Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Чому Україна програє в Європейському Суді?

Подання
про виконання рішень Європейського суду з прав людини, які набули статусу
остаточного

1. Порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 («Право на справедливий суд») Конвенції
1.1. Щодо порушення вимоги виконання, рішень національного суду протягам
розумного строку
Рішення в яких було констатовано вказане порушення: «Соломатин проти України», «Сторожук проти України», «Ротар прати України», «Кривенко проти України» «Комнацький проти України» «Корнійчук проти України», «Лазаренко проти України». «Савінський та Шевченко проти України», «Скалоухов проти України», «Корабельніков проти України» «Скрипець проти України», «Іван Панченко проти України», «Карпухан та інші проти України», «Хрипко та інші проти України». «Савула проти України», «Ільчішин проти України», «Людмила Науменко проти України», «Васильчук проти України» «Шастін і Шастіна проти України». «Куценко проти України» «Янголенко проти України» «Сергєєваі проти України», «Шебанов проти України», «Тамара Василівна Лень та Григорій Кузьмич Лень проти України», «Рамусь та інші проти України», «Логачова та інші проти України», «Гімадуліна та інші проти України», «Юрій Миколайович Іванов проти України» (пілотне рішення).
Визнання порушення права особи на виконання судового рішення протягом розумного строку в більшості випадків призводить до констатації також порушення статті 13 («Право на ефективний засіб юридичного захисту») Конвенції та статті 1 («Захист права власності») Першого протоколу до Конвенції у разі подання відповідної скарги заявником.
Аналіз відповідних рішень Європейського суду в справах проти України свідчить, що порушення прав осіб, гарантованих вказаними положеннями Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції в зв'язку з невиконанням судових рішень протягом розумного строку має місце, насамперед, в зв’язку з дією мораторіїв на примусову реалізацію майна боржників та відсутності в державному бюджеті коштів для виконання рішень національних судів про відшкодування шкоди, завданої представниками держави, та стягнення виплат, бюджетне фінансування яких гарантовано законодавством (наприклад, виплати, пов’язані із здійсненням трудової діяльності, а також виплати різного роду пільг та компенсацій – компенсації за невикористане речове майно військовослужбовцям, пільг осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо).
У контексті вказаного порушення особливої уваги заслуговує рішення «Юрій Миколайович Іванов проти України», яке 15 січня 2010 року набуло статусу остаточного,
У цьому рішенні Європейський суд зазначив, що чисельні порушення в Україні положень Конвенції у зв'язку із невиконанням рішень національних судів, відповідальність за виконання яких несе держава, свідчить про існування в Україні відповідної системної проблеми. В зв'язку з цим Європейський суд зобов'язав державу запровадити ефективний засіб юридичного захисту (комплекс таких засобів), який би забезпечив адекватний й достатній відповідно до принципів. встановлених практикою Європейського суду, захист від невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів.
Шляхи вирішення
Для виконання рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» та всіх
вищевказаних рішень Європейського суду необхідно усунути підстави, що призводять до
невиконання рішень національних судів, та запровадити ефективний механізм їх
виконання.
У цьому зв’язку Міністерство юстиції здійснює розробку проекту Закону України «Про виконання рішень суду, відповідальність за виконання яких несе держава», який до кінця року буде подано до Кабінету Міністрів.
1.2. Щодо порушення вимоги здійснення досудового слідства та розгляду справи судом протягом розумного строку
Рішення, в яких, було констатовано, вказане порушення:
«Поліщук проти України», «Твердохлєбов проти України», «Лазарук проти України», «Тєлєгіна проти України», «Гончаров проти України», «Осокін та Оськіна проти України» «Бендрит проти України», «Шепелева проти України», «Ничитайлов проти України». «Чесняк проти України», «Нікіфоренко проти України», «Олена Іванова проти України», «Росту нова проти України», «Прекрасний проти України», «Миколин проти України» «Гуриненко проти України» «Халак проти України» «Удовік проти України», «Маланчук і Вавринюк проти України», «Чубакова проти України», «Шалімов проти країни» «Бугайнов проти України» «Білоус проти України», «Костичев проти України», «Шапошніков проти України», «Шаповал проти України», «Хурава проти України» «Войт проти України» «Гутка проти України», «Лопатін і Медведський проти України», «Галат проти України», «Мкртчян проти України».
.Аналіз відповідних рішень Європейського суду свідчить, що проблеми, які призводять до порушення вимоги здійснення досудового слідства і судового розгляду в розумний строк, належать до практики розслідування справ правоохоронними органами та до судової практики і полягають у:
відсутності сумлінності та ретельності слідчих органів при проведенні розслідування кримінальних справ;
невжитті судом заходів для забезпечення присутності учасників судового провадження у судових засіданнях (свідків, відповідачів, експертів тощо) та для забезпечення виконання учасниками та іншими особами судових приписів (наприклад, щодо надання документів);
неодноразовому поверненні справи на новий розгляд до суду нижчої інстанції, а також повернення кримінальної справи на додаткове розслідування; надмірній тривалості перерв між судовими засіданнями; надмірній тривалості розгляду апеляційних та касаційних скарг; надмірній тривалості здійснення судових експертиз та невжиття судом у цьому зв’язку належних заходів.
У справах «Шалімов проти України» та «Нікіфоренко проти України» Європейський суд констатував порушення статті 13(«Право на ефективний засіб юридичного захисту») Конвенції в зв'язку з відсутністю у заявників ефективного засобу юридичного захисту від порушення їх прав на розгляд їх справи протягом розумного строку.
Шляхи вирішення
Для усунення порушення вимоги «розумного строку» здійснення досудового слідства і розгляду справ судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами необхідно удосконалювати практику слідчих органів та національних судів в контексті вимог Конвенції щодо розумного строку провадження та відповідних критеріїв, що застосовуються Європейським судом.
В контексті заходів, вжитих державою для усунення підстав вказаного вище порушення, необхідно також вказати, що 30 липня 2010 року набрав чинності Закон України "Про судоустрій і статус суддів", яким передбачаються стислі строки розгляду справ судами, зменшено кількість підстав для направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, а також передбачено дисциплінарну відповідальність суддів за невжиття заходів щодо розгляду справи протягом встановленого законом строку.

1.3. Щодо порушення права особи на доступ до суду

Вказане порушення було констатовано Європейським судом у рішенні «Мацюк проти України».
У цій справі податкова міліція відмовила заявнику у відшкодуванні матеріальної шкоди, завданої порушенням кримінальної справи, яка в подальшому була закрита у зв’язку із актом про амністію. Про відмову у відшкодуванні заявника повідомили листом.
Заявник звернувся до Білоцерківського міського суду з позовом до податкової міліції, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої порушенням проти нього кримінальнім справи. 4 березня 2002 року суд відмовив заявнику у позові. Відмовивши у розгляді вимоги щодо матеріальної шкоди, суд вказав, що відповідно до статті 12 Закону України „Про відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" сума відшкодування матеріальної шкоди має встановлюватись постановою відповідного органу досудового слідства. Листом від 23 листопада 2001 року податкова міліція повідомила заявнику про відмову у відшкодуванні матеріальної шкоди. У такому разі заявнику необхідно оскаржити саме відмову у відшкодуванні шкоди.
26 березня 2002 року заявник звернувся до суду зі скаргою на відмову податкової міліції у відшкодуванні матеріальної шкоди.

21 листопада 2002 року Білоцерківський міський суд залишив без розгляду скаргу заявника. Суд мотивував рішення тим, що податковою міліцією не було прийнято жодної постанови відповідно до статті 12 Закону України „Про відшкодування шкоди", і, відповідно, розгляд цієї скарги не належить до юрисдикції суду, оскільки вищевказаним положенням передбачено „іншу процедуру оскарження" - зокрема шляхом оскарження постанови податкової міліції. Залишивши скаргу без розгляду, суд проінформував заявника що він може звернутися до податкової міліції "для врегулювання питання щодо відшкодування шкоди згідно з передбаченою процедурою". Апеляційний суд Київської області та Верховний Суд України залишили рішення Білоцерківського міського суду від 21 листопада 2002 року без змін.
Таким чином, національні суди відмовили у розгляді скарги заявника на відмову податкової міліції у відшкодуванні матеріальної шкоди, посилаючись на те, що заявник має звернутись до податкової міліції з вимогою надати йому постанову про визначення суми відшкодування матеріальної шкоди, не взявши до уваги, що податкова міліція вже відмовила заявнику у такому відшкодуванні і саме цю відмову оскаржував заявник, як це йому було роз'яснено рішенням суду від 4 березня 2002 року.
Розглянувши обставини справи, Європейський суд вказав, що в такому тлумаченні національними судами законодавства відсутня послідовність, що призвело до позбавлення заявника права на оскарження відмови податкової міліції у відшкодуванні матеріальної шкоди за чіткою та зрозумілою процедурою.

Крім того, вказане порушення було констатовано Європейським судом у рішенні «Пелевін проти України».
У квітні 2002 року Верховний Суд України у відповідь на ординарну касаційну скаргу заявника на рішення судів нижчих інстанцій, ухвалених у його кримінальній справі, повідомив його про відмову у перегляді справи в порядку виключного провадження.
Процесуальні рішення при цьому Верховним Судом не ухвалювались. У червні 2003 року Верховний Суд України ініціативно порушив ординарне провадження з розгляду касаційної скарги заявника, що мало місце після направлення Європейським судом Урядовому уповноваженому у справах Європейського суду з прав людини скарги заявника на порушення державою його права на доступ по суду. Розглянувши скаргу по суті за участю лише прокурора та потерпілого у кримінальній справі, Верховний Суд відхилив її.
Оцінивши обставини справи за скаргою заявника на незабезпечення Верховним Судом України розгляду його касаційної скарги у встановленому порядку, Європейський суд дійшов висновку, що право заявника на доступ до суду та справедливий судовий розгляд було порушено.
1.4. Щодо порушення прана особи на розгляд справи безстороннім судом.
Вказане порушення було констатовано Європейським судом у рішенні «Мироненко і Мартенко проти України».
Розглянувши кримінальну справу за обвинуваченням п. Т. та п. К. суддя Б. Дарницького районного суду м. Києва виніс ухвалу про повернення справи на додаткове розслідування, висловивши думку, що у справі наявні підстави для притягнення зазначених вище підсудних разом із заявниками до відповідальності за вчинення злочину, який не був розслідуваний правоохоронними органами.
Після проведення додаткового розслідування справа надійшла до суду за обвинуваченням не тільки вказаних вище підсудних, але й заявників у вчиненні злочину, про який йшлось у вищевказаній ухвалі. У результаті розгляду справи, що здійснювався одноособово суддею Б., заявників було визнано винними у вчиненні злочинів, в яких вони обвинувачувались. Клопотання заявників про відвід судді Б. в зв'язку з тим, що цей суддя вже надавав оцінку діям заявників, що підтверджується ухвалою про повернення справи на додатковий розгляд, та, відповідно, не може вважатись безстороннім, були відхилені головою відповідного суду як безпідставні. Ні апеляційний суд, ні Верховний Суд України не розглядали відповідні скарги заявників в частині небезсторонності судді Б.
Розглянувши обставини справи, Європейський суд дійшов висновку що право заявників на розгляд їх справи безстороннім судом було порушено, оскільки їх було засуджено в результаті розгляду справи одноособово суддею, який до розгляду обвинувачення по суті вже висловив свою думку про винуватість заявників у вчиненні злочинів, і при цьому суди вищих інстанцій залишили відповідні скарги заявників щодо небезсторонності судового розгляду їх справи без розгляду.

Крім того, вказане порушення було констатовано Європейським судом у рішенні «Фельдман проти України».
У листопаді 2001 року Генеральною прокуратурою України було направлено справу за обвинуваченням заявника у вчиненні низки злочинів до Верховного Суду України, Заступник Голови Верховного Суду України направив справу до Луганського апеляційного суду, який у свою чергу направив її до Артемівського місцевого сулу м. Луганська для розгляду по суті. Підстави обрання такої територіальної підсудності у справі судами вказано не було. Артемівський місцевий суд м. Луганська визнав заявника винним.
Під час провадження у справі заявника Президент України та Голова Державної податкової адміністрації робили публічні заяви щодо вчинення заявником злочинів, щодо яких тривало слідство.
Ні апеляційний суд, ні Верховний Суд України не розглядали скарги заявника щодо незабезпечення безстороннього розгляду його справи.
Розглянувши скаргу заявника, Європейський суд встановив, що відсутність підстав зміни територіальної підсудності розгляду справи у поєднанні з публічними заявами Президента України та Голови Державної податкової адміністрації щодо участі заявника у вчиненні злочинів, щодо яких тривало слідство, свідчить про порушення права заявника на розгляд справи безстороннім судом.
Шляхи вирішення
Для усунення порушень, вказаних у пп. 1.3 та 1.4, необхідно удосконалювати практику національних судів в контексті вимог Конвенції щодо дотримання права особи на доступ до суду та розгляд справи безстороннім судом, що гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції.
2. Порушення статті 2 Конвенції («Право на життя»)
Вказане порушення було констатовано у рішеннях «Дудник проти України» та «Мироненко проти України».
ВІДПОВІДНО до практики Європейського суду обов'язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції опосередковано вимагає наявності ефективного розслідування, коли особу позбавлено життя.
Аналіз відповідних рішень Європейського суду свідчить, що проблеми, які призвели до вказаного порушення, пов'язані із практикою слідчих органів, зокрема з: відсутністю належної швидкості та сумлінності при встановленні причини смерті особи, з огляду на те, що зі спливом часу шанси встановити дійсну причину смерті особи зменшуються; зволіканням слідчих органів з проведенням невідкладних слідчих дій, що призводить до втрати важливих доказів та знижує рівень ймовірності того, що проведення ефективного розслідування взагалі можливе;
надмірною тривалістю досудового слідства;
невиконанням слідчими органами вказівок суду після повернення справи на додаткове розслідування або для додаткової перевірки.
Шляхи вирішення
Для усунення підстав вказаного порушення необхідно удосконалювати практику розслідування кримінальних справ, що порушуються за фактом позбавлення особи життя, в контексті вимог статті 2 Конвенції щодо ефективності такого розслідування.

3. Порушення статті 5 Конвенції («Право на свободу та особисту недоторканність»)
3.1. Порушення пунктів 1, 4 та 5 статті 5 Конвенції у зв’язку з застосуванням процедури екстрадиції .
Рішення, в яких було констатовано вказане порушення: «Коктиш проти України», «Крейдіч проти України», «Дубовік проти України», «Кабулов проти України» «Пузан проти України», «Шалімов проти України» і «Камишев проти України», «Гарькавий проти України».
Аналіз відповідних рішень Європейського суду свідчить, що проблеми, які
призводили до вказаного порушення, належали до законодавчої сфери. Так, розглянувши
відповідні скарги, подані особами проти України, Європейський суд дійшов висновку, що
на час оскаржуваних подій ані Кримінально-процесуальний кодекс України, ані будь-який
інший законодавчий акт не містили законодавчих підстав для взяття особи під варту з
метою екстрадиції (Кримінально-процесуальний кодекс України, чинний на час подій у
справах, передбачав, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою застосовується
лише до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або засудженого, та не містив жодної
норми щодо тримання під вартою особи з метою екстрадиції), що призводило до
порушення прав осіб, гарантованих п. 1 статті 5 Конвенції.
Відсутність законодавчого регулювання питання щодо тримання особи під вартою з метою її екстрадиції також призводила до неможливості ініціювати провадження щодо перевірки судом «без зволікань» законності тримання під вартою (п. 4 статті 5 Конвенції) та отримати відповідне відшкодування, якщо суд встановить, що такий захід був незаконним (п. 5 статті 5 Конвенції).
Крім того, у рішенні по справі «Байсаков та інші проти України» Європейський суд констатував порушення статті 13 («Право на ефективний засіб юридичного захисту») Конвенції в зв’язку з відсутністю на національному рівні ефективних засобів юридичного захисту прав осіб у справах про екстрадицію.
Європейський суд вказав, що у справах про екстрадицію стаття 13 Конвенції вимагає: 1) незалежного і ретельного вивчення заяви про існування суттєвих підстав вважати реальним ризик поводження, несумісного з гарантіями статті 3 Конвенції у випадку вислання заявника до країни призначення, та 2) наявності такого засобу юридичного захисту, який автоматично зупиняє дію оскаржуваного рішення про екстрадицію. На час оскаржуваних, у справі подій такого засобу національним законодавством не передбачалось.
Шляхи вирішення
17 червня 2010 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)» від 20 травня 2010 року № 2286-VI. Цей Закон забезпечує шляхом чіткої регламентації процедур екстрадиції у рамках кримінального процесу захист прав та інтересів осіб, щодо яких вирішується питання про видачу.
Таким чином, на законодавчому рівні було усунуто підстави порушень вищевказаних положень Конвенції.

3.2 Щодо порушення пункту І (с) статті 5 Конвенції.
Рішення, в яких було констатовано вказане порушення: «Гаважук проти України», «Гарькавий проти України» «Фельдман проти України» «Лопати і Медведський проти
України» і «Олексій Михайлович Захаркін проти України»
Порушення пункту 1 (с) статті 5 Конвенції у вказаних рішеннях констатувалося
Європейським судом у зв’язку з:
відсутністю визначеного строку, на який судом обирається (продовжується застосування) запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час судового слідства (починаючи з попереднього розгляду справи); використання адміністративного арешту з метою забезпечення перебування особи, яка по суті підозрюється у вчиненні злочину, в розпорядженні слідчих органів для отримання підстав подальшого порушення щодо неї кримінальної справи. При цьому не забезпечуються процесуальні права такої особи як підозрюваного, зокрема, права на захист (проведення допиту з приводу кримінальної справи за відсутності захисника) і права не свідчити про себе: відсутність обов'язкового судового контролю за триманням особи під вартою під час ознайомлення особи з матеріалами справи;
відсутність обов'язкового судового контролю за триманням особи під вартою з моменту направлення справи до суду (коли досудове слідство вже закінчено) і до проведення попереднього розгляду справи (під час якого вирішується питання зміни або обрання запобіжного заходу). Відповідно, після передання справи до суду і до проведення попереднього розгляду справи тримання особи під вартою здійснюється за відсутності відповідного обґрунтованого рішення суду;
продовження тримання особи під вартою не судовим органом, а прокурором (відповідно до законодавства чинного до «малої» судової реформи (червень 2001 року).
Крім того, у рішенні «Гарькавий проти України» Європейський суд встановив порушення статті 5 Конвенції в зв’язку з тим, що рішення про засудження заявника ґрунтувалось на положеннях міжнародного договору, який не міг бути застосований до справи заявника.
Так, національний суд розглянув запит органів державної влади Чехії щодо передачі кримінального провадження у справі заявника за Європейською Конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах як запит за Конвенцією про передачу засуджених осіб та протоколом до неї, хоча жодних клопотань про це не надходило і положення цієї Конвенції і протоколу не могли бути застосовані до справи заявника, оскільки рішення чеського суду про визнання його винним було винесене іп аbsепtiа.
Аналіз відповідних рішень Європейського суду свідчить про те, що причини, які лежать в основі вказаного порушення, пов'язанні як з національним кримінально-процесуальним законодавством, так і з практикою національних судів та слідчих органів.
Шляхи вирішення
Для усунення підстав вказаного порушення необхідно вдосконалювати практику судів щодо ухвалення рішень про обрання (продовження застосування) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в контексті відповідних вимог статті 5 Конвенції, а також необхідно внести відповідні зміни до Кримінально-процесуального кодексу.

3.3. Щодо порушення п. 2 статті 5 Кошений
У рішенні «Кабулов проти України» Європейським судом було констатовано порушення пункту 2 статті 5 Конвенції. Так, вказане положення вимагає, аби кожний затриманий був негайно повідомлений зрозумілою для нього мовою про основні юридичні і фактичні підстави його затримання. що забезпечує можливість для особи звернутися — якщо він вважатиме це за потрібне — до суду для оскарження законності затримання. При цьому наявність чи відсутність порушення вимоги «негайності» оцінюється в кожній справі окремо, виходячи з конкретних обставин справи.
У справі «Кабулов проти України» заявник стверджував, що він дізнався про підстави його затримання через більш ніж 20 днів після затримання. Відповідні органи державної влади, посилаючись на протокол затримання, стверджували, що заявника було повідомлено про підстави в день затримання.
Європейський суд дійшов висновку про порушення, оскільки протокол про затримання заявника не містив часу й дати його підписання заявником і відповідні державні органи не надали жодних інших доказів того, що заявника було дійсно «негайно» повідомлено про підстави його затримання.

3.4. Щодо порушення пункту 3 статті 5 Конвенції
Рішення, в яких було констатовано вказане порушення: «Мироненко і Мартенко проти України», «Шалімов проти України», «Фельдман проти України», «Москаленко проти України» і «Олексій Михайлович Захаркін проти України».
Порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у вказаних рішеннях визнавалось Європейським судом з огляду на:
відсутність судового перегляду рішення про затримання особи в якості підозрюваного;
відсутність у рішеннях суду щодо тримання особи під вартою обґрунтування застосовності законодавчо визначених підстав для тримання особи в контексті реальних обставин конкретної справи. Так, наприклад, суд часто в якості підстави для продовження тримання особи під вартою зазначає, що у разі звільнення підозрюваний (підсудний) може ухилятись від слідства та перешкоджати встановленню істини, не зазначаючи, що саме з обставин справи змусило його дійти такого висновку; відсутність у рішеннях щодо продовження тримання особи під вартою аналізу актуальності ризиків, які на початку слідства були підставою для взяття під варту. Підхід Європейського суду до розгляду доцільності продовження строків тримання особи під вартою - як протягом досудового розслідування, так і судового розгляду – ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно, кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави подальшого втручання у право особи на свободу;
відсутність у рішеннях щодо тримання особи під вартою аналізу можливості застосування до особи інших, окрім взяття особи під варту запобіжних заходів. Шляхи вирішення
Дня усунення підстав вказаного порушення необхідно вдосконалювати практику судів щодо ухвалення рішень про обрання (продовження застосування) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в контексті відповідних вимог статті 5 Конвенції.

3.5 Щодо порушення пунктів 4 та 5 статті 5 Конвенції
Вказане порушення було констатовано у рішеннях «Фельдман проти України» та «Мироненко і Мартенко проти України».
Причиною констатації цього порушення є відсутність розгляду судом «без зволікань» скарг осіб щодо законності їх тримання під вартою.
У справі «Мироненко і Мартенко проти України» Європейський суд констатував порушення п. 4 статті 5 Конвенції в зв'язку з тим, що скарги заявників щодо незаконності їх тримання під вартою розглядались судом протягом більш ніж двох місяців. Крім того, в результаті розгляду суд не виніс рішення по суті скарг, а відмовив у їх розгляді на підставі Постанови Пленуму Верховного Суду України № 10 від 30 вересня 1999 року, положення якої не мають сили закону. Залишення судом скарги заявників на незаконність їх тримання під вартою без розгляду призвело до відсутності у них можливості ініціювати провадження щодо отримання компенсації у разі якщо їх тримання під вартою було б визнано незаконним, що становить порушення п. 5 статті 5 Конвенції
У справі «Фельдман проти України» Європейський суд констатував порушення в зв'язку з тим, що вимоги заявника щодо встановлення законності його тримання під вартою розглядались судом протягом 10-60 днів, що не відповідає вимозі п. 4 статті 5 Конвенції щодо розгляду відповідних скарг судом «без зволікань», а рішення про звільнення заявника фактично не виконувались в зв’язку з заходами, що вживались органами прокуратури (затримання в зв’язку з іншою кримінальною справою).

Шляхи вирішення
Для усунення підстав вказаного порушення необхідно вдосконалювати практику
судів щодо розгляду заяв осіб, що тримаються під вартою, щодо встановлення законності
їх тримання в контексті вимоги п. 4 статті 5 Конвенції відносно розгляду таких заяв судом
«без зволікань».

4. Порушення статті 3 Конвенції («Заборона катування»)
4.1 Щодо порушення статті 3 в зв'язку з неналежними матеріально-побутовими умовами тримання осіб в місцях досудового тримання під вартою та установах виконання покарань, а також перевезення вказаних осіб.
Вказане порушення було констатовано у рішеннях «Коктиш проти України», «Віслогузов проти України», «Давидов та інші проти України» і «Похлєбін проти України».
У відповідних рішеннях Європейський суд неодноразово зазначав, що на державу покладається обов'язок піклуватися про те, щоб умови тримання особи під вартою відповідали принципу поваги до людської гідності.
Аналіз рішень Європейського суду свідчить, що призводить до вказаного порушення:
1) переповненість камер в установах попереднього ув'язнення та виконання
покарань;
2) відсутність належної вентиляційної системи та системи освітлення камер;
3) відсутність належних санітарно-гігієнічних умов;
4) відсутність бюджетного фінансування витрат, необхідних для забезпечення
належних умов тримання осіб в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань;
5) відсутність належних умов транспортування осіб, які тримаються під вартою
в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань.
У рішеннях «Віслогузов проти України». «Коктиш проти України» і «Давидов та інші проти України» Європейським судом було констатовано також порушення статті 13 («Право на ефективний засіб юридичного захисту») Конвенцій.
У своїх рішеннях Європейський суд неодноразово зазначав, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, який має забезпечувати дотримання передбачених Конвенцією прав і свобод, можливість розгляду відповідної скарги уповноваженим органом по суті, а також забезпечувати судовий захист від порушення вказаних прав та відшкодування понесеної в зв'язку з цим шкоди.
Обсяг зобов'язань за статтею 13 залежить від характеру скарги особи, та в будь-якому випадку засіб юридичного захисту, гарантований цією статтею, має бути ефективнішим на практиці.
Виходячи з вищевикладених вимог статті 13 Конвенції, Європейський суд дійшов висновку про відсутність в державі ефективного засобу захисту від порушень права осіб на належні умови тримання в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань з огляду на те, що вказане порушення статті 3 в Україні має системний характер і його усунення в цьому зв'язку неможливо за допомогою звернення зі скаргою до відповідних органів державної влади.
Відповідно, усунення підстав для порушення статті 13 у вказаній категорії справ безпосередньо залежить від вирішення комплексу проблем, що призводять до порушення статті 3 Конвенції в зв'язку з неналежними умовами тримання осіб в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань,
Шляхи вирішення
16 лютого 2010 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо забезпечення прав засуджених осіб в установах виконання покарань». Цей закон передбачає, серед іншого, збільшення житлової площі в камерах до 4 м2 на особу, що має бути реально забезпечено до 1 січня 2012 року.
Також з метою гуманізації умов обмеження волі до розгляду справи судом та приведення їх у відповідність вимогам Рекомендації № Rec (2006)13 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Про застосування попереднього ув'язнення, умови, в яких його відбувають та забезпечення гарантій проти зловживань» було розроблено проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації попереднього ув'язнення». Найближчим часом законопроект буде направлено до Кабінету Міністрів України.
З метою покращення умов тримання під вартою Кабінетом Міністрів України було затверджено Концепцію державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року. Вказана концепція має на меті подальше вдосконалення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби шляхом, зокрема, покращення матеріально-технічної бази установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. Реалізація цієї програми забезпечить приведення умов тримання під вартою у відповідність вимогам Європейських пенітенціарних правил і захист від порушень прав людини.
Крім того, з метою усунення підстав для вказаного вище порушення Міністерство юстиції систематично звертає увагу Державного департаменту з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ на суть порушення, що констатуються Європейським судом в зв'язку з неналежними умовами тримання осіб у відповідних установах, та нагальну необхідність вжити заходів для усунення причин цього порушення.

4.2 Щодо порушення статті 3 Конвенції в зв'язку з не забезпеченням осіб, які тримаються в установах попереднього ув'язнення та установах виконання покарань, адекватною медичною допомогою.
Вказане порушення було констатовано у рішеннях: «Віслогузов проти України», «Похлєбін проти України» і «Давидов та інші проти України».
Європейський суд неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції покладає на державу обов'язок дбати про стан здоров'я осіб, які тримаються під вартою та, відповідно, перебувають під контролем держави. Коли держава вирішує помістити та тримати під вартою серйозно хвору особу, вона має забезпечити такі умови, які відповідають спеціальним потребам цієї особи. Лише факт проведення лікарем огляду є недостатнім. У разі необхідності та залежно від характеру захворювання, держава має забезпечити систематичний і комплексний нагляд, який включає в себе всебічний план заходів з надання медичної допомоги, що має бути спрямований не на усунення симптомів, а на лікування захворювань таких осіб та попередження погіршення стану їх здоров'я.
Аналіз відповідних рішень Європейського суду свідчить, що призводять до вказаного порушення:
відсутність належного реагування співробітників відповідних установ на скарги вказаної категорії осіб щодо погіршення їх стану здоров'я та/або появи тілесних ушкоджень;
вжиття заходів для усунення симптомів захворювання без забезпечення лікування самого захворювання:
незабезпечення адекватної медичної допомоги особам, які тримаються у відповідних установах та хворіють на туберкульоз, ВІЛ/СНІД та онкологічні захворювання.
У справах «Віслогузов проти України» і «Давидов та інші проти України» Європейським судом було констатовано також порушення статті 13 («Право на ефективний засіб юридичного захисту») Конвенції. У цій категорії справ Європейський суд також застосував позицію щодо відсутності ефективного засобу захисту від порушення прав, гарантованих Конвенцією, у разі якщо таке порушення має системний характер і його усунення в цьому зв’язку неможливо за допомогою звернення зі скаргою до відповідних органів державної влади.
Відповідно, усунення підстав для порушення статті 13 у вказаній категорії справ безпосередньо залежить від вирішення комплексу проблем, що призводять до порушення статті 3 Конвенції в зв’язку з не забезпеченням осіб, які тримаються в установах попереднього ув’язнення та виконання покарань, належною медичною допомогою.
Шляхи вирішення
Як уже зазначалось, Міністерством юстиції розробляється проект постанови Кабінету Міністрів "Про затвердження Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року", який, зокрема, передбачає створення при слідчих ізоляторах спеціалізованих відділень надання медичної допомоги особам, хворим на активну форму туберкульозу.
Щодо адміністративної практики зазначається, що з метою усунення підстав для вказаного вище порушення Міністерство юстиції систематично звертає увагу Державного департаменту з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ на суть порушення, що констатуються Європейським судом в зв’язку з незабезпеченням адекватної медичної допомоги особам, які тримаються в установах попереднього ув’язнення та виконання покарань, та необхідність вживати для попередження такого порушення.

4.3. Щодо порушення статті З Конвенції в зв’язку з поганим поводженням з особами, які тримаються в установах попереднього ув’язнення та виконання покарань, з боку представників держави та відсутністю ефективного розслідування за скаргами на таке поводження.
Вказане порушення було констатовано у рішеннях: «Лотарєв проти України», «Лопатін і Медведський проти України», «Олексій Михайлович Захаркін проти України», «Давидов та інші проти України», «Охріменко проти України».
Відповідно до усталеної практики Європейського суду в разі звернення особи зі скаргою на погане поводження з боку представників держави, Європейський суд розглядає скаргу в світлі матеріального та процесуального аспектів статті 3 Конвенції.
Так, стаття 3 Конвенції у її матеріальному аспекті забороняє застосування до особи катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Погане поводження, яке підпадає під дію цієї статті, може полягати у побитті, застосуванні інших заходів фізичного впливу, цілодобовому застосуванні наручників до особи, що тримається під вартою, під час її перебування у лікарні за станом здоров'я, як це мало місце у справі «Охріменко проти України» тощо.
Щодо процесуального аспекту статті 3 Конвенції, то у своїх рішеннях щодо України Європейський суд неодноразово вказував на відсутність ефективного розслідування за скаргами осіб, які тримаються в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань, на погане поводження з боку співробітників правоохоронних органів або пенітенціарних установ. Європейський суд неодноразово встановлював, що за відсутності офіційного та ефективного розслідування загальна законодавча заборона катування й тілесного покарання та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження є неефективною.
Розслідування таких скарг має привести до встановлення та покарання винних. Для того щоб розслідування фактів поганого поводження з боку представників державної влади могло вважатись ефективним, як правило, необхідно щоб особи, які відповідають за розслідування, а також особи що проводять розслідування, були незалежними від осіб, які брали участь у подіях, стосовно яких провадиться це розслідування. Це означає відсутність будь-якого ієрархічного або інституціонального зв’язку та практичну незалежність.
У вищевказаних справах до порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції призвело необґрунтоване застосування до осіб, які тримаються в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань, заходів фізичного впливу (побиття) та спеціальних засобів, наприклад, цілодобове застосування наручників (рішення у справі «Охріменко проти України»).
До порушення процесуального аспекту статті 3 призвела неефективність розслідування за скаргами осіб на погане поводження, що виявилась, зокрема, у:
незабезпеченні безсторонності розгляду скарг осіб про погане поводження, зокрема у зв’язку з законодавчо закріпленим правом установ виконання покарань і слідчих ізоляторів провадити дізнання у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ (стаття 101 Кримінально-процесуального кодексу України); незабезпеченні безсторонності прокурорів, які здійснюють перевірку за скаргами осіб про погане поводження з особами в місцях попереднього ув'язнення та виконання покарань;
неодноразовому скасуванні національними судами та органами прокуратури постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, винесених органами внутрішніх справ та органами прокуратури нижчого рівня за результатами перевірки скарг осіб на погне поводження з боку представників держави;
затримки у вжитті необхідних заходів на початковому етапі перевірки відповідних скарг, що суттєво знижує рівень ймовірності того, що розслідування за скаргою може бути ефективним.
Відповідно, проблеми, які призводять до вказаного порушення, належать як до сфери адміністративної практики, так і до законодавчої сфери.
Шляхи вирішення
Щодо адміністративної практики необхідно зазначити, що з метою усунення підстав для вказаного вище порушення Міністерством юстиції систематично звертається увага Державного департаменту з питань виконання покарань. Міністерства внутрішніх справ. Генеральної прокуратури, Служби безпеки України на недопустимість необґрунтованого застосування до осіб, які перебувають в установах попереднього ув'язнення або виконання покарань, заходів фізичного впливу та спеціальних засобів.
Крім того, необхідно вдосконалювати практику проведення розслідування за скаргами осіб на погане поводження з боку представників держави в контексті вимог статті 3 Конвенції,
Щодо законодавчої сфери необхідно зазначити, що з метою усунення підстав для вказаного вище порушення необхідно внести зміни до Кримінально - процесуального кодексу, яким зменшити коло суб'єктів владних повноважень, які можуть проводити дізнання.

5. Порушення статті 8 Конвенції («Право на повагу до приватного і сімейного життя»)
У своїх рішеннях Європейський суд неодноразово зазначав, що будь-яке втручання органів державної влади у право на повагу до приватного і сімейного життя суперечитиме статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюватиметься «згідно з законом», не матиме однієї або декількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і якщо воно не буде «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей.
5.1. Щодо порушення права на повагу до кореспонденції
Вказане порушення було констатовано у рішеннях: «Глінов проти України», «Михайлюк та Петров проти України», «Віслогузов проти України» і «Давидов та інші проти України».
Аналіз відповідних рішень Європейського суду свідчить, що проблеми, які призвели до вказаного порушення, належать до сфери адміністративної практики та полягають у;
необґрунтованому вилученні та перегляді кореспонденції, адресованої вказаним особам, або направленої ними до органів державної влади, захисників або до Європейського суду. Розглядаючи відповідні скарги. Європейський суд, зокрема, звертає особливу увагу на практику відправлення листів засуджених чи ув'язнених осіб до Європейського суду із супровідним листом, що є прямим доказом перегляду адміністрацією установи їх кореспонденції;
перегляді органами системи виконання покарань кореспонденції осіб, які є працівниками установ виконання покарань та живуть в приміщеннях, розташованих на території установи виконання покарань.
Шляхи вирішення
З метою усунення підстав для вказаного вище порушення Міністерством юстиції систематично звертається увага Державного департаменту з питань виконання покарань на недопустимість перегляду та вилучення кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань, або є працівниками таких установ і проживають на їх території.

5.2 Щодо порушення права особи, яка тримається під вартою, на побачення з рідними
У справі «Шалімов проти України» Європейський суд встановив порушення статей 8 та 13 Конвенції у зв’язку з тим, що національне законодавство, встановлюючи повноваження слідчого та судді щодо вирішення питання про надання дозволу особі, що тримається під вартою, на побачення з рідними, не містить чіткого порядку вирішення цього питання та обов'язку вказаних посадових осіб обґрунтовувати відповідні рішення. Відсутність чіткої регламентації порядку розгляду відповідних заяв осіб унеможливлює їх оскарження і, відповідно, захист права особи на побачення з рідними.
Шляхи вирішення
Усунення підстав вказаних порушень можливе шляхом внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України.

5.3 Щодо права особи на повагу до сімейного життя
У справі «Курочкін проти України» Європейський суд встановив наявність порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з тим, що рішення національних судів про скасування усиновлення дитини заявником не ґрунтувались на підставах, які б виправдовували втручання в право заявника, гарантоване вказаною статтею Конвенції.
Аналіз зазначеного рішення Європейського суду свідчить, що до вказаного порушення призвели недоліки судової практики.
Шляхи вирішення
З метою усунення підстав порушення, констатованого у цій справі, необхідно удосконалювати практику судів в контексті вимог статті 8 Конвенції.

6. Порушення статті 34 Конвенції («Право на звернення до Європейського суду»)
Вказане порушення мало місце у рішеннях: «Чайковський проти України», «Кабулов проти України», «Віслогузов проти України» та «Давидов та інші проти України»
Європейський суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що зобов'язання не перешкоджати ефективному здійсненню права на звернення до Європейського суду вимагає не допускати втручання у право особи ефективно подавати і підтримувати свою скаргу в Європейському суді. У цьому контексті Європейський суд підкреслив, що особи, які тримаються в умовах несвободи, перебувають в особливо уразливому становищі, оскільки їх листування із Європейським судом і з рештою зовнішнього світу залежить від адміністрації відповідних установ.
Аналіз відповідних рішень Європейського суду свідчить, що проблеми, які призвели до вказаного порушення, належать до сфери адміністративної практики та полягають у необґрунтованому вилученні або перегляді адміністрацією відповідних установ кореспонденції, направленої до Європейського суду або отриманої від нього особами, які тримаються в установах виконання покарань, що призвело до обмеження їх права на подання скарги до цього міжнародної судового органу та підтримання її в процесі розгляду.
Шляхи вирішення
З метою усунення підстав для вказаного вище порушення Міністерством юстиції систематично звертається увага Державного департаменту з питань виконання покарань на недопустимість перегляду та вилучення кореспонденції, направленої до Європейського суду або отриманої від нього особами, які тримаються в установах виконання покарань.

7. Порушення статі 2 («Свобода пересування») Протоколу № 4 до Конвенції
Порушення вказаного положення було констатоване Європейським судом у рішенні в справі «Нікіфоренко проти України» у зв'язку із надмірною тривалістю застосування до заявниці запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд. Заявниці було пред'явлено обвинувачення у вчиненні крадіжки велосипеда з проникненням у житло. Справа неодноразово поверталась судом на додаткове розслідування, та провадження тривало понад 10 років.
Відповідно до практики Європейського суду втручання в право особи на свободу пересування не становить порушення, якщо воно передбачено законом, має легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Оцінка «необхідності в демократичному суспільстві» передбачає встановлення того, чи було таке оскаржуване втручання «пропорційним законній переслідуваній цілі».
У цій справі Європейський суд зазначив, що застосування запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд є втручанням у свободу пересування особи, і воно здійснювалось відповідно до закону і відповідало законній меті. Однак, тривалість застосування цього запобіжного заходу до заявника, яка становила більш 10 років, свідчить про непропорційність такого втручання. Європейський суд також взяв до уваги те, що таке тривале втручання у право заявниці здійснювалось в контексті обвинувачення у досить малозначному злочині.
Таким чином, Європейський суд дійшов висновку, що «справедливий баланс» між загальними інтересами та правом заявниці на свободу пересування було порушено, та, відповідно, мало місце порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
Аналіз зазначеного рішення Європейського суду свідчить, що проблема, яка призводить до вказаного порушення, належить до сфери адміністративної практики, та полягає у необґрунтовано тривалому застосуванні до особи запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.
Шляхи вирішення
З метою усунення підстав для вказаного вище порушення необхідно вдосконалювати
практику розслідування справ в контексті вимог статті 2 Протоколу № 4 щодо дотримання
справедливого балансу між суспільними інтересами щодо здійснення розслідування
злочинів та правом осіб на свободу пересування.

щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном