 році було звільнено переважну більшість достатньо компетентних та професійних керівників обласних управлінь та виправних установ, частину керівного складу Центрального апарату, які ще могли працювати. На посади звільнених керівників були призначені нові люди, які виявилися або недостатньо компетентними, або неготовими керувати в нових умовах. Частина з них є колишніми працівниками органів внутрішніх справ, які мали стягнення на попередній роботі і за моральними якостями не мали б обіймати керівні посади. Мають місце прояви протекціонізму, коли на керівні посади Центрального апарату чи обласних управлінь призначаються свої люди за ознакою відданості чи земляцтва (давайте зробимо запит: скільки осіб з Івано-Франківської області були призначені на економічно-фінансові посади у Департаменті і Ви здивуєтесь. Навіть керівником музею Державної кримінально-виконавчої служби була призначена студентка Івано-Франківського вузу). За інформацією з установ виконання покарань практикуються побори з боку керівників обласної ланки.

  До Державного департаменту України з питань виконання покарань за 2005 рік надійшло 350 звернень, в яких порушувались питання щодо неправомірних дій співробітників департаменту (всього до державних інстанцій поступило 8 164 скарги на умови тримання, негуманне ставлення, порушення законних прав засуджених тощо).

Зі скарг на неправомірні дії працівників  (за висновками Департаменту):

- факти підтвердились -  в 17 випадках,

- частково підтвердились – 80,

- факти підтвердження не знайшли - 253.

  До дисциплінарної відповідальності протягом 2005 року з різних причин було притягнуто 6168 осіб. Всього протягом 2005 року порушено 12 кримінальних справ щодо 13 осіб, в тому числі проти начальника та заступника начальника Управління Держдепартаменту з питань виконання покарань у Донецькій області за зловживання службовим становищем, хабарництво  та присвоєння державних коштів у великих розмірах. Засуджено 6 колишніх працівників Державної кримінально-виконавчої служби. За ст.127 ч.3 (катування) до кримінальної відповідальності притягнуто одну особу.

  Такий стан дає підстави вважати, що Департамент не контролює ситуацію із службовими зловживаннями керівників органів та установ виконання покарань, Служба внутрішньої безпеки належно не працює, незалежний моніторинг засобами опитувань співробітників та засуджених осіб не проводиться. Якщо б такі моніторинги проводилися, то в установах виконання покарань не було б масових спроб членоушкодження, як це мало місце в 2005-2006 роках у колоніях Харьківської, Львівської та Рівненської областей.

У 2006 році судами до відповідальності за корупційні діяння було притягнуто 46 співробітників, а за 9 місяців 2007 року – 33 співробітники. Проте  корупція має значно більше поширення, адже практично у кожну виправну установу проносяться наркотики, спиртне, заборонені предмети. За певну винагороду можна дати засудженому можливість зателефонувати з мобільного телефона працівника установи. Минулого року у слідчих ізоляторах, де значно складніше пронести заборонені предмети, за 6 місяців було вилучено 3675 гривень, 2050 літрів браги, 1049 колод гральних карт, 2851 одиниця колючо-ріжучих предметів. То  їх же хтось проніс у жорстко контрольований слідчий ізолятор. А потім суспільство дивується вбивствам ув’язнених в СІЗО .

5. Відкритість кримінально-виконавчої служби та співпраця з громадськістю

  За останні роки кримінально-виконавча служба не стала більш відкритою для суспільства, громадських організацій та засобів масової інформації.  Сьогодні лише нейтральні чи лояльні до керівництва Департаменту громадські організації мають можливість співпрацювати з установами виконання покарань та залучаються до проведення соціально-виховної роботи із засудженими особами, надають їм психологічну,  правову та соціальну консультативну допомогу. Правозахисні організації, які опікуються правами засуджених осіб, і гостро критикують керівництво Департаменту за брутальне нехтування правами засуджених, за що два роки підряд перший керівник «нагороджений» принизливим знаком «Будяк року», не мають доступу до виправних установ, як і ті представники засобів масової інформації, які подають критичні матеріали.

Ремарка: Панове журналісти, а чи знаєте Ви, що у Голови Департаменту є «чорний список» засобів масової інформації, телеканалів, персонально журналістів, які навряд чи колись отримають змогу доступу до виправної установи, взяти інтерв’ю чи висвітити якусь резонансну подію? Пам’ятайте, що Ваше конституційне право на інформацію, порушується!

Згідно кримінально-виконавчого кодексу спостережні комісії, які створюються при обласних, міських  і районних адміністраціях, мають право здійснення  громадського контролю за системою виконання покараннь та дотриманням прав засуджених. Проте керівництво деяких обласних управлінь Департаменту може просто ігнорувати вимогу закону і не допускати членів спостережних комісій до установ виконання покарань. Проілюструємо таку практику лише одним прикладом.

Інформація взята з доповідної заступника голови обласної спостережної комісії при Волинській обласній державній адміністрації Г.Корнієвського на ім’я голови обласної спостережної комісії, першого заступника голови облдержадміністрації В.Заремби. У доповідній говориться про те, що 10 та 19 жовтня з дозволу начальника управління Департаменту з питань виконання покарань у Волинській області В.Макогончука у двох установах області мали відбутися творчі концерти артистів Волинської облласної філармонії, організовані обласною спостережною комісією. Проте організатора цих творчих концертів, заступника голови обласної спостережної комісії Г.Корнієвського, не допустили до проведення заходів за вказівкою першого заступника начальника управління Департаменту І.Стефановського, який просто усною вказівкою скасував письмовий дозвіл свого начальника і тим самим перешкоджав своїми неправомірними діями виконанню роботи обласної спостережної комісії. Аналогічна відмова трапилася 26 жовтня 2006 року, коли той же І.Стефановський відмовися пропустити представника спостережної комісії в іншу установу для проведення благодійного концерту, незважаючи на те, що його прямому начальнику В.Макогончуку була надана інформація про цю акцію.

29 січня 2007 року перший заступник голови Волинської обласної адміністрації, він же голова обласної спостережної комісії В.Заремба звертається з листом (№385/46/2 – 07) до начальника обласного управління Департаменту В.Макогончука з листом про сприяння у проведенні благодійної акції для засуджених двох виправних установ та ув’язнених слідчого ізолятора, яка проходитиме у вигляді передачі засудженим продуктів харчування та предметів першої необхідності. Того ж дня начальник обласного  управління Департаменту В.Макогончук наклав на цього листа резолюцію «Начальникам установ сприяти у проведенні благодійної акції згідно чинним законом».

Щоб не притомлювати читача, сподіваюсьщо Ви вже здогадалися, що, незважаючи на дозвіл начальника управління, вказівка його заступника І.Стефановського заборонила пропустити жодного учасника акції, присвяченої Різдвяним святам, у дві виправні установи та передати їм продукти харчування та предмети першої необхідності.

То хто це за начальник управління, чиї дозволи систематично не виконуються? І який тоді в області статус у першого заступника губернатора, коли його законні повноваження, як голови обласної спостережної комісії, просто ігноруються?  І хто це за «місцевий князьок» І.Стефановський, який не просто підриває авторитет та повноваження свого керівника, але брутально ігнорує вимоги закону та постанову Кабінету Міністрів від 1 квітня 2004 року № 429 «Про затвердження Положення про спостережні комісії», перешкоджаючи діяльності спостережної комісії, яка, до того ж, мала приїзджати до засуджених не з перевірками, а з благодійними акціями, творчими концертами, продуктами харчування, які безкоштовно надали благодійні фонди.

Чи невже творчі колективи і так постійно приїжджають до засуджених у виправні установи? Чи може раціон харчування та предметів першої необхідності, за які засуджені самі мають платити з ледь зароблених грошей, такий багатий, щоб відмовляти їм у благодійній допомозі? Чи може це  «насолода» від влади, коли хочу – пропущу, хочу – відмовлю, а засуджені – це ж не люди, чого їхні права поважати?

5 квітня 2007 року перший заступник голови Волинської обласної держадміністрації В.Заремба знову звернувся з дозволом до Управління департаменту у сприянні в проведенні благодійної акції до Великодніх свят у Ковельській виховній колонії… Ну далі вже сценарій відомий…

Спостережна комісія Волинської облдержадміністрації неодноразово інформувала обласну прокуратуру про перешкоджання її діяльності, але ніяких змін не відбулося.  Про неправомірні дії одного з керівників обласного управління інформувалось керівництво Державного департаменту, проте без змін. Навіть більше того : керівництво Департаменту представило пана Стефановського в середині 2007 року до нагородженння відзнакою Кабінету Міністрів України! Невже керівники, які перешкоджають діяльності громадських організацій та порушують закон особливо цінуються?  А тепер цей І.Стефановський дуже хоче стати начальником обласного управління і чіпко стояти далі на сторожі в’язниць області. І йому начхати на думку органів влади та громадськості. Чи може нам такі  місцеві «керівнички» не потрібні? Але, незважаючи ні на яку критику, вони собі спокійно працюють, отримують за рахунок наших податків пристойну платню та ще й за «напружену» на теренах реформування кримінально-виконавчої системи працю премію.

Ось так в Україні працють з громадськістю. Можливо цей випадок не є дуже типовим, але інформація з різних областей підтверджує таку тенденцію. Насправді керівництво Департаменту боїться як широкої громадськості, так і настирливих журналістів і відкрито демонструє своє небажання працювати з ними. Особливо коли це торкається інформації про резонансні події, які мали місце у 2005-2007 роках, зловживання  працівниками своїм службовим становщем, порушення прав людини. Відсутня прозорість у прийнятті рішень та реагуванні на скарги громадян, які відбувають покарання.  Нормативні документи служби не оприлюднюються на веб-сайті департаменту, як це вимагає урядова постанова, не проходять наукової експертизи на предмет узгодженності з міжнародними стандартами поводження із засудженими, з чинним законодавством України (до відома: в апараті Департаменту немає жодного компетентного юриста, навіть посада начальника правового відділу, після оголошення конкурсу у травні 2007 року, так і не укомплектована). Публічні обговорення з юридичною громадськістю та правозахисними організаціями документів, які мають відношення до прав людини, не практикуються.

Розгляд  резонансних скарг засуджених є непрозорим та непублічним, без допуску до них адвокатів чи правозахисників.. Саме тому навряд чи є прийнятною традиційна  формальна відповідь на значну кількість скарг та заяв, що за даними службових розслідувань наведені у скарзі факти не підтвердилися. І це стосується сотень поданих скарг та заяв.  Невже і засуджені, які часто потерпають від брутального поводження та нехтування своїми правами, і їх родичі, які мали нагоду побачити своїх побитих дубинками синів, і правозахисники, які часто отримують таку інформацію прямо з установ виконання покарань (сьогодні вже не складно заплатити за право  телефонного дзвінка з мобільного телефону, яким користується персонал установ), і адвокати, і журналісти все це вигадують?

Так тоді включіть до складу комісії з перевірки таких повідомлень про грубі порушення прав засуджених, спроби самокаліцтва чи голодувань првозахисника, журналіста чи адвоката, щоб вони самі мали змогу пересвідчитися, чи мало явище місце, чи ні. Або, за прикладом Міністерства внутрішніх справ, яке вже два роки широко практикує роботу незалежних мобільних груп для перевірки дотримання прав затриманих осіб у райвідділах/управліннях міліції, ізоляторах тимчасового тримання, погодьтеся (хоча б в одній-двох областях в експериментальному порядку) на створення таких груп у складі працівників прокуратури, адвокатури, правозахисників та журналістів. І не треба ховатися за закон, бо закон (тобто Кримінально-виконавчий кодекс, стаття 24, пункт 2 наділяє  адміністрацію установ та обласних органів виконання покарань право самим видавати такий «спеціальний» дозвіл кого допускати у колонії). Живемо ж бо не в тоталітарній, закритій державі, а в такій, де усіма владними інституціями проголошується вірність демократичним цінностям, повага до прав людини, відкритість та прозорість діяльності. Чи все це залишається лише на папері, як це звучить зі шпальт кожного номера відомчої газети Департаменту «Закон і обов’язок» та у кожному публічному виступі керівників відомства, але нічим дійовим не підтверджується?

  Відсутня усталена система постійного спілкування  керівників Департаменту та його обласних управлінь із журналістами, преставниками правозахисних організацій та надання їм поточної інформації про діяльність служби, як це робиться керівниками інших правоохоронних органів (щотижневі чи раз на два тижні прес-конференції). Прес-служба органу виконавчої влади займає пасивну позицію, не надаючи без дозволу керівництва служби жодної інформації. Не практикуються анонси подій, які плануються, та подання прес-релізів, іншої інформації до інформагенств. Департамент до цього часу не має постійних акредитованих журналістів, які б систематично висвітлювали у ЗМІ проблеми та конкретні кроки щодо реформування кримінально-виконавчої системи. Веб-сайт Департаменту не містить жодної проблемної чи критичної інформації. У цьому відношенні інформаційний ресурс Департаменту суттєво програє аналогічним ресурсам інших правоохоронних органів.

  З метою участі громадськості у виробленні та реалізації державної політики у сфері виконання покарань у 2004 році було створено Громадську раду при Державному департаменті з питань виконання покарань. За цей період відбулося лише одне засідання ради. Спроби членів ради ініціювати обговорення актуальних питань діяльності кримінально-виконавчої служби за нового керівництва Держдепартаменту не отримали підтримки. Керівництвом Департаменту, незважаючи на постійні запити громадськості, також було проігнорована постанова Кабінету Міністрів (лютий 2005 року) про створення Громадських колегій при органах виконавчої влади. У зв’язку з цим рішення, які приймаються Держдепартаментом з питань виконання покарань залишаються непрозорими, не проходять належної експертизи та громадського обговорення.

Новий склад Громадської ради розпочав свою діяльність лише у березні 2007 року, коли гостро постало питання про можливість підпорядкування Державного департаменту України з питань виконання покарань Міністерству юстиції України (на виконання взятих ще у 1995 році Україною зобов’язань при вступі в цю європейську організацію). Саме тоді керівництво Департаменту згадало про громадськість, швиденько створило Громадську раду з лояльних до відомства людей, і почало збирати підписи від громадських організацій на захист Департаменту від можливого підпорядкування Міністерству юстиції.

Прикро, що Департамент ницо використав ряд громадських організацій, давши їм на підпис наперед заготовлений текст звернення до Прем’єр-міністра України В.Януковича (січень 2007 року). Читаєш ці звернення і дивуєшся: невже писаки з Департаменту не спромоглися хоч декілька різних варіантів тексту листа підготувати? Та й зміст цих звернень настільки юридично складний, що пересічна громадськість нічого так і не зрозуміла, підписуючи його. Наведемо лише декілька цитат із такого роду “звернень”:

-  Історичний досвід свідчить, що спроби підпорядкувати пенітенціарну систему органам юстиції не дали позитивного результату в 1930, 1953 і 1956 роках (невже громадськість знає подробиці цих спроб, які відомі лише деяким історикам-науковцям?);

-  За останні роки Департамент розвивався і законодавчо закріплювався як центральний орган виконавчої влади, що здійснює спеціальні правозастосовні та правоохоронні функції, має воєнізовані формування..;

-  Спрямування Департаменту через Міністра юстиції призводить до правових колізій та неоднозначного тлумачення правових норм (щось заскладна, як для громадськості, конструкція речення);

-  Вважаємо найбільш оптимальним рішенням збереження статусу Департаменту на найближчі 10 років, що дасть можливість провести послідовне “оцивільнення” персоналу, підготувати нову генерацію кваліфікованих кадрів...;

-  Результати роботи Департаменту показали, що його діяльність повною мірою відповідає Конституції України, законодавству Укпаїни, загальноєвропейським нормам та стандартам, він став дієвим органом, який належним чином реалізує єдину державну політику в сфері виконання покарань”;

-  Просимо Вас, вельмишановний Вікторе Федоровичу, як мудрого керівника уряду, що дбає про добробут та безпеку держави, не допустити прийняття необгрунтованих рішень стосовно зміни статусу Департаменту (тобто не допустіть посилення політичного та урядового контролю за його діяльністю, за зловживаннями, беззаконністю, потуранням правами людини!).

Так можна було продовжувати, але мені соромно за ту громадськість, яка нічого не зрозуміла і наївно підписала такі листи до Прем’єр-міністра України. Їх просто примітивно “використали”, тому я  і не вказую авторів звернень. Але питання до Департаменту: чи не було соромно його керівникам та начальникам обласних управлінь так обманювати представників громадськості, які з благодійних міркувань опікуються проблемами системи, засуджених та звільнених осіб?

Як бачимо, громадськість ще  у вересні 2006 року, коли була підготовлена ця довідка, вимагала кардинальних змін у діяльності державної кримінально-виконавчої служби. Але владі у 2007 році було не до позитивних змін, тим паче, що пан Кощинець у кожній перевірці вбачає політичний підтекст, провокації політичних опонентів і завжди ховається під захист Президента України. А тому і уряд В.Януковича, і Міністр юстиції того уряду О.Лавринович так і не довели до правильного вирішення питання цієї служби, незважаючи на постійні обіцянки.


IV. Матеріали перевірки Департаменту міжвідомчою урядовою комісією

Останнім акордом могла бути урядова перевірка діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань, здійснена міжвідомчою комісією, яку очолював перший заступник міністра юстиції України попереднього уряду В.Бондик (17 – 28 вересня 2007 року).

Читаючи цей великий за обсягом документ «Акт за результатами перевірки, проведеної міжвідомчою комісією», знаходиш достатньо  аргументів, які засвідчують і невідповідність посадовців займаним посадам, і зловживання службовим становищем, і прояви корупції, фінансові порушення і етичну нескромність керівників.

Незважаючи на те, що комісія працювала за  статичним бюрократичним сценарієм (вивчення лише наданих документів), без проведення зустрічей з працівниками установ виконання покарань та їх, бодай анонімного, опитування, без зустрічей із засудженими, особливо тих установ, де мали місце нещодавні резонансні події та де брутально порушувались права людини, без спілкування з правозахисними організаціями та незалежними експертами, отримана інформація буде цікавою для широкого загалу.

Наведемо лише деякі уривки із Акту.

1. Комісія установила, що керівництво Департаменту 1 рік і 4 місяці працювало без затверджених функціональних обов’язків, що по суті не давало за той час можливості притягнути керівників до відповідальності за провали у роботі, бо вони ні за що фактично не відповідали.

2. Було відзначено, що неналежно проводиться робота по приведенню нормативно-правових актів Департаменту у відповідність до чинного законодавства (читай: закон сам по собі, а наші нормативні акти – самі по собі).

3. Засідання колегії Департаменту мають ухил до переважного розгляду проблем виробничо-господарствого характеру ( а де ж розробка концепції  та дорожньої карти реформи, нормотворчої діяльності, аналізу дотримання законності та прав засуджених осіб, робота з персоналом, розвиток науки та освіти, про що так часто керівники говорять у своїх публічних виступах, але не обговорюють на своїх засіданнях і заходи не розробляють).

4. Головне Контрольно-ревізійне управління, яке проводило перевірку діяльності суб’єктів господарювання, виявило лише у ІІ кварталі 2007 року  фінансових порушень, що призвели до втрат на суму 7,9 млн. гривень (серед них видатки із порушеннями законодавства, нецільові витрати). Також виявлено порушень порядку закупівель на загальну суму 21, 1 млн. гривень.

Раз ми торкнулися фінансових порушень, за які в цивілізованих країнах негайно б звільнили керівників усіх рівнів, то тут хочеться навести висновки перевірки, здійсненої Тендерною палатою.

Даруйте, читачу, за можливо надмірну деталізацію, яка зараз Вам буде надана, але вона вартує того, щоб бути оприлюдненою:

 

 

ДОВІДКА

про факти порушення Державним департаментом України з питань виконання покарань та підпорядкованих йому виправних закладів  вимог Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»

(з деякими експертними коментарями)

Дослідженням державних закупівель, проведених Державним департаментом України з питань виконання покарань та підпорядкованими йому виправними закладами, Тендерною палатою України встановлено грубі порушення вимог чинного законодавства на загальну суму  217,98 млн. гривень.

Слід відмітити, що Державний департамент України з питань виконання покарань та підпорядковані йому виправні заклади в величезній  кількості закуповують продукти харчування.

Проте, як засвідчують матеріали досліджень, майже 90 % процедур закупівель продуктів харчування проведені з лобіюванням інтересів певних комерційних структур та надання їм права розпоряджатися державними коштами в значних обсягах.

Так, Державним департаментом України з питань виконання покарань при проведенні процедури закупівлі риби (кілька, тюлька, камса, бичок заморожені та солені) очікуваною вартістю 4 480,0 тис. грн. передбачено обрання переможцем не тільки учасника, тендерна пропозиція якого в результаті оцінки визнана найкращою та акцептована, але й інших учасників за наступними максимальними кількостями балів.

Крім того, методика оцінки передбачає одночасне оцінювання всіх тендерних пропозицій, а не оцінювання окремого лоту, який становить 350 тон. Тобто, з одного боку, Замовником надано можливість учасникам подавати тендерні пропозиції по окремих частинах предмету закупівлі, а з іншого, методика оцінки не передбачає оцінювання окремих частин предмету закупівлі.

Отже, Замовником вже при складанні  тендерної документації передбачена необ’єктивна та упереджена методика оцінки тендерних пропозицій.

І, як результат, Замовником здійснена закупівля риби (кілька, тюлька, камса, бичок заморожені та солені) із зайвим використанням державних коштів на загальну суму  1 330,0 тис.гривень.

Аналогічно, Департаментом при здійсненні закупівлі  круп очікуваною вартістю 2400,0 тис. грн., при здійсненні закупівлі риби (сардини, сардинели, ставриди, скумбрії замороженої) фактично витрачено 2880,0 тис. гривень.  

Такі дії тендерного комітету Департаменту свідчать про розтрату державних коштів внаслідок зловживання службовими особами своїм службовим становищем, що містять ознаки суспільно-небезпечних діянь передбачених ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу України.

Проведені Тендерною палатою України дослідження у сфері державних закупівель свідчать, що однією з причин нанесення державі збитків при проведені закупівель є те, що на порушення своїх функцій Державним департаментом України з питань виконання покарань та підпорядкованими йому виправними закладами не проводиться попереднє вивчення та аналіз ринку, і цін на ньому.

Як наслідок, відсутність такої інформації у кожному другому випадку проведених торгів призводить до акцепту цінових пропозицій учасників за «найменшою ціною», яка значно перевищує середньоринкову, що діє на ринку на час проведення торгів.

Так, Департаментом при проведенні процедури закупівлі цукру (6 лотів) очікуваною вартістю 6 300,0 тис. грн., внаслідок здійснення закупівлі за завищеними цінами завдано державі збитків на суму 1680,0 тис. гривень.

Також, при проведенні Дніпропетровською виправною колонією № 89 закупівлі продуктів очікуваною вартістю 390,0 тис. грн., внаслідок здійснення закупівлі за завищеними цінами, завдано державі збитків на суму 17,1 тис. гривень.

Інший випадок, при проведенні Департаментом  процедури закупівлі круп в асортименті очікуваною вартістю 3200,0 тис. грн. Замовником здійснена закупівля круп із зайвим використанням державних коштів на загальну сум 1401,4 тис. гривень.  Так, порівняльним аналізом цін попередньої процедури закупівлі крупи, здійсненої Замовником в ІІ кварталі 2007 року, з цінами даної закупівлі встановлено збільшення цін майже на 100%, в той час як протягом ІІІ кварталу 2007 року ціни на крупу по Україні збільшились в середньому на 20%.

Іншим досить поширеним явищем корупційної діяльності Державним департаментом України з питань виконання покарань та підпорядкованими йому виправними закладами є визначення переможця торгів на власний розсуд, незважаючи на норми та положення вимог чинного законодавства.

Протягом 2007 року при проведенні Департаментом процедур закупівель та підпорядкованими йому виправними закладами встановлено перевищення суми договору над очікуваною вартістю на загальну суму  1741,95 тис. гривень.

Зокрема, при проведенні закупівлі риби (кілька, тюлька, камса, бичок заморожені та солені) очікуваною вартістю 3840,0 тис. грн., здійснено закупівлю із зайвим використання коштів на суму 370,0 тис. гривень.

При проведенні Одеською BK № 14 Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Одеській області процедури закупівлі свіжів овочів очікуваною вартістю 180,0 тис. грн. встановлено, що переможцем торгів обрано Підприємство Одеської виправної колонії № 14  Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Одеській області.

Підприємство Одеської виправної колонії № 14  не є виробником свіжів овочів, в тих обсягах, які реалізують, а фактично є посередником. 

При цьому, основним видом економічної діяльності підприємства Одеської виправної колонії № 14  є виробництво металевих конструкцій.

Аналогічно, при проведенні Замковою BK 58 Управління державного департаменту України з питань виконання покарань у Хмельницькій області тендеру  із закупівлі борошна пшеничного ІІ ґатунку – 130 тон, круп в асортименті – 30 тон очікуваною вартістю 183,0тис. гривень. переможцем “тендеру” стало підприємство цієї установи. Основним видом діяльності цього підприємства є виробництво теслярських та столярних виробів!

При цьому, все частіше “опановуються” нові види маніпуляцій та лавірувань у сфері державних закупівель.

Зокрема, систематично до участі у торгах допускаються суб’єкти господарювання, які є пов’язаними особами, що  призводить до масового проведення фіктивних процедур відкритих торгів із зменшенням ціни, внаслідок домовленості щодо визначення цін тендерних пропозицій, незастосування кроків зменшення ціни  та інших умов.

Так, Державним підприємством «Департаментсервіс» при здійсненні закупівлі борошна пшеничного в асортименті очікуваною вартістю 1300,0 тис. грн. не відхилено та допущено до оцінки тендерні пропозиції учасників, між якими простежується тісний зв'язок , а саме: засновником учасника ТОВ «ТА КИЙ ТРЕВЕЛ» є Мельник Марина Михайлівна та Мельник Сергій Ігорович; засновником іншого учасника – ПП «Саксесфул М» є Мельник Марина Михайлівна та Мельник Марина Володимировна.

Також, Райківецькою виправна колонія № 78 Управління державного департаменту України з питань виконання покарань у Хмельницькій області при здійснення процедури закупівлі картоплі очікуваною вартістю 217,0 тис. грн. Замовником не відхилено та допущено до оцінки тендерні пропозиції учасників, між якими простежується тісний зв'язок , а саме:

1. Засновником СФНВГ «Мрія» є Гута Іван Миколайович, Гута Клавдія Федорівна;

  Керівником СФНВГ «Мрія» є Гута Микола Іванович, Козак Марія Михайлівна;

2. Засновником ТзОВ «Торговий дім АСКО» є Гута Андрій Іванович, Гута Микола Іванович;

   Керівником ТзОВ «Торговий дім АСКО» є Гута Андрій Іванович, Яворська Оксана Богданівна;

3. Засновником ТзОВ «Новагріс» є Гута Андрій Іванович, Гута Микола Іванович;

  Керівником ТзОВ «Новагріс» є Гута Микола Іванович, Голубович Людмила Володимирівна.

 

Звісно створення серед учасників торгів, свого «малого» кола, так би мовити своїх довірених учасників, значно полегшує процес додаткового заробітку деякими чиновниками.

Наслідком таких фактів є неефективне і нераціональне витрачання державних коштів, в результаті чого створюється  таке явище як «відкат», і, відповідно, відбувається величезне – 20 - 30 відсотків перерахування грошових коштів в посередницькі структури.

Не залишились осторонь і посадові особи Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Херсонській області, які також не втратили нагоди збільшити власні статки за рахунок держави.

Так, при проведенні  цим Управлінням  процедури закупівлі м’яса свіжого та замороженого очікуваною вартістю 2080,0 тис. грн. здійснено закупівлю 10 тон свинини без застосування процедур, передбачених чинним законодавством внаслідок чого  зайво використано державних коштів на загальну суму 209,0 тис. гривень.

Отже, вказане вище засвідчує, що керівництво Управлінням Державного департаменту України з питань виконання покарань в Херсонській області, якому державою ввірені в розпорядження значні потоки фінансових ресурсів, всілякими методами намагається лобіювати інтереси певних комерційних структур, для того, щоб без проведення передбачених Законом процедур закупівель, тобто без проведення тендеру, надавати право цим комерційним структурам розпоряджатися величезними сумами державних коштів, в тому числі і бюджетних.

Не останньою схемою лавірування законодавством у сфері державних закупівель є застосування замовником процедури закупівлі в одного учасника за наявності відповідної конкуренції їх на ринку

Тут важливе місце посідає також створення самими замовниками «штучної монополії серед учасників торгів», що вже  і так являються природними монополіями.  Це стосується проведення процедур закупівлі у одного учасника при наявності широкого конкурентного кола. Майже кожна друга така процедура проведена з порушенням чинного законодавства, тобто не має відповідного обґрунтування та підстав щодо закупівлі товарів, робіт і послуг у одного учасника, особливо тих товарів, робіт і послуг, для яких діє постійний ринок. При цьому, в більшості випадків замовник пропонує заздалегідь обраного учасника, який перебуває з ним в «тісних» або «прямих» стосунках, що свідчить про безпідставне застосування такої процедури закупівлі, як правило, породжує корупцію та призводить до особливо значних витрат державних коштів.

Тобто, застосування процедур закупівлі у одного учасника не тільки не сприяє забезпеченню конкуренції (у разі реальної відсутності підстав для застосування даної процедури!!), а й поширює таке явище як корупція, оскільки визначення розміру ціни на виконання робіт відбувається шляхом переговорів з єдиним учасником. 

На жаль, можна констатувати, що іноді бажання обрати переможцем заздалегідь визначеного переможця перевищує реальний стан речей.

Так, Державним департаментом України з питань виконання покарань при закупівлі дезінфікуючих засобів очікуваною вартістю 4529,9 тис. грн. застосовано процедуру закупівлі в одного учасника -  ЗАТ «Український науково-виробничий центр проблем дезінфекції».

Зокрема, на Україні виробництвом дезінфікуючих засобів займається, що найменше 30 підприємств, з них ВАТ «Вінницький олійножировий комбінат» (м. Вінниця), ЗАТ «Вінницяпобутхім» (м. Вінниця), КП «Київський миловарний завод» (м.Київ), ЗАТ «Київський експериментальний завод побутової хімії»  (м.Київ), ЗАТ «Миловарний завод» (м.Харків), ВАТ «Побутова хімія» (м.Донецьк).

Зазначене свідчить, що  своїми діями тендерний комітет Державного департаменту України з питань виконання покарань сприяє обмеженню конкурентного середовища у сфері державних закупівель та відсутності прозорості процедури закупівлі, враховуючи, що такий предмет закупівлі як дезінфекційні засоби, має широкий, постійно діючий ринок.

Наведені приклади достатньо яскраво ілюструють корупцію при проведенні  державних закурівель, про розтрату державних коштів внаслідок зловживання службовими особами своїм посадовим становищем, що містять ознаки суспільно-небезпечних діянь передбачених ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу України, про збагачення деяких посадових осіб різних рівнів. Проте усі керівники залишаються при своїх посадах і нікого чомусь не притягнуто до суворої відповідальності за виявлені зловживання!

А хто в Україні займається розслідуванням корупції серед державних органів? Це всім відомо. То може компетентні органи все ж таки проведуть своє окреме розслідування і дадуть принципову правову оцінку таким ганебним явищам у Державній кримінально-виконавчій служб?

Тим паче, що Президент України за всі три роки перебування на посаді майже у кожному своєму виступі, особливо перед органами влади, правоохоронними та судовими органами наголошує на необхідності наступальної боротьби з корупцією та суворого покарання чиновників-корупціонерів. Але якщо слова Президента будуть і надалі звучати, як лише заклик, який не підкріплюється ніякими конкретними діями, то ці слова так і залишаться пустими деклараціями, а корупція й надалі процвітатиме в країні. І мені, я сподіваюсь, і суспільству також, дуже не хочеться, щоб Президент України і надалі “патронував” свого однопартійця, якого без належного виваження, без порад з громадськістю так необачно призначив на посаду Голови Департаменту.

Зважаючи на вищевикладене з акту перевірки Тендерною палатою, стає зрозумілим, що головна вимога – забезпечення гідних умов утримання в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах останнім часом активно та цілеспрямовано не виконується, а бюджетні кошти часом витрачаються не за призначенням. Як це позначається на самих засуджених?

Для ілюстрації наведемо листа від начальника однієї із виправних установ сходу України, датованого 31 січня 2008 року, який звертається до благодійних фондів із слізним проханням про допомогу (з етичних міркувань не будемо наводити прізвище цього начальника, знаючи про можливі репресії з боку керівництва Департаменту за витік інформації, але оригінал листа з печаткою установи ми сможемо продемонструвати зацікавленим особам). Текст листа подається з купюрами мовою оригіналу:

“Администрация исправительной колонии №___ обращается к Вам за помощью. За время существования колонии здания, сооружения, парк технологического оборудования (как производственного, так и пищеварочного) морально и физически устарел. Денег на приобретение нового оборудования, ремонта обветшалых помещений у колонии нет.

Производственное оборудование имеет 100% износ и в большинстве своем не подлежит ремонту. Продукцию предприятие фактически не выпускает, и за счет хозяйственной деятельности организовать полноценное питание осужденных не представляется возможным.

В нынешнее время в колонии сложилась крайне сложная ситуация в части обеспечения осужденных продуктами питания, вещевым и постельным имуществом, потребность в которых не соизмерима с финансовыми возможностями колонии.

Учитывая вышесказанное, администрация колонии №___ просит рассмотреть возможность оказания благотворительной помощи, если можно – на постоянной основе, в виде продуктов питания (масло-жировая группа, мясо и мясопродукты), вещевое имущество (обувь, костюм ч/б, ватная куртка), постельных принадлежностей или перечисления денежных средств на расчетный счет колонии.

Искренне надеемся на Ваше понимание, заранее Вам благодарны».

Ось такою місцями є ситуація із харчуванням засуджених. І це при тому, що кількість засуджених осіб зменшується щороку майже на 10 тисяч (у 2001 загальна чисельність ув’язнених та засуджених осіб складала 222 тисячі осіб, а на 1 січня 2008 року – 149, 7 тис. осіб, включаючи й ув’язнених, які утримуються у слідчих ізоляторах), а  видатки на утримання засуджених щорічно зростають на 20-30% (хоч їх все ж таки явно не вистачає до повного задоволення потреб). Поки що держава не може стовідсотково фінансувати усі потреби кримінально-виконавчої системи. Але ж питання не про те. А про нецільове використання бюджетних коштів, про їх розбазарювання, про зловживання. То що ж нам відповісти цьому начальнику установи, а разом з ним персоналу Державної кримінально-виконавчої служби та майже 150 тисячам засуджених і ув’язнених, їх родичам, правозахисникам, громадськості, журналістам? Сказати правду про непрозорі тендери, про “відкати”, про лобіювання інтересів певних комерційних структур з вигодою для себе, про корупцію, зловживання і обман? Чи цьому явищу буде все таки дана принципова державна оцінка?

Але повернемося далі до висновків урядової комісії.

5. Комісія так і не проаналізувала велику плинність кадрів, чому все частіше співробітники установ виконання покарань звільняються з роботи та чому 3827 посад працівників залишаються неукомплектованими.

6. Комісія відзначає, що керівництвом Державного департаменту з питань виконання покарань та його регіональних управлінь ігноруються вимоги закону щодо створення належних матеріально-побутових умов тримання, медико-санітарного забезпечення та харчування засуджених, що призводить до обурення осіб, що відбувають таке покарання, їх родичів, національних та міжнародних правозахисних інституцій. Такі порушення спонукали засуджених у Балаклійському виправному центрі Харківської області в жовтні 2006 та січні 2007 року відкрито звернутись за захистом своїх прав до центральних засобів масової інформації щодо нелюдських умов тримання

Неналежні умови відбування покарання також стали причиною групової відмови від прийому їжі засудженими в Ізяславській виправній колонії Хмельницької області у січні поточного року.

7.  Протиправність дій Департаменту, яка полягала у відмові у наданні відповідей на запити правозахисних організація, була визнана у судовому порядку за позовами громадської організації “Донецький Меморіал”  до керівників  управлінь Департаменту у Сумській, Київській, Вінницькій, Миколаївській та Чернігівській областей.  Комісія визнає, що відсутність своєчасних та достовірних відповідей на запити унеможливлює отримання об’єктиної інформації про діяльність органів та установ системи, зокрема у сфері дотримання прав людини, особливо щодо надзвичайних подій, паралізує своєчасне та адекватне реагування на факти порушень прав людини.

Не будемо перевантажувати читача. Глянемо на висновки і пропозиції урядової комісії. Пункт 16 пропозицій звучить так: “Розглянути питання про застосування заходів дисциплінарного впливу, а можливо розглянути пропозиції щодо звільнення з посади Голову Державного департаменту України з питань виконання покарань Кощинця В.В.” Проте після  вересневих парламентських виборів уряду В.Януковича було не до В.Кощинця.

Але сьогодні ця пропозиція з порядку дня не знімається, вона є більш, ніж нагальною. Принаймні, громадськість миритися з таким становищем не збирається.

 

V. Етика поведінки керівного складу Департаменту

У проекті Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби, яка зараз знаходиться на підпису у Президента України, визначається (серед інших пунктів), що “функціонування служби базується на дотриманні норм Конституції і законів України, міжнародного права та європейської етики...”

Зосередимось на розгляді саме прагнень до керівництва нормами “європейської етики”.

 Чи можна вважати етичним, коли начальник Управління Департаменту однієї з областей (де, до речі, представниками американської організації колишніх працівників поліції “Пойтмен” було проведене навчання персоналу етиці спілкування між начальниками і підлеглими !?), дає ляпаса начальникові установи у присутності підлеглих та засуджених?

Чи можна вважати етичним, коли після призначення на посаду керівника Управління Департаменту однієї з областей (полковника міліції, переведеного з іншої області), йому надають квартиру, яка призначалась заступнику цього керівника і яка очікувалась ним тривалий час?

Чи етично одному з керівників Департаменту курувати ту область та їздити у службові відрядження у святкові дні до міста, де він має квартиру?

З цього приводу наведемо повністю висновок міжвідомчої урядової  комісії, яка перевіряла діяльність Департаменту у вересні 2007 року:

“При перевірці інформації стосовно зловживання службовим становищем з боку заступника Голови Департаменту (щодо відряджень до Запорізької області) було встановлено, що за 2006 рік та 5,5 місяців поточного року заступником Голови було здійснено 5 службових відряджень до Запорізької області.

Окрім цього набула підтвердження інформація, що зазначений Заступник дійсно з 06.04.07 р. по 10.04.07 р. та з 27.04.07 р. по 02.05.07 р. (у загальній кількості 11 діб) виїжджав у відрядження до Запорізької області (святкові дні), на які було витрачено 2149 гривень. У порівнянні, з 2006 роком, коли відповідний Заступник офіційно перебував у Запорізький області 15 діб, було витрачено 1142 гр.

Враховуючи, що рівень інфляції з початку 2006 року по червень 2007 року склав 11%, а також те, що згаданий Заступник має квартиру у Запоріжжі викликає здивування збільшення майже ніж в два рази сум на відрядження у Запорізьку область, так і більше ніж в три рази по Україні в цілому.

Також необхідно зауважити щодо ефективності відряджень саме у зазначену область, оскільки стан дисципліни серед засуджених до позбавлення волі (напрям курує зазначений Заступник) у 2006 році погіршився на 4% (у розрахунку на 1 тис.засуджених), а кількість злісних порушень збільшилась на 15,4 %.”.

Я б ще додав до цього висновку: засуджені саме  установ Запорізької області мають найвищу серед інших областей України заборгованість по відшкодуванню збитків, завданих вчиненим злочином, – аж 28 млн. гривень станом на 2007 рік. І чомусь ці відрядження  аж ніяк не сприяють зменшенню цією заборгованості перед державою та жертвами злочину.

До речі:  ці поїздки фінансувалися також нами з Вами, як платниками податків.

А ось пояснення Департаменту: “...витрати відшкодовані понад встановлену норму, не є надміру витрачені. Крім того, питання правильності оформлення підтвердних документів та законності проведення розрахунків по витратах на відрядження перевірялися фахівцями Головного контрольно-ревізійного управління України під час проведення ревізії фінансово-господарської діяльності Департаменту. В акті ревізії від 22.06.2007 за період з 01 січня 2006 року по 31 березня 2007 року вказано, що порушень при перевірці зазначеного питання не виявлено.” (Панове, хто готував цю виправдальну відповідь: Ви б хоч на дати глянули: мова йде перш за все про поїздки у квітні 2007 року!)

Зараз ми не ставимо питання, кому більше вірити, висновку урядової комісії чи КРУ, адже ми говоримо про дотримання етичних норм. Ну не може посадовець курувати область, де він багато років працював і де має родичів, квартиру. Та й виїжджати у службові відрядження саме на святкові дні! По-людськи його ще можна б було зрозуміти, але тоді їдь за свій рахунок, а не за бюджетні (тобто і платників податків) кошти.

В усьому цивілізованому світі це б розглядалося, як конфлікт інтересів, як порушення етичних норм та зловживання службовим становищем. І цей посадовець десь у Європі сам би негайно, після оприлюднення такого факту, подав заяву про звільнення. Але ми же не у Європі... І, напевно, не скоро з такою поведінкою посадовців ми там будемо. Тоді може й не будемо давати на підпис Президенту документ, де стверджується наше прагнення до норм європейської етики?

Неетичним для керівників обласних Управлінь займатися поборами з підлеглих працівників задля прийому “дорогих керівників” з центру не лише хлібом і сіллю.

Неетично заступнику Голови їхати у відрядження в Автономну Республіку Крим для перевірки стану справ, але жити не в Сімферополі, де знаходиться Управління Департаменту в АР Крим, слідчий ізолятор, виправна установа (тобто об’єкти перевірки), а в готелі “Ялта” на південному березі моря,  користуватися послугами, які оплачувались за гроші співробітників системи, та щодня за рахунок бюджетних коштів (тобто наших податків) їздити вранці до Сімферополя у справах, а увечері до Ялти. Чомусь цей факт комісія не перевіряла.

Але ж читаємо далі акт урядової перевірки Департаменту:

“Перевіркою також було встановлено, що керівництвом Департаменту постійно порушуються вимоги абзацу четвертого пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 663, якою затверджуються норми відшкодування витрат на відрядження за кордон, коли витрати на харчування, вартість якого включена до рахунків на оплату вартості проживання у готелях або до проїзних документів, оплачується відрядженим за рахунок добових (виїзди, що здійснювались за рахунок коштів Ради Європи). Це призвело до незаконних виплат на закордонні відрядження за цей рік з державного бюджету суми у розмірі 1195 гр.” І на це Департамент дає пояснення ним в усіх випадках дотримувались вимоги зазначеної постанови Кабінету Міністрів України.

Звичайно, доречним було б  урядовій комісії (напевно, вже наступній) перевірити ефективність службових поїздок керівництва Департаменту за кордон. Таких поїздок за останні три роки було декілька десятків. То скільки разів їздив Голова Департаменту та його заступники? Технічне завдання їм щоразу затверджує Міністерство закордонних справ, а інформація про підсумки поїздки та можливість впровадження отриманого зарубіжного досвіду пенітенціарної діяльності має подаватися Уряду, мають пропонуватися реальні заходи і потім  втілюватися.

Але щось ніяк не пригадуються якісь серйозні ініціативи та їх впровадження (я не беру, скажімо, створення модельної установи, адже ця ідея була запропонована та фінансова Урядом Швейцарської Конфедерації ще з 1997 року; чи ідея створення служби пробації, про яку так часто говориться керівництвом Департаменту: вона також почала реалізовуватися з квітня 1997 року за сприяння Лондонської Служби пробації, а практичні експерименти розпочалися ще у 2002 році, ще при попередньому керівництві відомства; план заходів, який був запропонований науковцями керівництву Департаменту ще у лютому 2007 року, так і не схвалений, бо як полюбляє деколи говорити Голова відомства “не на часі”). Але навіщо тоді Ви так багато вивчали досвід зарубіжних пенітенціарних систем, тратили вже гроші зарубіжних платників податків, та й за наші стягнені податки Вам платня нараховувалась на час поїздки? То якщо уряду не до контролю за результативністю зарубіжних поїздок, то громадськість має право вимагати звітності, адже посадовців призначали уповноважені на те від імені народу державні органи з метою Вашого служіння народу та його інтересам, а не власним інтересам. Це також питання етики.

Про неефективність та неетичність зарубіжних поїздок свідчить хоча б такий факт. У 2007 році у місцях позбавлення волі на диспансерному обліку перебувало 4702 віл-інфікованих засуджених, з них 173 – хворі на СНІД,  7,6тис. хворих на активну форму туберкульозу та велика кількість хворих на наркоманію. У 2005 році  померло 263 ВІЛ-інфіковані особи, у 2006 році – 130 таких осіб.

З метою сприяння в’язничній системі України у запровадженні нових підходів до зменшення шкоди від уживання наркотиків та попередження поширення ВІЛ-інфекції Канадська правова мережа з ВІЛ/СНІДу запропонувала Департаменту співпрацю, організувала візити групи керівників (на чолі з Головою Департаменту) і фахівців системи до Іспанії та Канади для ознайомлення з кращим досвідом профілактики наркоманії у в’язницях, забезпечувала участь  українських фахівців у декількох міжнародних конференціях з цих проблем.

 У березні 2006 року був підписаний меморандум про співпрацю, а на початку 2007 року Департамент затвердив план дій і підписався під впровадження програм зменшення шкоди від уживання наркотиків. А після цього припинив будь-яку діяльність за проектом, який фінансується урядом Канади... Наскільки нам відомо і Світовий Банк, і Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІДу в Україні витратили багато коштів на підтримку зарубіжних поїздок, проведення експертиз, проте активної на ділі участі Департаменту у використанні міжнародної допомоги у боротьбі з інфекційними явищами не відчувається.

Це вже не лише неетично по відношенню до зарубіжних партнерів та до їх допомоги, це вже сором для України. А тим часом інфекція поширюється і засуджені вмирають: 736 осіб померло у 2006 році, більшість з них від туберкульозу та СНІДу.

Неетичним є у зверненні до Уряду В.Януковича у березні 2007 року під назвою “Обгрунтування недоцільності зміни статусу Департаменту...”за підписами усіх керівників Департаменту та його обласних управлінь давати самим собі похвальну оцінку:

“Результати роботи Департаменту показали, що його діяльність повною мірою відповідає Конституції України, законодавству України, загальноєвропейським нормам та стандартам, він став дієвим органом, який належним чином реалізує єдину державну політику в сфері виконання покарань”.

Уважний читач може помітити, що вказаний пункт повністю співпадає (слово в слово!) з тим висновком, які ніби-то зробили деякі громадські організації у своїх звернення до попереднього уряду України.

Вважаємо неетичним використання Департаментом деяких громадських організацій для апеляції до Уряду України задля збереження спеціального статусу відомства, керівництво якого скомпроментувало себе багатьма негідними діями.

Так, у грудні 2007 року, якраз до дня захисту прав людини, Голова Департаменту  був номінований і за оцінкою конкурсної комісії Української Гельсінкської спілки другий рік поспіль став переможцем конкурсу “Будяк року”: за бездіяльність у випадку порушення прав людини (усього “переможцями” стало 5 українських відомств і посадовців, представники Департаменту “вибороли” аж два призові місця і ганебний “Будяк року” був направлений до їхнього місця роботи)

Причина та обгрунтування присвоєння цього “звання”:

Щодо застосування спеціальних загонів для побиття ув’язнених, приховування інформації та залишення без відповідей інформаційні запити правозахисних організацій. Ігнорування та обмеження діяльності громадських організацій.

Протягом року  Голова Державного департаменту України з питань виконання покарань В. Кощинець (надалі Голова Департаменту) вчинив низку дій, як керівник відомства, які сприяли порушенню прав людини у системі та суттєво вплинули на рівень дотримання прав людини. Зокрема, це такі дії:

1. Голова Департаменту вчинив дії, які призвели до введення спецзагонів та жорстокого побиття ув’язнених в Ізяславській колонії № 31. Ситуація, яка склалася в колонії з протестами ув’язнених, не вимагала такої жорстокої та неадекватної реакції. В подальшому Голова Департаменту жодного разу не поставив під сумнів виправданість дій ані своїх підлеглих, ані спецзагонів, що фактично є заохоченням порушень прав людини, які там відбулися.

2. Голова Департаменту не вжив жодних заходів для своєчасного надання відповідей у повному обсязі на запити громадської організації „Донецький Меморіал” щодо подій в Ізяславській колонії. На ці запити або не надавалися відповідь взагалі, або надавалися відповіді частково, що призвело до того, що отримати більш-менш повну інформацію вдалося лише внаслідок листування з січня по вересень 2007 року. При цьому надавалася й неправдива інформація, зокрема про відсутність осіб, які  отримали тілесні ушкодження під час введення спецзагонів до колонії. Неотримання вчасно інформації перешкоджало вжиттю заходів, які б могли би поліпшити ситуацію  з дотриманням прав людини.

3. Голова Департаменту видає вказівки, які прямо порушують закон, зокрема вказівка від 30 травня 2007 р. про відвідини установ виконання покарань громадськими організаціями лише у вихідні дні. Ця вказівка Генпрокуратурою визнана як незаконна, але на місцях продовжують на неї посилатися керівники місцевих органів, зокрема у Волинській області, забороняючи відвідини установ у робочі дні навіть членам спостережних комісій, які мусять здійснювати громадський контроль установ.

4. Голова Департаменту протягом року не вживає заходів щодо дотримання вимог Закону України „Про інформацію” його підлеглими, як в центральному апараті відомства, так і в територіальних органах. Видана 23 березня 2007 р. вказівка щодо дотримання вимог закону не виконується, її порушники не несуть за свої незаконні дії будь-якої відповідальності, а продовжують відмовляти у наданні інформації, яка стосується питань дотримання прав людини, навіть у випадках, коли є рішення суду про такі порушення.

5. Голова Департаменту неодноразово припускався порушення прав засуджених, коли в засобах масової інформації повідомляв дані про ті злочини, які вони скоїли, не маючи на це дозволу самих засуджених, що фактично є втручанням у приватне життя даних осіб, яке жодним чином не виправдовується об’єктивними обставинами.

6. Голова Департаменту ніяким чином не реагує на повідомлення про заборону доступу громадським організаціям до установ керівниками органів відомства на місцях.

7. Голова Департаменту ігнорує звернення та пропозиції громадських організації щодо поліпшення ситуації з правами людини.

8. Голова Департаменту  виявляє повну бездіяльність коли працівники його відомства відмовляють  у проведені в установах департаменту досліджень, спрямованих на покращення рівня дотримання прав людини.

Факти, що підтверджують дане порушення у хронологічному порядку:

1. Факт введення спецзагонів до Ізяславської колонії № 31.

2. Низка запитів Донецького Меморіалу” та часткових відповідей на них протягом січня-вересня 2007 року.

3. Лист Генпрокуратури від 22.08.2007 про визнання вказівки незаконною та нова вказівка від 10 вересня, яка скасовує попередню. Копії вказівок адміністрації колоній та органів відомства у Волинській області.

4. Рішення Будьонівського суду м. Донецька щодо порушень вимог Закону України „Про інформацію” керівниками Сумської, Київської, Вінницької, Миколаївської та Чернігівської областей та відсутність будь-якої реакції відомства та, зокрема, його Голови.

5. Виступи по телебаченню після чергових надзвичайних подій.

6. Відкритий лист „Донецького Меморіалу” від 13.08.2007 р. про зловживання п. Стефановського та відсутність будь-якої реакції на це.

7. Листи „Донецького Меморіалу” про щорічні Звіти про дотримання прав ув’язнених з пропозицією розглянути висновки та рекомендації та дати відповідь по їх суті. Відсутність відповідей на ці листи.

 

І, загалом, неетично вихваляти самим себе, свої досягнення, успішне торування шляху до європейських стандартів (що зовсім не відповідає дійсності), вводити своїми деклараціями, виступами, публікаціями в оману органи державної влади, громадськість та міжнародну спільноту, і залишатися несамокритичними, нескромними та безвідповідальними за зловживання та розвал в системі.

Сподіваюсь що факти, наведені у цьому матеріали, це підтверджують, як і публікації багатьох правозахисних організацій та їх звернення до Уряду України.

VI. Експертна оцінка Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої  служби та Комплексної цільової програми реформування служби

У середині 2007 року Департаментом з метою уникнення постійної критики за відсутність бачення перспектив розвитку Державної кримінально-виконавчої служби, була зроблена спроба через Комісію, створену розпорядженням Президента України від 21 травня 2007 року (розпорядження № 110/2007) розробити  Концепцію реформування служби та Комплексну цільову програму реформування. Проекти документів були розробленів групою з 18 призначених осіб, з яких лише одна людина, колишній голова Департаменту, добре розуміється на стані справ у системі. Група працювала без належної відкритості, гласності, залучення компетентних експертів та публічного обговорення напрацьованих матеріалів. Коли підготовлені проекти цих двох документів вже знаходилися на столі Глави Секретаріату Президентва лише зусиллями декількох швидких експертиз від науковців-пенітенціаристів та правозахисників вдалося не допустити їх затвердження Президентом України. Але сьогодні знову робляться такі спроби, тому подаю один з експертних висновків для аргументації неможливості  їх прийняття.

1.  По суті обидва документи розроблялися представниками Державного департаменту України з питань виконання покарань та деякими залученими експертами (в основному науковцями Київського Національного університету внутрішніх справ), які не є достатньо кваліфікованими та обізнаними (як для розробки такого важливого концептуального документу) фахівцями з усіх проблем реформування  Державної кримінально-виконавчої служби.

2.  Внаслідок такого підбору експертів для підготовки цих двох документів у них переважає думка і погляди “замовника” (тобто Державної кримінально-виконавчої служби  та Державного департаменту з питань виконання покарань), а не  потреби кардинального реформування служби, які мали би бути згенерованими широким колом незаангажованих експертів і спеціалістів і відображати реальні та обгрунтовані потреби суспільства у приведенні діяльності служби у відповідність з сучасним соціально-економічним розвитком країни, зобов’язаннями України перед Радою Європи, загальновизнаними міжнародними стандартами та поглядами науковців у сфері кримінально-виконавчого права.

Аналогічною була картина з підготовкою Кримінально-виконавчого кодексу у 2003-2004 роках, коли фахівці Державного департаменту України з питань виконання покарань розробляли кодекс під “себе”, не залучаючи наукову громадськість та незалежних експертів до обговорення та оцінки кодексу. Тому й затверджений Верховною Радою кодекс викликає багато нарікань у науковців та практиків ДКВС.

3.  Найслабшим у тексті Концепції є перший розділ “Фактори, які зумовлюють необхідність реформування ДКВС”. Фактично ці фактори так і не розкриті, адже розробники Концепції не здійснили критичного аналізу стану діяльності ДКВС та Державного департаменту, як центрального органу державної виконавчої влади за останні роки, не проаналізували, як була виконана попередня Концепція реформування кримінально-виконавчої системи (прийнята Кабінетом Міністрів України ще у 1991 році), як виконувались попередні та чинна Державні програми реформування кримінально-виконавчої системи (прийняті Кабінетом Міністрів України у 2004 та 2006 роках), яку оцінку дали цій реформі та реальному стану ДКВС експерти Ради Європи під час моніторингу виконання Україною своїх зобов’язань у реформуванні кримінально-виконавчої системи та заслуховуванні цього питання на засіданні Юридичного Комітету Ради Європи у  березні 2007 року, де була висловлена стурбованість Ради Європи щодо уповільнених кроків реформи ДКВС та постійними порушеннями прав людини у місцях відбування кримінальних покарань.

4.  По суті Концепція не відображає дійсний стан ДКВС, не аналізує головні причини негативного стану  (особливо у сфері дотримання прав людини) та чинники, що перешкоджають здійсненню реформи. Стверджується (стор.1), що необхідність реформування ДКВС зумовлена несприятливими соціальними обставинами в Україні (невже ? ), проте ні словом не говориться про суб”єктивні фактори, які ДКВС мала бачити та  подолати (жорстка централізація управління службою, неякісний підбір та підготовка персоналу, призначення на керівні обласні посади не завжди компетентних, проте відданих керівництву Департаменту людей, відсутність у керівників елементарних навичок менеджеризму і акцент лише на накази та вимоги до підлеглих, прояви корупції серед усіх ланок персоналу, відверто вражаюча  соціальна несправедливість в оплаті праці службовців низової та керівної ланок, відсутність наукової бази та небажання залучати молодих науковців до дослідження  нагальних проблем реформування, половинчатість дій (жодна розумна чи корисна ідея так і не була доведена до кінця), непрозорість діяльності ДКВС та стурбованість суспільства подекуди кричущим порушенням прав засуджених осіб, що постійно відзначають представники ЗМІ та правозахисні організації).

5.  У тексті Концепції не пояснюється, що заважало ДКВС з часу прийняття закону про Державну кримінально-виконавчу службу здійснити нормативне регулювання реалізації покарання у вигляді позбавлення волі. Варто було у цьому розділі серйозніше підійти до показу рівня захворюваності засуджених на  інфекційні хвороби, показати стан медичного, санітарного, комінально-побутового обслуговування засуджених, проблеми у працевикористанні засуджених, підготовці до звільнення, якісний склад персоналу, його плинність, невдоволеність роботою тощо. Нічого цього так і не було (принаймні, стисло) зроблено.

Таким чином, відсутність об’єктивного, незалежного та неупередженого аналізу стану справ у ДКВС не дало можливості визначити першочергові нагальні потреби реформування служби. Для цього треба було просто дати відповіді на елементарні питання: де зараз знаходиться система; що було зроблено за роки незалежності; куди ми йдемо; якими реалістичними кроками та діями ми можемо реалізувати поставлену мету. Іншими словами, кажучи одними з улюблених слів Президента України, розробити дорожню карту реформи.

6.  Окрім того, усі  завдання, визначені у тексті Концепції, були відомі і раніше,   проте серйозних та продуманих кроків для їх здійснення не було зроблено до   цього часу. І це ніяк не пояснюється.

7.  Основні заходи не є комплексними. Зокрема, так і не визначено, яке місце в   системі державного управління має посідати ДКВС. Згідно проекту Закону України  “«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо управління системою органів і установ виконання покарань»
ця служба має бути підпорядкована Міністерству юстиції. У Концепції України у сфері кримінальної юстиції  (прийнята Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження  верховенства права) місце ДКВС також у структурі Мінюсту. Проте у  Концепції ці питання оминаються.

 

Висновок щодо Концепції:

Підготовлена Концепція не є комплексною, не містить критичного аналізу стану справ у ДКВС, чіткого визначення нагальних потреб реформування та відповідно усіх завдань, заходів та засобів її реалізації, не проходила публічної експертизи та обговорення за участю представників Міністерства юстиції, науковців-фахівців з кримінально-виконавчого права, державного управління тощо.

Концепція як і Програма реформування розроблені під власні потреби і бачення ДКВС, не залучає уряд та інші відомства (Мінохорони здоров”я, Міносвіти, Мінсоцпраці, Мінюст) до її виконання. Тому ці документи не можуть подаватися на розгляд тим паче на затвердження, а потребують грунтовного доопрацювання за участі незаангажованих і компетентних фахівців та представників тих міністерств і відомств, які мають бути причетні до кардинального реформування Державної кримінально-виконавчої служби, та публічного обговорення.

 

VII. Висновки з наведеного матеріалу

1.  Кардинальне реформування Державної кримінально-виконавчої служби гальмується перш за все професійною некомпетентністю перших осіб Держдепартаменту, неякісним добором частини керівних кадрів обласної ланки, відсутністю належного менеджменту на всіх рівнях. Управління службою жорстко централізоване, спирається перш за все на накази керівників, що повністю підпорядковує керівний склад обласних управлінь та установ і не сприяє розвитку місцевої ініціативи.

2.  Нормативні документи, які приймаються Департаментом з питань виконання покарань не проходять належної експертизи та обговорення; відсутність якісних юридичних кадрів призводить до вироблення документів та рішень, які є невиваженими, часто суперечать чинному законодавству та міжнародним стандартам про права людини.

3.  За останні роки Держдепартамент, незважаючи на надання необхідної наукової допомоги, так і  не спромігся виробити та затвердити науково-обгрунтовану концепцію чи стратегію перспективного розвитку Державної кримінально-виконавчої служби, як цього вимагали відповідні урядові документи. Саме тому у керівнитва даного органу виконавчої влади немає чіткого бачення дорожньої карти реформування відомства, відсутня плановість і послідовність у діях, всі заходи носять тимчасовий характер, діяльність стала занадто забюрократизованою з великою кількістю планів, загальних звітів, що заважають зосередитися на ключових питаннях реформи.

Часто дії керівництва спрямовані на гасіння конфліктів, інцидентів, ліквідацію наслідків недбалості та некомпетентності, замість систематичної діяльності по попередженню негативних явищ (корупції, зловживань службовим становищем, нецільового використання бюджетних коштів, брутальних порушень прав людини тощо).

4.  Наукова громадськість недостатньо долучена до сприяння у виробленні виважених та обгрунтованих наукових та методичних пропозицій щодо пенітенціарної реформи. З 2000 року у штаті Центрального апарату Держдепартаменту існує науково-методичний центр у складі 11 штатних одиниць, проте за цей період жодної одиниці так і не було укомплектовано, хоча фонд заробітної плати часто використовується для досить нескромного,  навіть з викликом, преміального стимулювання керівного складу за відсутності належних підстав для цього.

5.  Суттєві проблеми характерні для кадрової роботи. Кількість пенітенціарного персоналу не пропорційна завданням, які покладені на кримінально-виконавчу службу, де домінуючий акцент робиться на нагляд і охорону. Штати персоналу протягом багатьох років не приводяться у відповідність до науково обгрунтованих норм. Спостерігається вражаюча соціальна нерівність в оплаті праці та пільгах, які мають атестовані працівники колоній та керівний склад служби, що призводить до невдоволення, корупції, зловживань та часом звільнення з роботи.

 

Загальний висновок

Вивчення питання про стан справ у Державній кримінально-виконавчій службі не дає впевненості у спроможності служби самостійно, компетентно, відповідально  та ефективно виконувати покладені на неї функції та завдання.

Пропозиції щодо нагальних першочергових та подальших дій у напрямку здійснення реформування Державної кримінально-виконавчої служби

1.  Президенту України та Уряду України проявити нарешті політичну волю та підпорядкувати Державний департамент України з питань виконання покарань Міністерству юстиції, як цього вимагає зобов’язання України перед Радою Європи при вступі до цієї міжнародної організації у 1995 році. Згідно чинного Закону «Про Кабінет Міністрів України» Уряд має достатньо повноважень для цього. Для законодавчого закріплення перепідпорядкування Департаменту розглянути та прийняти зареєстрований у Верховній Раді проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо управління системою органів і установ виконання покарань» (Без  такого законодавчого регулювання Міністерство юстиції не має сьогодні правових підстав впливати на діяльність Департаменту, адже усі ініціативи керівництва Мінюсту Головою Департаменту просто ігноруються).

2.  Спільно з Міністерством юстиції та іншими державними органами виконавчої влади розробити та подати Кабінету Міністрів України на затвердження Концепцію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та Стратегію  реформування кримінально-виконавчої служби на 2008-2012 роки. Визначити  в Стратегії конкретні напрями, завдання, шляхи, засоби та заходи здійснення кардинальної реформи кримінально-виконавчої служби з урахуванням  перспектив соціально-економічного розвитку України, євроінтеграційного вибору держави, міжнародних зобов’язань України у галузі прав людини  та загальноприйнятих стандартів поводження із вязнями.

3.  Провести комплексне вивчення стану та якості кадрового забезпечення кримінально-виконавчої служби та прийняти цільову державну програму по покращанню професійного добору, підготовки, соціального забезпечення та захисту  персоналу служби.

4.  Внести зміни до Кримінально-виконавчого кодексу з метою його приведення у відповідність з новими Пенітенціарними правилами, прийнятими Комітетом Міністрів держав – членів Ради Європи 11 січня 2006 року.

5.  Для забезпечення наукового супровіду діяльності служби, проведення відповідних наукових досліджень, розробки стандартів діяльності персоналу та науково-обгрунтованих штатних нормативів, критеріїв оцінки професійної компетентності працівників, покращення науково-методичного забезпечення діяльності персоналу розробити та затвердити план необхідних урядових заходів.

 

VIII. Заключні нотатки

Було б добре, якби цей матеріал прочитав Президент України та його Секретаріат і зрозуміли свою фатальну помилку з призначення та постійного патронування свого однопартійця - Голови Департаменту, який своїми ганебними діями плямує перш за все Президента та соромить Україну. Якщо у Президента, незважаючи на переконливість наведеної тут інформації, все ще є якісь сумніви, то він може своїм Указом створити любу комісію, залучити до неї незаангажованих експертів та правозахисників, державні контролюючі органи та серйозно розібратися у стані справ у Департаменті (план перевірки експертами вже розроблений і наведений у цьому матеріалі), а вже потім приймати вольове рішення.

 А може Президенту варто зустрітися з правозахисниками, яких аж ніяк не можна звинувачувати у політичній заангажованості, як полюбляє реагувати Голова Департаменту на будь-які перевірки, і послухати  думку людей, які знають стан справ зсередини впродовж декількох років. Вони багато чого переконливого могли б порозповідати Главі держави. Це було б мудре рішення, адже Президент, як гарант констиційних прав і свобод людини, має спиратися перш за все  на думку народу і зважувати на його вимоги.

Наступної середи, 20 лютого, Президент планує відвідати Лук’янівський слідчий ізолятор м. Києва. Ніскільки не сумніваюсь, що там все буде побілено, вимито, пофарбовано, вишколено та підготовлено до його візиту. Але він все рівно буде сильно вражений умовами тримання ув’язнених, чия вина ще судом не визнана, проте вони знаходяться в значно гірших умовах, ніж неодноразово засуджені в установах максимального рівня безпеки.

А може Президенту, для отримання об’єктивного бачення, варто в останній момент змінити маршрут і поїхати до Бориспільскої чи Бучанської колонії (вони зовсім поруч з Києвом), де він побачить реальну, не підготовлену  картину? І тоді він особисто переконається у правоті громадськості, яка не може вже більше терпіти такий занепад у кримінально-виконавчій системі.

Хочеться, щоб Уряд України зрозумів нагальну потребу поглянути на діяльність Державної кримінально-виконавчої служби з державницьких позицій, провести критичну інвентаризацію її діяльності, потреб та виробити таку програму та підхід до кардинального реформування служби, які б унеможливлювали такі негативні явища, що описані у матеріалі, зловживання службовим становищем, корупцію, нехтування правами як персоналу, так і засуджених осіб.

 Тим паче, що у своєму листі до Голови Департаменту пана В.Кощинця  від 19 січня цього року Перший віце-прем’єр міністр О.Турчинов по суті в узагальненій формі підтвердив наявність і корупції, і зловживань, і брутальних порушень прав людини у в’язничному відомстві та висловив збентеженість нового Уряду України цими негативними явищами. Правда, Перший віце-прем’єр міністр зажадав від керівництва Департаменту нереального: навести порядок і доповісти уряду до квітня 2008 року. На жаль, пан О.Турчинов може і не знає, що, по суті, керівництво Департаменту взагалі не має бачення, що робити і як наводити порядок. То чи варто вимагати від людей того, що вони не зроблять чи зроблять неякісно. Чи не краще пошукати кращих менеджерів, принаймні компетентніших?

Думаю, що і засудженим особам, які відбувають кримінальні покарання, але залишаються громадянами України, було б цікаво прочитати цей матеріал. Тоді б вони побачили, що є організації, які хотіли б і щось для цього роблять, щоб права засуджених дотримувались і вони могли реалізувати свій шанс на повернення до нормального життя у суспільстві.

Корисно і персоналу зробити внутрішню саморевізію і зрозуміти важливість покладеної на них державою місії з ресоціалізації осіб, які вчинили кримінальні злочини, та бажання громадських організацій допомагати їм і також захищати їх права.

Я думаю, що ознайомившись з цим матеріалом і громадські організації, і представники засобів масової інформації зрозуміють важливість тиску на керівництво не лише Департаменту, а й кожного органу влади, які насправді мають слугувати народу і лише народу, а не своїм політичним партіям, корпоративним чи власним інтересам, з тим, щоб органи влади розуміли, що вони контролюються суспільством, що вони йому підзвітні, а їх діяльність має бути лише прозорою і відкритою.

Напевно керівництво Департаменту та його обласних управлінь уважно все написане перечитає, буде щось заперечувати, виправдовуватися. Хоча, пане В.Кощинець,  краще б Вам тихенько піти зі своєї посади, поки Вас не зняли і Ви не залишили ще більш негативного сліду в історії державного  управління. Все ж таки два роки підряд отримувати від правозахисної спільноти (на конкурсних засадах!) ганебний “Будяк року” за нехтування правами людини, даруйте, це забагато. Та й сорому перед українським суспільством, працівниками кримінально-виконавчої системи та міжнародною спільнотою було в менше. А так Ви вже увійшли в негативну “історію” України останніх років.

Олександр Беца, експерт з пенітенціарних питань