Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"
Новини

Держава має виховати нетерпимість до катувань

Андрій Діденко
Слово «катування» зустрічається доволі часто в лексиконі пересічних громадян, чиновників різних рангів, прокурорів з великими зірками на пагонах, суддів з розумними обличчями, президента - гаранта Конституції і омбудсмана.
Катування - це знущання над людьми, тортури і приниження.
Статистика свідчить, що майже в кожній четвертій українській сім’ї є жертви «катів у формі».Але навіть не зважаючи на вражаючі і жахливі цифри, в нашому суспільстві досі не існує духу нетерпимості до порушень прав людини.
Доволі звичною є ситуація, коли людина, якій завдають фізичного болю і моральних страждань, терпить їх і, зціпивши зуби, лише подумки нарікає на власну долю, на український менталітет, на те, що народилася не в тій країні.
У чому ж причина такого терплячого ставлення людей до катувань ? Вона в єдиному - люди не усвідомлюють, що саме вони є носіями влади, обирають її, виховують і відповідають за її безлад.
Якщо говорити про катування в міліції, то тут логіка проста. Людину підозрюють у скоєні злочину. Слідчі, які не вміють, або не хочуть працювати, вибивають з неї зізнання. Після цього довести в суді свою непричетність до інкримінованого правопорушення стає майже неможливим.
А от навіщо катувати вже засуджених ? Тут логіка відсутня і залежить від кон’юнктури специфічної галузі, яка ще з часів Радянського Союзу була закритою для суспільства і утворювала в собі державну таємницю.
І якщо про катування в міліції суспільство дізнається в багатьох випадках, то про тортури і нелюдські знущання в закритих установах системи виконання покарань дізнатись майже неможливо.
На жаль, і через двадцять років від моменту проголошення незалежності України, створення Державний департамент з питань виконання покарань продовжує тільки декларувати прагнення до відкритості і приведення пенітенціарних закладів у відповідність до європейських вимог.

В рамках Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, ратифікованого Україною ще 2006 році, влада має виконати наступні вимоги:
• Створити систему незалежних механізмів національного контролю, який здійснюється незалежними національними та міжнародними органами, за місцями відбування покарань, з метою попередження тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність випадків поводження та покарань, стаття 1.
• Створити глобальну систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

На сьогоднішній день право здійснювати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань законодавець прямо визначає тільки за Спостережними комісіями. Але вони явно не виконують своїх функцій. Неможна навести жодного прикладу ініціювання Спостережними комісіями розслідування фактів катувань у місцях позбавлення волі і притягнення до відповідальності винних, хоча кількість таких випадків облічується вже не одиницями, а десятками.
Імітуючи кроки, спрямовані на виконання вимог Факультативного протоколу Конвенції ООН проти катувань, Міністерство юстиції нещодавно підготувало доволі дивний законопроект «Про внесення змін до закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини». Цим документом омбудсману пропонується здійснювати регулярні відвідування місць несвободи та отримувати інформацію щодо умов тримання з метою забезпечення дотримання прав людини та попередження катувань. .
Але Уповноваженому Верховної Ради з прав людини і зараз ніщо не заважає відвідувати ці місця. Він наділений правом безперешкодного доступу до будь яких місць несвободи задля виявлення і припинення випадків порушень прав людини. А те, що омбудсман використовує це право тільки від випадку до випадку, то тут проблема не у відсутності повноважень, а у неналежному виконанні ним передбачених законом функцій. Чому Міністерство юстиції вважає, що після внесення несуттєвих доповнень до існуючого закону, омбудсман суттєво змінить своє відношення до роботи – незрозуміло.
Головною родзинкою зазначеного законопроекту є пункт 8 пояснювальної записки до нього, в якому зазначено, що"проект акту не потребує консультацій із громадськістю".Тоді для кого він власне приймається і хто, як не громадськість повинна готувати, обговорювати і реалізувати всі надбання в демократичному суспільстві?

На моє переконання, створювати і запроваджувати в життя роботу національних превентивних механізмів по запобіганню катувань це є доля громадськості. Це майданчик, на якому з часом зійдуть перші паростки громадської нетерпимості до такого ганебного, брудного, гидкого явища, як катування. І цю народну нетерпимість до катувань треба виховати, охороняти і спостерігати за розвитком, щоб потім засвідчити на міжнародному рівні факт її існування.
Мабуть це і є святою місією демократичного цивілізованого суспільства і керівництва держави в першу чергу.
Чи може хто не згодний?!

щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном