Міжнародний фонд "Відродження"

ЯКІ ЧИННИКИ ВАЖЛИВІ ДЛЯ МЕХАНІЗМУ ПОДАННЯ СКАРГ

Олександр Букалов
В пенітенціарній системі України досі відсутній дієвий механізм подання та розгляду скарг засуджених. Щороку з однієї-двох тисяч скарг, які надходять до центрального апарату ДПтС, визнаються обґрунтованими менше десятка. Які ж чинники впливають сьогодні на процедуру подання скарг та які рекомендації можна запропонувати для створення дієвої системи подання скарг?
Впевненість частини керівництва пенітенціарної служби і прокурорів, що відсутність скарг є ознакою рідкості порушень прав в’язнів персоналом насправді пояснюється ‘блокуванням’ каналів, які мають у своєму розпорядженні в’язні для подання скарг. Тому найбільш очевидною передумовою дієвої системи подання та розслідування скарг є ефективні способи подання та передачі скарг представникам структур, які мають їх перевіряти, забезпечення надійних каналів для подання скарг.
Працівники в’язниць спроможні зменшити практично до нуля кількість скарг, застосовуючи такі прості засоби, як залякування та фактичне невідправлення скарг. У багатьох в’язницях занадто часто ефективно нейтралізується найбільш очевидне джерело скарги, тобто сам ув’язнений.
У будь-якій ефективній системі подання скарг в’язні повинні не тільки відчувати, що вони мають змогу подавати скарги без страху бути покараними, але й те, що вони спроможні це робити на практиці.

Першою проблемою, яка вимагає термінових дій, є вирішення проблеми залякування чи відчуття ризику, яке може утримати в’язня від повідомлення про свої проблеми; друга – це забезпечення існування практичних засобів повідомлення про подібні проблеми.
Коло суб’єктів, яким в’язні можуть передавати скарги, насправді помітно ширше, ніж визначене в законі, і не обмежується прокурором, омбудсманом та Європейським судом з прав людини. Це можуть бути й народні депутати та громадські організації, навіть спостережні комісії.
Пенітенціарна служба має якнайшвидше впроваджувати ефективні практичні заходи, які б дозволяли в’язням подавати скарги більш широкому колу суб’єктів.
Крім того, ув’язнені мають бути обізнані зі своїм правом подавати скарги. Існують різні варіанти забезпечення цього права.
Як можна вплинути на тих працівників в’язниць, які наполегливо блокують подання засудженими скарг та залякують в’язнів?
З метою забезпечення цього можна вжити два практичних заходи: зробити факт перешкоджання реалізації цього права дисциплінарним порушенням для будь-якої посадової особи в’язниці (включаючи відмову будь-якого в’язня від подання скарги); зобов’язати внутрішньодержавні моніторингові органи перевіряти дієвість цього механізму на практиці.
Проте спромогтися відправити скаргу за межі установи виконання покарань – це тільки половина справи.
Органи влади мають при розгляді скарг не імітувати перевірку, а серйозно з’ясовувати, що сталося в тому чи іншому випадку.
Важливою є швидкість реагування на скаргу. Вона важлива у вирішенні будь-яких питань у контексті безкарності за порушення прав людини, особливо у випадку жорстокого поводження; перевірка скарг без зволікань може допомогти підтримати довіру до надійності системи подання скарг як із боку в’язнів, так і з боку громадськості взагалі.
Всі вказані моменти мають бути відображені перш за все у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Але як відмічають міжнародні експерти, в Правилах наголос зроблено на формі, а не на суті. Цей нормативний документ містить занадто великий обсяг деталей.
Життя у в’язниці Правилами надмірно зарегульоване.
Як відмічає експерт Ради Європи Джон Мердок у доповіді «Розслідування звинувачень у жорстокому поводженні в пенітенціарній службі України»:
«Деталі (у Правилах) затьмарюють принципи. Позитивний намір розмивається (в’язні повинні ставитися один до одного та до працівників в’язниці ввічливо; вставати з ліжка та вітати працівників, коли вони входять до камер;… зберігати тишу [на майданчику для прогулянок]; тримати руки за спиною при пересуванні поза межами камери»). Інші правила (такі як примусова одиночна ізоляція в’язня за вироком, а не за ризиком, який вони становлять) не відповідають Європейським стандартам. В сукупності, сам по собі обсяг та природа значної кількості правил, свідчить про ситуацію, в якій регулювання вважається більш важливим аніж прищеплення офіцерам етичних норм професійної поведінки та досягнення відповідних змін у їхньому світогляді. Багато співрозмовників погодилися, що ціль заслуговує на похвалу, але зміст та природа цього документу не вирішують реальної потреби у зміні існуючих норм поведінки працівників в’язниць, оскільки скоріш за все основним питанням для них стане не стільки те, чи є певна модель поведінки потрібною або відповідною, а те, чи вимагається вона наказом, чи ні».
В дослідження підкреслюється: «Небезпека полягає в тому, що правила тлумачитимуться в такий спосіб, що все, що не забороняється - дозволено. Немає реального сенсу (можливо, за винятком посилання на «ввічливість») у потребі забезпечувати основоположну повагу до кожного в’язня. Ці правила фактично жодним чином не пов’язані із кодексом етики працівників в’язниць».

Суттєві зміни до правил потрібні для того, аби більш чітко визначити права та обов’язки ув’язнених, а також обов’язки працівників в’язниць у світлі загальних етичних стандартів (і принципів, що містяться в Європейських пенітенціарних правилах). Значну частину деталей можна перенести до додатків або посадових інструкцій працівників.
Для створення ефективної системи подання та розгляду скарг пропонується дотримуватись наступних рекомендацій.

1. Забезпечити можливість безперешкодного подання засудженими скарг.
2. Забезпечити, аби особи, що подають скарги, не піддавались переслідуванню, залякуванню або іншому психологічному тиску.
3. Листування з приводу скарг має розглядатись як привілейоване, а будь-які спроби завадити йому, зокрема, зумисне знищення скарг, має тягнути відповідальність посадових осіб.
4. Дії працівників установ, які перешкоджають поданню скарг ув’язненими, вдаються до їх залякування або накладання покарання за спілкування із моніторинговими установами, мають класифікуватись як окреме дисциплінарне порушення.
5. Начальники працівників в’язниць, які перешкоджають поданню скарг ув’язненими, які вдаються до їх залякування або до покарання через подання тими скарг, в разі не реагування на такі дії підлеглих мають відсторонятись від виконання посадових обов’язків на термін від одного місяця до півроку із відповідним зниженням зарплати.
6. Має бути створена атмосфера, в якій вважатиметься, що відповідальність за ігнорування скарг або перешкоджання їх поданню лягає не лише на працівників, які чинять такі дії, але й на всіх осіб, кому відомо або мало бути відомо про перешкоджання поданню скарг і які не відреагували на це.
7. Будь-які спроби завадити листуванню, пов’язаному з поданням скарг, зокрема, зумисне знищення кореспонденції має тягнути за собою відповідальність винних посадових осіб.
8. У кожній в’язниці має бути спеціально призначена посадова особа, на яку покладена відповідальність за забезпечення безперешкодного відправлення скарг. Ці особи також мають нести відповідальність за невідкладне відправлення кореспонденції адресату.
9. Потрібно розширити коло осіб, яким засуджені та особи, взяті під варту, мають право надсилати скарги без їх перегляду представниками адміністрації установи. Варто включити до цього кола народних депутатів, неурядові організації, органи пенітенціарної служби, юристів та міжнародні установи. Отримання листів повинне фіксуватися. Ці записи повинні бути доступними для перевірки моніторинговими органами.
10. Зустрічі ув’язнених з прокурором, представниками моніторингових структур мають проходити в умовах, що забезпечують конфіденційність обговорення. Працівники в’язниці не повинні намагатись дізнатися від ув’язненого про зміст такого спілкування. Будь-які подібні спроби мають тягнути за собою дисциплінарну відповідальність.
11. Прокурори зобов’язані надавати письмові відповіді на скарги ув’язнених осіб. За імітування розгляду скарг вони мають нести відповідальність.
12. Начальники прокурорів, які не розглядають належним чином скарги ув’язнених осіб або імітують такий розгляд, а також які не реагують на перешкоджання з боку працівників в’язниць поданню ув’язненими скарг, мають обов’язково нести відповідальність.
13. Розгляд скарг має відбуватись, по можливості, за участю особи, яка скаржиться.
14. Мають бути впроваджені інструкції або рекомендації щодо порядку та строків розслідування скарг органами Пенітенціарної служби України. Ці інструкції мають бути доступні ув’язненим.
15. Пенітенціарна служба має вести облік даних про скарги та регулярно (наприклад, раз на півроку) оприлюднювати звіти про кількість поданих ув’язненими та розглянутих скарг, їх тематику, а також про вжиті в результаті їх розгляду заходи.
16. Потрібно розглянути можливість створення незалежного органу з розслідування всіх скарг, який мав би оперативну незалежність, здійснював би нагляд над розслідуваннями, особливо у випадках жорстокого поводження, включаючи нагляд за розглядом таких скарг прокуратурою.
17. Важливо невідкладно приділити увагу питанням добору, призначення та подальшого навчання працівників в’язниць, зокрема, у питаннях роботи зі скаргами.
18. Доцільно видати та поширити в достатній кількості серед вязнів памятки які міститимуть детальні процедури подання скарг, гарантії їх відправки та розгляду, інформацію про відповідальність за перешкоджання відправки скарг.


Матеріал підготовлений у рамках виконання проекту «Впровадження громадського контролю у в’язницях Донецької області», який підтримується Фондом сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково співпадають з офіційною позицією уряду СШ