Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

ПРО ПРОЕКТ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ

Ірина Яковець
Моніторинги стану дотримання прав засуджених в установах виконання покарань, проведені останніми роками, переконливо доводять існування численних порушень у сфері виконання кримінальних покарань, непоодинокі випадки застосування катувань та жорстокого поводження. Третина засуджених вважає, що персонал ставиться до них „погано” та „дуже погано”, а образи та хамське ставлення стало нормою життя в деяких виправних колоніях. Порушення прав засуджених мають місце на всіх напрямках: починаючи від медичного забезпечення та закінчуючи здобуттям професії й роботою на виробництвах.
Натомість органи, на які за чинним законодавством покладається забезпечення нагляду та контролю за дотриманням законодавства й прав засуджених не забезпечують належне виконання покладених функцій. Так, прокурор з нагляду за додержанням законів при виконанні рішень у кримінальних справах майже завжди приймає сторону адміністрації установи виконання покарань, нехтує обов’язками по відвідуванню колоній та особистим зустрічам із засудженими (або такі відвідування носять суто формальний характер).
Вищі органи керівництва Департаменту більше переймаються загальним станом іміджу системи, а не забезпеченням дотримання прав засуджених. Про відсутність бажання керівництва Департаменту отримувати інформацію про реальний стан із уникненням тортур і жорстокого поводження в діяльності підпорядкованих йому органів і установ свідчить і те, що до переліку критеріїв ефективності діяльності системи включено лише масив даних щодо аналізу: а) динаміки осіб, які тримаються в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, перенаповнення установ виконання покарань і слідчих ізоляторів; б) ситуації щодо запобігання злочинам і правопорушень з боку засуджених і осіб, узятих під варту; в) стану соціально-виховної роботи із засудженими; г) стану професійно-технічного і загальноосвітнього навчання засуджених; д) організації виробничо-господарської діяльності та залучення засуджених до праці; е) стану харчування, речового, комунально-побутового забезпечення та охорони здоров’я; ж) роботи з кадрами.
За результатами проведення оцінки ефективності діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України та аналізу реальних і потенційних загроз її сталої діяльності було визначено основні фактори, що негативно впливають на роботу органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, зокрема: неналежне фінансування видатків на забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України та низький соціально-правовий захист її персоналу, що створює умови до поширення корупції і хабарництва; зниження рівня забезпечення спеціальною технікою та інженерно-технічними засобами охорони; погіршення системи охорони здоров'я і соціального захисту засуджених, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення у державі; недостатній професійний рівень персоналу та відсутність наукового супроводження процесу реформування Державної кримінально-виконавчої служби України внаслідок відсутності вищого відомчого навчального закладу; незадовільний стан основних виробничих фондів промисловості, що створює умови до неконкурентоспроможності виробленої продукції та незадовільної фінансово-економічної ситуації.
Піклувальні ради та спостережні комісії функціонують у більшості випадків лише „на папері”, хоча доволі велике число засуджених (близько 37,8%) покладають великі надії у справі захисту своїх прав саме на громадський контроль. Практично на сьогодні не існує жодної інституції, котра дійсно мала б можливість забезпечувати реальне впровадження загальновизнаних міжнародною спільнотою превентивних механізмів у практику діяльності Державної кримінально-виконавчої служби.
Не створило ефективного механізму захисту прав засуджених й прийняття у 2003 році нового Кримінально-виконавчого кодексу України. На перший погляд, цей документ мав би стати важливим чинником для практичного впровадження превентивних механізмів в України, бо у ст. 1 цього законодавчого акту чітко визначено, що метою кримінально-виконавчого законодавства України в числі інших є й попередження тортур та нелюдського або принижуючого гідність поводження з засудженими, але детальний аналіз положень КВК свідчить лише про декларування цього завдання за відсутності реальних механізмів його реалізації на практиці. Наведемо лише декілька прикладів.
Приміром, ст. 8 КВК задекларовано право засуджених на звернення з заявами і скаргами до різних органів і установ. Проте, на практиці, воно доволі часто порушується як адміністрацією колоній, так і вищими органами нагляду і контролю. Про це свідчать хоча б такі випадки, коли звернення направляється на розгляд до того органу, на який скаржиться заявник, чи надання формальних відписок про розгляд заяви та не підтвердження викладених у ній фактів. Передбачений відомчими актами Департаменту порядок перегляду майже всіх звернень засуджених призводить до того, що листи, в яких „компрометується” адміністрація до адресата не відправляються, а до засуджених застосовуються каральні заходи.
Частиною 15 ст. 134 КВК встановлено, що при накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії має надати йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Але механізму практичної реалізації названої норми на практиці не створено, що також не сприяє дотриманню їх прав.
Необхідно відзначити, що навіть гарантоване державою право на правову допомогу (ч. 2 ст. 8 КВК) неможливо реалізувати у повному обсязі. Формально засуджений може отримувати правову допомогу не тільки від адвоката, а й від інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Але, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 24 жовтня 2003 р. № 8 “Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві” визнав правильною практику тих судів, які через відсутність спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту (пункт 5). Отже, відповідно до чинного законодавства, захист особи при вирішенні питань, повязаних з виконанням вироку та врегульованих КПК України, може здійснюватися виключно адвокатами, оскільки нині не існує жодного спеціального закону, яким надається право здійснення захисту іншим фахівцям у галузі права.
Питання застосування до засуджених заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї (ст. 106) не чітко прописані в КВК та відомчих актах, що створює умови для їх впровадження за розсудом адміністрації установи виконання покарань. Аналогічно, порядок введення загонів спеціального призначення дозволяє у будь-якому разі підтвердити неправомірність дій лише засуджених, виправдовуючи адміністрацію місць позбавлення волі (саме тому, можливо, й так зване „маскі-шоу” отримали значне поширення на території України).
Частина 5 ст. 116 КВК декларує право засудженого на звернення за консультацією і лікуванням до установ, що не підпорядковані адміністрації виправної колонії. Проте, порядок реалізації цього права жодним актом не врегульований, як відсутня й відповідальність адміністрації за порушення цього права. Внаслідок цього довести випадки застосування тортур з боку адміністрації для засуджених є неможливим.
Залишається неврегульованим й питання захисту порушених прав засуджених судами. Конституцією України передбачається, що кожному громадянину гарантується право на звернення до судового органу для захисту своїх прав. Проте, утворення адміністративних судів та передача їм частини повноважень з цивільного судочинства призвели до того, що питання оскарження неправомірних дій адміністрації колоній фактично опинились поза сферою застосування як адміністративного, так і цивільного законодавства. Це обумовлене тим, що фактично ані засуджений, ані адміністрація колонії не є суб’єктом адміністративного (як це випливає з Кодексу адміністративного судочинства України), а тим більше цивільного судочинства (за Цивільним процесуальним кодексом України у порядку, визначеному ним, розглядаються справи між фізичними особами, а не у сфері державного управління). Через це право засуджених на звернення до суду за захистом прав на практиці залишається нереалізованим.
Наведені приклади не є одиничними, а мають системний характер та потребують комплексного вирішення. Про широке поширення тортур та принижуючого гідність поводження свідчать факти масової непокори засуджених та спроби членоушкоджень, що мали місце у Харкові, Львові, Вінниці та деяких інших областях України.
Виправити становище можливо шляхом внесення відповідних змін до чинного кримінально-виконавчого та адміністративного законодавства (зокрема, в частині медичного огляду на прохання засуджених; надання голові спостережної комісії права відвідування установ виконання покарань у будь-який час; переглядом порядку надання засудженими заяв та скарг; розширенням права доступу до правової допомоги), а також підвищенням ролі спостережних комісій при здійсненні громадського контролю за дотриманням прав засуджених (створення приймалень для засуджених в установах виконання покарань; чітка регламентація порядку здійснення громадського контролю у чинних нормативно-правових актах; розширення кола прав спостережних комісій й надання більш офіційного значення їх рішенням тощо).
Не останню роль у забезпеченні більшої ефективності превентивних механізмів повинно відігравати й підвищення рівня обізнаності майбутніх працівників системи виконання кримінальних покарань з основними положеннями правового статусу засуджених, механізмами запобігання тортурам та жорстокому поводженню й покаранню. Закладення у свідомості майбутнього персоналу Департаменту належного відношення до загальновизнаних положень щодо недопущення тортур і жорстокого поводження з засудженими дозволить з часом змінити стан справ в системі.
На сьогодні фахівцями у різних галузях права спільно з представниками провідних громадських організацій України розроблено проект Концепції державної політики запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі: Концепції). Вивчення змісту цього документу свідчить про те, що в ній запропонований комплексний підхід, в якому поєднані законодавчі, організаційні та соціально-економічні аспекти захисту людини від катувань та поганого поводження і запобігання ним.
Одним з напрямків законодавчого забезпечення унеможливлення катувань та поганого поводження є певні пропозиції до кримінально-процесуального законодавства.
У Концепції вірно встановлені ті законодавчі положення, які у поєднанні з іншими чинниками адміністративного, організаційного характеру, рівнем професійної правосвідомості створили усталені передумови зловживання у вигляді катувань та поганого поводження з боку органів дізнання та досудового слідства при розслідуванні злочинів. Безумовно, причина кроїться у розгорнутому злочинному тіньовому механізмі сприяння формуванню процесуальних доказів, функціонування якого обумовлено саме тими обставинами, які з'ясовані і охарактеризовані у Концепції.
Чітке визначення причин поширення катування та поганого поводження дозволило розробникам Концепції запропонувати вірні, на наш погляд, шляхи унеможливлення проявів такого ганебного явища. Ми вважаємо слушними і такими, що вимагають підтримки і реалізації, положення щодо створення атмосфери нетерпимості до застосування катувань (п. 3.1.1).
Необхідні також заходи щодо запровадження нових принципів роботи органів правопорядку у сфері боротьби зі злочинністю, науково-обґрунтованих критеріїв оцінки їх діяльності (п. 3.1.2).
Автори вірно відмічають, що, незважаючи на наявність у Конституції України та Кримінально-процесуальному кодексі України норм імперативного характеру, які забороняють використання у якості доказів даних, отриманих внаслідок насильства, погроз та інших незаконних мір, судова практика ще не стала надійною перепоною в отриманні доказів саме такими способами.
Тому ми підтримуємо пропозиції, які містяться у п. 3.2.2, щодо надання суддям широких повноважень з дослідження обставин отримання інформації, про яку є заява, що вона надана під впливом катувань чи жорстокого поводження, і щодо покладання тягаря доведення добровільності надання відомостей на обвинувача.
Ми також поділяємо думку, що використання таких доказів державною посадовою особою має розглядатися як порушення стандартів професійної поведінки і підлягати розгляду у дисциплінарному провадженні (п. 3.2.2).
Вважаємо, що надання судам права вимагати негайного доставлення будь-якої особи, що утримається у місцях позбавлення волі під час досудового розслідування, для вирішення питання щодо законності її утримання та вжиття необхідних дій для запобігання поганому поводженню стане на заваді зловживанням службових осіб (п. 3.2.3).
Ми повністю підтримуємо пропозиції, які містяться у п. 3.2.4 щодо необхідності систематичного перегляду судом підстав для позбавлення волі саме за ініціативою особи, яка позбавлена волі внаслідок застосування міри запобіжного заходу, а також з інших підстав (крім випадків відбування покарання), а не лише у зв’язку зі спливом строку, визначеному законом, чи рішенням суду, як відбувається у вітчизняній правозастосовній практиці.
Вважаємо зваженим і таким, що підлягає безумовній реалізації, запропонований розробниками Концепції механізм розслідування правопорушень про можливе жорстоке поводження чи катування (п. 3.5). Згодні, що це має відбуватися на підставі кримінально-процесуального законодавства, в межах окремої кримінальної справи, незалежним і безстороннім суб’єктом кримінального переслідування, з застосуванням ефективної системи безпеки потерпілого.
Підводячи підсумок викладеному, слід наголосити, що проект Концепції в цілому заслуговує на підтримку, а основні концептцальні його положення потребують законодавчого закріплення у чинному законодавстві України.

щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном