Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

Доповідь "Дотримання прав ув’язнених в Україні-2019"

© Донецький Меморіал

Завантажити файл Дотримання прав ув’язнених в Україні-2019 (doc-file)

ВСТУП

1. П’ятнадцята щорічна Доповідь „Дотримання прав ув’язнених в Україні-2019” підготовлена правозахисною організацією „Донецький Меморіал”. Вона містить факти та інформацію щодо дотримання прав людини в місцях несвободи, перш за все – в установах Державної кримінально-виконавчої системи (ДКВС) України. В цій Доповіді відображені зміни та події, які відбувалися у сфері дотримання прав ув’язнених – засуджених та осіб, взятих під варту – протягом 2019 року.

Основними джерелами інформації для Доповіді стали результати виконуваних організацією досліджень, виступи експертів, інформація, розміщена на Інтернет-сайті кримінально-виконавчої системи (www.kvs.gov.ua), відповіді державних установ за запитами „Донецького Меморіалу”, публікації у ЗМІ, в тому числі в Інтернет-виданнях.

2. У Доповіді не відображено всіх проблем, які існують у відомстві. Автор віддає перевагу огляду питань, що стосуються дотримання прав людини. Низка проблем в діяльності кримінально-виконавчої системи детально висвітлена у попередніх Доповідях.

Як завжди, окремі питання у Доповіді розглянуті детальніше. Цього року це проблеми удосконалення законодавства, питання доступу до публічної інформації про дотримання прав людини та проблеми вязнів у зоні збройного конфлікту на Донбасі.

Хоча обмеженість у ресурсах для складання Доповіді не дозволила зробити дослідження більш охоплюючим, ця Доповідь містить основні статистичні відомості, які відображають стан та діяльність ДКВС, а також тенденції у сфері дотримання прав людини.

Автор Доповіді висловлює подяку Адміністрації Державної пенітенціарної служби, державним інституціям, які надавали інформацію за запитами. Отримана від них інформація широко використана при укладанні даної Доповіді.

3. Автор даної Доповіді, як і раніше, не виключає, що деякі наведені факти не мають гарантованого підтвердження, а певні висновки є дискусійними. Автор також сподівається на розуміння того, що дане дослідження може бути більш охоплюючим та детальним, проте впевнений, що видання даного огляду діяльності кримінально-виконавчої системи країни в даному обсязі є доцільним, виправданим та буде корисним.

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА СИСТЕМА

Ув’язнені та засуджені. Статистичний огляд

4. В місцях позбавлення волі кримінально-виконавчої системи України, які контролюються українською владою, тобто без установ Криму та окупованої частини Донецької та Луганської областей, згідно даним, повідомленим «Донецькому Меморіалу» Адміністрацією кримінально-виконавчої служби України, станом на 01.01.2020 року трималося 52863 особи (лист ДКВСУ №1/4-45-20/22-Пі від 05.02.2020 р., тут і надалі в дужках – станом на 01.01.2019 р. – 55078 осіб). За рік чисельність осіб в місцях позбавлення волі зменшилась на 2215 осіб (2022), або на – 4,02% (–3,54%).

5. Динаміка чисельності осіб в установах кримінально-виконавчої системи за останні сім років наведена у наступній таблиці 1.

Таблиця 1

 

Загальна чисельність осіб в установах кримінально-виконавчої служби

Зміна чисельності осіб в установах кримінально-виконавчої служби у % до попереднього року

01.01.2005

188 465

- 1,68

01.01.2013

147 112

- 4,49%

01.01.2014

126 937

- 13,71%

01.01.2015

73 431 (89 тис.*)

- 42,15% (-30%*)

01.01.2016

69 997 (80 тис.*)

- 4,68% (- 10%*)

01.01.2017

60 399

-13,17%

01.01.2018

57 100

- 5,46%

01.01.2019

55 078

- 3,54%

01.01.2020

52 863

4,02%

* орієнтовні дані з урахуванням установ на окупованій території Донбасу.

6. Показник числа в’язнів на 100 тис. населення для України складає 126. Він розрахований, виходячи з чисельності населення України, яка згідно з офіційними даними станом на 1 січня 2020 року становила 41,9 мільйона осіб.

7. Під вартою у 12 діючих слідчих ізоляторах та 17 установах виконання покарань з функцією СІЗО (колишніх СІЗО – Авт.) станом на 01.01.2020 р. трималося 17 502 особи (18 030 осіб рік тому), в тому числі 1 014 жінок (1 032 жінки рік тому). Число неповнолітніх в СІЗО – 138 осіб (даних за минулий рік ДКВСУ не повідомила, їх число два роки тому складало 133 особи). Отже за рік число всіх осіб, які трима-ються під вартою, зменшилось на 528 осіб (роком раніше зросло на 443 особи), або на –2,93% (+ 2,52%).

8. У 2019 році не потрапили до установ виконання покарань з СІЗО та були звільнені з них 9 369 осіб (минулого року – 8 788 осіб). Серед головних причин, з яких особи звільнялися з СІЗО впродовж 2019 року – зміна запобіжного заходу на більш м’який – 4998 осіб (рік тому – 4571 особа), призначення покарання у вигляді позбавлення волі, але на відносно короткий термін – як правило, такий, який утримувана особа вже відбула, перебуваючи у СІЗО – 546 осіб (511 осіб), а також призначення їм покарань, не пов’язаних з позбавленням волі – 1001 особа (рік тому – 1005 осіб), у зв’язку з припиненням справ судами та за виправдувальними вироками – 31 особа (рік тому – 41 особа).

Статистичні дані щодо причин звільнення осіб з СІЗО в останні роки наведені у таблиці 2.

Таблиця 2

З СІЗО було звільнено

2004

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Усього

14 186

9 369

біля 7 тис.

біля 6,7 тис.

8 365

2745

8788

9369

У зв’язку із застосуванням судами покарань, не пов’я-заних з позбавленням волі

8392

2 407

1617

1576

1 347

381

1005

1001

У зв’язку зі зміною запобіжного заходу на більш м’який

2103

3 550

3378

3528

3 666

1251

4571

4998

У зв’язку із закінченням тер-міну покарання (в т.ч. УДЗ)

3604

3 032

1886

1450

2 602

572

511

546

У зв’язку з припиненням справ судами та за виправ-дувальними вироками

46

83

93

103

77

11

41

31

9. Чисельність засуджених осіб за 2019 рік зменшилась з 37 048 до 35 361 особи, тобто на 1 687 осіб (рік тому – на 2 465 осіб), або на – 4,55% ( –6,2%). З них саме у виховних колоніях для неповнолітніх відбувають покарання 88 осіб (рік тому – 126), з них у віці до 18 років – 42 особи (рік тому – 65 осіб).

Чисельність засуджених жінок, які відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах – 1 592 (рік тому – 1 711 жінок).

10. Чисельність довічно ув’язнених осіб становила на 1 січня 2020 року 1536 осіб (рік тому – 1541 особа, два роки тому 1572 особи, три роки тому – 1579 осіб), в тому числі 23 жінки. Протягом року число довічно засуджених в’язнів зменшилось на 5 осіб, хоча згідно даним, повідомленим Державною судовою адміністрацією, у 2019 році до довічного покарання засуджено 9 осіб (лист № інф/БП241-20-245-2- від 23.03.2020 р.).

Варто зауважити, що в останні чотири роки число довічно засуджених зменшується попри те, що за даними Державної судової адміністрації щороку додається приблизно від 9 до 20 знову засуджених довічників. Ймовірна основна причина – через смертність засуджених.

На спеціальний запит щодо причин зниження числа довічно ув’язнених осіб Адміністрація ДКВС України повідомила листом від 11.02.2019 року, що у 2017 році вмерло 33 довічно ув’язнених особи, а в 2018 році - 27 осіб. Стільки ж довічників вмерло й у 2019 році.

Звичайно, що і раніше довічно засуджені вмирали, але на рік зазвичай це було лише декілька випадків – 2-3-4. Чому раптом смертність серед довічно засуджених зросла майже вдесятеро – пояснень не маємо. Але це факт.

11. Дивним є і розрахунком балансу чисельності ув’язнених. За даними ДКВС, протягом 2018 року до установ виконання покарань поступило 15557 осіб, а звільнилося 15343 особи. Тобто число мешканців в’язниць мало збільшитись за рік на 214 осіб. Між тим це число зменшилось на 2022 особи.

Ті ж дива й у 2019 році: ДКВС повідомляє, що до установ поступило загалом 15265 осіб, звільнено 14039, вмерло 517 осіб. То ж баланс мав би бути таким: збільшення числа ув’язнених на 709 осіб. Але насправді їх стало менше на 2215 осіб. Ці розбіжності ДКВС має пояснити. Відповідний запит відомству спрямований.

12. Умовно-достроково у 2019 році було звільнено 4 895 осіб (рік тому – 5 552 особи, два роки тому 6 314 особи, три роки тому – 9 244 особи) із загального числа у 13 109 осіб, які формально підпадали під УДЗ (рік тому – 14 670 осіб). Це складає 37,34% від числа осіб, які формально підпадали під УДЗ. Варто зауважити, що цей показник складав рік тому – 37,8% два роки тому – 38,22%, три роки тому – 41,15%, чотири роки тому – 47,2%, п’ять років тому – 53,5%. Тенденція очевидна, і її причини те ж було б цікаво знати.

13. За інформацією, наданою Департаментом з питань громадянства, помилування, державних нагород Офісу Президента України, протягом 2019 року надійшло 1121 клопотання про помилування 688 засуджених. Комісією при Президентові України у питаннях помилування протягом року проведено вісім засідань, на яких розглянуто клопотання про помилування 348 засуджених. Президент України у 2019 році видав вісім указів про помилування 97 засуджених осіб. В наданні інформації про те, яка частка з них була помилувана в рамках домовленостей про обміни заручників, було відмовлено.

14. Нижче наводяться відомості про число осіб, які відбували покарання за певні злочини станом на 01.01.2020 р. (лист Департаменту з питань виконання кримінальних покарань №3/1-42-21/32-Пі від 03.02.2021), в дужках – станом на 01.01.2019 р.:

число осіб, засуджених за умисне вбивство, 6555 (6 967);

у тому числі число осіб, які вчинили вбивство при обтяжуючих обставинах 2864 (2939);

число осіб, засуджених за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження 2862 (2939);

число осіб, засуджених за розбій, грабіж та вимагання 7067 (7817);

число осіб, засуджених за зґвалтування 629 (693);

число осіб, засуджених за захоплення заручників 5 (5);

число осіб, засуджених за злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних

речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров`я населення 4069 (4360);

число осіб, засуджених на строк понад 10 років 5153 (5514).

15. Відомості про розподіл засуджених, які відбувають покарання, по установах різних рівнів безпеки та про динаміку зміни їх числа є тільки за першу половину 2019 року. Вони наведені у наступній таблиці 3 (лист Адміністрації ДКВС № 1/4-7419 від 30.07.2019). Дані по Донецькій та Луганській областях подаються тільки в розрізі виправних колоній, що розташовані на підконтрольній українській владі території.

Таблиця 3

Кримінально-виконавчі установи

Кількість установ, в яких фактично тримаються засуджені

Фактична чисельність станом на 01.01.2019

Фактична чисельність станом на 01.07.2019

Мінімальний рівень безпеки із загальними умовами тримання (чоловіки)

5

1127*

1072*

Сектор мінімального рівня безпеки із загаль-ними умовами тримання при Менській ВК-91

1

Середній рівень безпеки для вперше засуджених до позбавлення волі

26

9900

9467

Середній рівень безпеки для неодноразово засуджених

29

15049*

14711*

Сектор середнього рівня безпеки для неод-норазово засуджених при Менській ВК-91

1

Максимальний рівень безпеки

6

3739*

3628*

Сектор максимального рівня безпеки для тримання засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі при виправних колоніях

28

Мінімальний рівень безпеки з полегшеними умовами тримання

4

398*

442*

Сектор мінімального рівня безпеки при виправних центрах

2

Випрані центри

15

1533

1530

Спеціалізовані лікувальні заклади

4

669

637

Лікувальні заклади при виправних колоніях

10

804

847

Лікувальні заклади при слідчих ізоляторах

2

145

175

Арештні доми при установах виконання покарань

54

395

421

* кількість засуджених вказана з урахуванням секторів, створених при установах виконання покарань

16. Число працездатних осіб в установах виконання покарань станом на 01.01.2020 р. становило 21169 осіб (рік тому – 22904 особи), або 59,9% (61,8%) від числа всіх засуджених осіб, із них забезпечено роботою 7917 осіб (рік тому – 8 113 осіб). Це складає 37,4% від числа працездатних (на 01.01.2019 – 35,4%, 01.01.2018 39,16%, на 01.01.2017 – 47,2%) та 22,4% від загального числа засуджених (рік тому – 21,9%). Середня заробітна плата працевлаштованих повідомлена тільки за перше півріччя 2019 р., вона склала 2003 р. на місяць (минулого року вона складала 1865 грн. на місяць.

17. Певним показником складності проблем в медичній сфері та в наданні медичних послуг є рівень захворюваності, смертності та число випадків суїцидів в установах відомства.

Протягом 2019 року в установах виконання покарань вмерло 517 осіб (484 особи), з них у слідчих ізоляторах та УВП – 198 осіб (138 осіб). Число випадків суїциду під час перебування осіб в усіх установах позбавлення волі у 2019 році становило 51 особу (47), з них випадків у слідчих ізоляторах та УВП – 19 осіб ( 14 осіб). Не складно порахувати, що показники смертності та суїцидів у СІЗО та УВП вище, ніж в установах виконання покарань на 25% та на 21% відповідно.

Число в’язнів, хворих на туберкульоз, на кінець 2019 року складало 1113 осіб (1141 особа), в тому числі 247 осіб ( 223 особи) – у СІЗО та в УВП. В розрахунку на 1 тис. ув’язнених число таких хворих за 2019 рік зросло з 20,72 до 21,05.

Число ВІЛ-інфікованих у 2019 році трохи зменшилось – з 3859 осіб до 3824 осіб, з них тримались в СІЗО та в УВП 1077 осіб (975 осіб). В розрахунку на 1 тис. ув’язнених їх число дещо зросло – з 70,06 до 72,34.

Динаміка цих показників за останні вісім років наведена у таблиці 3

Таблиця 3

Показники

2003

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Кількість осіб в місцях позбавлення волі на 01 січня наступного року

191 677

147 112

126 937

73 431

69 997

60 399

57 100

55 078

52863

Померло

824

1 021

911

792

510

523

568

484

517

На 1 тис. ув’язнених

4,30

6,94

7,18

10,79

7,29

8,66

9,95

8,79

9,78

Випадків суїциду

41

65

84

63

49

60

46

47

51

На 1 тис. ув’язнених

0,21

0,442

0,662

0,86

0,70

0,99

0,81

0,85

0,96

Хворих на туберкульоз в активній формі на 01 січня наступного року

9 080

н. д.

4135

2160

2210

1 850

1356

1141

1113

На 1 тис. ув’язнених

47,37

 

32,58

29,42

31,57

30,63

23,75

20,72

21,05

ВІЛ-інфікованих на 01 січня наступного року

1 917

6957

7348

4135

4145

3 730

3 830

3859

3824

На 1 тис. ув’язнених

10,0

47,3

57,9

56,31

59,22

61,76

67,08

70,06

72,34

Захворюваність і смертність в установах Департаменту у 2003 та у 2012-2019 роках

Станом на 1 січня 2020 року в установах виконання покарань утримувалося 1300 осіб (рік тому – 1 220 осіб), які мають інвалідність, з них в СІЗО та УВП – 210 осіб.

18. За даними Центру пробації, на обліку уповноважених органів з питань пробації станом на 01.01.2020 перебували 60 736 осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі (рік тому – 56 525 осіб), з них 846 неповнолітніх (рік тому – 988 осіб) (лист №29/25-ЗПІ/І/Ян-2- від 07.08.2020).

19. Ув’язнені особи є і в деяких інших відомствах.

В органах управління Військової служби правопорядку Міноборони функціонує 11 гауптвахт для тримання засуджених, узятих під варту, заарештованих та затриманих військовослужбовців та 2 гауптвахти для тримання заарештованих та затриманих військовослужбовців.

За даними Міноборони України, на початок 2019 року у дисбаті відбували покарання 26 військовослужбовців, Протягом року для відбування покарання до дисбату поступило 36 засуджених осіб, а 37 особи було звільнено з дисциплінарного батальйону, то ж на кінець року їх залишилось там 25.

На гауптвахтах на початок року під вартою перебувало 52 особи, протягом року до них було поміщено 120 осіб, а вибули з гауптвахт 139 осіб. На кінець року на гауптвахтах перебували 33 військовослужбовця (лист Міністерства оборони України № 306/3/648 від 29 січня 2020 р.).

20. Територіальні органи поліції налічують 136 ізоляторів тимчасового тримання (150) із загальним лімітом наповнення 2990 місць (3249 місць). В них станом на 1 січня 2020 року перебувало 280 осіб (22 особи). Всього протягом 2019 року в ІТТ утримувалось 67,5 тис. осіб (74 975 осіб)

Протягом 2019 року в ІТТ померло 5 (16 )затриманих та взятих під варту осіб, з яких 4 (10) унаслідок самогубств, а 1 (6) – з природних причин.

У 2019 році загинуло 54 працівника поліції (рік тому 40 осіб), з них при обставинах, не пов’язаних із виконанням службових обов’язків – 51 поліцейський (минулого року 29 поліцейських та два вільнонайманих працівника) та три поліцейських при обставинах, пов’язаних із виконанням службових обов’язків (рік тому 9 осіб).

21. В СБУ функціонує один ізолятор тимчасового тримання у м. Києві - для тримання осіб, підозрюваних у підготовці чи проведенні розвідувально-підривної, терористичної діяльності та вчиненні інших злочинів, розслідування яких віднесено до компетенції органів СБУ. Місткість ізолятора складає 48 осіб. Станом на 01.01.2020 року в ньому трималося 5 осіб (минулого року – 17 осіб), а загалом протягом 2019 року перебувало 127 осіб (160 осіб) (лист СБУ №23/104 від 03.02.2020 р.).

22. Діти, які скоїли кримінальні злочини у віці до 14 років, направляються до шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації. Ці заклади перебувають у підпорядкуванні Міністерства освіти та науки України, нині їх функціонує два – Комишуваська школі соціальної реабілітації для хлопчаків, Запорізька обл. (розрахована на 160 осіб), в якій станом на 01.01.2020 р. трималось чотири особи, та Макіївське професійне училище соціальної реабілітації для хлопчаків, яке тимчасово розміщене у Балахівській школі соціальної реабілітації, Кіровоградська обл. (розрахована на 180 осіб), в якому залишилось 9 хлопців лист №6/248-20 19.02.2020 р.).

ЗАКОНОДАВСТВО

23. В Україні засуджено до довічного ув’язнення – 1576 осіб. За словами правозахисників, серед них близько 3-4% засуджено без вини, а у близько 10% випадків – покарання непропорційне тяжкості скоєних злочинів. На підставі яких досліджень або розрахунків отримані ці оцінки, не повідомляється. Проте будь-яких інших даних, які б спростовували або заперечували ці, ніхто не повідомляв.

Серед 50 європейських країн за кількістю довічно ув’язнених людей Україна обіймає перше місце. І понад півтори тисячі довічників України практично не мають перспективи звільнення. В українському законодавстві немає механізму дострокового звільнення довічно засуджених. Та обставина, що вони можуть звернутися до Президента країни з проханням про помилування ситуації не змінює. Щороку до Президента звертаються близько восьми десятків довічно засуджених за помилуванням, але помилувано поки що тільки дві особи.

Верховна Рада вже ухвалювала закон, який передбачав для довічників можливість дострокового звільнення, але Президент його заветував, а парламент це вето не став долати.

24. На розгляді у Верховній Раді з кінця 2017 року перебував законопроект про пенітенціарну систему №7337, який містив норму про застосування умовно-дострокового звільнення для довічно засуджених осіб. Але він там пролежав до середини 2019 року і 29 серпня його було відкликано (див. п.30 Доповіді-2018).

Натомість у парламенті понад два роки пролежав законопроект №2033а, його ініціатори мають на меті домогтися впровадження, як вони самі зазначають, «механізму перегляду справ невинно засуджених і забезпечення їхнього права на правосудний вирок». Активісти-правозахисники неодноразово закликали владу ухвалити законопроект, але він так і залишився неухваленим.

25. Європейський Суд з прав людини 12 березня 2019 року ухвалив рішення у справі «Пєтухов проти України (№2)» та визнав, що існуючий спосіб застосування довічного покарання в Україні порушує права людини через те, що не передбачає для цієї категорії в’язнів реальної перспективи звільнитись. Суд сформулював низку важливих проблем, які стосуються утримання довічно засуджених в Україні та можливостей для них звільнитися.

Володимир Пєтухов був затриманий у червні 2001-го року та у грудні 2004-го року засуджений до довічного терміну ув’язнення. Його спроби знайти процедуру перегляду тривалого перебування за гратами відповідно до законодавства виявилися марними – такої процедури в Україні не існує. Європейський суд констатував, що сьогодні в Україні кожен довічно ув’язнений не знає нічого про можливі перспективи коли-небудь звільнитися. Така ситуація безнадійності може спричиняти страждання та розглядатися як тортури. ЄСПЛ назвав інститут президентського помилування «сучасним еквівалентом королівської пощади», що заснована на принципі гуманності, але не є механізмом, заснованим на пенологічних (виховних, реабілітаційних) підвалинах із наданням адекватних процесуальних гарантій засудженим.

У рішенні відмічається, що у розумінні Європейського суду, коли ув’язнений перебуває за гратами без «права на надію», знає, що він ніколи, за жодних обставин не вийде на волю, це прирівнюється до нелюдського поводження, а отже – має бути заборонено в Україні, як це на сьогодні заборонено в більшості європейських країн. Наявність процедури помилування не змінює ситуацію, і проблема не в її ефективності чи неефективності. В Україні взагалі немає реалістичної перспективи звільнення від цього покарання, а мізерний шанс на помилування не є такою перспективою.

Збереженням цієї ситуації країна порушує право цих засуджених не бути підданими катуванням та іншому неналежному поводженню чи покаранню. Наразі у Конституційному Суді розглядається конституційна скарга щодо відсутності перспективи звільнення від довічного покарання.

Справа «Пєтухов проти України» викликає дискусії про необхідність врегулювання проблеми відсутності дострокового звільнення для довічно засуджених, а також про можливі процедури перегляду очевидно несправедливих вироків національних судів, які були винесені по «старому» Кримінально-процесуальному кодексу 1960 року.

(https://court.investigator.org.ua/uk/2019/04/bez-prava-na-nadiyu-chy-ye-shans-dlya-ukrayinskyh-dovi-chnykiv/?fbclid=IwAR3rwYXIXyIG5DZE6inq6mvi0fGXU5PDoF3nfGWs-aN31qGasfiCH2X0r-c).

26. Доволі важливою є інша законодавча проблема – можливість та необхідність скасування ст. 391 КК України. Ця стаття передбачає кримінальне покарання за «злісну непокору законним вимогам адміністрації установи виконання покарань або іншу протидію адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі». Закон нині передбачає, що засуджена особа може бути покарана за такі дії позбавленням волі на строк до трьох років. Суттєвою особливістю ст. 391 є те, що вона є кримінальним покаранням за низку дисциплінарних (не кримінальних) правопорушень.

Дві спроби вилучити ст. 391 з Кримінального кодексу не були успішними. Законопроект № 2708 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (щодо відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань) від 23.04.2015 р. попри загальний консенсус депутатського корпусу на його підтримку при голосуванні в залі про прийняття законопроекту в І-му читанні 12.07.2016 не набрав необхідного числа голосів – не вистачило 38 голосів.

Законопроект № 9228 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (щодо вилучення статті 391 Кримінального кодексу України) від 19.10.2018 р. через призначення позачергових виборів народних депутатів України 21.07.2019 р. так і не отримав висновку Комітету ВР України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

Третьою спробою стала підготовка проекту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (щодо ліквідації корупційної схеми в пенітенціарній системі шляхом вилучення статті 391 Кримінального кодексу України).

У Пояснювальній записці до законопроекту йдеться:

«Стаття 391 Кримінального кодексу – це репресивна корупційна схема тюремних адміністрацій, яка дозволяє:

1) збільшувати засудженим строк позбавлення волі на 1-3 роки за ненасильницькі дисциплінарні правопорушення;

2) змушувати засуджених в обмін на її незастосування до "співпраці з адміністрацією", виконання злочинних вказівок тюремного персоналу (включаючи вчинення насильницьких дій щодо інших засуджених), а також практикувати вимагання коштів з членів сімей засуджених.

27. Істотно гальмує або зводить нанівець навіть наявні позитивні напрацювання в захисті прав засуджених збереження окремих законодавчих положень. Передусім це стосується збереженої до сьогодні практики притягнення засуджених до кримінальної відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України.

Стаття 391 КК України є рудиментом радянської каральної системи. Втім, в ході загальної декриміналізації адміністративних проступків ця стаття з невідомих причин залишилася поза увагою законодавця і містить вказівку на адміністративну (дисциплінарну) преюдицію як необхідну умову настання кримінальної відповідальності. Подальше існування та застосування ст. 391 КК України прямо суперечить вимогам ст. 8, 21 і 24 Конституції України про верховенство права, непорушність прав людини та рівність усіх перед законом. Воно фактично призводить до штучного збільшення абсолютних показників стану злочинності у виправних колоніях.

Недоцільність існування цієї норми у КК України додатково підтверджується тим, що завдяки положенням діючого КВК України адміністрації установ виконання покарань та ДКВС України мають достатній правовий інструментарій для здійснення впливу на злісних порушників режиму відбування покарання – зокрема, переведення порушника до дисциплінарного ізолятора, чим також зловживають працівники УВП, Наявний обсяг повноважень у працівників кримінально-виконавчої системи дозволяє забезпечити порядок в установах виконання покарань без застосування щодо засуджених заходів кримінально-правового характеру.

28. Чинністю статті 391 КК для керівництва УВП зберігається і, що найгірше, активно застосовується можливість необґрунтованого притягнення окремих засуджених до кримінальної відповідальності виключно на підставі конфліктних відносин останніх з адміністраціями таких установ або засудження особи до позбавлення волі за вчинення правопорушень дисциплінарного або адміністративного характеру

За період з 1 січня 2010 року до 30 червня 2019 року в ЄРДР міститься 854 вироки за статтею 391 КК України, з них 775 покарань за відмову:

1) від прибирання приміщення – камери, коридору, житлової секції, ДІЗО, кімнати виховної роботи, прогулянкового дворику, території тощо (479 вироків);

від виконання – робіт з благоустрою колонії чи іншої роботи, змінного завдання, обов’язків чергового по камері тощо (108);

2) слідувати до відділення СПС, ДІЗО, ПКТ, дільниці ресоціалізації чи інших місць (33);

3) зайняти належне спальне місце (19);

4) виходити на ранкову фізичну зарядку, сніданок, обід тощо (10);

5) фарбувати стіни коридору, підлогу, лавку, дверей душової кімнати (10);

Звертає на себе увагу покарання за такі дії як «спав не на своєму місці», «завісив оглядове віконце», «при проведенні сніданку знаходився в строю неголеним», «паління в невстановленому місці», «невиконання команди "Підйом"», «нетактовна поведінка» – рік позбавлення волі або ще більше!

Олексіївська ВК № 25 є рекордсменом по кількості вироків за статтею 391 КК України у вказаний період – 38 (усі покарання – за відмову прибирати камеру!). 36 вироків винесено щодо засуджених, які утримувалися у Синельниківській ВК № 94.

Одним з багатьох прикладів явної фальсифікації справ, за якими засудженим безпідставно присуджують продовження строку позбавлення волі, може слугувати прецедент Володимира Бордуна, який досі відбуває покарання в Олексіївській виправній колонії № 25. Засуджений Боргун у 2011 році публічно заявив про катування та жорстоке з ним поводження керівництва 25-ї колонії. Там йому за 75 днів до закінчення 15-річного строку покарання вироком суду додали ще три роки – разом 18 років позбавлення волі.

Наданий ст. 391 КК правовий інструментарій свідчить не стільки про прагнення адміністрацій УВП забезпечити порядок в установі, скільки про їх можливість вчинення на окремих засуджених тиску, в тому числі й корупційного характеру. Стаття 391 КК дозволяє свавільно починати/не починати проти засуджених кримінальне переслідування за дисциплінарний проступок з гарантованим обвинувальним вироком – з метою виконання засудженими необлікованої (рабської) праці, примусу засуджених до "співпраці з адміністрацією", виконання злочинних вказівок тюремного персоналу (включаючи вчинення насильницьких дій щодо інших засуджених), а також вимагання неправомірної вигоди з членів сімей засуджених. По суті, стаття 391 Кримінального кодексу – це корупційна схема тюремних адміністрацій.

Авторський колектив (законопроекту – ред.) закликає Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності рекомендувати народним депутатам України прийняти запропонований законопроект одразу за основу та в цілому».

29. Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України у своєму Висновку на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо ліквідації корупційної схеми в пенітенціарній системі шляхом вилучення статті 391 Кримінального кодексу України)» висловило ряд зауважень та пропозицій до законопроекту. При цьому було відмічене, що поділяється думка ініціаторів законопроекту про те, що чинна редакція ст. 391 КК характеризується наявністю цілої низки концептуальних недоліків (неможливість застосування даної норми до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі; неузгодженість із положеннями КВК; необхідність виключення зі диспозиції ст. 391 КК України такої форми суспільно небезпечної поведінки засуджених, як «інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій» тощо), разом з тим звертається увага на те, що виключення ст. 391 із КК може призвести до негативних наслідків, таких як дестабілізація правопорядку у виправних колоніях шляхом недотримання умов виконання та відбування покарання засудженими до позбавлення волі; зростання рівня злочинності у виправних колоніях…

Управління вважає, що правильним рішенням було б не вилучення статті 391 КК, а напрацювання відповідних пропозицій щодо її удосконалення з метою ефективного та обґрунтованого застосування зазначеної норми на практиці.

За результатами розгляду у першому читанні Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України пропонує законопроект повернути суб’єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання.

Дещо до інших висновків дійшов Комітет Верховної Ради України з питань бюджету, розглянувши законопроект на своєму засіданні 4 грудня 2019 року. Зокрема, було зазначено, що реалізація положень законопроекту може призвести до скорочення кількості засудженних та строку їх ув’язнення та відповідно зменшення видатків державного бюджету на їх утримання. За підсумками розгляду Комітет прийняв рішення, що проект даного Закону матиме опосередкований вплив на показники бюджету (може зменшити видатки державного бюджету на утримання засуджених в установах кримінально-виконавчої служби).

Комітет з питань правоохоронної діяльності запропонував направити законопроект для підготовки на повторне перше читання.

Примітно, що при формулюванні заперечень проти скасування ст. 391 КК України жодний Комітет та ГНАУ не згадали позицію Європейського Комітету із запобігання катувань в цьому питанні. Між тим у Доповідях ЄКЗК за 2017 рік (параграф 46) та за 2018 рік (параграф 103) наголошується, що Україною рекомендація щодо скасування цієї статті так і не виконана. Українська влада не наводить доказів існування непереборних обставин, які не дозволяють їй виконати цю рекомендацію, а нагадування поважної інституції влада просто не помічає. Саме тому представники відомства абсолютно не згадують цю рекомендацію Комітету та не аргументують, чому її можна не виконувати. Насправді єдина перешкода виконанню рекомендації – брак політичної волі влади.

30. Прибічники збереження у кодексі статті 391 наполягають, що ця норма вкрай потрібна для забезпечення правопорядку у виправних колоніях, а її скасування начебто може призвести до дестабілізації в них. Вони стверджують, буцімто відсутність ст. 391 позбавить адміністрації установ механізму впливу на злісних порушників закону, і ця обставина ними подається так, начебто жодних інших механізмів впливу на непокірних засуджених законодавство не містить, а анонсована мета законопроекту – уникнення корупційної складової при застосуванні ст. 391 КК України – вбачається надуманою,

Прихильники скасування ст. 391 найчастіше наголошують на неадекватності застосування кримінального покарання за дії, які не є кримінальними правопорушеннями, а мають дисциплінарний характер. Вони наголошують, що ця стаття є надзвичайно корупційногенною, законодавство містить і без неї достатньо механізмів притягнення до кримінальної відповідальності засуджених, які вчиняють нові злочини під час відбування покарання. Вони також підкреслюють необхідність прислухатись до рекомендації Європейського комітету із запобігання катуванням скасувати цю статтю.

Показово, що при наведенні своїх аргументів кожна з обох сторін практично не наводять думки представників відомств, яких стосується дане питання та вказуються мотиви, якими обґрунтовується їх позиція. Між тим деякі ветерани роботи в системі дуже рельєфно окреслюють позицію противників скасування ст. 391 КК.

Позицію працівників гарно представляє один з недавних очильників системи, називаючи статтю 391 чи не єдиним обмеженням їхньої протиправної поведінки в колоніях. А дискусія щодо ст. 391 ним сприймається так:

«У минулому складі парламенту представниками злочинного світу була проведена велика робота серед депутатів щодо пропагування необхідності її скасування. Була підтягнута важка артилерія з псевдоправозахисників, завербовано багатьох депутатів, працівників Мінюсту, протягнуто через підкомітет такі пропозиції.

Я нагадаю, що це той парламент і ті депутати, які прийняли " Закон Савченко ", які протягнули у 2014 році найбільшу амністію в Україні, які внесли зміни до Кримінально-виконавчого Кодексу про відміну обов’язку засуджених працювати та відшкодовувати завдану шкоду і їхнє утримання, дозволили безперешкодно користуватись телефонами та інтернетом.
Та ще внесли багато таких змін в законодавство, які повністю розбалансували систему виконання покарань.
Зараз не існує дієвої відповідальності засудженого за систематичні невиконання закону. І немає інструментів щодо примусу його до дотримання вимог закону».

Як і чимало працівників відомства, він переконаний, що

«зараз в установах безконтрольність та небезпека перебування. Безправність персоналу і безкарність криміналу. Той парламент готовий був прийняти скасування цієї норми в кримінальному кодексі, але просто не встиг. Хотіли під занавіс, але їх розпустили.

Зараз криміналітет намагається дотиснути цю справу (скасування ст. 391 – ред.). Їздять по вухах нових депутатів, розповідаючи про лякалки типу корупції та беззаконня. Нема там корупції. Там є остання можливість вплинути на блатних та відверте отріцалово».

Цей ходульний набір проблем відомства існує виключно в уявленні персоналу, наведені в ньому твердження не мають фактологічного підтвердження. Вони відображають тільки впевненість людини, що ґрунтується на міфах, упередженості, які вигідні людині, яка працює в цій системі. Це яскравий приклад профдеформації. Тому ці висновки насправді складно вважати обґрунтованою позицією, аргументами при обговоренні проблеми існування ст. 391 КК України.

31. «Донецький Меморіал» спробував дізнатися позиції та аргументи очільників деяких відомств, які також з легкістю оперують міфами, самі не помічаючи цього. Опитування різних відомств про їх ставлення до скасування ст. 391 виявило наступне.

МВС вважає, що «вирішення питання декриміналізації статті 391 КК України, як і будь-якої іншої норми, потребує більш детального вивчення за участі фахівців усіх зацікавлених державних органів та представників Верховного суду України, у частині ефективності та обґрунтованості її застосування на практиці».

Керівник депутатської фракції «Народний фронт» у Верховній Раді України відзначив, що «у разі внесення на розгляд відповідного законопроекту, рішення щодо результатів його розгляду буде прийнято на засіданні депутатської фракції встановленим порядком». Тобто на той момент він та його колеги-депутати були ні ЗА, ні ПРОТИ, а коли прийде час, фракція тільки тоді і буде визначатись.

Уповноважений з прав людини повідомила, що скасування ст. 391 підтримує, але з аргументів навела тільки наявність рекомендації Європейського Комітету із запобігання катувань (надалі – ЄКЗК). Будь-які інші питання, зокрема, суттєві порушення прав людини при застосуванні ст. 391, хабарництво персоналу – Уповноважений з прав людини залишила поза увагою, мабуть, не вбачаючи потреби на них реагувати.

Більш розлогі та змістовні відповіді надані двома інституціями.

Генеральна прокуратура України наголосила, що «вивчення положень законопроекту та пояснювальної записки до нього засвідчило, що виключення із КК України статті 391 призведе до повної декриміналізації дій які полягають у злісній непокорі вимогам адміністрації кримінально-виконавчої установи, що сприятиме дестабілізації правопорядку у виправних колоніях шляхом недотримання умов виконання та відбування покарання засудженими».

На спроби отримати пояснення відомства, яким саме чином відбувалось вивчення положень законопроекту, одна з очільників ГПУ відповіла: «Повідомляємо, що положення Основного Закону України не уповноважують органи прокуратури надавати роз’яснення, доводити позиції та переконувати в них громадян». Отже виявилося, що Генпрокуратурі нема чого розумного відповісти на прості уточнюючі питання, а «вивчення» законопроекту, бодай трохи уважного та серйозного, просто ніхто не робив. Принаймні доказів протилежного ГПУ не навела та й відверто не захотіла наводити. А отже насправді обґрунтованих та зрозумілих аргументів за збереження ст. 391 ККУ у ГПУ немає.

32. Адміністрація ДКВС повідомила, що подала до Мінюсту пропозиції та зауваження до проекту Закону України про скасування ст. 391, але суть пропозицій та зауважень не повідомила. Натомість відомство навело низку аргументів, які на його думку, свідчать на користь збереження ст. 391. Вельми важливо уважніше придивитись до суті цих висловів, проаналізувати їх, і зробити це у світлі ст. 11 КК України:

Відомство вважає, що ст. 391 ККУ потрібна, тому що «систематичні порушення встановленого порядку відбування покарання одним засудженим набувають суспільної небезпеки в тому, що в середовищі засуджених нехтування встановлених вимог в подальшому може набути масштабності».

При цьому додається, що «суспільна небезпечність цього злочину полягає у тому, що він перешкоджає виконанню вироку суду та досягненню цілі покарання, порушує нормальну діяльність органів і установ кримінально-виконавчої служби».

Отже «винним діянням» – у розумінні відомства – є порушення (систематичні) порядку відбування покарання. Практика свідчить, що поряд з суттєвими порушеннями часто таким діяннями можуть бути, наприклад, паління у недозволеному місці, неприбрана постіль, відмова виходити на фіззарядку (особливо у листопаді на вулицю під дощ), нетактовна поведінка з представником персоналу (треба розуміти, що будь-яка поведінка представника персоналу завжди розуміється як тактовна).

Це означає, що значна, якщо взагалі не переважна більшість випадків порушень, які становлять підставу застосування ст. 391, фактично є малозначимими, не становлять суспільної небезпеки, то ж навіть якщо і містять ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кодексом, не можуть вважатися згідно ч.2 ст. 11 ККУ, «винними діяннями», а стверджувана так звана «систематичність» порушень, яка тримається на їх чисельності, набуває в такому випадку ознак штучної.

І другий момент – це твердження про те, нібито суспільна небезпека таких порушень полягає в тому, що нехтування встановленими вимогами може набути масштабності. Тобто суспільна небезпека цих діянь не є наявною чи то неминучою, не є великою, вона тільки може колись набути масштабності. Хоча може статися, що може і не набути. Отже віртуальна загроза (небезпека) є підставою, обґрунтуванням реального (не віртуального) покарання. До того ж складно уявити, яким чином може перешкоджати виконанню вироку суду, скажімо, не вихід на фіззарядку чи невиконання команди «Підйом», якщо у вироці суду мова йде зазвичай виключно про термін ув’язнення. Тому словесна конструкція «систематичні порушення встановленого порядку відбування покарання», за якою дуже неконкретна та погано зрозуміла реальність, і є обґрунтуванням того, шо вважається «винним діянням».

Для працівника відомства зазвичай цього достатньо, аби мати підстави (привід) погрожувати засудженому застосуванням ст. 391 та примушувати його бути слухняним. Саме для цього, в першу чергу, і потрібна персоналу установ ця стаття. Подальші аргументи відомства лише підтверджують цей висновок.

Відомство наголошує, що стаття 391 застосовується виключно для попередження більш тяжких злочинів у місцях позбавлення волі, профілактики правового нігілізму як окремого засудженого так і у середовищі засуджених взагалі».

Отже сенс застосування статті 391 для відомства – перш за все, не покарання за конкретне «винне діяння» (ч.1 ст.11 ККУ), а попередження більш тяжких злочинів та профілактика правового нігілізму. Застосування статті також «дозволяє персоналу стримувати агресивно налаштованих засуджених від вчинення тяжких злочинів».

Знову відомство зізнається, що застосовується ст. 391 не стільки для покарання за певні «винні діяння», скільки задля «стримування агресивно налаштованих засуджених від вчинення тяжких злочинів».

Ще один аспект, який мотивує ДКВС захищати збереження ст. 391:

«Скасування ст. 391 позбавляє адміністрацію установи вагомих важелів впливу на поведінку засуджених».

Тобто відомство ще раз підкреслює, що його найбільше цікавлять «важелі впливу» - і тому вигадуються способи використати для цього Кримінальний кодекс, щоб конструювати віртуальні «систематичні порушення встановленого порядку відбування покарання», а потім під загрозою їх застосування у вигляді ст. 391 мати «вагомі важелі впливу на поведінку засудженого». Це ще одне свідчення того, що утилітарний інтерес відомства переважає принципи права.

33. Кримінально-виконавча служба не наводить прикладів, коли застосування статті надало помітний результат. Відсутні бодай якісь фактологічні дані або результати досліджень, які б підтверджували тези та фантазії прихильників цієї статті. Тому більшість тверджень про можливі жахливі наслідки скасування ст. 391 – це наслідки вигадані, вони абсолютно нічим не підтверджуються. Якщо десь засуджені і ненавидять в’язничний персонал, то не тому, що до них замало застосовується стаття 391. Також абсолютно відсутні наукові або бодай будь-які інші об’єктивні підтвердження позитивного впливу застосування статті 391.

На останок важливо підкреслити: головна причина, через яку її треба скасовувати – це те, що вона суперечить принципам права, вона є неправовою, бо застосовувати кримінальне покарання за дисциплінарні порушення не можна. Ця стаття насправді не дозволяє досягати тих цілей, нібито задля яких вона має існувати. Її користь для суспільства – тільки в уявленні персоналу та в словах її прибічників, і абсолютно відсутня у реальності. (http://ukrprison.org.ua/articles/1581069941)/

В контексті обговорення удосконалення законодавства у сфері діяльності кримінально-виконавчої системи складають інтерес не тільки ті зміни, які ухвалюються та реалізуються, але й ті законодавчі ініціативи, які відхиляються парламентом або Президентом, або тривалий час гальмується їх ухвалення. Це і закон, який передбачав введення можливості дострокового звільнення для довічно засуджених осіб, на який Президент наклав вето і поховав його, і неухвалення закону, яким скасовувалось застосування довічного покарання для жінок. Такими прикладами нереалізованих ініціатив є тривалий та безрезультатний розгляд пропозицій по скасуванню ст. 391 КК України та законопроекту про пенітенціарну систему, а також законопроекту про впровадження процедури перегляду справ осіб, які засуджені ймовірно несправедливо до довічного покарання або до тривалих термінів ув’язнення (так званий законопроект №2033а).

34. Ще одним своєрідним прикладом став розгляд ініціативи громадської організації «Донецький Меморіал» по збільшенню верхньої межі покарання до позбавлення волі на певний строк, але виключно у тих статтях КК України, якими передбачається поряд із позбавленням волі до 15 років як альтернатива – довічне покарання. Розгляд цієї пропозиції призвів до цікавого опитування.

В КК України 13 статей передбачають можливість поряд із застосуванням позбавлення волі до 15 років ще й застосування довічного покарання. Аргументи авторів на користь їх пропозиції наступні:

  1. У випадку, коли за особливо тяжкі злочини суд вважатиме призначення покарання у 15 років позбавлення волі не достатньо адекватним, він матиме можливість не застосовувати довічне позбавлення волі, а призначати більш суворе покарання – проте на певний строк, скажімо на 20 або на 25 років.

  2. Відбування покарання у 25 років позбавлення волі означає, що засуджений зможе гарантовано звертатися за умовно-достроковим звільненням після відбуття 18 років 3 місяців покарання, а клопотати про помилування – взагалі через 10-15 років. Це надає засудженому більш гуманні умови відбування покарання, більш реалістичні та досяжні перспективи звільнення, ніж у випадку призначення довічного позбавлення волі, коли перспективи помилування вкрай примарні, а дострокового звільнення взагалі немає.

  3. Режим відбування покарання вже з першого дня буде менш суворий, ніж при довічному покаранні.

  4. Крім того, це значно зменшить темпи зростання у в’язницях числа довічно засуджених осіб, а відповідно й зменшить потребу в облаштуванні нових спеціальних місць, в підготовці спеціаль-ного персоналу та у видатках на утримання таких місць, забезпечення належного рівні їх безпеки.

  5. Зменшиться рівень втрати соціалізації осіб, засуджених до тривалих термінів покарання.

  6. Надасть більше надії рідним засуджених осіб на перспективу повернення до них їх засуджених родичів.

  7. Відповідатиме рекомендаціям Ради Європи, зокрема Рекомендації Кабінету Міністрів РЄ щодо умовного звільнення R 2003 (22), п. 4а додатку до якої важливість умовного звільнення визначається «з тим, аби знизити негативний вплив тюремного ув’язнення та сприяти переміщенню ув’язнених в умовах, які призвані гарантувати безпеку зовнішнього співтовариства закон має зробити умовне звільнення доступним для всіх ув’язнених, включно з засудженими довічно».

Ці пропозиції розглядались на засіданні міжвідомчої робочої групи з питань пенітенціарної реформи, яка діяла впродовж 2015-2019 років при Комітеті Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Під час обговорення дехто з його учасників виступив категорично проти таких новацій. Вони мотивували свої заперечення доцільністю дотримуватись «економії репресій», а пропозиції громадської організації начебто суперечать такому підходу. Проте вони при цьому постійно та наполегливо зазначали, нібито підвищення рівня межі стосується різних статей КК, зокрема й тих, які не передбачають довічне покарання, а лише мають максимальний термін покарання 15 років. Це не добросовісно, бо є пересмикуванням справжньої пропозиції, аби лишень завадити підтримці ініціативи «Донецького Меморіалу».

35. В рамках дискусії було запропоновано провести опитування представників професійних груп, діяльність яких дотична до цієї тематики – прокурорів, суддів, адвокатів, працівників пенітенціарної системи, та дізнатись їх ставлення до такої контраверсійної ініціативи.

Анкетування щодо доцільності збільшення верхньої межі покарання у виді позбавлення волі на певний строк було проведено Інститутом кримінально-виконавчої служби і охоплювало 805 респондентів, з яких представляли органи прокуратури 392 особи (48,7%), національну поліцію 165 осіб (20,5%), кримінально-виконавчу службу 83 особи (10,3%), адвокатуру 61 особа (7,6%), СБУ 65 осіб (8%), суд 27 осіб (3,3%). Понад 60% опитаних мають стаж діяльності кожний у своїй сфері понад дев’ять років.

Деякі важливі результати опитування наступні.

Нинішню межу у позбавленні волі на певний строк у 15 років вважають достатньою 28,7% опитаних осіб, а такою, що варто підвищити – 62,3% осіб. При цьому верхню межу тривалості покарання вважають доцільним підвищити до 20 років – 14,3% осіб, що надали відповіді, до 25 років – 34,1% осіб та до 30 років 18,6% осіб.

Щодо мотивів підняття верхньої межі тривалості покарання найбільшою є група у 31,2% опитаних: вони вважають, що 15 років замало, а довічне покарання – це забагато. Серед можливих наслідків підняття верхньої межі покарання 52,8% опитаних очікують, що збільшиться число засуджених до строків покарання у 15 та більше років, а 44,1% опитаних передбачає зменшення кількості вироків до довічного позбавлення волі

Підтримують думку про те, що великі терміни покарання ускладнюють засудженому реінтеграцію у суспільство 48,8% опитаних, не підтримують таку думку 34,4% осіб. Надання іншої можливості, крім помилування, для звільнення засуджених до довічного позбавлення волі підтримують 36,3% осіб, не підтримують – 54,9%.

Після проведення опитування розгляд ініціативи не продовжився, тому що незабаром відбулись парламентські вибори, і робота міжвідомчої групи новими народними депутатами не поновлювалась.

Персонал установ

Реформування системи

36. Проблематика кримінально-виконавчої системи України традиційно не викликає помітного суспільного інтересу, хіба що у випадках виникнення якихось надзвичайних подій або скандалів. Вкрай мало серйозних та фахових публічних обговорень злободенних питань розвитку системи. Не дивно, що у керманичів системи виникають доволі авантюрні ідеї здійснення перетворень, «реформування системи», як це сталося на початку 2016 року. Команда посадовців Мінюсту на чолі з міністром оголосила масштабні перетворення. Про фаховий погляд на напрочуд дивні підходи та результати трирічних зусиль «реформаторів» йдеться у статті експерта Д.Ягунова «Перспективи пенітенціарної реформи в Україні: деякі проекти та деякі кроки»:

«Пенітенціарна реформа, проголошена Мінюстом на початку 2016 року, навіть в умовах вельми скромного висвітлення проблем та шляхів їх вирішення, викликала неоднозначну реакцію серед експертів та всередині самої ДПтС. Іноді така неоднозначна реакція межувала з нерозумінням, адже як такого обговорення перспектив майбутньої реформи Мінюст так і не оголосив і не запропонував. Тому рішення Уряду про ліквідацію Державної пенітенціарної служби України було позбавленим чіткого пояснення щодо існуючих проблем, цілей, ресурсів та перспектив.

Мінюст зображує пенітенціарну систему у вкрай негативному світлі, наводячи гіпотези (проте, на жаль, не факти і не аргументи), водночас забуваючи, що саме Мінюст більш ніж тривалий час був відповідальний за формування та оцінку кримінально-виконавчої політики, а відтак мав усі можливості впливати на стан реалізації цієї політики.

У презентації Мінюсту (лютий 2016 р.) щодо перспектив реформування пенітенціарної системи стверджується, нібито «75 років не змінювалися стандарти функціонування установ виконання покарань». Чому саме 1941 рік був таким переломним в історії вітчизняної пенітенціарної системи – здогадатися надзвичайно важко. Так само як і про те, які ж саме «стандарти» існували до 1941 року. І чи могло існувати таке поняття взагалі. Автори презентації сором’язливо про це промовчали.

Теза про те, що структура пенітенціарної служби не змінювалася за роки незалежності, є принаймні дискусійною (якщо не сказати більшого). Ініціатори реформи чомусь не згадали нову структуру ГУВП МВС України зразка 1992 року, створення Департаменту МВС з питань виконання покарань, створення окремого Департаменту з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади, створення Державної пенітенціарної служби України. Ініціатори реформи забули про численні програми, стратегії та концепції реформування пенітенціарної системи, які вироблялися, до речі, за участю Мінюсту. Чомусь для обґрунтування реформи було використано негативні радикальні символи, і ця негативна радикальність аж ніяк не пасує реформуванню за чіткими й прозорими правилами.

Щодо проголошених пріоритетів реформи, то вони є надзвичайно яскравими, але водночас такими, що, знов-таки, не підкріплені соціологічними та кримінологічними дослідженнями. На жаль, як і раніше, двигуном реформ є міфи. Декларативний характер презентації реформи, так само як і міфологізація пріоритетів реформи, є очевидними.

37. Проблема полягає не в останню чергу в методах управління та стилі мислення багатьох в’язничних офіцерів. В’язничні офіцери нерідко забувають, що їх завдання – виконувати покарання, а не відправляти правосуддя, внаслідок чого втілення реабілітаційної парадигми нерідко зустрічається з прихованим опором. Прикладом такої конфронтації між зовнішніми формами та внутрішніми проявами може служити позиція пенітенціарної служби з приводу «закону Савченко».

З погляду кримінолога застосування «закону Савченко» також є більш ніж дискусійним, адже кримінолог не оцінює переваги цього закону лише тому, що «чийсь клієнт вийшов з в’язниці». Звісно, ми не поділяємо ті «страшні байки», які розповсюджувалися пенітенціарною службою про те, що країну накриє «хвилею злочинів, які будуть вчинені маніяками та вбивцями, яких свого часу звільнили за «законом Савченко». Якщо це дійсно так, то це показник якості реабілітаційного впливу на засуджених у вітчизняних в’язницях та рівня оцінки їх ризиків.

…з одного боку суспільство насичується інформацією про начебто пунітивно орієнтованих офіцерів пенітенціарної служби (крайній негатив), з іншого – про начебто реабілітаційно спрямованих чиновників з Мінюсту (такий собі яскравий позитив). Між тим реалії (у тому числі і з огляду на стан захисту прав людини) насправді невтішні. Що являє собою сучасна пенітенціарна система України можна дізнатися, лише проглянувши сайт національного пенітенціарного відомства.

Сайт ДПтС, на відміну від сайтів пенітенціарних служб західних країн, не говорить майже нічого про те, як, кому і на що поскаржитися засудженому з колонії та ув’язненому зі слідчого ізолятору. Сайт не містить інформації про те, на що саме можна скаржитися прокурору і в якій формі, а що – Омбудсману, на що – керівнику місцевої поліції, а на що – Міністру юстиції. Сайт не містить окремої доступної рубрики для родичів засуджених та потерпілих від злочинів.

Потрапляючи на сайт ДПтС, надзвичайно важко знайти саме актуальну і потрібну інформацію, необхідну для потреб засудженого, так і для потреб персоналу пенітенціарних установ у конкретній ситуації, яка потребує негайного вирішення. Звичайно, що сайт – це лише сайт. Проте водночас сайт – це вітрина досягнень та яскравих показників, яка наочно доводить те, що система працює для себе й заради себе. Чи були вірно ідентифіковані реальні проблеми та запропоновано шляхи їх вирішення? Вважаємо, що ні».

38. Щодо прокурорського нагляду Д.Ягунов вважає, що

«прокуратура за останні 20 років не зробила ані крок, щоб спробувати довести, що цей інститут потрібен ув’язненим й засудженим, суспільству та державі, або принаймні самій прокуратурі. Прокуратура занадто глибоко занурилася в політичні ігрища, щоб відстоювати таку порівняно (!) неважливу для неї функцію.

З іншого боку, ми дійсно не впевнені, що знайдеться принаймні хоч один працівник пенітенціарної служби, який би засвідчив на користь збереження прокурорського нагляду. Принаймні за результатами тривалого спілкування з багатьма офіцерами пенітенціарної служби усі вони вказують на крайній формалізм та збережену до цього часу систему показників в діяльності прокурорів щодо притягнення до відповідальності.

… на сайті Генеральної прокуратури України ви не знайдете хоча б мінімального звіту або узагальнення щодо результатів здійснення такого нагляду. Тим більше, що кожне третє звернення, яке надходить за належністю до центрального апарату ДПтС, пересилається з Генеральної прокуратури. Наскільки прокурори своєчасно та адекватно реагують на порушення прав людини у пенітенціарних установах залишається великою таємницею, що створює презумпцію неефективності прокуратури при реалізації цієї функції. Гадаємо, що не можна забезпечити прозорість пенітенціарної системи, якщо сам інструмент забезпечення такої прозорості функціонує за абсолютно незрозумілими правилами та невідомими наслідками такої діяльності.

39. ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене вище, можна зазначити, що пенітенціарна реформа Мінюсту, започаткована у лютому та реалізована у травні 2016 року:

  1. багато у чому базується на міфах, гіпотезах та вигаданих фактах;

  2. проведена у непрозорий спосіб без належних консультацій з громадськістю та експертами;

  3. використовує приховані негативні та стигматичні символи щодо інших суб’єктів заради обґрунтування міфології;

  4. не містить достатнього обґрунтування щодо ефективності структури управління, яка має запроваджуватися після ліквідації ДПтС;

  5. не враховує належним чином питання пенітенціарного інспектування (на фоні відсутності у майбутньому прокурорського нагляду)».

40. Ознакою проголошеної Мінюстом реформи пенітенціарної системи є політика скорочення установ для тримання осіб, позбавлених волі. Натомість скласти уяву про те, яким чином цей процес насправді просувається, скільки установ вибуло з числа активно діючих, яка їх доля – однозначна інформація відсутня. Навпаки – оприлюднюються суперечливі, часом взаємовиключні дані.

Значне зменшення кількості осіб в місцях позбавлення волі у 2014-2016 рр. призвели до критично низької наповненості значного числа установ виконання покарань. Скорочення числа установ для тримання ув’язнених стало нагальною потребою. Натомість протягом 2017-18 рр. в офіційних документах процес фактичного закриття установ не відображується (див. п. 37 Доповіді-2018).

Згодом відомство назвало ті установи, щодо яких була здійснена «оптимізація». Часто при цьому зрозумілих пояснень не надається. Натомість йдеться про декілька різних процедур - про консервацію, про перепрофілювання або про передачу іншим відомствам, зокрема, Міноборони. За змістом назв цих процедур «консервацію» слід розуміти як процедуру, яка передбачає припинення діяльності установ, але вони залишаються у приналежності відомству. Інша процедура – передача до іншого відомства – має означати, що установа передається іншому відомству і не передбачається її можливе повернення, при потребі, для використання утримання ув’язнених, як це може бути при консервації. До якого числа установ застосована кожна з процедур, відомство не повідомляє.

41. До 18 установ, діяльність яких оптимізована в попередні роки та які перераховані в п.37 Доповіді-2018, додались у 2019 році наступні

Копичинська виправна колонія №112,

Ольшанська виправна колонія № 53

Кременчуцька виправна колонія № 69,

Ізяславська виправна колонія № 31

Уманська виправна колонія № 129,

Південна виправна колонія № 51

Галицький виправний центр №128,

Прилуцька виховна колонія

Ірпінський виправний центр №132

Отже станом на кінець 2019 року виведені з функціонування 27 установ, в тому числі три виховні колонії, і загальне число працюючих установ (без врахування виховних колоній) зменшилось зі 113 до 89. Саме стільки й зазначено у таблиці з даними про розподіл засуджених по установах різних рівнів безпеки (див. п.15 даної Доповіді).

42. Про рівень дотримання законності під час тримання ув’язнених осіб свідчить число порушень з боку персоналу установ, які виявляються органами прокуратури при здійсненні нагляду за додержанням законів. Справжнє число таких випадків оцінити неможливо, але результати діяльності органів прокуратури надають певне уявлення про масштаби явища.

Окремі показники роботи прокурорів у 2019 році – число розглянутих документів прокурорського реагування та число посадових осіб, притягнутих у 2019 році до дисциплінарної адміністративної та матеріальної відповідальності – наведені у таблиці 5.

Таблиця 5

Період

Розглянуто документів прокурорського реагування з вжиттям заходів щодо усунення порушень закону

Притягнуто до дисциплінарної адміністративної та матеріальної від-повідальності осіб

Скасовано, приведено у відповідність актів

2019 рік, всього, з них

4 454

3 041

1 048

У слідчих ізоляторах

443

432

102

У виправних колоніях

1 315

1 481

796

Отже протягом року понад 1900 осіб з числа персоналу слідчих ізоляторів та виправних колоній були притягнуті до дисциплінарної, адміністративної та матеріальної відповідальності. Що стосується вчинення кримінальних правопорушень персоналом ДКВС, то відповідно до звітних даних, наведених в цій же відповіді Генпрокуратури України, упродовж 2019 року 47 працівників ДКВС притягнуто до кримінальної відповідальності (лист Офісу Генеральної прокуратури №27/3-551вих-20 від 28.01.2020 р.).

43. Збільшення останнім часом числа повідомлень про кричущі порушення у кримінально-виконавчій системі, про побиття та знущання над засудженими не призвели до помітних зрушень у дотриманні прав людини. Навіть коли відомі імена порушників, для них це зазвичай не призводить до адекватних покарань.

Приклад розслідування злочинів в пенітенціарній системі наводить 16 серпня у дописі у Фейсбуці Анна Скрипка.

«24.06.2019 року на телеекрани вийшов випуск телепрограми «Більше ніж правда» під назвою «Тюремні бариги», в якій йшла мова про те, як порушуються права в’язнів, зокрема йшла мова про Покровський виправний центр №79. Після виходу передачі Генеральною прокуратурою було відкрито кримінальне провадження за ст. 172 КК України (грубе порушення законодавство про працю) та ст.149 КК України (торгівля людьми або інша незаконна угодо щодо людини), більш того прокуратура була збурена щодо бухгалтерії та інших порушень, які відбуваються в установі.

Натомість, пройшов час і що відбулося?! А відбулося, як завжди: прокурори та слідчі, прикриваючи злочинну діяльність керівництва установи, скерували до суду обвинувальний акт відносно Аністратенко Олени Іванівни (це начальник виробництва, яка майже не причетна до вказаних подій), а от службові особи, такі, як начальник виправного центру, майстер по виробництву та прокурор за наглядом Балов В.В. взагалі виявилися поза процесом. Більше того, по справі всього п’ять потерпілих-дівчат замість 30 (як мінімум), на запитання до слідчого як так, він відповів, що і так вистачить і що інші не потрібні.

Після вказаних подій дівчата, які давали свідчення, опинилися між двох вогнів Прокуратури та Адміністрації установи, що призвело до того, що на даний час Прокуратура вирішила помститися засудженим дівчатам: з початку 2019 року 19 дівчат не пройшли на умовно-дострокове звільнення, навіть при наявності заохочень, сумлінної праці та гарної поведінки та характеристики. Чомусь прокурор, який, до речі, не може надати об’єктивну характеристику, бо не спілкується з засудженими кожного дня, на суді проти задоволення заяви заперечує, оскільки засуджена своєю поведінкою і ставленням до праці не довела своє виправлення». ( https://youtu.be/1UDbQX5tmU8).

44. Представники низки правозахисних організацій провели разом із колишніми працівниками пенітенціарної системи, жертвами катувань в установах виконання покарань та родичами засуджених в понеділок 9 вересня біля приміщення Міністерства юстиції України за адресою: пров. Рильського, 10, вуличну акцію під назвою ГУЛАГ із зимовим садом.

Метою акції є привернення уваги керівництва Мін’юсту до проблем пенітенціарної системи, до брутальних порушень прав людини в місцях позбавлення волі та застереження від помилки призначення старих кадрів на керівні посади до Адміністрації ДКВС України. Правозахисники наголошують, що змінюються керівники тюремного відомства, та при цьому не змінюється парадигма ставлення до в’язнів. Досі, на 29-му році незалежності України, пенітенціарна система діє з використанням радянських каральних методів. З радянських часів працюють династії тюремників на керівних посадах, які блокують реформування системи відповідно до мінімальних міжнародних стандартів.

Команда Президента України Володимира Зеленського задекларувала у своїй програмі якісно нові перетворення у країні – команду професіоналів в усіх галузях, в тому числі і в пенітенціарній сфері. Молодих професіоналів без старих корумпованих обличь.

Учасники акції продемонстрували факти брутальних порушень прав людини, які покривалися керівниками ДКВС і залишені без належного державного реагування, такі як вбивство Андрія Данилюка у Хмельницькому СІЗО, брутальні порушення прав людини в Ізяславській виправній колонії № 58 (Монастир страждань), систематичні жахливі порушення прав людини в Бердянській виправній колонії № 77 (звіряче побиття Миколи Молокова, катування, приниження честі і гідності, вимагання коштів від родичів), систематичні порушення прав людини в колоніях Харкова та Харківської області та інше. Вони наполягали, що усі ці порушення мають системний характер і цілеспрямовано покривалися керівництвом ДКВС України.

Учасники акції закликали новообраного Міністра юстиції України Малюську Дениса Леонідовича дослухатися до вимог громадськості та усунути з керівних посад в Адміністрації ДКВСУ осіб, причетних до порушень прав людини – Олександра Крикушенка та Володимира Мелюхова, та не допустити повернення на службу Сергія Старенького.

Вони закликали Міністра призначити на керівні посади відомства молодих, незаангажованих і незаплямованих у корупційних схемах і брутальних порушеннях прав людини досвідчених фахівців, які впроваджуватимуть пенітенціарну політику на засадах дотримання прав людини відповідно до міжнародних стандартів.

Ув’язнені у зоні конфлікту

45. У 2019 році продовжились періодичні передачі засуджених з установ, розташованих на окупованих територіях Донбасу, на підконтрольну уряду України територію. Про попередні передачі засуджених повідомлялось у пп. 42-45 Доповіді-2018. Показово, що в зворотному напрямку бажаючих перейти для відбування покарання не знаходилось. Підготовкою та здійсненням таких передач в’язнів займався з українського боку омбудсмен.

Заступник Міністра юстиції у Фейсбуці повідомив, що 25 липня «за сприяння Офісу Уповноваженого з прав людини відбулася передача ще 64 засуджених, які відбували покарання в місцях позбавлення волі на тимчасово непідконтрольній Україні території Луганської області. Це вже шоста успішна передача в’язнів з території так званої «ЛНР». Загалом, з грудня 2018 року переміщено 319 осіб. Всього ж, з 2014 року на територію, контрольовану Урядом України, повернуто 554 особи, з яких 223 – з окупованої частини Донецької області та 12 осіб – з АР Крим». (https://www.facebook.com/DenysChernyshov.official/posts/631859983890277).

46. Як повідомили правозахисники, в Слов’яносербській виправній колонії № 60, яка розташована на тимчасово окупованій території Луганської області, 27 березня 2019 року відбулося масове побиття засуджених із застосуванням «спецназу», груп швидкого реагування. Вони з 9 години ранку до приблизно 15 години дня «гамселили» засуджених, знущались і принижували. Найбільш постраждали засуджені до довічного позбавлення волі. З них знущалися найдовше. Все нібито сталося через те, що останнім часом збільшилася кількість засуджених, які звернулися з офіційними заявами про переведення їх для подальшого відбування покарання на підконтрольну Україні територію.

У місті Щастя відбулася передача 60 засуджених з тимчасово окупованої території Луганської області на підконтрольну уряду України територію для продовження ними відбування покарання. Омбудсмен зазначила, що «за останні три місяці вдалося перемістити з непідконтрольної уряду України території Луганської області 135 ув’язнених, 22 з яких вже звільнено у зв’язку із закінченням строку відбування покарання».

Інформацію про порушення прав людини в установах виконання покарань на не підконтрольній Україні території перевірити неможливо, як і неможливо зафіксувати факти катувань та вимагати проведення ефективного розслідування. Там не працює НПМ (національний превентивний механізм), туди не потрапляють зі своїми візитами представники Європейського Комітету з запобігання катувань, представники моніторингових місій ООН.

Відомо лише, що гуманітарній місії Червоного Хреста до цих установ час від часу вдається передавати гуманітарні вантажі, які не відомо як розподіляються і використовуються. Для засуджених Луганської області звернутися з проханням про переведення для відбування подальшого покарання на територію, підконтрольну Україні, є небезпечним!». (http://khpg.org/index.php?id= 1554376275&fbclid=IwAR1hnkpTZOvTy5JJzhnqSMyV_tLp0L89yv7s457FUyF3briBP570RwZS730).

УМОВИ тримання ув’язнених. катування

47. Керівництво відомства зазвичай пишається буцімто неймовірною відкритістю своїх установ для суспільства та для моніторингу громадськістю умов тримання в’язнів. Реальність часто відрізняється від таких запевнень. Прикладом свавілля на місцях керівництва деяких установ є візити представників громадських організацій до державних установ «Херсонський слідчий ізолятор» та «Миколаївський слідчий ізолятор». 15 та 16 квітня 2019 року представники громадських організацій намагалися провести повторні моніторингові візити до цих двох установ. Попередні візити до цих слідчих ізоляторів відбулися у жовтні 2018 року та засвідчили ряд порушень національного законодавства й міжнародних стандартів у сфері поводження із в’язнями. У зв’язку із цим, до Міністерства юстиції України були спрямовані звернення народних депутатів України з пропозиціями щодо усунення виявлених недоліків. За результатами розгляду вказаних звернень Міністерство поінформувало народних депутатів про вжиті заходи. Зазначену інформацію передбачалось перевірити на місці під час проведення повторних моніторингів. Однак, цього разу керівники зазначених установ, на відміну від попередніх візитів, несподівано та необґрунтовано визначили ряд обмежень при проведенні моніторингу. Зокрема, було заборонено:

- відвідувати карцери та камери, де утримуються засуджені, які слідують через установи транзитом, а також камери, в яких в’язні на час візиту взагалі не утримувалися;

- відвідувати харчоблок та продовольчий склад;

- здійснювати фото- та відео фіксацію приміщень та коридорів.

48. Керівник Херсонського слідчого ізолятора відмовився надати інформацію про кількість осіб, які утримуються в установі (хоча ця інформація постійно розміщується на офіційному сайті Державної кримінально-виконавчої служби України), а керівник Миколаївського слідчого ізолятора у свою чергу заборонив оглянути камери збірного відділення та медичну частину. Керівники відвіданих установ пояснювали, що вони можуть надати доступ лише до приміщень, де утримуються засуджені, які залишені в ізоляторах для робіт з господарського обслуговування. Водночас ці посадові особи наголошували на тому, що відповідно до статті 24 Кримінально-виконавчого кодексу України суб’єкти контролю, до яких належать, зокрема, помічники-консультанти народних депутатів України, можуть відвідувати для здійснення контролю та проведення перевірок з відповідними правами, зокрема, на безперешкодне пересування територією, фото-, відеозйомку, анонімне спілкування з в’язнями тощо лише установи виконання покарань. Також представники адміністрації згадували про якісь вказівки «вищестоящого» керівництва (без зазначення їхніх офіційних реквізитів).

Дії керівників Херсонського та Миколаївського слідчих ізоляторів свідчать про перешкоджання діяльності суб’єктів контролю, а також порушення вимог кримінально-виконавчого законодавства (https://www.facebook.com/UkrainianInstituteForHumanRights/posts/2350369138573117).

49. Прокуратурою Київської області виявлено порушення прав засуджених в Ірпінському виправному центрі № 132, що знаходиться в Коцюбинському. Констатовано, що соціально-виховна робота є незадовільною. Виявлено випадки безпідставного притягнення засуджених до дисциплінарної відповідальності за відсутності в їх діях порушень режимних вимог. Адміністрація установи обмежується профілактичними бесідами із засудженими замість притягнення їх до дисциплінарної відповідальності за вчинення порушень встановленого порядку відбування покарання з метою сприяння у заміні їм в подальшому невідбутої частини покарання на більш м’яке. Мають місце порушення прав засуджених при їх залученні до оплачуваних робіт щодо не ознайомлення із нарахованою заробітною платою та не оформлення з ними трудових договорів.

Для усунення цих порушень прокуратурою області начальнику Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції внесено вказівку, на виконання якої скасовано два незаконних стягнення засудженим та до дисциплінарної відповідальності притягнуто дві посадових особи виправного центру. (Юлія Гапон, www.poglyad.tv http://www.rol.org.ua/newsitem.cfm?unid=5724&fbclid=IwAR2yuC_njywL8J55RsLqtMIE4qFeJ-bnPK5msUGPRoj5qwEQAw0aesMIOKM. 3 травня, 2019 р.).

50. Широкого розголосу набула ситуація з порушенням прав людини у Бердянській ВК-77 у лютому 2019 р. Розкрито жорстокі тортури і знущання над ув’язненими в цій установі. Співробітники колонії жорстоко били молодих людей та вимагали гроші з родичів ув’язнених за припинення знущань (https://www.facebook.com/groups/1596518790615337/permalink/2263722920561584/)).

Елементом, який відображає поводження із в’язнями, яке принижує гідність, є побачене представниками ГО "Альянс Української Єдності" у церкві установи: «Бруд в церкві без свічок в БВК-77 вказує на те, що там давно не правилось і не було прихожан. Цинізм ситуації полягає в тому, що в виправній установі засуджених заставляють здороватися хором і хором читати молитву ’’Отче наш’’, не зважаючи на те, що молитва – це майже ’’інтимна’’ річ да і віросповідання у в’язнів можуть бути інші. Ми переконані, що в керівництва установи не має нічого святого в душі. Це кати на службі в нечисті, які навіть молитву перетворили на катування». (19 березня 2019р.).

51. Після виходу програми "Говорить Україна", в якій журналісти оприлюднили докази знущань над ув’язненими, проти керівника установи відкрили кримінальне провадження і почали службове розслідування, а засуджених, які готові свідчити – перевели в інші колонії.

Матері засуджених та правозахисники прийшли до Мінюсту із вимогами припинити тиск і гарантувати безпеку засуджених в Бердянській ВК-77. Мати засудженого Надія Манолатій каже, що її засуджений син свідчить проти керівництва колонії, і вона переживає, щоб йому не заподіяли шкоди. Вона зазначає: «На моєму синові побої були страшенні і не тільки побої, це страшно! Я в цю хвилину не знаю нічого про свого сина, де він знаходиться". Сина Надії перевели в Одеський слідчий ізолятор. Правозахисники особисто переконалися – з ним все в порядку, як і з засудженим Бєляком, якого етапували в Дніпро. А ось з Макаровим – він зараз у Харкові – у зустрічі відмовили. Сказали, що Макаров ніби проти спілкування з адвокатом. Правозахисник Віктор Колбанцев каже: "Я хотів подивитися, чи живий він чи ні. Вони сказали через 30 хвилин, що він відмовився спілкуватися з адвокатом. У мене склалася думка, що, можливо, там побили його або взагалі його вбили",

У Харківському СІЗО пояснили, чому адвокату не дозволили побачення з підзахисним. Ольга Кузнєцова, прес-секретар пенітенціарної служби, пояснила: «Макаров прибув етапом. Прибув він не один. Особи прибули в слідчий ізолятор, їх потрібно прийняти, оглянути їх особисті речі, їх повинен оглянути медик, врешті-решт, їх потрібно нагодувати і визначити камеру, в якій вони будуть утримуватися, а це вимагає певного часу».

У Державній кримінально-виконавчій службі України кажуть: перевірку Бердянської колонії почали, але хід розслідування – не коментують. Тим часом керівники залишаються на посадах. Начальник управління ДКІВ України Олексій Бондаренко говорить: «Вочевидь, призначений службове розслідування, відомча перевірка, решта – це кримінальне провадження, яке проводиться правоохоронними органами за тими фактами які були заявлені. Ніхто, нічого не приховує взагалі».

Всі докази у справі передані правоохоронцям. Матері засуджених сподіваються на справедливе розслідування і сподіваються, що винним в тортурах і знущаннях не вдасться уникнути покарання. (https://ukr.segodnya.ua/regions/zaporozhye/pytki-v-berdyanskoy-kolonii-prodolzhenie-rezonansnoy-istorii-1252998.html?fbclid=IwAR1UN6YDXKg_0NBOY3l0uBsBQ7RGiacLK-dqwLdfaPfDdKYh8GY4kyHJqQ4).

52. У випадку виявлення брутального поводження із засудженими коментарі офіційних осіб відомства зазвичай благодушні, вони намагаються переконати, що нічого поганого не відбувається і «все під контролем».

Управління ДКВС України повідомило, що «під час проведення вечірньої перевірки засуджених у Черкаській виправній колонії № 62 28.04.2019 р. окремі засуджені проявили групову непокору законним вимогам адміністрації, здійснили напад та завдали працівникам установи тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості. Один із постраждалих працівників установи госпіталізований до лікарні у тяжкому стані. У зазначеному інциденті приймало участь близько 30 засуджених. Зважаючи на це, згідно зі статтею 105 Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до пункту 2 розділу ХХІІІ Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 28.08.2018 № 2823/5, у зазначеній установі запроваджено режим особливих умов, під час якого здійснюватимуться додаткові режимні заходи. В установі проведено загальний обшук із залученням додаткових сил і засобів інших установ виконання покарання.

За результатами проведення обшуку було вилучено ряд заборонених речей та предметів. Під час проведення зазначених заходів спеціальні засоби та фізична сила до засуджених не застосовувалися. Наразі, оперативна обстановка в установі керована, адміністрацією проводяться відповідні режимні заходи для її підтримання.

Постраждалий працівник установи був відвіданий керівництвом Центрального міжрегіонального управління, йому надається відповідна моральна підтримка та матеріальна допомога у проходженні курсу лікування» (https://www.facebook.com/adkvsu/posts/362973167659446).

53. У травні сталися бурхливі події у Південній виправній колонії № 51 в Одесі. За інформацією джерел "Української правди", засуджені колонії вчинили бунт о 10:55. Пізніше, як повідомляє місцеве видання "Думська", на території колонії сталася пожежа. Станом на 12:45 пожежі ліквідовані. Спочатку видання повідомляло про втечу ув’язнених і захоплення заручників, однак потім спростувало цю інформацію. Відзначається також, що загиблих в результаті заворушень немає. За попередньою інформацією, близько 30 засуджених забарикадувались в одному з адмінприміщень. "Надано медичну допомогу двом співробітникам колонії і одному засудженому", - повідомило джерело. (https://www.pravda.com.ua/news/2019/05/27/7216241/ 27 травня 2019).

В цей же день пізніше з’явилося повідомлення, що «за фактом подій в одеській колонії поліцією розпочато кримінальне провадження. Як повідомляє поліція Одещини, до ЄРДР відомості внесені за статтею 392 (дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань) Кримінального кодексу України. За попередньою інформацією, під час подій ушкодження отримали четверо працівників колонії, їм було надано медичну допомогу. Загиблих немає.

"Для стабілізації ситуації, яка сьогодні склалася на території установи виконання покарань в Одесі, створено штаб у складі представників різних силових структур. На даний час ситуація повністю контрольована правоохоронцями. Зачинщики заворушення ізольовані, з ув’язненими ведуться перемовини", - повідомили в поліції. Там додали, що після локалізації пожежі, яка виникла в результаті займання автомобіля, розпочне роботу слідчо-оперативна група поліції. (https://www.pravda.com.ua/news/2019/05/27/7216245/ 27 травня).

54. Прес-служба ДБР повідомила, що Держбюро розслідувань порушило кримінальну справу за фактом службової недбалості після бунту засуджених у виправній колонії №51 в Одесі.

У відомстві заявили, що "за попередньою інформацією, причиною бунту стали неналежні умови утримання засуджених та жахлива якість продуктів харчування. Про це неодноразово повідомлялось адміністрації колонії, проте жодної реакції для покращення їх проживання утримувані не побачили. Такі дії призвели до того, що на території колонії відбувся бунт засуджених і розпочалася пожежа" (https://www.pravda.com.ua/news/2019/05/28/7216323/ 28 травня).

Омбудсмен повідомила, що у Південній ВК № 51 в Одесі звільнено 6 заручників, яких раніше захопили ув’язнені, представник омбудсмена у південних областях Олександр Остапенко терміново виїхав на місце події. Заручниками бунтарів стали три медпрацівника та три охоронця, які перебували в локальних зонах колонії. Їх вже звільнено. За її словами, з колонії вивезли п’ятьох порушників режиму. Інформація про втікачів з колонії або вбитих не підтвердилася. "Наразі ситуація під контролем поліції, засуджені розійшлися в локальні сектори. За словами представника омбудсмена, порушення прав ув’язнених під час придушення бунту з боку правоохоронців не було, ніхто істотно не постраждав". Омбудсмен додала, що попередньо причиною бунту встановлено обшуки, які проводили у засуджених. (https://www.pravda.com.ua/news/2019/05/27/7216256/ 27 травня).

55. У Фейсбуці 3 липня з’явися допис Юрія Дьяченко з Ізмаїлу:

«В Измаильском изоляторе забастовка и голодовка заключенных сейчас. Заключенные объявили голодовку, просят огласки проблем, которые приводят людей к суициду. В камере находился человек с явными признаками туберкулеза, при этом стаи клопов, бегающих как муравьи и кусающие всех: и больных, и потом здоровых... Они объявили голодовку хотя бы чтоб больного человека изолировали... начальство игнорировало это требование 3 дня. Заявления адвоката в изоляторе проигнорировали. С клопами никто не борется, сырость и плесень обросла всю камеру, духота, люди не спят, происходят нервные срывы, клопы стаями бегают, кроме этого одно окно через которое поступает воздух в более 40 градусов: напротив окна постоянно палят печь или что-то топят, весь дым идет в это единственное окно, новым людям, попавшим туда, выдают только матрац с клопами, весь в крови...

Они не спят из-за клопов, которые просто съедают живьем, жара не выносимая, сырость, дым, люди многие не хотят жить, и уже готовят виселицу, никому нет дела... за еду или хотя бы просто хлеб, молчу... сколько просили, чтобы перевели до вынесения приговора апелляционного суда - все только посылают к другим инстанциям и все по кругу... и причем там люди, которым еще не вынесен окончательный приговор, возможно их оправдают или условный срок дадут... а какие они вернутся? после туберкулезников и клопов! а люди готовы умереть в камере испытывая каждый день муки, морально не выдерживают, а там есть мужья, сыновья и отцы...» – утверждают небезразличные, просят обратить внимание».

Реакція очільників відомства на цей випадок невідома.

56. Підтвердженням стійкої тенденції, яка неухильно панує щодо осіб, причетних до серйозних порушень прав людини, є повідомлення експерта Д.Ягунова щодо наслідків розслідування подій у травні 2019 року у Південній виправній колонії № 51 у м. Одеса.

Він повідомив у Фейсбуці про покарання особам, які винні у зазначених подіях. Він нагадує: «у колонії мав місце небачуваний бунт. Бунт призвів до її ліквідації (мовою МЮ - "оптимізації"). За провал роботи, що призвело до знищення колонії з невідомою метою (!), чотирьом службовцям з колонії та МРУ оголошують догани. Звичайно, питання полягає не у суворості покарання. Просто таким прикладом МЮ ще раз довів "рішучість" у сфері реформування пенітенціарної системи, а також "довів" намагання "оновити систему"».

57. Ще один приклад реальних наслідків для працівників, причетних до жахливих подій в установі, стосується Одеського СІЗО, де два роки тому в’язень вбив і розчленував працівницю ізолятору Олену Порошенко.

Повідомляє у Фейсбуці Маргарита Тулуп: «Нещодавно вбивцю засудили до довічного ув’язнення. Слідство.Інфо вивчило документи та поспілкувалося зі свідками подій. Отримана інформація дає підстави вважати, що дотепер покарали не всіх, хто допустив трагедію. Тодішній керівник СІЗО, якому загрожує ув’язнення, в коментарі Слідству.Інфо сказав, що вбивство жінки замовила тюремна адміністрація, — щоб усунути його з посади. Правозахисник Андрій Діденко називає трагедію в Одесі «зразком кругової поруки, яка діє в усій тюремній системі».

Начальник зміни, під час якої сталося вбивство, Станіслав Руссу у коментарі Слідству.Інфо сказав, що ніхто не доручав Олені йти у свинарник і не розуміє, чому вона там опинилася. На його думку, і вбивця того дня у свинарнику бути не мав. Очевидці розповідають, що коли Олену знайшли, чоловікові стало погано. На питання, хто винен, Руссу відповідає: «Так, я не догледів. Я готовий нести найсуворішу відповідальність за втрату співробітника. Я говорив про це в суді». Станом на сьогодні покарання Руссу не поніс, він продовжує керувати інспекторами Одеського СІЗО.

Після вбивства Олени В’ячеслава Коваля (керівника СІЗО) звільнили. Його обвинувачують у службовій недбалості, внаслідок якої загинула Порошенко. Прокуратура вважає, що Коваль знав про порушення, але ситуацію не виправляв.

Ексначальник упевнений, що вбивство Олени було замовним. Відповідальним за це він називає Дмитра Ярунічева — тодішнього начальника оперативної служби управління, якому підпорядковується одеський ізолятор. Чоловік вважає, що для усунення його з посади обрали саме вбивство співробітника СІЗО, оскільки в установі часто відбуваються надзвичайні події, на які не звертають належної уваги: «Щотижня по двоє-троє засуджених від передозування там помирає, цим нікого не здивуєш». Коваль стверджує, що одеські кримінальні авторитети пропонували йому гроші для того, щоб він погодився послабити режим в СІЗО.

Обвинувачення побудоване на матеріалах службового розслідування. Воно свідчить, що до вбивства призвели не тільки дії працівників СІЗО, а й неналежний нагляд за установою Південним міжрегіональним управлінням виконання покарань. Наприклад, начальник Управління кримінально-виконавчої служби регіону Петро Дармограй 19 разів перевіряв стан оперативної роботи СІЗО напередодні злочину. Однак це не дозволило уникнути трагедії. І після вбивства Олени в управлінні нікого не звільнили.

Колишнього начальника СІЗО В’ячеслава Коваля звинувачують у тому, що він «спричинив тяжкі наслідки у вигляді майнової шкоди держбюджету» — держава змушена була виплатити родичам загиблої Олени 500 тисяч гривень компенсації. Тепер прокурор просить для В’ячеслава Коваля майже 4,5 роки тюрми й компенсацію виплати. (https://www.slidstvo.info/texts/ubyvstvo-u-svynarnyku-sizo-chy-pokaraly-vsih-prychetnyh/?fbclid=IwAR3aJHiDM-35RhROAfpgQC9gUpH9KuijXL dfpwcwQmeSo785urR-TVE9BDQ 21 Серпня 2019).

58. Більш детально про жахливі факти порушень прав людини та про безкарність порушників прав людини йдеться у статті Є.Захарова «Що відбувається в установах Державної кримінально-виконавчої служби?», опублікованій 29.05.2019 р.

«27 травня країну сколихнула вістка про бунт в Південній виправній колонії (ВК) №51 в Одесі. ЗМІ озвучували фейки один краше іншого про заручників, загиблих та збіглих. Насправді заручників не було, слава Богу, не було й загиблих та втікачів. А було – введення групи швидкого реагування (ГШР) в масках і повному бойовому спорядженні, яка жорстоко побила шість головних протестантів проти дій адміністрації колонії, яких для цього спеціально привели до штабу. Частина засуджених, не бажаючи бути побитими, забарикадувалася у своєму житловому приміщенні і підпалила матраци, щоб за стінами колонії побачили дим. Причина конфлікту – вкрай погане харчування та ще й вимагання коштів за можливість отримати посилки з продуктами від родичів. Взагалі засуджені стверджують, що за будь-що з них вимагають кошти. Ввечері засуджені припинили протестувати.

21 лютого 2019 р. у Вільнянській УВП № 11 помер засуджений, який всього три дні як перебував під вартою, а вже на п’ятий день матері віддали понівечене тіло. При цьому, згідно з офіційною версією, молодик помер від серцевої недостатності.

Наприкінці лютого 2019 року за скаргами родичів засуджених правозахисники в черговий раз викрили масові побиття в Бердянській ВК №77 та знущання над в’язнями з боку засуджених – помічників адміністрації. Представники громадськості та журналісти відвідали Бердянську колонію №77 та зустрілись із засудженими, зафіксували факти катувань. Деяких засуджених вдалось знайти в СІЗО інших міст, адвокати представляють їх інтереси в компетентних органах, відкрито низку кримінальних проваджень, деякі засуджені, які були вивезені з ВК №77, визнані потерпілими. З пояснень засуджених та їх родичів вдалось з’ясувати, що в колонії систематично катують новоприбулих засуджених, і роблять це помічники адміністрації. Прямо в дільниці карантину їх можуть зв’язувати на кілька днів, бити, в тому числі по п’ятках, декілька разів на день, змушувати голими на морозі виконувати фізичні вправи, засовують голки під нігті, забивають цвяхи в ноги та руки і навіть можуть зґвалтувати . За «безпечне» перебування в колонії з родичів засуджених вимагають чималі гроші, і вони, рятуючи своїх близьких, таки перераховують кошти на вказані з колонії банківські картки. До цієї колонії останнім часом в порушення статті 24 Кримінально-виконавчого кодексу тричі не впустили помічників-консультантів народних депутатів з журналістами.

Засуджені повідомили моніторингову групу, що 5 березня 2019 року (напередодні візиту ГШР) у колонії №26 сталося самогубство. Померлий мав «золоті руки», виготовляв різні деталі на вимогу адміністрації установи та сподівався на умовно-дострокове звільнення. Незважаючи на його зразкову поведінку та роботу, в умовно-достроковому звільненні йому нещодавно було відмовлено. Повідомляючи про чергову відмову, співробітники адміністрації насміхалися над ним.

59. Група моніторів ХПГ 13 березня 2019 року відвідала Жовтоводську ВК №26. Зі слів засуджених, 6 березня в колонії №26 проводився загальний обшук. Близько десятої години ранку на територію установи зайшли озброєні люди в чорних костюмах із закритими балаклавами обличчями. До якого саме спеціального підрозділу відносилися ці особи, невідомо, адже на шевронах зазначався лише напис “ГШР”.

Спочатку обшуки провели у дисциплінарному ізоляторі (ДІЗО), потім – і в житловій зоні установи. В ДІЗО всіх засуджених в прямому сенсі викинули з камер та поклали обличчями на асфальт. Практично всіх почали бити, нікому не дозволяли навіть підняти голову. Удари наносили ногами по різних частинах тіла, били і по голові, що категорично заборонено. Переляканим людям надягли на голову капюшони, змотали скотчем так, щоб закрити очі, в рот засунули ганчірні кляпи, щоб не кричали. Не дозволяючи піднятися, закинули до «воронка» та відвезли до Криворізької установи виконання покарань №3 (СІЗО). Там у такий же спосіб їх викинули з автомобіля, протягли по коридору до камер, при цьому постійно били та ображали.

Засудженим не дозволили взяти із собою жодних речей. Тож більшість із них залишилися роздягнуті та босі, оскільки загубили взуття, коли їх тягнули по асфальту. Одинадцять етапованих засуджених отримали тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості. Так, наприклад, в одного вибито зуб, в іншого – пошкоджено ребра. Практично всі стверджують, що мали синці та садни на голові, тулубі та на інших частинах тіла. За тиждень їх перебування у СІЗО лікарі так і не оглянули засуджених, можливо, чекаючи, поки тілесні ушкодження зійдуть та стане неможливо хоч щось довести.

На свято Великодня 28 квітня у Черкаській ВК N°62 трапився такий інцидент. Двоє засуджених, учасників бойових дій, на підпитку влаштували бійку. П’ять засуджених помістили до ДІЗО. Крім них в ДІЗО знаходились інші в’язні. В колонії ввели 3 травня 2019 року особливий стан та завели ГШР, яка почала бити засуджених. Побили всіх, обливали водою та били електрошокерами. Встигли побити 15 в’язнів, далі побиття припинили через те, що приїхали правозахисники. На двох засуджених внесено відомості до ЄРДР за ст. 392 КК України. 27 травня знову до ДІЗО/ПКТ зайшли невідомі в масках і побили всіх засуджених, близько 16 побитих порізали собі вени, і частина засуджених в колонії об’явила голодування.

19 травня 2019 року в Рівненському СІЗО засуджені стукали в двері, вимагали негайно надати медичну допомогу одному з підсудних, якому стало зле. Завели ГШР. Активних правдоборців вивезли в дільниці СІЗО в колоніях і завели кримінальні справи за ст. 391 КК України.

В Полицькій ВК №76 етап з новими засудженими зустріли жорстоким побиттям. Стверджують, що одному засудженому навіть зламали стегно, і він не може ходити. Інший після побиття порізав собі вени.

60. Останнім часом ГШР застосовували силу в багатьох колоніях, після побиття постраждалих засуджених перевозили до інших колоній, щоб сховати сліди побиття, і починали кримінальне переслідування проти них переважно за статтею 391 КК України. Це трапилося, окрім вищезгаданих установ, в Чернігівському, Полтавському та Житомирському СІЗО, у Криворізькій ВК №80 та інших установах.

Уся ця інформація отримана від самих засуджених та їх рідних, через Інтернет передано також багато відео та фото з фіксацією слідів побоїв. Тим не менше, усі дані вимагають перевірки. Державне бюро розслідувань мало би провести розслідування усіх цих епізодів, враховуючи, що засуджених зазвичай залякують, і для надання свідчень мають бути забезпечені засоби безпеки.

Розслідування справ про жорстоке поводження, вчинене персоналом кримінально-виправних установ у минулі роки, так і не проводиться. Прокуратура та ДБР залишаються бездіяльними, ігноруючи звернення Уповноваженого з прав людини та правозахисних організацій щодо незаконних насильницьких дій відносно в’язнів. Немає вже Департаменту виконання покарань, державна кримінально-виконавча служба тепер є у складі Міністерства юстиції. Проте ця незаконна практика використовується й далі та залишається безкарною, незважаючи на проголошену пенітенціарну реформу. Ось і ці побиття у великій кількості колоній не розслідуються. Якби ДБР справді проводило швидке неупереджене розслідування, то, я певен, воно встановило би факти, про які повідомляють правозахисники. Єдина реакція на протести засуджених – жорстоке насильство за мовчазної згоди і держави, і суспільства. (http://khpg.org/index.php?id=1559078080&fbclid= IwAR2t GejCwHPmkwTM4clNDb3zUtJGfb5lvxOyhj2K13xdwB3MkyktKYPlAxQ).

61. Трапляються випадки, коли зловживання працівників установ викриває інший правоохоронний орган. Українська правда повідомила, що Служба безпеки заблокувала масштабні розкрадання керівниками виправних установ на Харківщині, які списували великі партії продуктів і продавали їх магазинам. Посадовці організували механізм незаконної реалізації продуктів харчування, централізовано закуплених Мінюстом для раціону засуджених. Оптові партії продовольчих товарів фігуранти справи збували через посередників для закладів роздрібної торгівлі міста. «Торгівля» велася за готівку безпосередньо з режимної території виправних колоній. За попередніми оцінками, розмір завданої державі матеріальної шкоди перевищує півмільйона гривень.

Співробітники СБУ затримали завантажені товаром автомобілі посередників під час чергового виїзду з однієї з колоній. З двох автомобілів вилучили майже 3 тони вкрадених продуктів. Під час 15 обшуків правоохоронці виявили гроші, одержані від оборудок. Також було задокументовано нестачу відповідних товарів на складах. У межах кримінального провадження двох заступників керівників виправних установ та посередника затримали. Вирішується питання щодо повідомлення фігурантам справи підозри у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК України – зловживання владою або службовим становищем, яке спричинило тяжкі наслідки.

62. Майже ніколи у публічний простір не потрапляє інформація про умови, в яких перебувають ув’язнені особи, які етапуються.

Етап — перевезення засуджених та взятих під варту між пунктами, зокрема, двома колоніями або колонією та лікарнею. В’язнів перевозять у спеціальних вагонах, які ті через застарілість називають «столипінські». Такий вагон чіпляється до звичайного пасажирського потягу. У середині вагони обшиті металом, поділені на купе, замість дверей — подвійна решітка, яка закривається на замок. Одна камера-купе розміром менше чотирьох квадратних метрів може перевозити 16 засуджених. Вікон у камері немає. Заґратовані вони є лише з іншого боку вагона, в проході, який патрулюють конвоїри. Погана вентиляція робить переїзд влітку нестерпним — температура сягає 50 градусів. У дорогу засудженим дозволяють брати з собою речі. Ті, в кого вони є, можуть створити собі бодай мінімальний комфорт, адже всередині камери-купе немає нічого, крім нар. Вони розташовані в три поверхи, залізти на гору важко — немає ні поручнів, ні сходів. Матраци для в’язнів не передбачені.

Попри те, що засуджені часто перевозять з колонії в колонію нажиті роками речі, місце для багажу у вагонах немає. Сумки ставлять на верхні полички та в проході між ними, відтак вільного простору залишається ще менше. Часом в’язням доводиться їхати сидячи всю ніч, або лягати на підлогу. Менш ніж пів квадрата — 0,29 квадратних метрів площі. Саме стільки може законно займати у більшій камері один засуджений. Між тим рік за роком ЄСПЛ визнає практику такого роду конвоювання нелюдяною, Україна її не виправляє.

Щоб задокументувати випадки порушення прав людей, Слідство.Інфо зібрало свідчення засуджених з кількох колоній, проаналізувало законодавчі норми перевезення в’язнів та отримало ексклюзивні фотографії зі спецвагону. За словами правозахисника Сергія Перникози, конвоювання залізницею не лише порушує права засуджених і конвоїрів, а ще й економічно нераціональне: «Сам факт конвоювання — пережиток радянської епохи, який чомусь у нас зберігся. Ми витрачаємо кошти на оренду вагонів, хоча могли б швидше і дешевше возити людей автобусами».

63. Доправленням в’язнів займаються щонайменше три структури: Кримінально-виконавча служба (формує списки засуджених для етапування), Національна гвардія (відповідає за їхнє конвоювання) та Укрзалізниця (відповідає за дезінфекцію та справність транспорту).

Єдиного органу, який відповідав би за весь процес конвоювання, в Україні немає. Ще на початку 2016 року В’ячеслав Карпюк, тодішній начальник управління з конвоювання Нацгвардії, заявив – щоб передати функції конвоювання від Нацгвардії до іншого органу потрібно понад 2,5 мільярди гривень. Як, коли і кому передаватимуть ці повноваження, не вирішили дотепер.

Сьогодні в’язнів перевозить 15 таких вагонів. Торік ними етапували понад 51 тисячу засуджених й узятих під варту.

Поїздка однієї людини може тривати від кількох годин до кількох тижнів. У такому разі засуджених залишають у спецприміщеннях чекати наступного прибуття конвою.

Усі спецвагони належать Укрзалізниці, а Нацгвардія бере їх в оренду, яка минулого року складала приблизно 350 гривень на добу за кожен вагон. У поточному році на перевезення спецконтингенту залізницею держава виділила понад 8 мільйонів гривень.

Ще у 2000 році Єврокомітет з питань запобігання катуванням назвав умови конвоювання засуджених в Україні нелюдським поводженням і рекомендував покращити умови перевезення пасажирів у вагонах. Однак донині повністю ці рекомендації Україна так і не виконала. Тим часом спецвагонів щороку стає менше.

64. Своїми враженнями діляться ті, хто на собі відчув умови етапування. Дворічна Софія подолала понад 600 кілометрів разом з мамою Євгенією Гупановою, яка згадує: «Якби для дітей було хоча б на чому спати — або матраци, або окреме місце. Та якби менше курили у вагонах — він же загальний, прокурений, діти всім цим дихають».

Інша засуджена колонії, Вероніка Яшкович, їхала зі своєю донькою Хадіжею в Чернігів, коли дитині був усього місяць і один тиждень. «Я взяла з собою дитячу ковдру й змогла її постелити на полицю, — згадує вона. — Зручностей для того, щоб їхати з дитиною немає. Не для дитини це все. Там і без дитини неможливо. Я б хотіла, нехай не для мене, але щоб принаймні для малюків було зручно». Через такі умови перевезення іноді в’язні протестують. Сваряться з конвоїрами, ріжуть собі вени або навіть підпалюють вагони.

Слідство.Інфо поспілкувалося із засудженими чоловіками в кількох виправних колоніях на Дніпропетровщині. Один з них, Олександр, розповів, що влітку 2018 року разом з іншими засудженими на знак протесту розхитав й підпалив спецвагон: «На вулиці спека. Нас у вагоні було 80. Дали шматок хліба на всіх, відкрили по банці консерви. Ми попросили окріп на чай — не дали. У туалет вийти — проблема. Почнеш бунтувати, різати руки, тоді вже можна. Конвоїри виводять, але коли зручно їм». Олександр каже, що здебільшого конфлікти з конвоїрами трапляються саме через умови етапування.

«У меншому купе всього три полиці, але кидають 11-12 і більше людей. Хто сидить, хто лежить… Завжди найбільше питання в сумках — немає куди ставити. Є люди, в яких по 15 років терміну (відбування покарання — ред.) й вони все завжди тягають за собою. Через тисняву завжди починаються розборки. Звісно, все залежить від конвою. Дехто дотримується норм, а з деким битися треба».

Разом з іншими засудженими в одному вагоні перевозять в’язнів з інвалідністю, хворих, зокрема й тих, кого везуть на лікування в туберкульозні лікарні. Однак окремих вагонів для цих людей не передбачено.

В Офісі омбудсмена зазначили, що на сьогодні в Україні немає єдиних стандартів перевезення в’язнів потягами або автомобілями. Немає й стандартів обладнання такого спецтранспорту з урахуванням рішень Європейського суду з прав людини та рекомендацій Європейського комітету із запобігання катуванням. Проблема поглиблюється ще й тим, що єдиного органу, який відповідав би за весь процес доставки засуджених, в Україні немає». (https://www.slidstvo.info/texts/zona-na-kolesah-yak-vyzhyvayut- dorohoyu-do-tyurmy/ 2 липня 2019, Маргарита Тулуп).

Право на доступ до інформації

65. Однією з небагатьох інституцій в країні, яка має повноваження сприяти дотриманню забезпеченню дотримання прав людини, є Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Особливо значимою роль Уповноваженого є для ув’язнених осіб, бо закон зобов’язує адміністрації установ виконання покарань безперешкодно направляти скарги ув’язнених до омбудсмена. До того ж, відповідно до статті 19-1 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», на Уповноваженого покладаються функції національного превентивного механізму відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

66. За наданими Секретаріатом Уповноваженого з прав людини даними в рамках реалізації національного превентивного механізму право відвідувати місця несвободи, до яких відносяться не тільки установи кримінально-виконавчої служби, а й інші заклади, наприклад, психіатричні лікарні, отримали 175 громадських моніторів, а також 94 експерти та фахівці. Працівники Секретаріату спільно з громадськими моніторами та експертами у 2019 році здійснили 711 візитів, за результатами 700 візитів було надані відповідні пропозиції до органів державної влади, підприємств, установ та організацій (лист №442.2/34.13/20/ЗІ/20/23.2 від 24.01.2020 р.).

Беручи до уваги, що одним із завдань превентивного механізму є виявлення випадків катувань та жорстокого поводження та реагування на такі випадки, з огляду на проведення 700 моніторингових візитів, особливо цікавою є відповідь на питання про число внесених у 2020 році омбудсменом органам державної влади, установам, організаціям пропозицій щодо попередження катувань та жорстокого поводження.

Виявилося, що ця інформація Секретаріатом не може бути надана, оскільки Секретаріат Уповноваженого такою інформацією не володіє. Ба більше, і не зобов’язаний «вести окремий облік кількості пропозицій щодо попередження катувань та інших жорстоких нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання». Тобто, чи є в установах виконання покарань тортури та катування та наскільки вони поширені, омбудсмен інформацію не збирає, не веде окремий облік, як і не надає відповідних пропозицій щодо попередження катувань. То ж скласти уявлення про прогрес у боротьбі з жорстоким поводженням та тортурами в Україні чи про відсутність такого, або навіть про можливе значне погіршення ситуації Секретаріат Уповноваженого не допоможе.

67. Основним джерелом отримання статистичної інформацї для щорічних доповідей «Дотримання прав ув’язнених в Україні» є відповіді державних інституції на інформаційні запити «Донецького Меморіалу». Більше десяти років після початку видання Доповідей серйозних зауважень до достовірності надаваної інформації не було, рівень доступу до запитуваної інформації був в цілому прийнятним. Поодинокі спроби в один з років деяких обласних управлінь пенітенціарної служби відмовити у наданні інформації про діяльність установ виконання покарань в їх регіонах після рішень судів, які визнали відмови незаконними, в подальшому не повторювались. Була спроба тодішнього очільника управління пенітенціарної служби в Чернігівіській області Лопатіна пручатись та не виконувати рішення суду про надання інформації, та припинилась відразу, як «Донецький Меморіал» звернувся до прокуратури Чернігівіської області зі скаргою про невиконання очільником обласного пенітенціарного управління рішення суду. І обласне управління ДПтС відразу інформацію надало.

Схожим чином завершилась і спроба керівника системи В.Кощинця ухилитися від надання інформації про захворюваність в установах – суд визнав його дії протизаконними. Навіть попри те, що ще до виголошення судом такого рішення В.Кощинець інформацію надав. Проте він надав її із порушенням встановлених законом термінів, що не врятувало його від визнання винним.

68. Причин для занепокоєння станом надання інформації про діяльність кримінально-виконавчої системи в останні пару років стало помітно більше. І характер відмов у наданні інформації також змінився – він став часом зухвалим.

Міністерство юстиції (міністр Петренко П.Д.) з невідомих причин раптом перестало надавати за запитами інформацію про діяльність ДКВС, яка запитувалась традиційно та яка раніше повідомлялась без будь-яких складнощів. На направлені до міністра П.Петренка запити певний час відповіді взагалі не надавались. Після декількох повторних запитів Міністерство юстиції повідомило, що начебто ніяких запитів не отримували. На їх позицію не вплинуло навіть те, що «Донецький Меморіал» став надсилати свої запити рекомендованими листами із повідомленнями про їх вручення, і таким чином мав гарантоване підтвердження їх отримання. Детальніше про розвиток ситуації з Мінюстом міститься у п. 74-75, 78 даної Доповіді.

Вельми дивною в цьому випадку стала позиція Уповноваженого з прав людини. Однією з важливих функцій омбудсмена є реагування на порушення державними інституціями права на доступ до публічної інформації про їх діяльність та вжиття передбачених законодавством заходів реагування, притягнення порушників до відповідальності, в т.ч. шляхом складання протоколів про адміністративні порушення. Діяльність Уповноваженого у 2019 році надала взірець фактичної її бездіяльності у цій царині. Про це свідчить перш за все статистика реагувань на конкретні приклади таких порушень у цій сфері, яка ілюструє цю сумну ситуацію.

69. За даними Секретаріату Уповноваженого у 2019 році надійшло 3006 звернень про порушення права на доступ до публічної інформації. За порушення вимог закону відповідно до ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні порушення складено 240 протоколів про адміністративні порушення ( 8,0% від числа звернень) (лист № 01.6/61.14/35.13/20/ЗІ від 28.01.2020 р.). Отже щодо 2766 звернень (3006-240) протоколи не складались. Разом з тим щодо порушень вимог закону України «Про доступ до публічної інформації» надіслано за рік один акт реагування Уповноваженого, а щодо порушень закону «Про звернення громадян» не надсилалось жодного акту реагування.

До числа випадків, коли протоколи не складались, скоріше за все, потрапила і низка звернень «Донецького Меморіалу» про порушення права на доступ до публічної інформації. Враховуючи, що значний обсяг відомостей для доповідей «Дотримання прав ув’язнених в Україні» «Донецький Меморіал» отримує через направлення запитів в рамках закону «Про доступ до публічної інформації», дотримання цієї процедури є вкрай важливим.

70. Звернення «Донецького Меморіалу» до омбудсмена стосувались численних порушень права на доступ до публічної інформації з боку Мінюсту. Але всі звернення виявилися безрезультатними.

Діяльність окремих працівників Секретаріату Уповноваженого на чолі з його керівником Л.Левшун яскраво демонструє штучні складнощі, які вибудовує ця поважна інституція на різних етапах процедури отримання та розгляду таких звернень, застосовуючи вади процедури реагування. Величезною проблемою може виявитись вже процедура подання звернення про порушення прав людини до Уповноваженого. Подати звернення до омбудсмена крім як традиційним шляхом – поштою, можна й особисто через громадську приймальню, яка діє на першому поверсі будівлі, де розташована інституція. В приймальні завжди є черговий і доступ до неї на відміну від решти приміщень вільний.

Коли якось представник «Донецького Меморіалу» звернувся до чергового цієї приймальні В.Черепанова з проханням прийняти лист зі зверненням від організації, той попросив пред’явити документ, який посвідчує особу. Пред’явлене посвідчення, видане державною установою, його не задовольнило, і він додатково запросив паспорт: мовляв, посвідчення не засвідчує особу (можливо, він припустив, що відвідувач, щоб подати звернення, заздалегідь виготовив фальшиве посвідчення, яке і подає). Потім черговий ще запитав, чи є у відвідувача документ, що засвідчує право подавати звернення від цієї організації.

Врешті В.Черепанов відмовився прийняти лист та обґрунтував свою відмову відсутністю паспорта у представника організації, який приніс омбудсману цей лист за підписом її керівника, та відсутністю письмово підтверджених повноважень у нього подавати листи до Уповноваженого. Разом з тим В.Черепанов запропонував вкинути лист у спеціальну скриньку при вході в будівлю інституції.

«Донецький Меморіал» досить прискіпливо ставиться до дотримання чиновниками процедур, встановлених законом, і тому оскаржив дивну поведінку чергового приймальні та його безглузді дії. Проте не менш дивною та цікавою виявилась на скаргу організації відповідь керівника Секретаріату Уповноваженого Л.Левшун. Варто навести чудернацькі аргументи, якими Л.Левшун виправдовувала дії В.Черепанова. Її доводи та пояснення особливо важливі в контексті обов’язку інституції захищати права громадян, в тому числі ув’язнених громадян. Напевно, їм варто знати, чого насправді вони можуть очікувати у відповідь на свої звернення до омбудсмена та на яку підтримку з її боку вони можуть розраховувати.

Відмову чергового приймальні вважати пред’явлене посвідчення документом, що засвідчує особу, керівник Секретаріату Уповноваженого Л.Левшун виправдовує та обґрунтовує посиланням на скорочений фрагмент ст. 13 закону «Про Єдиний державний демографічний реєстр…», в якому наведений перелік документів, що засвідчують особу. Натомість наведений у цьому Законі перелік – це не є виключний перелік всіх документів, що можуть посвідчувати особу, для будь-яких ситуацій, а перелік тільки тих документів, «оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру». Це підтверджується й нормами закону, згідно яким особу посвідчувати можуть (звичайно варто не забувати – для цілей Закону) також «документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус», зокрема, посвідчення водія та навіть проїзний документ біженця.

Очевидно, що Л.Левшун намагається маніпулювати нормами закону, захищаючи чергового приймальні.

71. До подібної практики маніпулювання термінами Л.Левшун припускається дуже часто. Так, вона у своєму листі стверджує, нібито «громадянин, який його (листа «Донецького Меморіалу») подавав, не мав документів, що посвідчують його особу (посвідчення працівника державної організації – це ніщо), та які надавали б йому право подавати звернення від цієї громадської організації».

Варто зауважити, що дієслова «подав» та «передав» мають відмінні значення:

«подати» (звернення, скаргу, заяву тощо) – це скласти текст, підписати його і направити адресату; саме це означає «подати»;

«передати» – це просто доставити, принести, як листоноша. І саме це робив громадянин, який завітав до приймальні Уповноваженого. Він той документ не «подавав», а отже й повноважень подавати не зобов’язаний був мати. Л.Левшун, вживаючи слово «подав» приписує відвідувачу дії, яких він не вчиняв, бо звернення з проханням надати публічну інформацію подавав керівник організації, а не громадянин, який його приніс до офісу.

Це чергове пересмикування нормами закону, яким Левшун намагалась виправдати незаконні дії чергового приймальні.

Повідомлення про ці недобросовісні цитування та неправдиві твердження керівника Секретаріату були повідомлені омбудсмену в наступній скарзі, але були нею проігноровані: мовляв, Левшун відповіла все правильно, а якщо не згодні з такою відповіддю – звертайтесь до суду.

Ще один важливий момент, який свідчить про серйозну налаштованість працівників офісу омбудсмена відхиляти звернення до Уповноваженого, як тільки можна – це відмова при прийнятті звернення робити на другому його примірнику позначку, що документ прийнято. Така процедура зручна, бо засвідчує і факт прийому звернення, і зазвичай дату його надходження. Така процедура поширена, і жодне притомне відомство не піддає сумніву її прийнятність. Але не Секретаріат омбудсмена. При цьому керівник Секретаріату омбудсмена демонструє елементарну свою необізнаність у нормативних документах, аби тільки виправдати підлеглого, стверджуючи, наприклад, таке:

«подання письмового запиту безпосередньо до органу, та проставляння на копії цього запиту (другому примірнику) вхідного реєстраційного штампа Закон України «Про доступ до публічної інформації» не передбачає».

Між тим у останньому абзаці п.2 Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів №348 від 14 квітня 1997 року, міститься однозначна вимога:

«На вимогу громадянина, який подав звернення до організації, на першому аркуші копії звернення проставляється штамп із зазначенням найменування організації, дати надходження та вхідного номера звернення. Така копія повертається громадянинові».

Саме цю передбачену Інструкцією процедуру й відмовився – незаконно відмовився – здійснити В.Черепанов.

72. Відповідь Л.Левшун містить ще один характерний пасаж: на прохання письмово повідомити про отримання звернень вона зазначила, що начебто, на її думку, не є обов’язковим «надсилання відправникам письмового (електронного ) звернення, реєстраційних даних надісланого ними звернення».

Та й тут вона вдається до пересмикування змісту норм закону. Дійсно, при отриманні звернення та його реєстрації у відомстві закон не вимагає реєстраційні вхідні дані обов’язково письмово повідомляти. Натомість у відправника є законне право окремо запитати інформацію про вхідну реєстрацію. У цьому випадку отримувач звернення має діяти виключно по закону і зобов’язаний надати цю інформацію. Адже вхідна реєстрація кореспонденції – це відображена та задокументована інформація, що створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, вона знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, а отже відповідно до вимог закону України «Про доступ до публічної інформації», має бути обов’язково надана запитувачу. Тим більше, що надання такої інформації у випадку подання звернення особисто передбачає цитована вище норма Інструкції з діловодства за зверненнями громадян. Л.Левшун і в цьому питанні виявляє необізнаність із законами, та й ще не соромиться порушувати вимоги закону.

Дії Л.Левшун та В.Черепанова спрямовані на ухиляння від гарантованого законом надання інформації і свідчать про порушення закону України «Про запобігання корупції», згідно ст. 60 якого:

«1. Особам, зазначеним у пунктах 1, 2, 4 і 5 частини першої статті 3 цього Закону… забороняється:

1) відмовляти фізичним або юридичним особам в інформації, надання якої цим фізичним або юридичним особам передбачено законом;

2) надавати несвоєчасно, недостовірну чи не в повному обсязі інформацію, яка підлягає наданню відповідно до закону».

І хоча увага омбудсмена була привернута до факту вчинення підлеглими дій з ознаками корупційних, нею це було проігноровано з відсилкою у разі незгоди з її відповіді звертатися до суду.

73. Проте в арсеналі омбудсмена є ще одна уловка відмовляти у прийнятті звернень про порушення прав громадян, коли таке звернення спрямовує не безпосередньо особа, а громадська організація. Для ув’язнених осіб такий спосіб подання скарг іноді буває чи не єдиним доступним. Між тим позиція, повідомлена в одній з відповідей керівника Секретаріату Л.Левшун, наступна: Уповноважений розглядає відповідно до Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» звернення нібито тільки від громадян, а тому у розгляді звернення від громадської організації цілком може відмовити. І це твердження Л.Левшун є хибним, воно засвідчує незнання нею закону, бо стаття 2 цього закону однозначно проголошує:

«Дія цього Закону також поширюється на відносини, що виникають між юридичними особами публічного та приватного права, а також фізичними особами, які перебувають на території України, у випадках, передбачених окремим законом»,

а у статті 14 зазначено таке:

«Уповноважений здійснює парламентський контроль за дотриманням права на доступ до публічної інформації», яка передбачає реагування Уповноваженого з прав людини на випадки порушення права на доступ до публічної інформації, які сталися і з громадськими організаціями. Невідповідність тверджень Л.Левшун фактичним нормам закону свідчить про надто вільне ставлення керівника Секретаріату омбудсмена до необхідності дотримуватись цих норм.

74. Проблеми із захистом омбудсменом порушених прав виникають не тільки на етапі прийняття відповідних скарг, а й при їх подальшому розгляді. Механізмом ухиляння омбудсмена від здійснення встановлених законом способів реагування та захисту порушених прав часто є крім вкрай формалізованої процедури прийняття звернень про порушення прав людини, ще й відсутність ефективних дій працівників Секретаріату на етапі розгляду звернень та вжиття заходів реагування.

Досвід «Донецького Меморіалу» свідчить, що відсутність належного реагування на випадки порушення права на доступ до інформації з боку омбудсмена, яких припускаються зазвичай державні органи, є часто результатом не помилок, халатного ставлення до обов’язків або браку знань працівниками офісу омбудсмена, а є свідомою бездіяльністю в інтересах третіх осіб – чиновників саме тих органів влади, які і чинять порушення.

Вельми показовою є ситуація зі зверненнями «Донецького Меморіалу» про порушення права на доступ до публічної інформації з боку чиновників Міністерства юстиції.

Починаючи з січня 2019 р. протягом першої половини року «Донецький Меморіал» направив до Уповноваженого з прав людини понад пять повідомлень про порушення права на доступ до публічної інформації з боку Міністерства юстиції України. Для гарантованого підтвердження отримання Мінюстом запитів організація спрямовувала їх рекомендованими листами з повідомленням про вручення. Згодом навіть вдалося дізнатися прізвища працівників Мінюсту, які отримували ці рекомендовані листи, і повідомити цю інформацію омбудсмену. Наприклад, відправлення від 30.11.2018 вручене 03 грудня 2018 уповноваженій особі на отримання пошти Міністерства юстиції України Онищенко Н.І., а відправлення від 21 грудня 2018 надійшло 22 грудня 2018 та вручене уповноваженій особі на отримання пошти Міністерства юстиції України Слободяник Л.А.

Попри це Мінюст не визнавав отримання запитів, хоча очевидно, що докази порушень були неспростовні. Тому омбудсмен мала розглянути надані докази вчинення адміністративних правопорушень, скласти протоколи про адміністративні правопорушення та направити їх до суду. Але працівники Секретаріату омбудсмена чинили інакше: вони по декілька тижнів після отримання повідомлень про порушення залишали їх без руху. Потім вони направляли запити до Мінюсту з пропозицією щось пояснити або уточнити по факту порушення, подовгу очікували відповіді. Таке листування тривало декілька місяців.

«Донецький Меморіал» постійно цікавився ходом розгляду своїх скарг, бо якщо заявник не контролює цей процес, не запитує про те, що зроблено – розслідування просто «згасає».

Після отримання відповідей Мінюсту працівники Секретаріату вирішили запросити на зустріч тих осіб з Мінюсту, які отримували рекомендовані листи, та ті на виклики не з’являлися. Вже тільки це може бути підставою для складання протоколу про адмінпорушення. Але офіс омбудсмена ніяк не відреагував на ігнорування виклику особами Мінюсту.

75. Деякі звернення до омбудсмана, які містять докази порушень, працівники Секретаріату просто не помічають, іноді навіть зізнаючись у цьому. Після направлення додаткових матеріалів до одного зі звернень «Донецького Меморіалу» про ймовірне правопорушення працівник Секретаріату відверто зазначає:

«Щодо Вашого повідомлення про надсилання до Секретаріату Уповноваженого додаткової інформації (документів) повідомляю що у зв’язку з надходженням від Вас до Секретаріату Уповноваженого значної кількості звернень, листів вказана інформація не була прийнята до уваги».

Були застосовані й деякі інші уловки для затягування часу: до Секретаріату запрошували керівника «Донецького Меморіалу». Тривале малозмістовне спілкування жодним чином не просунуло вивчення працівниками Секретаріату наведених доказів порушень. Після численних перевірок Л.Левшун вже в липні повідомляє, що за «зверненнями відкрито провадження щодо порушення Міністерством юстиції України вимог чинного законодавства». Більше того, «наразі вирішується питання щодо вжиття подальших заходів реагування за Вашими зверненнями з урахуванням додатково з’ясованих обставин під час робочої зустрічі, проведеної в Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 05.07.2019 р.». І обіцяє, що про результати відкритого провадження буде повідомлено додатково. Останнє зауваження особливо пікантно виглядає, адже означає, що з моменту звернення з повідомленням про правопорушення, тобто з січня 2019 року, в Секретаріаті Уповноваженого ще немає результатів провадження, які можна повідомити.

Направлення «Донецьким Меморіалом» запитів до омбудсмена з питаннями про те, які ж вживаються заходи реагування на звернення, представник Уповноваженого з дотримання інформаційних прав та представництва в Конституційному Суді України В.Барвіцький протрактував в одній з відповідей як «перешкоджання процесу здійснення провадження та втручанням у його обєктивність та неупередженість». Він також зазначив, що під час зустрічі у Секретаріаті з очільником громадської організації «були надані відповідні розяснення чинного законодавства», а численні звернення організації до омбудсмена буцімто «перевантажують роботу працівників Секретаріату. Такі дії обмежують права інших заявників на своєчасний та належний розгляд їх звернень».

Попри дуже вагомі докази порушень, надані омбудсмену, жодного адміністративного протоколу за більше як півроку так і не було складено. Між тим, адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше, як через два місяці з дня вчинення правопорушення. Без сумніву порушники закону з Мінюсту – перш за все Міністр юстиції П.Петренко та його заступник Д. Чернишов – несказанно раді послузі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

76. За час листування з Секретаріатом омбудсмена виникали ситуації, коли право на доступ до інформації порушували самі працівники Секретаріату. Так, представник Уповноваженого В.Барвіцький проігнорував деякі звернення «Донецького Меморіалу», а на запит від 14 червня 2019 р. про реакцію керівництва на його бездіяльність керівник Секретаріату Л.Левшун надала відповідь (згідно поштовому штемпелю на конверті) тільки 20 липня, що є перевищенням встановленого законом терміну максимум у 30 днів. До того ж лист Л.Левшун фактично не містив будь-якого натяку на перевірку наведених фактів порушень В.Барвіцького.

Такі її дії – безумовне порушення вимог ст. 40 Конституції України, згідно якої орган державної влади має «розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк». Це є порушенням і ст. 19 закону «Про звернення громадян», яка встановлює, що «Органи державної влади… їх керівники та інші посадові особи зобов’язані.. об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги». Через ці її порушення омбудсмену була направлена відповідна скарга. Реагування на неї також суперечило закону: згідно ст. 17 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», реагування на звернення передбачає:

- або прийняття звернення до розгляду та відкриття провадження у справі про порушення,

- або відмову в розгляді звернення.

При цьому повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у прийнятті звернення до розгляду, яка має бути вмотивованою, має надсилатися в письмовій формі особі, яка його подала. То ж омбудсмен мала б обов’язково повідомити про відкриття провадження у справі, або про відмову в розгляді звернення, звичайно, з відповідним обґрунтуванням. Вона не зробила ані першого, ані другого. І в цьому випадку, як і в деяких інших, на наведені неспростовні докази порушень працівниками Секретаріату законів, омбудсмен відповідає: «жодних порушень немає, все правильно». Без пояснень, без доводів, без аргументів. Якщо така її відповідь нам не подобається – вона радить звертатись до суду. Звісно, до Адміністративного окружного суду у м. Києві, де головою – славнозвісний суддя Вовк. Після заяви правозахисних організацій у липні 2019 року стає зрозумілим, чому так наполегливо Л.Денісова посилала до суду.

77. Наведені факти свідчать, що в Секретаріаті Уповноваженого створена система алгоритмів, головною складовою яких є бездіяльність та зволікання, спрямовані на ухиляння від встановленого законом реагування. Тим самим омбудсменом та її підлеглими порушники убезпечуються від відповідальності. Для цього застосовується набір відмовок, затягування процедури розгляду звернень, зволікання. Вигоду від такої діяльності (точніше – від бездіяльності та зволікань) отримують у вигляді безкарності посадовці Мінюсту, які вчиняли умисні порушення закону. Цим нівелюється принцип невідворотності покарання, і це особливо небезпечно у випадках, коли порушниками є високопосадовці.

Фактично діяльність Уповноваженого з прав людини на сьогодні складає неабияку загрозу і правам людини, і іміджеві країни.

78. Прикладом тривалого умисного нехтування вимогами закону про доступ до інформації є дії Мінюсту на чолі з міністром П.Петренком по приховуванню та ігноруванню запитів та звернень. В Мінюсті дуже часто не реєстрували отримувані ані прості листи, ані навіть рекомендовані. Навіть отримання листів із повідомленням про вручення також заперечувалось. Направлялись відомству листи і шляхом вкидання у спеціальну скриньку на вході до приміщення Мінюсту, при чому для підтвердження – з одночасним фотографуванням процедури вкидання.

Дарма.

Коли була здійснена спроба особисто передати лист громадської організації працівникам Мінюсту, з’ясувалось, що до цього листа потрібно додати реєстр з печаткою організації у двох примірниках. Прийшовши до будівлі Мінюсту, треба зі входу зателефонувати та викликати уповноважену особу, почекати на сходинках хвилин 10-20, поки ця особа вийде та забере лист та реєстри, потім віднесе до свого кабінету, зробить там позначку на другому примірнику реєстру та винесе його на сходинки. Ця принизлива процедура передбачена у нормативному документі – відомчій інструкції. Згодом і цю процедуру скасували.

Та гарантоване доправлення до Мінюсту звернення абсолютно не гарантує надання притомної відповіді по його суті. В окружному адмінсуді, куди звернувся «Донецький Меморіал», представниця Мінюсту наполягала, що вказана на листах громадської організації адреса Мінюсту з поштовим індексом 01601 замість, на її думку, «правильної» 01001 – це буцімто індекс невідомого поштового відділення, яке не має стосунку до Мінюсту, то ж і направлений за цим індексом лист міг бути не отриманим. Хоча на конвертах з листами від Мінюсту вказаний саме поштовий індекс 01601. Вона стверджувала також, що якщо на поштовій квитанції про прийняття рекомендованого листа для Мінюсту не вказаний вміст листа, то й стверджувати, що там був саме запит інформації неможливо.

Нарешті, вона наполягала, що «Донецький Меморіал» не надав у суді доказів, що його запит, направлений рекомендованим листом з повідомленням про вручення, був у відомстві насправді отриманий. Суддя окружного адмінсуду всі ці аргументи сприйняв та у позові відмовив.

Оскарження до омбудсмена дій заступника Міністра юстиції Д.Чернишова, який не реагував на звернення, по декількох випадках описано вище. Працівники Секретаріату півроку вивчали надані їм докази порушень, безуспішно намагались викликати до себе осіб Мінюсту, які отримували рекомендовані листи на пошті, та ті не з’являлися, а в решті жодного протоколу не склали.

79. Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) спільно із Управлінням спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України (ГПУ) оприлюднили 26 липня 2019 року інформацію, яка може свідчити про вчинення корупційних дій Уповноваженою Верховної Ради України з прав людини Людмилою Денісовою.

Згідно з оприлюдненим НАБУ аудіозаписом телефонних розмов, голова Окружного адміністративного суду м. Києва (ОАСК) Павло Вовк і деякі судді втручалися у діяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) та організували прийняття завідомо неправосудних рішень для уникнення обов’язкового кваліфікаційного оцінювання. За втручання Павла Вовка було забезпечено зміну двох членів ВККС на наперед визначених «лояльних» переможців конкурсу за квотою Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Державної судової адміністрації. Правозахисні організації оприлюднили заяву щодо необхідності розслідування діяльності чинної Омбудсмана України. В заяві йдеться:

«обрання Л.Денісової на посаду Уповноваженого ВР з прав людини у березні 2018 року відбулося із порушенням процедури і без консультацій із правозахисними організаціями. Висунення політичними партіями своїх кандидатур на цю посаду у непрозорий кулуарний спосіб, без належного досвіду правозахисної діяльності створило низку ризиків та підірвало довіру суспільства до діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Посада Омбудсмана фактично стала розмінною монетою у політичних домовленостях парламентських фракцій.

Раніше Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) виявило недостовірну інформацію у деклараціях екс-народного депутата, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Людмили Денісової за 2015, 2016 та 2017 роки. За даними слідства та як свідчать оприлюднені матеріали негласних слідчих (розшукових) дій, Людмила Денісова в обмін на скасування цих протоколів погодилася відкликати раніше призначеного за її квотою члена ВККС Андрія Козлова та замінити його на більш “лояльного” кандидата. 27 червня 2019 року, фактично на підтвердження заяв НАБУ та ГПУ, стало відомо, що Л. Денісова звільнила А. Козлова та призначила новий конкурс. Оприлюднена правоохоронними органами інформація кидає тінь на репутацію Омбудсмана, ставить під сумнів його незалежність та неупередженість, більш того - свідчить про можливе вчинення кримінального правопорушення Уповноваженим ВР з прав людини Людмилою Денісовою».

Правозахисні організації вимагали від Уповноваженого з прав людини Л.Денісової публічно пояснити позицію омбудсмена щодо звільнення А.Козлова з посади члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та призначення нового конкурсу, висловитись про звинувачення, оприлюднені НАБУ та ГПУ, а також подати у відставку. Від правоохоронних органів України вони вимагали провести незалежне розслідування інформації, яка була оприлюднена НАБУ, щодо ймовірного вчинення Л.Денісовою кримінального правопорушення. Правозахисники наголошували, що «не ставлячи під сумнів принцип презумпції невинуватості, заявляємо, що доки оприлюднена правоохоронними органами інформація щодо Л.Денисової не буде належним чином розслідувана, ми припиняємо будь-яку співпрацю з Офісом омбудсмена».

80. Створена Мінюстом на чолі з міністром П.Петренком система ухиляння від реагування на звернення та запити у поєднанні з відсутністю реагування з боку омбудсмена, перешкоджають доступу до інформації про діяльність ДКВС та опосередковано впливають на своєчасність збору та аналізу інформації про тримання ув’язнених та визначення проблем дотримання прав людини. Наведені приклади порушення закону чиновниками Мінюсту та омбудсмена свідчать про їх абсолютну безвідповідальність за такі порушення, а керівникам цих відомств П.Петренко та Л.Денісовій належить провідна роль у створенні свавілля, яким вони фактично стверджують панування безкарності.

ВИСНОВКИ

доповіді „Дотримання прав ув’язнених в Україні-2019”

В 2019 році продовжилось зниження в’язничного населення – з 55 078 осіб станом на 01.01.2019 р. до 52 863 осіб станом на 01.01.2020 року. Позитивною обставиною є подальше зменшення засуджених у виховних колоніях – до 88 осіб, з них саме неповнолітніх 42 особи.

Чисельність довічно ув’язнених осіб склала 1536, в тому числі 23 жінки.

Медичні послуги в установах кримінально-виконавчої служби залишаються на вкрай низькому рівні. У 2019 році продовжив зберігатися надзвичайно високий рівень смертності: вмерло 517 особи. Це означає, що показник смертності на 1 тис. ув’язнених складає 9,78 – за останні 15 років тільки у 2014 та у 2017 роках він був вище.

Як і раніше, ухвалені у 2019 році зміни до законів не покращили суттєво правове поле діяльності кримінально-виконавчої системи України, хоча вони і «підправляють» окремі недоліки в існуючих законах. Низка важливих законодавчих ініціатив залишилась без втілення.

Зберігається високий рівень порушень прав засуджених. Це стосується не тільки умов тримання, але й поводження персоналу з ув’язненими, десятки працівників відомства були притягнуті до відповідальності за кримінальні правопорушення.

Як і у попередні роки, відсутній поступ у сфері надання засудженим правової допомоги. Установи не тільки погано забезпечені юридичною літературою, вони майже нічого не роблять для покращення ситуації. Обсяг правової допомоги, яку надають засудженим громадські організації, значно менше потреби та не впливає суттєво на загальну ситуацію.

Не поліпшується кадрова проблема. Рівень соціальної захищеності персоналу залишається неприпустимо низьким, як надзвичайно низькою є й зарплата. Престижність професії пенітенціарного працівника занадто низька. Дієвих заходів на виправлення становища не вживається, все обмежується обіцянками покращення.

У питаннях просвіти персоналу у сфері дотримання прав людини керівництво відомства традиційно обмежується гарними деклараціями. Знання міжнародних стандартів у сфері дотримання прав людини від персоналу не вимагається, тим більше не вимагається реалізація цих стандартів.

Як і раніше, громадський контроль дотримання прав засуджених та ув’язнених як системна діяльність відсутній. Співпраця з громадськістю залишається вельми обмеженою. Досі не створені незалежні ефективні інспекційні механізми контролю дотримання прав людини в діяльності установ в’язничної системи та міліції. Діяльність Уповноваженого з прав людини не впливає на загальний рівень дотримання прав людини у в’язницях.

Число осіб, переведених для відбування покарання з установ на непідконтрольній уряду території до установ на підконтрольній вимірюється багатьма десятками, а ув’язнені особи, які тримаються в закладах в ОРДЛО, залишаються позбавленими будь-якого захисту з боку держави.

У 2019 році значно погіршився доступ до публічної інформації у сфері діяльності кримінально-виконавчої системи. Міністерство юстиції фактично запровадило механізм ігнорування запитів та звернень. Такі протиправні дії відомства доповнювались бездіяльністю омбудсмена, яка мала б реагувати на такі порушення, але виконувала свою місію менше, як на 10%.

Проблеми пенітенціарної системи розглядаються в державі переважно крізь призму політичної доцільності. Такий підхід супроводжується численними порушеннями фундаментальних прав людини, і проблеми дотримання прав людини в колоніях для влади є скоріше предметом маніпулювання, ніж турботи.


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном