Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Нове положення про здійснення помилування фактично позбавило засуджених «милості»

Михаил Романов
16 вересня 2010 р. Президент прийняв Указ, яким було затверджено Положення про порядок здіснення помилування. Цей акт, на відміну від його попередника, звузив і без того дуже обмежену можливість користування інститутом помилування. Спробуємо зробити порівняльний аналіз двох актів та визначити яким чином змінилася милість голови держави.
Нове положення містить норму, яка значно звужує коло осіб та саму можливість клопотати про помилування для значної кількості засуджених.
Пункт 6 Указу зазначає, що клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях виправлення або не відбули половини призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за тяжкі чи особливо тяжкі злочини, можуть бути задоволені лише за наявності обставин, що потребують особливо гуманного ставлення.
Якщо уважно роздивитися цей пункт можна побачити, що помилування без будь-яких обмежень може бути застосовано лише за умови наявності на боці засудженого таких ознак:
- покарання призначене за злочини, які є необережними (за виключенням необережних тяжких злочинів), злочини невеликої або середньої тяжкості;
- засуджений повинен стати на шлях виправлення;
- засуджений повинен відбути не менше половини призначеного судом строку покарання.
Наведені критерії суттєво звужують можливість звільнення у зв’язку з помилуванням, оскільки, вважаємо, що дві з наведених ознаки повинні бути наявними у засудженого одночасно. Це, по-перше, покарання повинно бути призначене за злочин невеликої або середньої тяжкості і по-друге, засуджений повинен відбути не менше ніж половину строку покарання. Отже, президентський Указ встановив критерії, яким повинен відповідати той, хто претендує на помилування.
Тут слід звернути увагу на те, що минулий Указ був більш лояльним та доступним для засуджених. Аналогічний пункт 6 мав дві категорії засуджених та передбачав такі умови, за наявності яких засуджений міг претендувати на звільнення:
1) засуджений повинен стати на шлях виправлення та відбути значну частину строку покарання;
2) засуджений за особливо тяжкий злочин, повинен відбути половину призначеного строку покарання.
Перша категорія є оціночною і надає більший простір для індивідуального підходу до клопотання засудженого. Друга категорія свідчить про те, що за старими правилами можливість звільнення у зв’язку з помилуванням була обмежена для засуджених, які мають високий ступінь суспільної небезпечності. Особа, яка засуджена за особливо тяжкий злочин і відбула менше половини строку покарання повинна зазнати каральний вплив покарання значно довше, ніж інші засуджені. Відповідно до ст.. 12 КК України злочин визнається особливо тяжким, якщо за його скоєння передбачене покарання на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Тобто обмеження можливості звільнятися за актом помилування є зрозумілим та логічним.
Нове Положення встановлює більш високі вимоги до тих, хто бажає звільнитися у зв’язку з помилуванням. Як ми вказали вище, засуджений, який подає клопотання про помилування повинен як мінімум бути засудженим за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також відбути половину призначеного судом строку покарання. Виходячи з положень ст.. 12 КК України це означає, що засуджений повинен бути засуджений на строк не більше п’яти років і, відповідно, відбути не менше двох з половиною з них. А як додатковий критерій використовується питання про те, чи став засуджений на шлях виправлення. Саме ці випадки законодавець називає виключними та такими, які потребують особливо гуманного ставлення. Але очевидно, що особа, яка відповідає названим критеріям має значно нижчий ступень суспільної небезпеки. Отже незрозуміло, чому законодавець вводить такі суворі обмеження щодо можливості користуватися інститутом помилування для порівняно не безпечних засуджених. крім того, за наявності аналогічних критеріїв (необережний злочин, злочин невеликої або середньої тяжкості, відбуття половини строку покарання, слідування шліхом виправлення) засуджений набуває можливість умовно-дострокового звільнення. Цей інститут є більш оперативним, доступним та прийнятним для більшості засуджених ніж звернення з клопотанням про помилування.
Із встановленням такого обмеження законодавець залишив за межею оціночного поняття «особливо гуманне ставлення» значну кількість засуджених, які ще рік тому могли сподіватися на помилування. Доречи, підвищення «порогу» для помилування засуджених робить сумнівною можливість помилування для осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі. Ці особи можуть подати клопотання про помилування зі спливом двадцяти п’яти річного строку покарання і про цьому, зрозуміло, що вони не «впишуться» в категорію тих, відносно кого клопотання про помилування може бути розглянуто без будь-яких додаткових вимог та оцінок.
Дивними також здаються деякі положення нового Указу, в яких йдеться про врахування певних обставин під час вирішення питання про можливість застосування до засудженого помилування.
Зокрема, Положення зазначає, що при вирішенні питання про помилування враховуються «… щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, поведінка і ставлення особи до праці до засудження…». Всі наведені «критерії» суперечать доктрині кримінального та кримінально-виконавчого права, оскільки названі обставини повинні враховуватися судом при призначенні покарання і вони впливають, а нерідко і визначають той обсяг кари, який буде застосовано до підсудного. Тобто призначене кримінальне покарання – це й є оціночна «міра» каяття особи, його сприяння розкриттю злочину та ін. Саме в вироку суд враховує всі ці обставини и втілює їх в конкретній мірі покарання. Отже, врахування під час вирішення питання про помилування тих факторів, які вже були враховані і відносно яких є рішення суду, проголошене ім’ям держави здається недоцільним та таким, що дублює функції суду.
І далі, один з базових принципів кримінально-виконавчого права – це припущення можливості для засудженого виправлення та ресоціалізації. Ідея покарання полягає в тому, що воно здатне змінити особу на краще. І на цей принцип орієнтована велика кількість норм кримінально-виконавчого законодавства. Тому встановлення в Положенні таких «критеріїв» як каяття, сприяння розкриттю злочину, поведінка та характеристика особи до засудження, свідчить про «недовіру» до вітчизняної моделі кримінально-виконавчої служби з боку самої держави. Оскільки якщо система працює ефективно та законно, особа може стати лише більш позитивною та соціально прийнятною.
Всі наведені положення в їх сукупності, з одного боку свідчать про їх доктринальний характер, оскільки вони змінюють саму ідею помилування. Але з іншого боку, на жаль, ці доктринальні зміни вказують на те, що інститут помилування стає більш утрудненим для засудженого та орієнтованим перш за все на осіб, які мають невисокий рівень суспільної небезпеки.
Тобто унікальний шанс на звільнення, яким за своєю правовою природою є помилування (оскільки основною його ознакою є відсутність обмежень щодо можливості помилування), в нашій державі стає чимось неможливим для більшості засуджених.

щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном