Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Геть від ГУЛАГу! Абрис тюремної реформи

Павло Кравчук
Безперечно, наявний рівень розвитку українського суспільства не можна вважати задовільним. Багато в чому це пояснюється соціальними стереотипами, винесеними з радянського минулого.
Деякі наші співвітчизники і досі вбачають у державі патримоніального господаря, який має легітимне право на їх гідність. Звісно – в обмін на удаваний добробут.
За такою логікою деградує більшість сегментів сучасного українського суспільства. Однією з ознак даного процесу є глуха протидія будь-яким спробам реформування соціальних інституцій.
В цьому смислі на одному щаблі із нереформованою пенсійною системою та злиденними буднями збройних сил стоїть кримінально-виконавча система, в якій все чіткіше проглядаються знайомі риси радянського табору.
На жаль, правозахисники не помітили як відбувся мовчазний консенсус знаних політиків і урядовців щодо подальшою долі тюремної системи: на невизначений термін її вирішено не чіпати.
Аргументувати таке рішення в кулуарах було досить просто. По-перше, реформування кримінально-виконавчої системи, з точки зору електоральних симпатій, виглядає неоднозначно. По-друге, жодна політична сила не візьме на себе відповідальність за таку «неоднозначну» реформу.
Як бачимо, настирливе питання щодо нестачі матеріально-фінансових ресурсів навіть не ставилося на порядок денний, бо сама можливість тюремної реформи перебуває у іншій, політичній, площині.
Та справі не зарадить і одне лише політичне воління, адже не менш важливим є чітке розуміння комплексу накопичених в тюремній системі проблем та визначення реальних шляхів їх подолання.
Усі три передумови тюремної реформи – політична воля, розуміння предмету та чітка програма – в однаковій мірі важливі для успіху пенітенціарної політики держави.
Широта поставлених завдань та обмаль часу змушують автора торкнутися лише ескізного варіанту можливої тюремної реформи, яка, поза всякого сумніву, має передбачати створення нової моделі установи виконання покарань (УВП), підвищення престижу професії пенітенціаріїв, демілітаризацію соціально-психологічного та медичного блоку кримінально-виконавчої системи (КВС).
1. Нова модель УВП не є справою самих пенітенціаріїв. Ця модель повинна відповідати загальній ідеї модернізації українського суспільства, яка навряд чи передбачає збереження казармених форм колективізму, що їх нам пропонує Департамент з питань виконання покарань в проекті «установа-модель».
Реалізація Департаментом на базі Білоцерківської ВК№35 вказаного проекту не вирішила головного в сучасній пенітенціарній практиці питання – розмежування індивідуальної волі ув’язненого злочинця та накинутих поведінкових стереотипів асоціального оточення. І хоча розв’язання даного завдання не дає швидкого результату у смислі зменшення ризиків рецидивної злочинності, це все одно є головною передумовою для ефективного використання в установах виконання покарань традиційних психолого-педагогічних методів.
Вивільнення покараного державою злочинця від тиску соціально-групових санкцій девіантного оточення, на жаль, не сумісне з усталеною сьогодні практикою карально-виховного впливу.
Цілком прийнятна, з точки зору відомчих інтересів, система казарменого утримання засуджених має бути переглянута на користь блочної системи із більшим контролем за станом фізичного і психологічного збереження та подальшої ресоціалізації особи злочинця. Звісно, така тюрма не може бути запроваджена одразу. Її модель повинна стати предметом консенсусу науковців і практиків, громадськості і політиків, які спільними зусиллями зобов’язані встановити межі державного примусу в процесі виконання покарання у вигляді позбавлення волі та визначити чіткі параметри ефективності установ виконання покарань.
Приємно відзначити, що актуальність порушених питань певною мірою дістала визнання сучасних українських науковців , відтак, можемо сподіватися на появу найближчим часом більш розгорнутих викладів ідеї «нової моделі УВП».
2. Логіка інституційних змін у КВС не дістане реального втілення, допоки кадрова політика відомства залишатиметься відбитком радянської «машини терору».
Багато йдеться про важку та невдячну працю пенітенціаріїв, однак більшість тих, хто голосно завиває з високих трибун про існуючі соціальні проблеми персоналу, пальцем не ворухнули, аби об’єктивно дослідити та покращити умови праці принаймні своїх підлеглих.
Ці бундючні товариші, спочатку знявши зі своїх співробітників зо три шкури, потім вказують державі, що, гляди їж, вона має більш ретельно захищати цих бідолах.
Перед державою як доконаний факт ставиться завдання із соціальної та медичної реабілітації пенсіонерів, які ледве п'ятнадцять років пропрацювали в органах і установах виконання покарань.
Цей розчавлений системою людський капітал гарцем втікає із мінімальною пенсійною вислугою у народне господарство. І дедалі частіше разом із рядовими співробітниками так діє й керівний склад тюрем.
Мусимо визнати, що питання про роль держави у соціальному захисті пенітенціаріїв із самого початку поставлено некоректно. Було замовчено правду про штучно створені відомчими нормативами виснажливі умови служби .
Замість того, аби запропонувати нові економічно обґрунтовані підходи у сфері збільшення ресурсу служби персоналу, Департамент з питань виконання покарань надав перевагу серійному випуску тридцяти п’ятирічних пенсіонерів.
Саме у такий спосіб КВС позбувається професійного ядра служби. Молоді пенсіонери з радістю йдуть із системи, забираючи із собою великий потенціал невикористаного досвіду.
Державі і суспільству невигідна подібна схема «забігів на коротку дистанцію». Адже великі ресурси відволікаються на навчання та подолання професійних помилок наступного покоління тридцяти п’ятирічних пенсіонерів, що розглядають свою тюремну службу здебільшого як тимчасовий та малоприємний епізод із життя, який варто пройти заради швидкої пенсії.
Така система стимулювання роботи персоналу ставить догори дригом усю кримінально-виконавчу політику держави, що не має довгострокової перспективи через елементарну незацікавленість персоналу, який бачить своє майбутнє, радше, у можливості скорого розриву із системою.
Виправлення окресленої ситуації справа клопітна та непопулярна, але певні кроки для призупинення деградації вітчизняної тюрми необхідно робити вже зараз.
По-перше, Департаменту необхідно здійснити перегляд усталених нормативів навантаження за кожною категорією персоналу (із урахуванням об’єктивних медико-соціальних та психологічних параметрів професійної діяльності). По-друге, треба встановити для тюремного персоналу мінімальний вік виходу на пенсію на рівні 45-50 років. По-третє, необхідно закріпити право на пільгову вислугу для нарахування пенсії лише за співробітниками УВП та слідчих ізоляторів. По-четверте, розрахунок мінімальної заробітної плати персоналу КВС треба провадити у прив’язці (в коефіцієнтному відношенні) до мінімальної заробітної плати, визначеної законом.
Не зайвим буде запропонувати і зміни до законодавства у частині створення професійної спілки співробітників органів та установ виконання покарань, який мав би опікуватися реальним захистом соціально-економічних прав персоналу, до чого, з об’єктивних причин, не спроможний Департамент з питань виконання покарань.
3. В ході роздумів про небажаний варіант розвитку світової каральної практики російський публіцист Валентин Гольберт озвучив ідею про «позбавлений будь-яких моральних амбіцій просторовий контроль» . Навряд чи Гольберт бажав сконфузити саме українську в’язницю, але, здається, він доволі чітко зафіксував втілений у ній принцип морального ідіотизму.
Суть даного принципу полягає у відмові на моральність в поводженні особам, чия поведінка за рішенням суду була визнана злочинною. Пусте, що цього ми не знайдемо у жодному нормативному акті, однак подібні правила щоденно культивуються самою організацією тюремного відомства, де вершиною моральності є Положенню про проходження служби.
Така українська в’язниця будується вже не один рік. І будується, скажемо відверто, напрочуд злагодженими зусиллями правозахисної громадськості та відповідальних урядовців. Перші наголошують на сумнівності «будь-яких моральних амбіцій» із боку держави. Другі радо погоджуються із цим та все більше віддають гуманітарну за своєю спрямованістю інституцію на поталу тюремним мілітаристам.
У підсумку маємо гулагівську машину насилля, казармений простір якої остаточно вивільнено для внутрішньовидової боротьби серед засуджених.
Та не в усьому наші правозахисники і горе-урядовці помиляються. Дійсно, нав’язування моральних настанов є неприпустимим явищем для вільного суспільства, навіть у такому його своєрідному сегменті, як місця позбавлення волі. Разом із тим маємо чітко розуміти, що мораль народжується у ситуації вільного вибору. Тож завданням держави та її представників на місцях є правильне моделювання таких ситуацій, коли самі умови відбування покарання будуть стимулювати навернення засуджених до соціально-прийнятного способу життя. Це є альфою і омегою моральності, яку держава має продемонструвати в процесі виконання покарання.
Основною одиницею такого просоціального моделювання, безперечно, є гідність засудженого, що з об’єктивних причин сьогодні не може сприйматися адміністрацією місць позбавлення волі як функціональна складова процесу виконання покарань. Заважає цьому і необхідність підтримання належного внутрішнього порядку в казармених умовах тримання, і активна боротьба Департаменту зі злочинністю, і відсутність адекватного кадрового забезпечення місць позбавлення волі тощо.
Водночас наріжною передумовою дегуманізації установ виконання покарань є повальна мілітаризація тих. Прихильники цього явища часто вдаються до метафори, що характеризує усі служби КВС як один міцний кулак. При цьому вони забувають пояснити, що таке «кулачна» тюремна медицина чи, бодай, «кулачна» тюремна педагогіка.
Насправді ж, злагоджені дії тюремного персоналу, на чому наполягають прихильники мілітаризації, не завжди є професійними діями, адже почасту вони обумовлюються виключно відносинами підпорядкування, що грубо превалюють у повсякденній діяльності персоналу на шкоду його професійної позиції.
Для європейських пенітенціаріїв це речі очевидні. Після ознайомчого візиту до України в 1996 році, експерти Ради Європи запропонували українському уряду вжити для реформування КВС низку заходів, поміж іншого, і такі:
- припинити використання військових звань та військової уніформи співробітниками пенітенціарної служби;
- скорегувати програми підготовки персоналу таким чином, щоб вони більш точно враховували характер та масштаби його соціальної роботи;
- докладати зусиль для того, щоб персонал та в’язні зрозуміли: головне завдання в’язничного лікаря – це бути для кожного в’язня приватним лікарем, і що медичний персонал зобов’язаний робити все можливе для того, щоб в’язничне середовище не створювало загрози фізичному і психічному стану здоров’я хворих в’язнів;
- виключити з навчальних програм, призначених для підготовки співробітників пенітенціарної служби, навчання володіння зброєю, стройову підготовку та інші виключно військові учбові елементи .
Окреслені пропозиції не були почуті у тюремному відомстві. Його очільники тривалий час відверто вважали їх таким собі троянським конем, ба більше, брудною європейською інтригою, здатною підірвати засадничий принцип вітчизняної тюремної справи: принцип злагодженої покірності.
В цьому смислі готовність до зреалізації висловлених майже півтора десятка років тому пропозицій є показником готовності до перетворення вітчизняних установ виконання покарань з інструменту сліпої репресії на соціальну інституцію, здатну позитивно впливати на особу злочинця.
Останнє, безумовно, є справою фахових психологів, педагогів та лікарів, які у своїй службовій діяльності мають об’єднуватися виключно на основі професійних принципів, а не за допомогою «кулачної» дисципліни. І лише тоді наша тюрма стане ефективною, коли в ній звання лікаря або педагога важитиме більше, аніж фурнітура на мундирі.

коментарі

08.03.2010 | Пенитенциарий (практический)
Возникает впечатление, что статью писал инопланетянин, этакий местный Леня-Космос.Вот автор возмущается 35 летними пенсионерами и говорит,что на пенсию надо идти в 45-50 лет.А не хочет ли он сам во время обысков полазить по локоть в парашу или обыскать спидоносного з/к, не зная при этом, что он болен СПИД (знают то только 2 человека в зоне - начальник и начмед), и все это "удовольствие" за 900 гривен в месяц? А как же ненормированный рабочий день, тревоги,побеги и прочие нестандартные ситуации,которые изнашивают организм сотрудников до такой степени,что даже в 35 лет идя на пенсию,прихватываешь с собой ворох болячек. Еще бросилась в глаза излишняя затеоретизированность автора,чрезмерное употребление ним научной терминологии,сложный слог,что не свойственно человеку,проработавшему в системе и знающему не понаслышке реальные проблемы тюремного ведомства. Поэтому вывод один пан П.Кравчук:Ваша статья - лажа.

09.03.2010 | Тарас
А судді хто? Хто такий Павлик Кравчук? Скільки років, де працював, який має вчений ступінь? Дайте відповідь будь ласка.

09.03.2010 | П.Кравчук
Отвечаю - я Запорожский инопланетянин,хочу дружить с правозащитниками и поливать ... систему.


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном