Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Презумпція винуватості від Міністерства юстиції України або крок у минуле в діяльності слідчих ізоляторів

Вадим Човган
«Ми з тобою народилися й виросли в країні,
яка сама по собі — місце «не надто віддалене».
В’язниця — лише її мініатюрна копія».
А. Кудін Як вижити у в’язниці

Нещодавно під тиском різних факторів Президент України В. Янукович визначив завдання гуманізувати правила та умови тримання в установах Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ), зокрема, правил тримання у слідчих ізоляторах (СІЗО). Трапилось, що мені довелось писати деякі свої пропозиції щодо змін у нормативні акти, що регулюють тримання ув’язнених в цих установах. Пригадуючи написане, я ще раз переконуюсь у вже тоді поміченій наївності своїх ідей дозволити ув’язненим користуватися ноутбуками. Виправданням цьому було те, що мені на мить здалося нібито «зверху» справді з’явилася нехай і вимушена, але воля щось змінити на краще за ґратами і, можливо, «там» дійсно наважаться на радикальну зміну філософії попереднього ув’язнення в Україні.
Та не так сталося як гадалося. Нещодавно Мінюстом було прийнято ті довгоочікувані гуманні зміни до законодавства, що регулює порядок тримання ув’язнених у СІЗО, а саме нові Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України (Правила), якими визнано таким, що втратив чинність наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 року № 192 "Про затвердження нормативно-правових актів з питань тримання і поведінки осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань".
Перш за все необхідно зауважити, що вже поверхове ознайомлення із цим документом мимоволі породжує ідею, що, розробляючи його, ставилось завдання не гуманізувати попереднє ув’язнення, а, навпаки, залишити його настільки «диким» наскільки це можливо зробити у 21 столітті.
Вражає те, якими цинічними виглядають Правила на фоні норми передбаченої ч. 3 ст. 183 Кримінально-процесуального кодексу України, яка визначає, що при прийнятті рішення про взяття особи під варту має бути визначено розмір альтернативної застави. Ця норма дозволяє практично більшості із осіб, які потрапили на орбіту кримінального правосуддя і мають достатні кошти, заплативши певну суму, вільно гуляти на волі в той час як ті, що не мають можливості заплатити, будуть змушені на собі відчути весь негативний потенціал нових Правил. Отже, є гроші — можеш вільно гуляти на волі, немає — переживай усе те, що тебе чекатиме в українських СІЗО.
Замість того, щоб врахувати те, що діяльність СІЗО тепер ще більше, ніж раніше буде визначати долі найбідніших верств населення, а також щоб і ще раз пригадати статтю 62 Конституції України, яка чітко і недвозначно закріплює невинуватість особи у вчиненні злочину доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду Мінюст, розробивши та прийнявши нові Правила, ще раз підтвердив радянський підхід до попереднього ув’язнення, коли кожен, хто потрапив до СІЗО автоматично вважався винним у вчиненні злочину. За логікою Мінюсту покарання особи має починатися вже з СІЗО в той час як весь цивілізований світ розуміє, що СІЗО є лише вимушеним і крайнім заходом, який спрямований насамперед на уникнення перешкоджання розслідуванню злочину та притягнення винної особи до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, завданням СІЗО стосовно узятих під варту лише одне — забезпечити їх надійну ізоляцію, не допускаючи при цьому порушення прав людини. До того ж, будь-яке обмеження їхніх прав (наприклад, заборона тієї чи іншої діяльності, користування певними предметами) може обґрунтоватись лише необхідністю забезпечення фізичної (а не духовної) ізоляції, а також забезпеченням дотримання прав інших осіб.
В той же час Мінюст за допомогою нововведень вирішив зробити все навпаки. У нових нормах втілено мету обмежити людей у всьому у чому це можливо.
Читаючи Правила, виникає два головних пояснення такого підходу:
1. ті, хто писали правила, ставили своїм завданням розробити якомога більше страховок для того, щоб від/до засуджених відправлялась будь-яка інформація, що стосується кримінального провадження. Це обумовило, на мою думку, чи не найбільше безглуздих обмежень;
2. правила писались під серйозним впливом пропозицій практичних співробітників ДПтСУ. Це пояснюється наявністю у правилах дуже великої кількості норм, що спрямовані в першу чергу на полегшення роботи співробітників СІЗО. Ці положення мають місце навіть не зважаючи на те, що практична користь від їх втілення є далеко неспівмірною із тими втратами, яких мають зазнати права ув’язнених. Як наслідок, маса урізань свободи ув’язнених в кінцевому рахунку вплине на суспільство, до якого після таких умов, що максимально дезорієнтують та нівелюють особистість, вони мають повертатися.
Щодо філософії максимального інформаційного обмеження задля забезпечення передачі будь-якої інформації стосовно кримінальної справи можна сказати декілька аргументів, які показують її помилковість та шкідливість. Перш за все ні для кого не є секретом, що замість законних шляхів передачі інформації в СІЗО сформувалися і успішно діють шляхи незаконні. У зв’язку із цим, що більше обмежень у СІЗО, то більший рівень корупції та порушень законодавства з боку самих ув’язнених можна очікувати. Це означає, що за наявності бажання є можливість передати на волю і отримати звідти будь-яку інформацію, попередженню чого і присвячена велика кількість закріплених обмежень. Крім того, в ув’язнених є цілком законна можливість конфіденційно спілкуватися зі своїм адвокатом, що надає безмірні і необмежені можливості повідомити та отримати потрібну інформацію від потрібних людей.
За таких умов усі намагання Мінюсту забезпечити максимальну інформаційну ізоляцію ув’язнених зводяться нанівець. Інші ж необґрунтовані обмеження, як-то заборона зберігання певних предметів є непоганою передумовою для підвищення мізерної заробітної плати працівників СІЗО шляхом легалізації цих обмежень на практиці за окрему плату.
Варто зазначити, що Правила певним чином є дійсно модернізованими, адже в них здійснено заборону всіх можливих засобів комунікації та інших електронних пристроїв з урахуванням всіх тих новинок техніки, які останніми роками з’явилися на українських ринках. Так, Правилами заборонено (п. 4.5 Розділу 1) будь-яка теле-, радіо-, аудіо- та відеоапаратура, аудіо-, відеокасети, CD та DVD диски (за винятком телевізора - один на камеру); радіоелектронні засоби, призначені для передавання чи приймання радіосигналів (радіостанції, комунікатори, мобільні телефони та зарядні пристрої до них, SIM-картки, скетч-картки поповнення рахунку мобільного зв’язку, пейджери, роутери тощо), друкарські машинки, розмножувальні прилади та гарнітура до них; комп’ютерна техніка (за винятком комп’ютерної техніки, що встановлена у класах та використовується у навчальному процесі), ігрові консолі та приставки, портативні відеоігри, батарейки та зарядні пристрої до них.
З цього можна зробити висновок, що тепер до заборонених предметів відносяться не тільки засоби зв’язку, а й будь-які накопичувачі інформації, що напевно спрямовано на забезпечення всебічного контролю адміністрації СІЗО над тим, який інформаційний продукт споживають ув’язнені, тобто які фільми, програми, тексти вони дивляться, слухають (телебачення, радіомовлення контролюються із спеціального радіовузла). Як видно, серед заборонених предметів портативні відеоігри, портативні консолі і т.д. в той час як українські СІЗО часто не пропонують альтернативної можливості якої-небудь діяльності, що могла б займати вільний час засуджених, на що неодноразово вказував Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК). На додаток, забороняється розміщення на території СІЗО відділень будь-яких філій, представництв або інших підрозділів юридичної особи або представників фізичної особи - підприємця тощо (п. 1.7 Розділ 1), розміщення яких могло б стати одним із шляхів вирішення кричущої проблеми нестачі корисної занятості в ув’язнених, її різноманіття.
Серед заборон виявились навіть друкарські машинки, що спрямовано на досягнення незрозуміло яких цілей. Чим може нашкодити режиму, наприклад, письменник, маючи друкарську машинку, коли завжди є можливість писати кульковою ручкою? Хоча заборона друкарських машинок, нічого не варта в порівнянні з тим, що в Правилах залишено норму, яка має коріння майже столітньої давності, про заборону зберігання та користування кольоровими ручками, олівцями, фарбами, копіювальним папером (за винятком простих олівців та ручок чорного, синього або фіолетового кольорів).
Взагалі нові заборони, які закріпили у Правилах вирізняються своєю винахідливістю, що як уже вказувалось може підтверджувати ґрунтування розробників цього документу на ідеях запропонованих ДПтСУ.
Наприклад, хто крім, працівника ДПтСУ міг би здогадатися заборонити ув’язненим не просто грати в карти, а також інші азартні ігри з метою матеріальної вигоди, а також організовувати їх? Напевно, що тільки практичний працівник міг би здогадатися заборонити ув’язненим напої енергетичної дії (п. 4.5 Розділ 1). «Практичним» нововведенням є обов’язок заправляти свої ліжка згідно зі зразком встановленим адміністрацією зразком (п.4.2 Розділ 1) (до речі таке правило діє у виправних колоніях), раніше ув’язнені та засуджені зобов’язані були просто заправляти свої ліжка після підйому. Також якщо раніше ув’язненим та засудженим в СІЗО під час прогулянки потрібно було дотримуватися правил прогулянки і чистоти, то тепер додали також ще такий, очевидно, практично орієнтований обов’язок як дотримуватися тиші, що віддалено нагадує риси так званої Філадельфійської або Пенсільванської системи виконання покарань, в якій колись в’язнів виховували тишею та мовчанням. Серед прикладів і заборона вступати в суперечки з особами, що відвідують ув’язнених, співробітниками СІЗО. Що позбавляє можливості будь-яким чином дискутувати, наприклад, із родичами під час побачення.
Ці та деякі інші правила безсумнівно свідчать про те, що для «гуманізації» правил тримання в СІЗО, нажаль, бралися до уваги не пропозиції вчених та громадськості, а ДПтСУ, яка, закономірно, мало зацікавлена у гуманізації та транспарентності свої установ.
Залишення заборони вживати нецензурні слова, жаргонізми, в той час як навіть більшість із вільних громадян так чи інакше застосовують у повсякденному житті ці слова разом із величезною кількістю інших обмежень прав може призвести лише до постановлення усіх, хто утримуються в СІЗО в свого роду стан триваючого порушення закону. Це означає, що фактично всі вчинятимуть дисциплінарні правопорушення, але до відповідальності будуть притягатися лише ті, кого вважатиме за потрібне притягнути адміністрація.
Перенесення норм моралі у нормативні положення часто може призводити до існування недолугих норм права. Це твердження знаходить своє відображення й у Правилах. Відтепер ув’язненим та засудженим у СІЗО заборонено мати та користуватися літературою, яка містить інформацію порнографічного характеру (п. 4.5 Розділ 1) зберігання книжок, брошур, газет і журналів,порнографічного змісту заборонено (п. 4.6 Розділ 8). При цьому очевидно, що вирішувати що вважати, а що ні порнографічним змістом повністю залежатиме від розсуду персоналу СІЗО, адже ні критеріїв ні навіть якої-небудь орієнтуючої норми Правила не містять. Можливо передбачати, що такі критерії залежатимуть від смаків працівників СІЗО, тобто, якщо їм сподобається та чи інша література, то вони її вилучатимуть, а, можливо, й від того які стосунки складуться між ними та конкретним ув’язненим.
Правилами забороняється зберігати при собі шприци, голки (п. 4.5 Розділ 1) замість того, щоб, як це зроблено в деяких розвинутих країнах, визнати наявність наркоманії за гратами та організувати безкоштовну та вільну видачу шприців. Такий захід був би спрямований в першу чергу на боротьбу з інфекційними захворюваннями, а не пропаганду наркоманії.
Забороняється користуватися виробами та посудом з фарфору, скла, кераміки, металу та нержавіючої сталі, у тому числі каструлі, сковорідки, казанки, ложки, виделки, кружки, тарілки тощо (п. 4.5 Розділ 1) що ставить питання за допомогою яких предметів тоді можна харчуватися взагалі.
Читаючи Правила, складається враження панічного страху їх авторів скла, заліза та ін. і що ув’язнені тільки й думають про те як би когось порізати чи вбити. В той час як є велика кількість інших способів та предметів, за допомогою яких при наявності бажання можна завдати не менш серйозної шкоди життю та здоров’ю.
Як і раніше усі продукти, що передаються в скляних та металевих банках мають відкриватися та пересипатися в іншу посудину, що значно скорочуватиме строк їх зберігання. Хоча нічого не заважає після відкриття посудини і її перевірки залишити вміст у посудині. Досить цікавою з точки зору потенціалу бути забезпеченою адміністрацією СІЗО є норма, що міститься у п. 3.3 Розділу 9, що передбачає можливість видачі та користування манікюрними ножицями та швейними голками тільки під контролем адміністрації.
Все ще заборонено передавати консервовані продукти із м’яса, риби, овочів, фруктів, виготовлені в домашніх умовах, хоча величезна кількість мешканців СІЗО з малозабезпечених родин, які просто не в змозі купувати магазинну консервацію. Залишається безпідставна норма про заборону продуктів, що потребують додаткового приготування шляхом термічної обробки, що формально виключає передачу макаронів, круп, овочів та ін. Замість того, щоб дозволити мати в камерах холодильники все ще залишається заборона продуктів, які швидко псуються і потребують зберігання у спеціальних умовах. Як вказується у доповіді Human Rights Watch за результатами моніторингу радянської каральної системи (публікація 1991 року) таке безглузде радянське обмеження пояснювалося в ті часи співробітниками пенітенціарних установ тим, що ці продукти є висококалорійними, а тому надають можливість добре підготуватися до втечі ув’язненим. В наш час оцінка розумності такого обґрунтування нічого крім посмішки не заслуговує.
Нововведенням є заборона передач готових страв. До того ж тепер перелік продуктів харчування може бути додатково обмежений за приписом санітарно-епідеміологічної служби.
Усі ці так би мовити санітарно-орієнтовані норми в кінцевому результаті надалі спрямовуватимуться на заохочення купування продуктів у магазинах СІЗО, а також змушуватимуть харчуватися тією їжею, яка часто не підходить ув’язненим не тільки за смаком, але й за якістю, дієтичними потребами і т.д.
Залишилась також регресивна норма про обмеження кількості грошей, що дозволяється до витрачання за місяць, до розміру однієї заробітної плати. Ця норма взагалі не може мати ніякого іншого обґрунтування окрім каральної цілі. Тобто як і багато інших вона підтверджує ідею застосування обмежень лише з ціллю кари навіть до осіб, яким ще не призначене покарання і які вважаються невинуватими.
Більше того, навіть з практичної точки зору багато обмежень є невигідними. Влучно з цього приводу висловлюється згаданий А. Кудін у своїй книзі «Як вижити у в’язниці», в якій описуються жахіття перебування автора у Лук’янівському СІЗО: «Нікого не обходить, як поліпшити арештантське життя, нехай навіть коштом самих арештантів. Тюремникам глибоко плювати на збільшення якихось обсягів продажу, на якийсь прибуток… Вони й так непогано заробляють. Що більше дефіциту у в’язниці, а в зека проблем — то більше грошей обертається в тіньовому обігу».
Розробники Правил так загралися у гру «що би ще заборонити», що навіть у нормі, яка присвячена переліку прав ув’язнених і засуджених та починається словами «Ув’язнені і засуджені мають право», всупереч правилам юридичної техніки закріпили обов’язок: «Ув’язнені і засуджені, які тримаються в СІЗО, повинні (!) бути ввічливими з персоналом цих установ, а також особами, які їх відвідують, звертатися до них на "ви", називати їх на ім’я та по батькові або "громадянин", "громадянка" і далі за званням чи займаною посадою».
Між іншим, у Правилах є маса помилок з точки зору юридичної техніки. Наприклад, у п. 3. 7. Розділу 2 Правил вказується, що перелік продуктів харчування, предметів першої необхідності, інших речей та предметів, які забороняється передавати ув’язненим і засудженим, а також користуватися ними та зберігати при собі, визначено підпунктом 4.6 пункту 4 гл. 4 розділу 1 цих Правил, тоді як цей перелік визначений у п. 4.5 пункту 4 гл. 4 розділу 1.
Не зупиняюсь окремо на цій проблемі, що притаманна нормотворчим здібностям Мінюсту звернімо увагу на таке. Відповідно до п. 4.1. розділу 1 Правил «Одержання цими особами (засудженими, які знаходяться в СІЗО у зв’язку з іншим кримінальним провадженням. — В.Ч.) посилок і передач, а також купівля ними продуктів харчування і предметів першої необхідності здійснюються в порядку, встановленому Кримінально-виконавчим кодексом України для рівня безпеки виправної колонії. Ця норма списана із ст. ЗУ «Про попереднє ув’язнення», яка є застарілою, адже не відобразила змін у законодавстві, які були внесені кілька років тому і передбачають, що кількість посилок та передач, які можуть передаватись засудженим до виправної колонії, є необмеженою і, відповідно, не залежить від рівня безпеки виправної колонії. Це також вказує, що серед розробників Правил була особа, яка погано обізнана із кримінально-виконавчим законодавством.
Правила багато в чому відобразили положення ЗУ «Про попереднє ув’язнення», і тому в них містяться негуманні норми, більшість з яких, між іншим, не мінялися вже 20 років. Саме тому реформування інституту попереднього ув’язнення мало б здійснюватися не тільки на рівні підзаконного акта, а й законів України, зокрема ЗУ «Про попереднє ув’язнення». Серед норм цього закону, що потребують особливої уваги та реформування, знаходяться норми, що визначають правовий статус засуджених та ув’язнених. Чого тільки варті норми, які виключають можливість передачі книг родичами (а лише їх купівлю через книготоргівельну мережу), регулюють порядок перегляду кореспонденції засуджених і т.д.
Якщо раніше було заборонено листуватися, перегукуватися і перестукуватися з особами, які перебувають в інших камерах, а під час прогулянки - з особами, які перебувають в сусідніх дворах, то тепер забороняється ще й здійснювати передачу будь-яких предметів (п. 4.3. Розділу 1), що означає формальну заборону поділитись навіть зубною пастою із співкамерником.
Як і до прийняття Правил заборонено наклеювати, вивішувати будь-що на стіни, вікна і камерний інвентар, що не допускає вивішування навіть фотокартки власної сім’ї.
За п. 4.5 Розділу 1 заборонено зберігати «хімікати». Що розуміти під цим терміном залишається лише здогадуватися, адже під нього може потрапити навіть мило, піна для бриття і т. ін.
«Гуманізація» торкнулася й обмеження дозволених для зберігання при собі сигарет з 30 пачок до 10, кількості чаю дозволеного для зберігання, яка раніше була необмежена, а тепер обмежена 1 кілограмом, при чому до цієї ваги включаються і сухі кондитерські вироби (наприклад, печиво).
Якщо відволіктись від безмежних заборон то можна звернути увагу також на деякі інші нововведення. Наприклад, персонал СІЗО має звертатися до ув’язнених на «ви» та «ув’язнений» або «ув’язнена» та прізвище («ув’язнений Іванов») замість існуючого раніше правила, згідно з яким їх треба було називати їх за прізвищем ("громадянин Іванов"). Така зміна в перспективі не може дати нічого іншого як шляхом постійного нагадування особі їхнього статусу приниження їх гідності. Разом з тим співробітників СІЗО ув’язнені повинні будуть називати на ім’я та по батькові або "громадянин", "громадянка" і далі за званням чи займаною посадою.
Окремо стоїть питання про побачення із близькими та родичами. Як і раніше такі побачення виключають можливість безпосереднього контакту із ними, а спілкування відбуватиметься за допомогою телефонної трубки та через скло, що неодноразово засуджувалося КЗК, а також Європейським судом з прав людини (див. наприклад Trosin v. Ukraine (2012), Horych v. Poland (2012). Так само залишилася норма, яка передбачає обладнання скляних перегородок так званими «декоративними ґратами», що не може не лише додати декорації, а хіба що привнести додаткове страждання у без того нелюдську процедуру побачення. Відомий спеціаліст з тюремної реформи Ендрю Койл вважає, що застосування таких обмежень протягом тривалого часу неминуче призводитиме до підвищеного напруження відносин в установах.
Ув’язненим дозволяється бачитися з захисником в умовах «що виключають можливість прослуховування чи підслуховування» при цьому побачення проводяться в умовах, що дозволяють адміністрації СІЗО бачити ув’язненого або засудженого і захисника, але не чути. Нажаль, такі умови все ще не стосуються побачень із родичами та близьким, які здійснюється «у присутності посадових осіб СІЗО».
Особливою є процедура побачення із особами, які вивезені з СІЗО до лікувального закладу. Для побачення із ними родичам необхідно буде отримати дозвіл від начальника СІЗО, або його заступника за наявності письмового дозволу слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, а пізніше ще отримати письмовий висновок від лікаря відповідного закладу охорони. При чому як захисника так і родичів ув’язненого варта може допустити лише з урахуванням розпорядку дня закладу охорони здоров’я.
Правила деталізують ідею закладену в ЗУ «Про попереднє ув’язнення», яка передбачає фактично відкритий дозвіл читання кореспонденції ув’язнених та засуджених. Так п. 3.10 Розділу 7 Правил передбачає, що «листи і телеграми, адресовані співучасникам на волі, потерпілим, свідкам злочину, що містять будь-які відомості, які стосуються кримінального провадження, образи, погрози, заклики до розправи, вчинення кримінального або іншого правопорушення, інформацію про охорону СІЗО, його персонал, способи передачі заборонених предметів й інші відомості, які можуть перешкодити встановленню істини у кримінальному провадженні або сприяти вчиненню кримінального правопорушення … містять державну або іншу таємницю, що охороняється законом, адресату не відправляються, ув’язненим і засудженим не вручаються і передаються особі або органу, які здійснюють кримінальне провадження». Але ж для визначення того чи містить лист таку інформацію необхідно його прочитати! Як тоді можна вести мову про простий перегляд листів, а не про звичайнісіньку цензуру?
Так само фактично узаконеним є читання скарг, заяв ув’язнених (п. 3.15 Правил, 3.16 Розділу 7) за винятком, якщо вони спрямовуються до окремих органів (3.5, 3.6 Розділу 7). Більше того, адміністрація СІЗО матиме право вирішувати, які з них можуть бути вирішені на місці, а також вирішувати їх навіть, якщо вони адресовані не їй. Хоча все ж передбачена можливість у разі наполягання відправника відправити таке звернення, але вже із долученим листом (довідкою), у якому адміністрацією СІЗО даються пояснення по суті порушених питань і вжитих заходів для їх вирішення.
Правило про те, що усі відповіді на заяви, скарги, клопотання та листи ув’язнених і засуджених реєструються, оголошуються під розписку та долучаються до їх особових справ (п. 3.18 Розділу 7) позбавляє можливості зберігати відповіді, належним чином вести процедуру оскарження дій чи бездіяльності, рішень персоналу СІЗО.
Такий тотальний контроль кореспонденції, основи якого закладені вже у ЗУ «Про попереднє ув’язнення» є свідченням того, що ні про яку відкритість у діяльності українських СІЗО вести мову не доводиться.
Відомі своєю жорстокістю правила тримання в карцері дещо видозмінилися. Їм все ще не дозволяється брати з собою продукти харчування та особисті речі, крім рушника, мила, зубної пасти та зубної щітки, інших засобів особистої гігієни. Хоча тепер дозволено брати з собою літературу релігійного характеру, але під час перебування в карцері все ще узаконене покарання максимальною ізоляцією (заборонено читати будь-що окрім літератури релігійного характеру, писати, мати побачення) та навіть змушуванням вживати лише ту їжу, що готується у в’язничній кухні, адже забороняється мати при собі будь-які продукти харчування.
Нелюдським залишається й обладнання карцеру. Так у Додатку 30 Правил визначається, що в карцері підлога заасфальтована (!), забетонована або дерев`яна. Тобто в приміщенні де людині доведеться жити замість підлоги допускається звичайнісінький асфальт.
Показовим є збереження норми про те, що карцер повинен мати вікно заґратоване металевими звареними ґратами, тоді як КЗК під час своїх двох останніх візитів до України вказував на неприпустимість обладнання вікон такими гратами. До речі, начальникові Харківського СІЗО у 2011 році довелось обіцяти Комітету, що решітки з вікон будуть зняті якомога швидше, про виконання чого пізніше Український Уряд запевнив КЗК. Складається враження, що для того, щоб реформувати певні проблеми попереднього ув’язнення в Україні потрібно, щоб хтось постійно висловлював свої зауваження щодо конкретних порушень, замість того щоб просто розв’язати системну проблему, наприклад, протягом реформування законодавства, яке відбувається і аналізується у цій роботі. Достатньо було б простого прийняття норми, яка забороняла б встановлення ґрат на вікнах приміщень де перебувають ув’язнені, засуджені.
Регулюючи відносини у сфері надання медичної допомоги, Правила, нажаль, не визначили перелік лікарів, які обов’язково мають бути у СІЗО, всупереч наявній проблемі постійного некомплекту окремих категорій спеціалістів.
Що стосується застосування спеціальних засобів, то у Правилах перенесено нелюдську норму українського законодавства, яка визначає: «забороняється нанесення ударів гумовою палицею по голові, шиї, ключичній ділянці, животу та статевих органах, а кийком типу "тонфа" - по голові, шиї, сонячному сплетінні, ключичній ділянці, низу живота, статевих органах, нирках, куприку». Це, як видно, дозволяє бити гумовою палицею по сонячному сплетінні, нирках та навіть куприку.
Закріплюється обов’язкове застосування службових собак під час виведення ув’язнених із своїх камер, всупереч рекомендаціям КЗК, що були зроблені за результатами візиту в Україну у 2009 році. Тоді Комітет звернув увагу на надмірність таких заходів безпеки навіть щодо осіб, які довічно позбавлені волі.
Ще деякі суттєві зауваження щодо застосування спецзасобів висловлюються І.С. Яковець. Дослідниця звертає увагу на те, що тепер допускається застосування зброї навіть при нападі на інших осіб за відсутності безпосередньої загрози їх життю (п. 2.13 Розділ 5). А також на те, що наручники тепер згідно з п. 2.7 Розділу 5 Правил можуть застосовуватися на підставі «наявності інформації, що ув’язнені або засуджені можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточуючим» всупереч тим підставам, що закріплені у законах України.
Правила закріпили необхідність наявності нічного освітлення, не вказавши якою потужністю мають бути лампи розжарювання, що може у майбутньому призвести до ситуації коли ввечері буде горіти лампа розжарювання потужністю 100 Вт, а вночі, під час сну, 80 Вт, що навряд чи матиме особливе значення для покращення комфорту сну.
Підсумовуючи, можна відзначити, що за новими Правилами інститут попереднього ув’язнення в Україні залишається негуманним, таким що порушує фундаментальні права людини, спрямованим на покарання осіб, які очікують вирішення питання щодо їхньої винуватості у вчиненні злочину. Мінюст ще більше викривив підхід до презумпції невинуватості, адже перебування у СІЗО залишатиметься набагато обтяжливішим, ніж відбування покарання у виправних колоніях.
Окрім того, як було показано, тепер перебування у СІЗО стане ще більш гнітючим в порівнянні з минулим. Жахлива реформа, як на мене, є наслідком бездарності в першу чергу розробника правил — Міністерства юстиції України, яке не спромоглося закріпити майже нічого із того позитивного, що було запропоновано науковцями та неурядовим сектором. Натомість за основу було взяте бачення окремих осіб, які, як свідчать Правила, є далекими від розуміння як призначення СІЗО, теорії ув’язнення так і міжнародних стандартів прав осіб, що перебувають у місцях несвободи.