Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Чи має персонал знання про права людини?

Андрій Діденко
Чи знають засуджені, що відбувають покарання в установах Державного департаменту України з питань виконання покарань, свої права?
Якщо хтось вважає, що знають, то він помиляється. Тому, що знати, скільки дозволено побачень на рік, чи скільки потрібно відбути строку від загального терміну покарання, щоб мати можливість звільнитися умовно-достроково, або що кожний засуджений має право обирати чиновників в вищі органи державної влади, при цьому сам не може бути обраним в ці самі органи, доки судимість його не знята і не погашена, в спосіб, встановлений законом, цього замало. Бо в більшості своїй засуджені не володіють елементарними знаннями як в правовий спосіб ефективно вирішити свої проблеми, а також захистити себе від злочинних зазіхань з боку представників влади.
А чи існує він, той ефективний правовий спосіб захисту, який дозволяє в разі виникнення якихось ускладнень між засудженим і представниками персоналу установ виконання покарань, з використанням певних правових знань забезпечити засудженому свою безпеку? Якщо так, то було б логічно зазначити, що за наявності ефективного інструменту правового захисту для засуджених було б безглуздо не вміти ці можливості ефективно реалізувати. Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Основним законом (ст. 64).
Стаття 124 Конституції чітко та однозначно встановлює: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Незважаючи на безапеляційність наведеної норми, представники судової влади фактично дійшли висновку, що в Україні існують правовідносини, на які НЕ поширюється юрисдикція судів. Це відносини, що складаються у сфері виконання кримінальних покарань.Практика свідчить про існування численних порушень в діяльності адміністрації та посадових осіб органів і установ виконання покарань, що зумовлює важливість проблематики забезпечення доступу засуджених до суду. Поставимо запитання: якщо чинне законодавство надає засудженому можливість оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність адміністрації органів і установ виконання покарань, то до якого суду має звертатися така особа? На перший погляд, це має бути адміністративний суд, але це лише на перший погляд, практика свідчить про інше.
Адміністративні суди відмовляють в розгляді позовних вимог засуджених в порядку адміністративно-правових спорів, де однією стороною є засуджений, а іншою – суб’єкт владних повноважень в особі адміністрації установи виконання покарань. При цьому суди посилаються на те, що до засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, мають застосовуватись норми кримінально-процесуального закону, оскільки «відповідно до вимог ст. 407, 408, 411 КПК України стадія виконання вироку є однією із стадій кримінального процесу, у зв′язку з чим питання, які стосуються виконання вироку, належить вирішувати в порядку кримінального судочинства», тобто в суді загальної юристдикції.
Звертаючись до місцевих судів, з метою вирішити публічно-правовий спір між засудженим і адміністрацією колонії, засуджені отримують відповідь, що матеріали направлені в прокуратуру, як структуру нагляду за здійсненням законності під час відбування покарань. Таким чином, засуджені позбавлені можливості захистити свої інтереси в суді. Так чого варті ці знання про права і свободи, якщо їх неможливо використати на практиці за призначенням?! Чи буде засуджений прагнути отримати такі правові знання, які для нього нічого не варті?! Напевно, що ні! І доки суди не вирішать проблему підсудності справ стосовно публічно-правових спорів між засудженими і адміністрацією установ виконання покарань, у засуджених не буде стимулів опановувати знання в галузі своїх прав, свобод і законних інтересів. Що ж до персоналу установ виконання покарань, то слід підкреслити, що на сьогоднішній день існує всього один-єдиний спеціалізований заклад із підготовки персоналу – Чернігівський юридичний коледж Державного департаменту України з питань виконання покарань, де навчаються фахівці кримінально-виконавчої служби. Враховуючі мізерну зарплатню персоналу, майже повну відсутність навчальних правозахисних програм, можливо тільки уявити, які за змістом і якістю знання про права людини представники персоналу установ виконання покарань здатні передати своїм підлеглим – засудженим до позбавлення волі, а тим паче забезпечити реалізацію цих прав.
А що з цього приводу каже Департамент з питань виконання покарань?
У своїй концепції Державної програми розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України на період до 2015 року зазначено наступне: «низький освітній рівень засуджених та недостатня ефективність діяльності соціально-виховної та психологічної служб органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів», «недостатня професійність персоналу органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів», «на даний час кримінально-виконавча служба залишається практично єдиним відомством, яке не має спеціалізованого вищого навчального закладу III – IV рівня акредитації, відомчої науково-дослідної установи та системи підвищення кваліфікації керівного складу органів і установ виконання покарань».
І до чого прагне Департамент 2015 року? В Концепції йдеться про «розвиток наукового та науково-методичного забезпечення діяльності установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, створення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України; вивчення і впровадження позитивного досвіду європейських держав у сфері виконання кримінальних покарань» (будемо сподіватись, що і практика Європейського Суду також буде ретельно вивчатись), «реорганізацію системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації персоналу Державної кримінально-виконавчої служби з використанням можливостей відомчих навчальних закладів», «утворення системи навчальних закладів усіх рівнів освітньо-кваліфікаційної підготовки, у першу чергу спеціалізованого вищого навчально-наукового закладу ІІІ-IV рівня акредитації для підготовки кадрів».
Водночас в Концепції ні слова не зазначено про створення заходів і освітніх програм, що сприятимуть підвищенню правової свідомості і обізнаності засуджених в галузі прав людини, якщо тільки не враховувати, що Департамент під словами «вивчення і впровадження позитивного досвіду європейських держав у сфері виконання кримінальних покарань» мав на увазі до 2015 року створити в Україні пенітенціарні заклади європейського зразка, в яких шанують і поважають як права людини, так і саму людину, якій належать ці права.

коментарі

29.10.2010 | mpravo
Надо наладить работы наблюдательных комиссий

02.12.2010 | vivatjustice
Актуальна і серйозна стаття.
Цікаво було б почути пропозиції для зміни такої практики судів.


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном