Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Чи має зворотню дію закон щодо засуджених до смертної кари?

Ірина Яковець
Минуло вже більше дев’яти років з того моменту, коли у кримінальному законодавстві України зникло таке поняття, як «смертна кара». Незважаючи на доволі значний строк, що минув, дотепер на практиці залишається невирішеним коло проблем, пов’язаних зі зворотною дією кримінального закону відносно осіб, свого часу засуджених до смертної кари, а також тим, кому покарання у виді довічного позбавлення волі було призначено одразу ж після запровадження такого виду покарання.
З метою чіткого окреслення наявних прогалин, слід нагадати процедуру, за якою в Україні відбувалося скасування виняткової міри покарання – смертної кари та уведення покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Спочатку рішенням Конституційного Суду у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України (далі – КК України) в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) № 11-рп/99 від 29.12.1999р., положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України, які передбачали смертну кару як вид покарання, було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Конституційний Суд України дійшов висновку, що смертна кара як вид покарання суперечить статті 28 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Названа стаття відтворює положення статті 3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Невідповідність смертної кари цій статті Конвенції підтверджує Європейський суд з прав людини, юрисдикцію якого щодо тлумачення зазначеної Конвенції визнала Україна (пункт перший Закону України від 17 липня 1997 року). Верховна Рада України в Законі України "Про приєднання України до Статуту Ради Європи" підтвердила відданість України "ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів". Після вступу України до Ради Європи Україною послідовно здійснюються кроки, спрямовані на виконання взятих на себе зобов'язань, пов'язаних із членством в цій організації, які містяться у "Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи N 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи" (Страсбург, 26 вересня 1995 року). До цих зобов'язань належить і заборона смертної кари як виду покарання. Наведене й дало підстави для висновку, що невід'ємне право кожної людини на життя нерозривно поєднано з її правом на людську гідність. Як основні права людини вони зумовлюють можливість реалізації всіх інших прав і свобод людини і громадянина і не можуть бути ні обмежені, ні скасовані.
Положення КК України про смертну кару, що визнані неконституційними, втратили чинність з дня ухвалення відповідного рішення, тобто, з 29.12.1999р., про що прямо зазначається у п. 2 рішення. У результаті, максимальним покаранням, яке передбачалось КК України (1960р.), стало позбавлення волі строком до 15-ти років.
У зв’язку з цим виникає питання щодо можливості поширення дії «оновленого» Конституційним Судом кримінального закону на осіб, засуджених до смертної кари до моменту прийняття рішення.
Фахівці у галузі кримінального права звертають увагу , що ще з давньоримських часів стали постулатами права принципи de lege lato (з точки зору чинного закону) та lex retro non agit (закон зворотної дії не має). Сьогодні вони знаходять своє відображення у найважливіших міжнародно-правових актах. Так, зокрема, частина 2 статті 11 Загальної декларації прав людини проголошує, що ніхто не може бути засуджений на підставі скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які на час їх скоєння не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом; в частині 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права говориться, що “ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, яке згідно з діючим на момент їх вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом не становило кримінального злочину”; частина 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлює, що “жодна людина не може бути обвинувачена у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом”. Названі принципи стали також змістом статей 65 і 70 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни; статті 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів; статті 9 Американської конвенції про права людини; пункту “с” частини 4 статті 75 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; пункту “с” частини 2 статті 7 Додаткового протоколу ІІ до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру; статті 7 Африканської хартії прав людини і народів; частини 1 статті 7 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права і основні свободи людини. Принцип «ультра-активності» закону, згідно з яким застосовується той кримінальний закон, який діяв під час вчинення злочину, також базується на положеннях Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права і є загальновизнаним принципом кримінального права сучасних правових держав.
Разом з тим, міжнародно-правовими документами допускається і застосування до вчиненого злочину закону, прийнятого пізніше. Так, частина 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає, що “якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця”. Пунктом 2 Резолюції 1984/50 Економічної і Соціальної Ради ООН від 25 травня 1984 року “Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти” встановлюється, що, якщо після вчинення злочину були здійснені зміни в законодавстві, що передбачають більш м′які заходи покарання, вони повинні поширюватися і на правопорушника, що вчинив даний злочин. Стаття 7 Конвенції СНД про права та основні свободи людини передбачає, що якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання чи відповідальність за нього усувається, застосовується новий закон. Допускає можливість застосування прийнятих пізніше законів і Конституція України (ч. 1 ст. 58), згідно з якою ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
За загальним значенням, дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Чинним визнається закон, що набув законної сили, до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк, - до закінчення цього строку. Зворотна дія закону має місце тоді, коли нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, але вже з моменту їхнього виникнення, тобто відбувається перегляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом .
19.04.2000р. Конституційний Суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі). У ньому, зокрема, зазначається, що відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони скасовують або пом'якшують кримінальну відповідальність особи.
Відповідно до положення частини першої статті 6 КК України (1960 року), злочинність і караність діяння визначалися законом, який діяв на час його вчинення. Але за змістом частини другої зазначеної статті закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну дію в часі. Це цілком відповідає вищезгаданому рішенню Конституційного Суду України, а також положеннями статті 58 Конституції України.
Конституційний Суд також наголосив, що зворотна дія кримінального закону означає поширення його на осіб, які вчинили діяння до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України та статті 6 КК України дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи. За загальним правилом, пом’якшення покарання здійснюється шляхом зміни санкції статті кримінального закону.
Статтею 152 Конституції України встановлено, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Зважаючи на те, що втрата чинності законом (або його окремими положеннями) є способом припинення їх дії в часі та/або за колом осіб з моменту прийняття відповідного рішення компетентних органом, то втрата чинності окремими положеннями КК України фактично означає, що з цього моменту кримінальний закон набуває нового вигляду – без положень, що втратили чинність.
Таким чином, з моменту прийняття Конституційним Судом України рішення № 11-рп/99 від 29.12.1999р. санкції статей КК України, що передбачали покарання у виді смертної кари, набули нового вигляду – максимальним покаранням стало позбавлення волі на строк до п’ятнадцяти років. Тобто, фактично мало місце пом’якшення караності діяння, що визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, як щодо основних, так і щодо додаткових покарань, а також і поєднання цих покарань.
Покарання у вигляді довічного позбавлення волі було введено в України Законом України від 22 лютого 2000 року №1483-III «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» (далі – Закон України від 22 лютого 2000 року №1483-III). Говорячи про цей законодавчий акт, необхідно звернути увагу на момент його вступу в законну силу, оскільки саме від цього залежить тривалість періоду, протягом якого максимальним покаранням за КК України (1960 року) було позбавлення волі строком до п’ятнадцяти років. У теперішній час існують різні підходи до його визначення з боку науковців та практичних працівників судових органів.
Верховний Суд України в ухвалі від 13.04.2009р. № 5-5ПО9 вказує, що позбавлення волі строком на п’ятнадцять років було найсуворішим покаранням за КК України (1960 року) у період з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року. У Висновку науково-правової експертизи Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім.В.М.Корецького НАН України від 07.10.2008р. № 126/160-е (далі – Висновок від 07.10.2008р.) зазначається дещо інший період – з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року. Як видається, розбіжність викликана різним підходом до визначення моменту набрання чинності Законом України від 22 лютого 2000 року №1483-III.
У Висновку від 07.10.2008р. вказується, що даний Закон набув чинності саме з 29.03.2000 року. Ймовірно, що науково-правовий експерт базувався на даті оприлюднення Закону, зазначеній на Інтернет-сайті Верховної Ради : 29.03.2000р. – у «Голосі України»; 04.04.2000р. – в «Урядовому кур’єрі»; в Офіційному віснику України – 07.04.2000р. та у Відомостях Верховної Ради України – 28.04.2000р. Саме першу дату опублікування експерт й пропонує визнати моментом набрання названим Законом чинності.
Аналогічна дата зазначається й в ухвалі Конституційного Суду України від 29 грудня 2002 року по справі N 2-61/2002 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Окунькова Станіслава Сергійовича щодо офіційного тлумачення частини першої статті 58 Конституції України і Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" стосовно дії в часі положення, що передбачає заміну смертної кари довічним позбавленням волі.
Але з подібним твердженням слід категорично не погодитись, оскільки при його формулюванні було допущено суттєву помилку. Так, процедура набрання чинності Законом України визначена в Указі Президента України від 10 червня 1997 року N 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності». У ньому встановлюється, що офіційними друкованими виданнями є в числі інших, "Офіційний вісник України"; газета "Урядовий кур'єр", а також газета "Голос України" й "Відомості Верховної Ради України". Разом із тим, при підготовці Висновку від 07.10.2008р. фахівцями не було враховано, що газету «Голос України» включено до переліку офіційних видань лише у квітні 2004 року згідно з Указом Президента N 589/2004 від 28.05.2004 року. До цього моменту нормативно-правові акти, опубліковані в інших, не офіційних, друкованих виданнях (включаючи й газету «Голос України»), мали інформаційний характер і не могли бути використані для офіційного застосування.
Отож, висновок, що Закон України від 22 лютого 2000 року №1483-III набув чинності з 29.03.2000 року, не є вірним. У результаті правильною видається думка, що позбавлення волі строком на п’ятнадцять років було найсуворішим покаранням за КК України (1960 року) у період не з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року, а з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року.
Щодо сутності Закону України від 22 лютого 2000 року №1483-III, то цей акт передбачив внесення до КК України наступних змін: слова «смертна кара» у всіх відмінках були замінені словами «довічне позбавлення волі» у відповідних відмінках. У зв’язку з подібним підходом законодавця необхідно звернути увагу на те, що фактично зміні піддались положення кримінального закону, що вже протягом трьох місяців вважались не чинними. Більш правильним, у цьому випадку, було б доповнення КК України відповідними положеннями.
На нашу думку, саме практика внесення змін до норм, які вже не діяли, й породила негативну тенденцію в судовій практиці щодо заміни покарання у виді смертної кари довічним позбавленням волі та визначення останньої за достойну й обґрунтовану альтернативу винятковій мірі покарання. Крім того, видається, що судові органи виходили з того, що рішення Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29.12.1999р. не є законом, який пом’якшує кримінальну відповідальність.
Проте даний підхід видається не зовсім вірним.
Чинна на той час редакція ч. 3 ст. 54 КК України текстуально не регламентувала ситуації, коли засудженій особі призначене покарання більш суворого виду, ніж передбачено санкцією нового закону. Однак відповідь на це давав системний аналіз змісту ст. 54, 3, 6, 39, 47 КК України та ст. 504-1 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України). Так, таке (більш суворе) покарання після набуття чинності новим законом втрачає законні підстави і тому підлягає заміні на найбільш суворий вид покарання, передбаченого новим законом. При цьому максимальний розмір такого покарання не міг перевищувати максимального його розміру за санкцією нового закону.
Виходячи з цього, відносно всіх осіб, засуджених до виняткової міри покарання – розстрілу, вироки щодо яких на час прийняття рішення Конституційним Судом України не було виконано, призначене покарання підлягало приведенню у відповідність з новою редакцією статей КК України – заміні на п’ятнадцять років позбавлення волі.
Порядок застосування закону, який пом’якшує кримінальну відповідальність, достатньо чітко врегульовано у КПК України. У статті 405-1 КПК України закріплено: «…пом'якшення покарання у випадках, передбачених частинами 2 і 3 статті 74 Кримінального кодексу України, провадиться судом за заявою засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання».
Отже, відповідно до вищевказаного Закону, покарання стосовно осіб, які були засуджені до смертної кари або до довічного позбавлення волі за злочини, вчинені до 04.04.2000р., має бути пом’якшено до п’ятнадцяти років позбавлення волі. При цьому, як витікає з положень чинного законодавства, таке пом’якшення покарання має здійснюватись судами за місцем відбування покарання, оскільки у ст. 409 КПК України прямо визначено, що «…Приведення у відповідність з новим законом, який звільняє від покарання або пом'якшує покарання, вироку щодо осіб, які відбувають покарання, вирішується в порядку, передбаченому частинами другою і третьою статті 5 Кримінального кодексу України, ухвалою суду за місцем відбування покарання».
Отже, відповідно до положень КПК України, адміністрація установ виконання покарань (або слідчих ізоляторів) після прийняття Конституційним Судом України № 11-рп/99 від 29.12.1999р. мала направити подання до суду за місцем знаходження установи для приведення вироків щодо засуджених до смертної кари у відповідність з оновленим КК України. І суд мав би прийняти рішення в порядку, встановленому ст. 411 КПК України.
Але і ці положення зазнали певного втручання з боку законодавця. Зокрема, в Законі України від 22 лютого 2000 року №1483-III встановлено: «II. Перегляд вироків у справах щодо осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було виконано, здійснюється судом, який постановив вирок». Саме на цій підставі вироки щодо засуджених до смертної кари переглядались судами не за місцем тримання цих осіб, а за місцем винесення вироку.
Слід звернути увагу, що в Законі України від 22 лютого 2000 року №1483-III чітко передбачається: «III. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування». Виходячи із загальних положень про дію закону, останній має поширюватись на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, оскільки (оскільки даний закон не пом’якшує та не усуває кримінальну відповідальність, то він не має й зворотної дії – це витікає з рішення Конституційного Суду України у справі про зворотну дію кримінального закону в часі). Тому можливість поширення даного закону на правовідносини, що виникли до 04.04.2000 року, видається вельми сумнівною.
Більше того, прийняття Закону України від 22 лютого 2000 року №1483-III не потягло за собою внесення змін до КПК України, у зв’язку з чим виникла колізія правових норм – різне регулювання однієї й тієї ж процедури. І дотепер залишається невідомим, чому судові органи надали перевагу визначенню підсудності справи за Законом України від 22 лютого 2000 року №1483-III над положеннями КПК України, які не були скасовані чи змінені.
Водночас виникає питання, з яких підстав справи стосовно приведення у відповідність вироків судів щодо засуджених до смертної кари не були призначені до розгляду в місцевих судах протягом понад три місяці дії нової редакції положень КК України? Таким чином, відносно осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час прийняття Конституційним Судом України рішення № 11-рп/99 від 29.12.1999р. не було виконано, було неправильно застосовано як кримінальний, так і процесуальний закон.
У цей же період покарання у виді довічного позбавлення волі призначалось особам, засудженим до смертної кари, і при касаційному розгляді справи, що, на нашу думку, є також неправомірним. Більше того, на практиці мали місце випадки, коли покарання у вигляді довічного позбавлення волі призначалось й особам, які вчинили злочин у період з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року. І для того, щоб визнати неправомірність подібних дій знадобилось дев′ять (!) років. Зокрема, лише у 2009 році Верховний Суд дійшов таких висновків (ухвала № 5-5П09 від 13.04.2009 року відносно засудженого П.О.Л.): «Вироком суду встановлено, що П.О.Л. 6 січня 2000 року вчинив умисне вбивство Б.Т.М. за обтяжуючих обставин, за яке його засуджено 2 лютого 2001 року до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна. Відповідно до положень статті 93 КК України 1960 року за умисне вбивство за обтяжуючих обставин було встановлено покарання у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років або смертна кара, а у випадках, передбачених пунктом "а" цієї статті, з конфіскацією майна.
Разом з тим, Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є не конституційними) і запропоновано Верховній Раді України привести Кримінальний кодекс України у відповідність з цим Рішенням. Згідно з ч.2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України 22 лютого 2000 року було прийнято Закон України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового Кодексів України", яким смертну кару як виняткову міру покарання було виключено з Кримінального кодексу України і введено новий вид покарання - довічне позбавлення волі. Цей закон набрав чинності 4 квітня 2000 року. За змістом ч.1 ст.6 КК України 1960 року та ч.2 ст.4 КК України 2001 року злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час його вчинення.
Отже, виходячи зі змісту Рішення Конституційного Суду України, зазначених положень Конституції України та статей Кримінального кодексу України у період з 29 грудня 1999 року по 4 квітня 2000 року найсуворішим покаранням, яке могло бути призначено П.О.Л. за злочин, передбачений п.п."а,"з","і" ст.93 КК України 1960 року, вчинений в цей період - 6 січня 2000року, було позбавлення волі строком на 15 років».
Отже, зазначене судове рішення цілком підтверджує тезу, що у період з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року КК України передбачав максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до п’ятнадцяти років. Незважаючи на загальну позитивну оцінку наведеної судової практики необхідно зауважити, що вона вирішує лише одну проблему – застосування покарання, що не було передбачене кримінальним законом. Натомість питання пом’якшення кримінального покарання відносно осіб, свого часу засуджених до смертної кари, залишається не розв’язаним. Про його актуальність свідчить й та обставина, що протягом 2002 – 2009 років до Конституційного суду надходили звернення щодо офіційного тлумачення частини першої статті 58 Конституції України і Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року N 1483-III стосовно дії в часі положення, що передбачає заміну смертної кари довічним позбавленням волі. Але у цих випадках у відкритті конституційного провадження було відмовлено на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" через невідповідність конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України та Законом України "Про Конституційний Суд України". Фактично Конституційний Суд України не визнав наведені в зверненнях обґрунтування достатніми для відкриття конституційного провадження (ухвали Конституційного Суду України від 29 грудня 2002 року за N 71-у/2002, N 72-у/2002 та N 11-у/2004), оскільки для цього має бути наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод. Натомість на практиці суди як раз однозначно підійшли до вирішення цього питання, замінивши смертну кару в усіх випадках на довічне позбавлення волі.
Подібний стан справ призвів до того, що в теперішній час засуджені фактично позбавлені можливості вплинути на стан дотримання їх прав в частині перегляду рішення про призначене їм покарання. Так, строк на оскарження постанов суду про заміну покарання у вигляді смертної кари довічним позбавленням волі в апеляційному чи касаційному порядку, встановлений КПК України, вже давно минув. Суди за місцем відбування ними покарання відмовляються переглядати ці постанови, посилаючись на те, що вироки стосовно них приведено у відповідність з більш м’яким кримінальним законом ще у 2000 році.
Як видається, в теперішній час існує два шляхи для розв’язання проблеми зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі відносно осіб, свого часу засуджених до смертної кари.
Перш за все, це можливість перегляду судових рішень в порядку виключного провадження. Так, у ст. 404-4 КПК України визначено, що підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження є, поміж іншим, неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення. Усе наведене вище, на нашу думку, переконливо свідчить про існування таких підстав.
У цьому випадку подання про перегляд судового рішення мають право приносити судді касаційного суду в кількості не менше п'яти осіб. Клопотання про такий перегляд вправі подавати засуджений, його захисник чи законний представник, прокурор, який брав участь в розгляді справи судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції, Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівнені до них прокурори та їх заступники в межах їх повноважень - незалежно від їх участі в розгляді справи судом, а також інші особи, якщо таке право надано їм законодавчими актами України. Отже, закон чітко окреслює коло осіб, які мають право порушити клопотання про перегляд справи й ініціатива подачі такої заяви не може виходити від адміністрації установи виконання покарань.
Необхідно відзначити, що перегляд судового рішення у порядку виключного провадження з огляду на неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону є доволі складною та тривалою процедурою. У зв’язку з цим, видається, що вирішувати питання пом’якшення покарання засудженим, відносно яких смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі, доцільніше іншим шляхом.
15.04.2008р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності», який набув чинності 07.05.2008 року. Цим законом стаття 5 КК України доповнена ч. 4 наступного змісту: «Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи».
Це нововведення в КК України цілком стосується питання скасування смертної кари та введення покарання у виді довічного позбавлення волі. Ми вже довели, що у період 1999-2000 роки кримінальний закон змінювався декілька разів: 1) до 29.12.1999р. – максимальне покарання – смертна кара; 2) з 29.12.1999р. по 04.04.2000р. – максимальне покарання – п’ятнадцять років позбавлення волі; 3) з 04.04.2000р. по теперішній час – максимальне покарання – довічне позбавлення волі. Базуючись на ч. 4 ст. 5 КК України слід зробити висновок, що зворотну дію має закон, який діяв у період з 29.12.1999р. по 04.04.2000р., оскільки він максимально пом’якшив покарання. Інакше кажучи, змінена редакція ст. 5 КК України, на нашу думку, поставила крапку в дискусії, який саме кримінальний закон слід застосовувати відносно осіб, свого часу засуджених до смертної кари.
На виконання Закону України від 15.04.2008р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» адміністрація установ виконання покарань має внести до суду за місцем відбування покарання подання, в якому просити про поширення зворотної дії кримінального закону, що діяв з 29.12.1999р. по 04.04.2000р. на осіб, засуджених до смертної кари, стосовно яких покарання було замінено на довічне позбавлення волі, з заміною останнього на п’ятнадцять років позбавлення волі. Така заміна може бути проведена на підставі ст. 409 та в порядку ст. 411 КПК України ухвалою місцевого суду, що значно спрощує процедуру застосування більш гуманного закону.
На завершення слід висловити сподівання, що для підтвердження висловлених у цій статті міркувань та забезпечення перегляду рішень судів, якими покарання у виді смертної кари було замінено довічним позбавлення волі, знадобиться час значно менший, ніж дев’ять років.
Яковець І.С., к.ю.н., с.н.с. сектору дослідження проблем кримінально-виконавчого законодавства
ІВПЗ АПрН України, м. Харків

щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном