Версія новин сайту
для мобільного телефону
http://ukrprison.org.ua/wap

Міжнародний фонд "Відродження"

ДОТРИМАННЯ ПРАВ УВ’ЯЗНЕНИХ В УКРАЇНІ-2007

Олександр Букалов

ПЕНІТЕНЦІАРНЕ ТОВАРИСТВО УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ МЕМОРІАЛ

ДОТРИМАННЯ ПРАВ УВ’ЯЗНЕНИХ В УКРАЇНІ-2007. Доповідь. - “Донецький Меморіал”, Донецьк, 2008, 34 стор.

Щорічна третя Доповідь „Дотримання прав ув’язнених в Україні-2007” підготовлена громадською організацією „Донецький Меморіал” за участю фахівців Пенітенціарного Товариства України. Доповідь містить огляд змін у діяльності кримінально-виконавчої системи України, які сталися протягом 2007 року. В ній наведена статистична інформація, яка відображає стан діяльності системи у 2007 році, наведені приклади порушень прав людини та реакція керівництва системи на такі події та факти, а також надана інформація про взаємодію громадських організацій та установ виконання покарань.

Доповідь містить висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану дотримання прав людини в установах системи, а також відомості про виконання Департаментом рекомендацій попередніх Доповідей

© Олександр Букалов, укладання, 2008
© Видання та оформлення - «Донецький Меморіал», 2008

 


ВСТУП

1. Доповідь „Дотримання прав ув’язнених в Україні-2007” підготовлена правозахисною організацією „Донецький Меморіал”, і є третьою поспіль щорічною Доповіддю, в якій зібрані факти та інформація щодо дотримання прав людини головним чином в установах та органах кримінально-виконавчої системи України. Наведена також коротка інформація щодо тримання осіб в органах міліції. В цій Доповіді, як і в попередніх двох, відображені зміни та події, які відбувалися протягом 2007 року. Основними джерелами для Доповіді стали результати виконуваних організацією проектів та досліджень у межах цих проектів, матеріали семінарів та конференцій, відповіді державних установ за запитами „Донецького Меморіалу”, публікації у ЗМІ, в тому числі в Інтернет-виданнях, окремі листи та звернення громадян, які перебувають в установах системи. Чимало даних взяті з огляду „Донецького Меморіалу” „Кримінальні покарання в Україні”, який підготовлено та видано за підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. Доповідь складена керівником „Донецького Меморіалу” Олександром Букаловим. Аналіз законодавства щодо можливостей засуджених оскаржувати дії та бездіяльність адміністрації установ (пп. 32-55 даної Доповіді) виконаний канд. юр. наук Михайлом Мінаєвим (Запоріжжя). В підготовці окремих фрагментів Доповіді щодо законодавства брала участь канд. юр. наук І. Яковець (Харків).

2. Автори даної Доповіді, як і раніше, не виключають, що деякі наведені факти не мають гарантованого підтвердження, а певні висновки є дискусійними. Автори також сподіваються на розуміння того, що обмеженість у часі та в ресурсах не дозволила зробити дане дослідження більш повним та ґрунтовним. Разом з тим вони сподіваються на виправданість та необхідність підготовки та видання даного огляду діяльності кримінально-виконавчої системи країни.

 

ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЗАТРИМАНИХ

ОСІБ В ОРГАНАХ МІЛІЦІЇ

 3. У віданні Міністерства внутрішніх справ України знаходиться 501 ізолятор тимчасового тримання (ІТТ), які загалом розраховані на 10 400 місць і де затримані особи можуть перебувати максимум упродовж 3 діб (у виняткових випадках до 10 діб). При необхідності утримувати особу й надалі під вартою її мусять перевести до СІЗО. Проте бувають випадки, коли термін утримання в ІТТ перевищується. Щоденно в ІТТ в Україні утримується близько 7 000 затриманих.

4. Норми Закону „Про попереднє ув’язнення” суттєво обмежують можливості затриманих осіб та осіб, узятих під варту, у захисті своїх прав та вимаганні поводження, яке відповідає їх статусу. Проте поступово законодавче забезпечення прав затриманих покращується. Так, внесені до Закону «Про міліцію» зміни зобов’язують міліцію повідомляти родичів затриманого/заарештованого протягом 2 годин – а не 24 годин – після затримання/арешту; повідомляти адвоката, адміністрацію місця роботи або навчання про затримання, якщо це вимагається затриманим/заарештованим; забезпечувати годування всіх затриманих осіб тричі на добу; повідомляти затриманого або заарештованого про його процесуальні права та підстави для затримання/арешту. Працівникам міліції забороняється допитувати затриманого/заарештованого, якщо він вимагає присутності захисника, до прибуття такого захисника. У випадку недотримання зазначених вище та інших положень встановлюється право на грошову компенсацію.

Натомість практика діяльності міліції змінюється досить повільно, вона й досі надто часто не відповідає цим нормам законодавства. Тому з’являється чимало свідчень про нові й нові випадки незаконного затримання громадян міліцією або випадки корупції.

5. Залишається, наприклад, суттєвою проблемою зникнення паспортів громадян, у яких вони вилучаються органами міліції при затриманні. Проведене у Донецькій області дослідження можливих шляхів зникнення паспортів після затримання громадян показало, що органи міліції наполягають, буцімто по закінченню слідства паспорти передавалися до судів. Суди на відповідні запити сповіщають, що паспортів цих громадян не отримували. В результаті по закінченню відбування покарання звільнені особи мусять чимало зусиль спрямовувати на поновлення паспортів, до зникнення яких вони не причетні.

6. Певні позитивні зміни у діяльності органів міліції спостерігаються у 2005-2007 роках. Вони пов’язані, зокрема,  з утворенням та діяльністю Громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ, до складу якої входять керівники відомства та правозахисники. В цей же час була започаткована діяльність мобільних груп, які складаються з представників відомства та правозахисників. Ці групи мають бути створені у кожній області, але фактично працюють лише в частині областей. Мобільні групи періодично відвідують райвідділи міліції та ізолятори тимчасового тримання, вивчаючи умови тримання затриманих, дотримання прав людини та поводження з ними. Діяльність мобільних груп регламентована Наказом Міністра внутрішніх справ. На початку 2007 року МВС очолив новий міністр, проте не була зупинена практика діяльності ані мобільних груп, ані Громадських рад при обласних управліннях МВС.

7. Як відмічає радник з прав людини Міністра внутрішніх справ Олег Мартиненко, протягом 2005 р. та 11 місяців 2006 р. мобільні групи з моніторингу дотримання прав людини обстежили понад 90 ізоляторів тимчасового тримання в 14 областях України, або кожен шостий ІТТ в країні. Практично в усіх обстежених спецустановах були виявлені суттєві порушення мінімальних норм міжнародних стандартів щодо утримання затриманих осіб. Діяльність мобільних груп важлива ще й з огляду на те, що законодавство не передбачає створення структур, які б здійснювали громадський контроль дотримання прав в закладах МВС.

Як результат, тільки упродовж останніх місяців 2006 року умови тримання покращено у 269 ІТТ (54%), взагалі елементарні побутові умови наразі забезпечено у 406 ізоляторах (81%).

Начальниками ГУМВС, УМВС на зазначенні цілі вишукано близько 2 млн. грн., з яких надано територіальними управліннями – 385 тис. грн., за рахунок органів місцевої влади – 500 тис. грн. та 1,1 млн. грн. з інших джерел фінансування, не заборонених законодавством.


 

 

ДЕПАРТАМЕНТ ТА ЙОГО ПІДПОРЯДКОВАНІСТЬ

8. Протягом 2007 змін у підпорядкуванні Державного Департаменту України з питань виконання покарань (надалі – Департаменту) не відбулося. Департамент існує як автономна інституція з 1998 року. Детальніше про історію його створення див. Доповідь „Дотримання прав ув’язнених в Україні-2005”, пп. 27-37 (для зручності посилання на цей документі надалі – Доповідь-2005). Досі не має свого логічного завершення створення окремого відомства як тимчасовий етап у виконанні взятих в 1995 році Україною на себе зобов'язань при вступі до Ради Європи про підпорядкованість кримінально-виконавчої системи Міністерству юстиції.

Така ситуація склалася внаслідок постійного спротиву керівництва відомства такому перепідпорядкуванню. І якщо у 1998-99 роках ця позиція могла виправдовуватися необхідністю поступово підготуватися до нового підпорядкування, то з часом стали з’являтися заяви керівництва відомства про те, що вже самим виведенням кримінально-виконавчої системи з ведення Міністерства внутрішніх справ зобов’язання перед Радою Європи виконані, що є неправдою. До того ж відсутні будь-які відомості про ймовірний план підготовки до підпорядкування до Мінюсту або етапи такої підготовки.

9. У лютому 2005 року новим Урядом було заявлено про ліквідацію Департаменту як самостійної структури та передачу його до Мін'юсту. Проте таке рішення не було виконане, в першу чергу через спротив нових керманичів відомства.

Президент України своїм Указом № 39/2006 від 20 січня 2006 року “Про План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи” затвердив План, який містить й такий пункт:

“із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, здійснити заходи щодо вирішення питань підпорядкованості Державного департаменту України з питань виконання покарань”  із терміном виконання 1 квітня 2006 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 року № 683 «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом міністрів України через відповідних міністрів» було визначено, що діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції.

З постанови не можна дійти висновку щодо змісту поняття «координація діяльності». Крім того, постанова є підзаконним нормативним актом та не може суперечити Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу», який визначає, що Державний департамент України з питань виконання покарань є центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого відноситься очолювання кримінально-виконавчої системи та управління нею. Тобто твердження, що декларація щодо «координації» діяльності кримінально-виконавчої системи Міністерством юстиції не має юридичного змісту та сенсу, її неможливо виконати. Між Міністерством юстиції та Державним департаментом немає відносин субординації, ці органи у своїй ієрархії є рівними.

10. Навесні 2007 року був підготовлений законопроект, який передбачав більш суттєве підпорядкування Департаменту Мін’юсту, натомість через складні політичні події та розпуск Верховної Ради він не був розглянутий.

Процес передачі кримінально-виконавчої системи в відання Міністерства юстиції України протягом 2007 року залишався дуже суперечливим та непослідовним. Кабінет Міністрів 11 липня 2007 року ухвалив Постанову № 916, якою затвердив нове Положення про Департамент. Цим документом передбачається, що керівник відомства призначатиметься КабМіном за поданням Прем'єр-міністра України відповідно до пропозиції Міністра юстиції. Своїм Указом №667/2007  від 28.07.2007 Президент України призупинив дію цієї Постанови Кабміну. В Указі зазначається, що  "нормативно-правовим актом Кабінету міністрів визначено правові основи діяльності Державного департаменту з питань виконання покарань. Це не відповідає нормам п.14 ч.1 ст. 92 Конституції, за якими організація і діяльність органів і установ виконання покарань визначаються виключно законом".

Таким чином попри щорічні нагадування з боку Ради Європи переведення пенітенціарної служби в підпорядкування Мін’юсту залишається протягом майже дев’яти років не виконаним до кінця зобов’язанням України.


 


ЗАКОНОДАВСТВО ТА

НОРМОТВОРЧІСТЬ ВІДОМСТВА

 

11. Необхідно відзначити, що, попри ухвалення впродовж 2003-2006 років низки нормативно-правових актів, робота зі створення необхідної законодавчої бази для належного функціонування органів та установ виконання покарань, приведення умов тримання засуджених у відповідність до вимог міжнародних стандартів в Україні ще не завершена. Детальний аналіз кримінально-виконавчого законодавства наведений у Доповіді-2005, пп. 47-92.

На думку науковців, практиків, представників громадськості, окремі положення КВК та Законів України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», «Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк», і інші акти ще далекі від досконалості. Вони не повною мірою відповідають вимогам міжнародних стандартів спілкування із засудженими, не забезпечують належного захисту персоналу. Для приведення законодавчої та нормативної бази у сфері виконання кримінальних покарань до рівня міжнародних вимог і стандартів належить ще дуже багато зробити.

12. Виконуючи нову функцію зі спрямування та координації діяльності КВС, Міністерство юстиції розробило проект Концепції державної політики України у сфері виконання кримінальних покарань. Основною метою даної Концепції є визначення напрямків державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Вона передбачає, зокрема, приведення порядку та умов відбування покарань у відповідність з міжнародними стандартами, ефективну організацію системи соціальної адаптації громадян, які відбували покарання в місцях позбавлення волі, створення ефективної сучасної підготовки персоналу органів кримінально-виконавчої служби.

13. Державний департамент України з питань виконання покарань розробив свій проект Концепції розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України. Цей проект обговорювався з експертами Ради Європи, схвалений на засіданні науково-методичної Ради Департаменту і направлений до Координаційного Комітету Ради Європи з питань реформування пенітенціарної системи України для обробки та дачі відповідних рекомендацій. Він визначає основні напрямки розвитку КВС на період до 2012 року і спрямований на створення сучасної пенітенціарної системи європейського типу з урахуванням необхідності безумовного дотримання прав людини, принципів кримінально-виконавчого законодавства, міжнародних правових актів в цій сфері. Досягнення цілей Концепції передбачається забезпечити шляхом вдосконалення правового регулювання діяльності КВС, оптимізації структури КВС та її системи управління, приведення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, у відповідність з міжнародними стандартами.

Обидві Концепції знаходяться на стадії розгляду.

14. Підготовлені протягом 2006 року зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України (надалі – КВК) (законопроект № 2491), які були обговорені у Мін’юсті із залученням громадськості, не були прийняті Верховною Радою. Вбачається, що головним чином тому, що на 2007 рік припав розпуск Верховної Ради та перевибори народних депутатів. Законопроект спрямований на усунення суперечностей та недоліків, виявлених при практичному застосуванні КВК, а також на створення правової бази для ефективного забезпечення прав людини органами та установами виконання покарань. Великою мірою він враховує саме ті недоліки Кодексу, які визначені у аналогічному розділі Доповіді-2005.

15. З початку 2004 року діє Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний термін».  Цей Закон встановлює порядок та умови надання соціальної допомоги особам, які звільнились з місць позбавлення волі, а також визначає роль органів влади та місцевого самоврядування, установ і громадських організацій в їх соціальній адаптації. Не дивлячись на доволі прогресивний зміст даного Закону, практика виявила його низьку ефективність. А це стало наслідком низки чинників, і, перш за все, відсутності належного фінансування з бюджету країни та браком коштів в бюджетах місцевих органів влади і самоврядування.

16. Процедура інформування про осіб (форма повідомлень та терміни їх подання), які звільняються, а також деякі аспекти надання допомоги в соціальній адаптації (зокрема, розподіл функцій між відповідними органами) знайшли своє відображення і в спільному наказі Департаменту, МВС України та Міністерства праці та соціальної політики № 250/1562/342 від 12 грудня 2003 року ”Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації

17. Організація та координація роботи з соціального захисту осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, покладена з січня 2005 року на Міністерство праці та соціальної політики, яке мусить сприяти розвитку системи соціальної адаптації бездомних і звільнених, створенню і розвитку відповідних установ. Міністерством розроблений План заходів щодо забезпечення соціальної адаптації осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі, до 2009 року. Цей План на даний момент чекає на своє затвердження в Кабінеті Міністрів України. План передбачає створення інфраструктури установ, які сприяють соціальній адаптації, надання допомоги як в процесі відбування покарання, так і після звільнення, а також підготовку відповідних кадрів для соціальних служб.

18. Все ще складає певну проблему нормотворча діяльність Департаменту. Попри рекомендації попередніх Доповідей „Донецького Меморіалу” про необхідність „змінити пріоритети у нормотворчій діяльності, віддаючи перевагу гуманітарним цінностям перед проблемами технічного функціонування відомства”. Департамент продовжив та навіть у більшому обсязі практику видання нормативних документів, які порушують права людини.

19. Так, голова Департаменту В.Кощинець видав вказівку № 3/4-2329 Кн від 30.05.2007 щодо єдиного порядку відвідування представниками засобів масової інформації, громадських організацій та іншими особами установ виконання покарань, Цей порядок обмежував доступ громадських організацій та журналістів до установ виконання покарань  кількома годинами на тиждень – тільки по суботах та неділях у суворо визначений час. Таке обмеження доступу до установ суттєво ускладнювало роботу із засудженими, яку ведуть громадські організації, звужувало їх можливості по наданню правової, психологічної або іншої допомоги засудженим. Відвідування установ по вихідним дням за графіком, встановленим Департаментом, зводило нанівець  і без того вкрай невеликі можливості для громадського контролю установ виконання покарань.

20. Звернення «Донецького Меморіалу до голови Департаменту з пропозицією скасувати незаконне розпорядження не дало результатів. Департамент обґрунтовував появу на світ вказівки благими намірами впорядкувати доступ до установ пенітенціарної системи  представників засобів масової інформації та громадських організацій, так як  відвідування потребують додаткових заходів для забезпечення безпеки, що відволікає персонал від виконання безпосередніх обов’язків.

Тоді „Донецький Меморіал” звернувся до керівництва Департаменту повторно – вже з відкритим листом, в якому наголошувалося, що дії відомства суперечать європейським стандартам у пенітенціарній сфері. Водночас правозахисна організація звернулася до Генеральної прокуратури з проханням перевірити законність дій керівництва Департаменту

21. Генеральна прокуратура України провела перевірку та встановила, що ця вказівка є незаконною. За результатами перевірки нормативного документу Департаменту Генеральна прокуратура внесла  вказівку Голові Державного департаменту з питань виконання покарань усунути виявлені порушення законів. Незаконну вказівку було скасовано 10.09.2007 р.

Натомість й після її скасування деякі територіальні органи наполягали на її виконанні. Так, керівництво управління Департаменту у Волинській області та адміністрація деяких установ області, зокрема Ковельської виховної колонії, видавали вказівки, якими обмежували вихідними днями візити спостережних комісій – структур, які мають право здійснювати громадський контроль установ.

На скарги до Департаменту перший заступник голови відомства відповів, що порушень у діях керівництва управління Департаменту у Волинській області він не вбачає.

22. Департаментом було 25.01.2006р. видано наказ № 13, яким була затверджена Інструкція з перегляду кореспонденції. Аналіз Інструкції та перелік порушених у ній прав наводиться у п. 21 Доповіді-2006. Норми наказу, які порушують права людини, залишається невідміненим.

23. Важливим та характерним елементом нормотворчості Департаменту є процедура визначення виду колонії, в якій засуджений відбуватиме покарання. Від такого розподілу залежить обсяг правообмежень, які застосовуються до засуджених в процесі відбування покарання. Раніше – з 1960 року і до ухвалення в 2001 році нового Кримінального кодексу України – вид установи виконання покарань визначав виключно суд. З 2001 року ця функція передана Департаменту і здійснюється на підставі Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, яка затверджена наказом  № 261 від 16.12.2003 р. Безпосередньо вид колонії, де засуджений відбуватиме покарання, визначають Регіональні комісії, створені при кожному слідчому ізоляторі. До їх складу включені представники установ і регіональних управлінь. Подібні комісії існують в багатьох країнах, проте там їх функціональне призначення і процедура діяльності дуже відрізняються від аналогічних комісій в Україні. Українські комісії при визначенні виду колонії керуються, перш за все, формально-юридичними підставами, і не враховують дані про особистість засудженого, його бажання співробітничати з адміністрацією місць позбавлення волі, ступінь небезпеки для інших засуджених і персоналу та т.і.

24. Головний недолік діяльності Регіональних комісій полягає у тому, що на них покладаються невластиві їм функції. Так, при розподілі засуджених до колонії комісією оцінка особистості засудженого здійснюється найчастіше формально-юридично, і до уваги беруть обставини кримінальної справи, які пом'якшують або обтяжують відповідальність (знову ж таки, винятково виходячи з наявності у вироку тієї або іншої статті КК України). Таким чином, ці комісії виконують роль квазісудової інстанції і фактично привласнюють собі функції правосуддя. Відсутність публікації нормативних актів з питань визначення виду колонії та у випадках переведення засуджених з колонії до колонії, а також ухвалення таких рішень за відсутності самих засуджених створюють додаткові проблеми у сфері дотримання прав людини. Такий стан доповнюється складною процедурою оскарження рішень Регіональних комісій та Апеляційної комісії, яка має право переглядати їх рішення. Ця процедура суперечить чинному законодавству, оскільки не передбачає можливості звернення заявника до суду, підміняючи її можливістю звернення виключно до посадовців системи. Необхідно відзначити, що саме подібні недоліки в роботі комісій, які існували до 1960 року, стали причиною їх скасування і передачі повноважень з визначення виду режиму до суду.

25. Громадський контроль дотримання прав засуджених можуть здійснювати тільки спостережні комісії, які утворюються органами місцевої влади. Вони діють згідно Положенню про спостережні комісії, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України № 429 від 1 квітня 2004 р. (надалі – Положення). Декілька досліджень, проведених в різних регіонах України громадськими організаціями, показали, що в більшості випадків спостережні комісії функціонують формально, обов'язки їх членами, як правило, працівниками органів влади, виконуються як «безоплатне громадське навантаження», без необхідної мотивації і бажання займатися даним напрямом роботи. Стала очевидною потреба в удосконаленні норм діючого Положення.

26. Правозахисна громадська організація «Донецький Меморіал» ініціювала розробку нового варіанту Положення про спостережні комісії та залучила до цієї роботи провідних фахівців. Цей проект Положення на даний час знаходяться на розгляді в Міністерстві юстиції України. Він передбачає посилення ролі спостережних комісій в здійсненні громадського контролю, чіткіше визначає їх функції, завдання, повноваження, а також процедуру їх формування та взаємодії з органами влади.

Проходження оновленого варіанту Положення загальмовано складнощами у вирішення питання часткового фінансування діяльності комісії та політичними подіями в країни у зв’язку з розпуском Верховної Ради.

27. Основною формою участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених неповнолітніх є опікунські ради. Вони створюються при виховних колоніях і діють згідно Положенню про опікунську раду при спеціальних виховних установах. Натомість дати об'єктивну оцінку результатам діяльності опікунських рад неможливо через відсутність досліджень їх роботи. Разом з тим, окремі опитування засуджених, які були проведені представниками громадських організацій, свідчать, що в більшості випадків функціонування даних структур є формальним.

28. Варто зупинитися й на підходах, які були зреалізовані Департаментом при підготовці проекту Інструкції про порядок відвідування установ виконання покарань і слідчих ізоляторів.

Очевидно, само по собі є позитивним кроком створення нормативного документу, який би регламентував порядок відвідування установ кримінально-виконавчої системи, Варто при цьому враховувати, що будь-який нормативний документ не може звужувати обсяг прав громадян, наданих їм законом. Важливою є також взаємна відповідальність всіх суб’єктів, на яких документ розраховано. До того ж такий документ не може не спиратися на міжнародні документи у сфері захисту прав людини, не може не відповідати міжнародним стандартам дотримання прав людини, а тим більше – суперечити їм.

З врахуванням названих застережень фахівцями „Донецького Меморіалу” та Пенітенціарного Товариства України було проаналізовано проект Інструкції про порядок відвідування установ виконання покарань і слідчих ізоляторів.

29. Аналіз показав, що нормативний документ складено з численними порушеннями законів, а іноді – й норм Конституції України. По-друге, документ не враховує права та інтереси відвідувачів установ, а часто його норми закладають можливість їх порушення, тобто документ не збалансований. Департаменту було запропоновано проект Інструкції суттєво переглянути з урахуванням вимог Європейських пенітенціарних правил. Як стало відомо, після подання проекту до Мін’юсту він був повернутий до Департаменту на доопрацювання.

Міністерство юстиції 27 грудня 2007 року скасувало реєстрацію Наказу № 167 від 10 жовтня 2005 року в Єдиному реєстрі нормативно-правових актів, згідно якому у складі Департаменту з питань виконання покарань функціонує спецпідрозділ для боротьби з тероризмом, який використовується для проведення обшуків засуджених і приміщень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, а фактично як вважають деякі правозахисники – для залякування осіб, позбавлених волі. Скасування реєстрації означає, що Наказ №167 втратив законну силу і має бути негайно скасований Департаментом.

30. Підготовка відомчих документів й надалі проводиться Департаментом без залучення громадськості, що, зокрема, призводить до їх низького правового рівня, до численних порушень прав людини нормами таких відомчих правових актів. Департамент не дотримується й вимоги законодавства щодо процедури прийняття відомчих нормативних актів, які стосуються питань дотримання прав людини, а коли увага керівництва відомства звертається на такі приклади, вдається до імітації консультацій з громадськістю. Так, на зауваження, що проект  вищезгаданої Інструкції про порядок відвідування установ виконання покарань і слідчих ізоляторів не було погоджено з Громадською радою при Департаменті, одним з керівників відомства було повідомлено, що таке погодження відбулося. Натомість в цей період часу будь-яких засідань Громадської ради не відбувалося.

31. Приклад з розробкою проекту Інструкції свідчить про те, що Департаментом фактично проігнорована рекомендації попередніх двох Доповідей „Донецького Меморіалу”, а саме:

1.  Припинити практику прийняття нормативно-правових актів та інших відомчих документів, положення яких порушують права людини.

2.  Змінити пріоритети у нормотворчій діяльності, віддаючи перевагу гуманітарним цінностям перед проблемами технічного функціонування відомства. Підвищити увагу до питань дотримання прав людини, поваги  гідності як осіб, що перебувають в ув’язненні, так і персоналу установ, та не обмежуватись тільки словами про це.

3.  Ретельно підходити до розробки та прийняття відомчих нормативно-правових документів. Дотримуватись процедури підготовки документів, що стосуються прав людини, яка передбачає обов’язкові консультації з громадськістю, як того вимагає п. 3 „Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378.


 

 

МЕХАНІЗМИ ПОДАННЯ СКАРГ

32. Окремої уваги та аналізу норм законодавства потребують механізми подання скарг. Такий аналіз важливої сфери діяльності системи виконання покарань виконав адвокат з Запоріжжя М. Мінаєв (пп. 32-55 даної Доповіді)

Право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності установ і органів виконання покарань та їх посадових осіб (надалі, якщо інше не оговорено окремо – суб’єктів владних повноважень) є однією з найважливіших складових правового статусу засудженого й безпосередньо випливає з положень ст. 3 Конституції України (надалі – КУ), відповідно до якої людина, її життя та здоров’я, недоторканість та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

33. Статтею 8 Кримінально-виконавчого кодексу України (надалі – КВК) право на звернення із скаргами відповідно до законодавства віднесено до кола основних прав засуджених, незалежно від конкретних виду та міри покарання, що ними відбуваються.

У цій же статті зазначається коло органів та посадових осіб, до яких засуджені мають право звертатись із скаргами, а саме:

до адміністрації органів і установ виконання покарань;

до вищестоящих органів по відношенню до органів і установ виконання покарань;

до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

до Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій;

до суду;

до органів прокуратури;

до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

Цей перелік сформульовано у ст. 8 КВК як вичерпний, але оскільки він дійсно охоплює всі можливі шляхи захисту засудженими своїх прав і законних інтересів, це не можна вважати недоліком даної норми.

34. Окремої уваги заслуговує те, що КВК та кримінально-виконавче законодавство взагалі не встановлює якогось уніфікованого порядку оскарження засудженими рішень, дій та бездіяльності суб’єктів владних повноважень. Посилання на те, що право на звернення засуджені мають реалізовувати «відповідно до законодавства», означає, що підстави та порядок такого оскарження залежить як від характеру порушеного або оспорюваного права, так і від способу захисту, який обирає засуджений.

Наприклад, безпосередньо у КВК визначаються рішення посадових осіб установ виконання покарань, які можуть бути оскаржені засудженими до цих осіб або до вищестоящих посадових осіб, і ці рішення стосуються питань порядку відбування покарання (ст. ст. 71, 113, 134, 137 КВК).

35. Таким чином, можна констатувати, що чинне кримінально-виконавче законодавство у загальному виді встановлює основи для реалізації права засуджених на звернення. Однак звертає на себе увагу та викликає занепокоєння, що законодавець продовжує практику ігнорування права звернення засуджених до національних судів або, принаймні, віддає цьому далеко не перше місце. Про це свідчить така деталь: суд зазначений у наведеному вище переліку після адміністрації органів та установ виконання покарань та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Таке ставлення законодавця до питання судового захисту засуджених не в повній мірі відповідає КУ. Адже ст. 124 КУ встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі, а відповідно до ст. 55 права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Тому якщо для осіб, які не притягнуті до кримінальної відповідальності, судовий захист є найбільш ефективним, то для засуджених він залишається майже недоступним.

36. Загальний порядок звернення громадян із скаргами до органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб встановлений Законом України «Про звернення громадян» (надалі – Закон про звернення).

За змістом ст. 12 Закону про звернення його дія не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінально-процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством і законодавством про захист економічної конкуренції. З наведеного випливає, що відносини щодо подання скарг засудженими в повній мірі охоплюються сферою дії Закону про звернення, з особливостями, передбаченими кримінально-виконавчим законодавством.

37. Безпосередньо питання відправлення та отримання кореспонденції засудженими, які відбувають покарання, пов’язані з ізоляцією від суспільства, регулюються ст. 113 КВК, п. 45 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (надалі – Правила), Інструкцією з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, затвердженою наказом ДДУПВП від 25 січня 2006 року № 13 (надалі – Інструкція).

Відповідно до цих законодавчих актів письмові звернення засуджених направляються за належністю через адміністрацію установ виконання покарань. Звернення, адресовані до державних і громадських організацій та на ім'я посадових осіб, адміністрація установ в обов'язковому порядку супроводжує листами. Уявляється, що відсутність безпосередньої вказівки на можливість звернення засудженого до суду, в першу чергу з питань, пов’язаних з поводженням з ними, є істотним недоліком Правил. Тому посилання на можливість звернення засуджених до державних організацій слід тлумачити в широкому розумінні як можливість звернення і до органів правосуддя. При цьому таке звернення має відповідати вимогам відповідного процесуального закону, жоден з яких, до речі, не припускає можливості супроводження звернення до суду листом від особи, яка притягається як сторона у справі. У зв’язку з цим правило про те, що звернення засудженого до державної організації адміністрація установи має обов’язково супроводжувати своїм листом із поясненнями, у випадку звернення засудженого до суду не повинне застосовуватись.

38. Натомість  необхідно визначитись, наскільки загальні норми щодо судового захисту прав людини і громадянина придатні до використання засудженими.

З 1 вересня 2005 року будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких актів КУ чи законами України встановлений інший порядок судового провадження, оскаржуються в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України (надалі – КАС). Будь-які звернення до суду засуджених з приводу порушення та поновлення їх прав і законних інтересів суб’єктами владних повноважень під час відбування покарання мають розглядатись в порядку адміністративного судочинства, за винятком випадків, коли у зверненні порушуються питання кримінально-процесуального характеру, які мають розглядатись в порядку, встановленому Розділом 5 Кримінально-процесуального кодексу України.

39. Аналіз норм КАС дозволяє зробити висновок, що адміністративні позови засуджених мають розглядатись місцевими загальними судами як адміністративними судами за місцезнаходженням установи виконання покарань, в якій перебуває засуджений-позивач. Однак подальше дослідження можливості реалізації засудженими права на звернення до суду змушує стверджувати про те, що така можливість залишається суто теоретичною через те, що адміністративне судочинство здійснюється у певному процесуальному порядку, дотримання якого при поданні адміністративного позову засудженим або значно ускладнюється, або є неможливим.

40. Це виражається у такому.

1. Адміністративний позов має подаватись у певній формі та з дотриманням вимог ст. 104-107 КАС, що потребує від позивача досить глибокого знання та розуміння особливостей розгляду публічно-правових спорів в порядку адміністративного судочинства, навиків складання адміністративних позовів, розмежування предмету адміністративного позову та позову, що розглядається у цивільно-процесуальному порядку.

2. Розгляд адміністративної справи побудований на принципі змагальності, який вимагає від сторін самостійних ініціативних дій з надання суду доказів в обґрунтування своєї позиції. Це є їх обов’язком. Для особи, що відбуває покарання, цей обов’язок є фактично таким, що не може бути виконаний через особливості умов та порядку відбування того чи іншого покарання. Засуджений не має можливості збирати письмові та речові докази, забезпечити явку свідків у судове засідання тощо.

3. Розгляд адміністративної справи передбачає особисту присутність сторін. Враховуючи режим ізоляції від суспільства в установах виконання покарань, така присутність є неможливою, оскільки жодний акт кримінально-виконавчого законодавства не передбачає можливість та порядок доставляння засудженого у судове засідання, якщо це не засідання з розгляду питань кримінального чи кримінально-процесуального характеру.

41. Щоправда, КАС надає позивачу право заявити про можливість розгляду справи за його відсутності, однак в такому випадку ефективність звернення засудженого до суду значно знижується, тому що засуджений позбавляється реальної можливості надати особисті пояснення та оперативно здійснювати ті чи інші процесуальні дії.

42. До позитивних норм, що регулюють адміністративне судочинство, можна віднести норму, передбачену ч. 2 ст. 71 КАС: в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Уявляється, що такий принцип має бути в основі оцінки обґрунтованості будь-якої скарги засудженого на рішення, дію чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, незалежно від того, до якого органу чи посадової особи адресована скарга.

43. Водночас, з огляду на наведені вище перепони у реалізації права засудженого звернення до суду за захистом своїх прав така норма все одно виглядає декларативною. Про декларативність права на звернення засудженого до суду свідчить і той факт, що ані КВК, ані Правила, ані Інструкція не передбачають окремо обов’язкового перегляду чи не перегляду кореспонденції засуджених, адресованої суду. За відсутності спеціальної норми необхідно застосовувати загальну, передбачену ч. 3 ст. 113 КВК: кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені, підлягає перегляду. Але це є, як мінімум, нелогічним, оскільки створюються умови, коли звернення до прокуратури не підлягають перегляду, а звернення до суду (органу правосуддя!) підлягають.

Те, що законодавець та ДДУПВП «забули» спеціально врегулювати це питання, на нашу думку, свідчить про те, що держава не розглядає серйозно необхідність забезпечення реалізації засудженими права на звернення до суду і не очікує, що такі звернення будуть подаватись на практиці. Вочевидь, таке ставлення до цього питання пояснюється багаторічною практикою минулого, що сформувала відповідний менталітет як у осіб, що відбувають покарання, так і у адміністрації установ виконання покарань, і цей менталітет не включає суд до кола органів, що можуть відновити порушені права та законні інтереси засуджених.

44. До цього слід додати, що кримінально-виконавче законодавство не передбачає обов’язку адміністрацій установ виконання покарань інформувати засуджених про можливість оскарження її рішень, дій чи бездіяльності до суду, роз’яснювати порядок такого оскарження або хоча б надавати відповідну нормативну базу, інформувати про адресу та інші реквізити судів тощо.

Таким чином, на сьогоднішній день в Україні відсутній реальний дієвий механізм реалізації права засуджених на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та законних інтересів. Це виражається у тому, що ані кримінально-виконавче законодавство, ані процесуальні галузі законодавства не містять спеціальних норм, які б з врахуванням особливостей правового та фактичного становища осіб, засуджених до покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства, встановлювали порядок подання до суду та розгляду судом скарг засуджених на рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень.

45. Загальних норм про порядок відправлення, розгляду та отримання засудженими кореспонденції, для регулювання розглядуваного питання явно недостатньо. Слід відзначити, що відсутність механізмів реалізації права засуджених на звернення до суду не відповідає вимогам деяких міжнародно-правових актів, що регулюють ці питання.

Так, наприклад, Європейські мінімальні стандартні правила поводження із ув’язненими (надалі – Європейські пенітенціарні правила) розглядають судовий захист прав засуджених лише як один з декількох альтернативних шляхів оскарження засудженими рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. Зокрема, у п. 5 Європейських пенітенціарних правил закріплюється, що захист особистих прав ув’язнених і, особливо, законність застосування дисциплінарних покарань забезпечуються через контроль, що здійснюється, відповідно до національного права, представниками судових або інших органів, уповноважених відвідувати ув’язнених і таких, що не належать до пенітенціарної адміністрації.

Пунктом 42.3 Європейських пенітенціарних правил кожному ув'язненому дозволяється направляти в запечатаному конверті прохання або скаргу в центральні органи керування кримінально-виправною системою, судові або інші компетентні органи. Наведені положення Європейських пенітенціарних правил, а також зміст Пояснювальної записки до них, свідчать про те, що їх автори досить гнучко і демократично підходять до встановлення якихось стандартних правил стосовно права засуджених на звернення до суду, віддаючи перевагу внутрішнім національним особливостям законодавства та практики європейських країн у цій сфері. Водночас підкреслюється те, що така кореспонденція має направлятись в запечатаному конверті, тобто без перегляду звернень адміністрацією установи виконання покарань, супроводження якимись листами, довідками тощо.

46. У той же час інші міжнародно-правові акти у більш імперативній формі висвітлюють розглядуване питання. Так, відповідно до пп. 3 п. 35 Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями від 30 серпня 1955 року кожен в'язень повинен мати можливість звертатися до органів центрального тюремного управління, судової влади чи інших компетентних органів із заявами чи скаргами, зміст яких не повинен цензуруватися, але які повинні бути викладені у відповідній формі і передані передбачуваними каналами.

Відповідно до принципу 33 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-якій формі, прийнятих Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 року, затримана або засуджена особа також повинна мати можливість звернення до суду з питань неналежного поводження з нею з боку адміністрації установи.

47. З огляду на це, можна констатувати, що сучасний стан законодавства України, яким регулюється право засуджених осіб на оскарження в судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів та установ кримінально-виконавчої системи, їх посадових та службових осіб, не відповідає в повній мірі не лише вимогам Конституції України, а й нормам міжнародного права, обов’язковість яких для себе визнана Україною.

Разом з тим, якщо у діях суб’єкта владних повноважень вбачається ознаки злочину, - засуджений має право на захист своїх прав шляхом вимоги порушити відповідну кримінальну справу. Однак роль суду в даному випадку, на жаль, не є головною, тому відповідно до Кримінального процесуального кодексу України суд бере участь у стадії порушення кримінальної справи лише у разі оскарження того чи іншого рішення органу дізнання чи досудового слідства на предмет законності порушення кримінальної справи чи відмови у її порушенні.

48. Загальний порядок звернення до Європейського суду з прав людини (надалі – Суд), як відомо, встановлений Європейською конвенцією з прав людини (надалі - Конвенція) та Протоколами до неї. У контексті розглядуваного питання особливу роль відіграє друге речення ст. 34 Конвенції, відповідно до якого Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню права на подання індивідуальної заяви до Суду.

Саме на реалізацію цього положення спрямовані згадані вище вимоги ст. 113 КВК та п. 1.5 Інструкції, відповідно до яких листування засуджених та осіб, узятих під варту, з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Європейським судом з прав людини, а також іншими відповідними органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженими особами таких міжнародних організацій та прокурором переглядові не підлягають і не пізніше як у добовий строк надсилаються за належністю або вручаються засудженим чи особам, узятим під варту. Тобто законодавством закріплені певні умови для належного листування засуджених з Судом, а також для унеможливлення будь-якого впливу на цей процес з боку адміністрації установи виконання покарань.

49. Разом з тим сумнівною з точки зору справедливості та розумності виглядає норма п. 43 Правил (в редакції згідно з наказом ДДУПВП № 39 від 14 березня 2007 року) про те, що відшкодування витрат за пересилання звернення, адресованого до Європейського суду з прав людини, проводиться з коштів, які є на особистих рахунках засуджених. І лише звернення засуджених інвалідів першої та другої груп, жінок з вагітністю понад чотири місяці, непрацюючих жінок, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, непрацюючих чоловіків віком понад шістдесят років і жінок - понад п'ятдесят п'ять років (якщо вони не одержують пенсії), а також осіб, звільнених від роботи через хворобу, у тому числі хворих на активну форму туберкульозу, пересилаються за рахунок коштів, передбачених кошторисом на утримання установ виконання покарань.

Як уявляється, ця норма значно звужує реальну можливість реалізації засудженими права на звернення до Суду, оскільки таке звернення пов’язане, як правило, із значними витратами, які більшості засуджених недоступні. Водночас, враховуючи виключність такого кроку, як звернення засудженого до Суду, можливо, державі слід було б взяти на себе такі витрати.

50. Стаття 21 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» встановлює, що кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Особливо цей Закон оговорює право засуджених на звернення до Уповноваженого. Так, особа, позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до Уповноваженого або його представників. У цьому разі до неї не застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протягом двадцяти чотирьох годин направляються Уповноваженому. Кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під арештом, під вартою, в місцях позбавлення волі та місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.  Особи, які чинять перешкоди засудженим у направленні звернень до Уповноваженого, притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Ефективність діяльності інституту Уповноваженого останніми роками піддається аргументованій та справедливій критиці. Фактично Уповноважений позбавлений дієвих засобів реагування на сигнали про порушення прав громадян, у тому числі засуджених.

51. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про прокуратуру» (надалі – Закон про прокуратуру) прокуратура України становить єдину систему, на яку відповідно до Конституції України та цього Закону покладається, зокрема, функція нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону про прокуратуру, прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Частина четверта передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору, а в передбачених законом випадках — до суду. У частині п’ятій передбачено, що після прийняття рішення по скарзі Генеральним прокурором України провадження по таких скаргах в органах прокуратури припиняється. Прокурорський нагляд покликаний бути чи не найбільш ефективним засобом захисту прав засуджених, порушених підчас відбування покарань. Принаймні, прокуратура наділена для цього всіма повноваженнями.

Наказом Генерального прокурора України «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян» від 26 грудня 2005 року № 7гн, який надає прокурорам широкі повноваження. З урахуванням вже не раз згаданих вище вимог ст. 113 КВК та п. 45 Правил і п. 1.5 Інструкції, засуджені мають реальний механізм захисту своїх прав за допомогою звернення з відповідними скаргами до органів прокуратури. Разом з тим, ефективність такого захисту залежить не тільки стану законодавства, а й від якості застосування прокуратурою наданих їй повноважень.

52. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності установ і органів виконання покарань та їх посадових осіб у відомчому порядку покликано бути найбільш ефективним та оперативним засобом захисту прав та законних інтересів засуджених. Як було зазначено раніше, у КВК закладено правові основи оскарження рішень, дій чи бездіяльності установ і органів виконання покарань у відомчому порядку, і у статтях 8 та 107 КВК закріплене право засуджених на звернення із скаргами до адміністрації органів та установ виконання покарань, їх вищестоящих органів. Натомість звертає на себе увагу те, що у згаданих статтях не йдеться про право на звернення з такими скаргами «у випадку та у порядку, визначеному законом». Це означає, що оскаржені можуть бути будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, незалежно від того, чи передбачено це якимись спеціальними нормами.

53. Безпосередньо КВК не містить чіткої та детальної процедури подання та розгляду скарг засуджених, також не передбачена рівність сторін.

Так, КВК прямо передбачає право засуджених лише оскаржити:

-  рішення посадової особи установи виконання покарання про накладення дисциплінарного стягнення (ч. 13 ст. 134);

-  постанову начальника виправної колонії про стягнення матеріальних збитків, заподіяних державі підчас відбування покарання (ч. 4 ст. 137).

Крім того, у ст. 107 КВК йдеться про те, що засуджені до позбавлення волі можуть звертатись із скаргами з питань, «що стосуються їх особисто», а у ч. 8 ст. 71 КВК зазначено, що пропозиції, заяви та скарги засуджених військовослужбовців (які відбувають покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні) розглядаються у порядку, визначеному законодавством.

54. Загальний порядок подання та розгляду скарг засудженими у відомчому порядку регулюється Законом про звернення та Інструкцією про порядок розгляду звернень громадян, їх особистого прийому в органах і установах виконання покарань, затвердженою наказом ДДУПВП від 04 травня 2002 року № 111 (надалі – Інструкція № 111).

В цілому Інструкція № 111 може бути оцінена як така, що відповідає Закону про звернення та основним актам кримінально-виконавчого законодавства, а її неухильне виконання може створити дієвий механізм належного розгляду та вирішення звернень засуджених, і скарг зокрема. У ній підкреслюється, що у роботі зі зверненнями громадян, а також під час їх особистого прийому працівникам органів та установ виконання покарань слід дотримуватися високої культури поводження, уважно ставитися до їх запитів і думок (п. 1.3); посадові особи органів та установ виконання покарань організовують та перевіряють стан розгляду звернень громадян, вживають заходів щодо з'ясування і усунення причин, що їх породжують, можуть приймати рішення про направлення працівників на місця для перевірки питань, порушених у зверненнях (п. 3.1).

55. Таким чином, уявляється, що дієвість оскарження засудженими рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у відомчому порядку залежить не тільки й не стільки від стану кримінально-виконавчого законодавства, скільки від належного його дотримання відповідними органами і установами кримінально-виконавчої системи, їх посадовими і службовими особами.

Наведені у даній Доповіді факти та приклади свідчать, що існуючи механізми подання скарг не працюють, а персонал установ знаходить різні можливості, аби засуджені не мали реальної змоги користуватися наданими їм правами. Одним з наслідків такої неприпустимої практики є суттєве збільшення кількості надзвичайних подій в установах, фактів голодування або членоушкоджень як спроб привернути увагу суспільства через неможливість подати скарги законним шляхом  в незалежні інституції.


 

 

Персонал кримінально-виконавчої

служби ТА ЇЇ Фінансування

 

56. Законом визначена загальна чисельність персоналу¸ який потрібен для нормального забезпечення діяльності установ виконання покарань, слідчих ізоляторів та лікувально-трудових профілакторіїв, в розмірі 33% від загальної кількості осіб, які утримуються в установах відомства. Персонал кримінально-виконавчих інспекцій має складати 5% від числа осіб, які є на обліку. Згідно положень Закону України «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України» штатна чисельність посад персоналу, який утримується за рахунок бюджетних коштів, мала б складати 61735 посад у той час, як нині цей показник становить 46554,5 одиниць (75,4%). Реально штатна чисельність персоналу, тобто кількість робітників, які можуть бути на даний момент прийняті на роботу та яким забезпечена зарплатня, менше та складає останніми роками 72-75% від потреби. Разом з тим, фактично число робітників (укомплектованість) зазвичай ще нижче, ніж штатна чисельність, на 5-8%.

57. Персонал включає дві основні категорії робітників – атестований персонал та вільнонайманий персонал. Динаміка зміни чисельності персоналу представлена в таблиці 1.


 

 

 

Таблиця 1

Динаміка чисельності персоналу кримінально-виконавчої служби

 

 

01.01.1999

01.01.2001

01.01.2002

01.01.2003

01.01.2005

01.01.2006

01.11.2006

Штатна  чисельність

 (бюджет + виробництво)

54 787

48 011

48 315

48 074

47 767

49 185,5

52 336

% від встановленої законом штатної чисельності

Даних немає

73%

72,3%

 

74%

75%

75,4%

В тому числі:

- атестованих

- тих, що не мають спеціальних звань

29 571

25 216

35 586

12 425

36 468

11 847

36 413

11 661

35 791

11 976

37 061

12 124,5

38 980

13 356

Укомплектовано (реальна чисельність персоналу)

Даних немає

45 221

45 884

 

45 101,5

45 980

Біля

48 250

Некомплект / % від штатної чисельності

Даних немає

2790 / 5,8%

2431 / 5,0%

 

2665,5 / 5,6%

3205,5 / 6,5%

Біля  4 080

/ 7,8% :

 

58. За даними Департаменту, станом на 01.01.2007 року реально загальна штатна чисельність персоналу кримінально-виконавчої служби складає 52,4 тис. осіб. При цьому кількість штатних посад на виробництві колоній станом на 01.11.2006 року складала 5756,5, в  той час, як за рік до цього станом на 01.01.2006 року вона становила. 6301,5 одиниць. Некомплект штатної чисельності персоналу складає 7,8%  і є  найбільшим за останні десять років. Стаж роботи від 3 до 10 років мають більше 15 тисяч робітників

59. За віком половина персоналу з числа осіб рядового та начальницького складу – це особи у віці від 30 до 45 років, 46% - до 30 років, 2,6% - від 45 до 50 років, 0,4% - від 50 до 55 років, 0,1% - старше 55 років. Ці дані свідчать про те, що зберігається тенденція, коли працівники кримінально-виконавчої служби по досягненню пенсіонного віку не залишаються працювати в системі.

За фахом та кваліфікацією працівники розподіляються таким чином:

юристи – 3457 (27,6%),

інженери – 31295 (25,5%),

педагоги – 1473 (11,8%),

медичні працівники – 1317 (11,5%),

військові – 906 (7,2%),

економісти – 681 (5,4%),

психологи – 285 (2,3%).

60. Підготовка фахівців для Державної кримінально-виконавчої служби здійснюється в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (спеціальність «Правознавство»), Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна (спеціальність «Психологія», «Соціальна робота»), а також в Чернігівському юридичному коледжі Департаменту (спеціальності «Правоохоронна діяльність», «правознавство»).

Первинну підготовку та підвищення кваліфікації персонал кримінально-виконавчої служби проходить в Білоцерківському та Дніпродзержинському училищах професійної підготовки з 18 категорій. Терміни такого навчання: первинна підготовка – 60, 45 або 90 днів (залежно від категорії працівників); підвищення кваліфікації – 30 днів. Щорічно такі види підготовки проходять близько 4000 осіб. Нещодавно відкрите ще одне  училище для молодшого персоналу в Хмельницькій області.

За інформацією Департаменту, щорічна потреба в спеціалістах складає понад 740 осіб, в тому числі – 375 осіб за спеціальністю «правознавство», 110 – психологія та педагогіка, 258 – за іншими спеціальностями. В цілому існуюча система освіти може цілком задовольнити наявну потребу.

61. Керівництво Департаменту наполягає на необхідності створення вищого навчального закладу, підпорядкованого відомству, який би готував фахівців з вищою освітою для системи.  Саме відсутність такого закладу називається їм як одна з головних причин браку кваліфікованих кадрів, проте вагомих аргументів не користь такої точки зору наводить Натомість існує інша точка зору, за якою до системи можна брати фахівців, підготовлених іншими вузами, а брак кадрів спричиняє відсутність належної соціальної захищеності персоналу та низький рівень оплати праці персоналу, за винятком вищого керівництва відомства.

62.  Наприкінці грудня 2007 року Президент виступив за вдосконалення установ виконання покарань: "Нам необхідно радикально змінити національну політику в цьому напрямку. В Україні повинна з'явитися хоча б одна сучасна в'язниця, яка б відповідала сучасним вимогам", - наголосив Ющенко. Він додав, що реформування має пройти також і в контексті ставлення "до людей, що охороняються, і які охороняють". "Починаючи з 2008 року, наша політика в цьому питанні повинна бути іншою. Вона має характеризуватися якісною, продуманою, гуманною політикою, як цього вимагає законодавство", - підкреслив президент. (www.ПРАВДА.com.ua 24.12.2007)

63. Фінансування кримінально-виконавчої служби з Державного бюджету України тривалий час залишається недостатнім і в середньому становить 25 - 45 відсотків від нормативної потреби (2000 р. - 25,1%, 2001 р. - 39,2%, 2002 р. -24,5%, 2003 р. - 43,8%, 2004 р. - 37,3%, 2005 р. - 44,0%, 2006 р. - 45,2%).

Мінімальна розрахункова потреба в асигнуваннях із загального фонду бюджету для системи на 2007 рік, за даними Департаменту,  визначена в сумі 2663,5 млн. грн., з неї поточні видатки повинні складати 2083,8 млн. грн. та капітальні видатки - 576,7 млн. грн. Натомість Міністерством фінансів України передбачено у державному бюджеті для відомства на 2007 рік лише 1410,9 млн. грн., що забезпечує потребу на 51%, у т.ч. забезпечена потреба в заробітній платі - на 79,4%, в харчуванні засуджених та ув'язнених – на 53,8 %, в придбанні медикаментів – на 27,8%, в забезпеченні речовим майном – на 5,4%, в комунальних послугах та енергоносіях – на 80,7%. На видатки розвитку, які передбачають реформування кримінально-виконавчої служби, у тому числі на покращення умов тримання засуджених та ув'язнених, у проекті бюджету передбачено лише 4,5% від потреби.

64. Департамент вважає, що внаслідок неналежного фінансування системи вирішення питань щодо створення необхідних умов тримання засуджених, харчування, медичного та комунально-побутового забезпечення засуджених і осіб, узятих під варту, здійснюється за рахунок відволікання фінансових та матеріальних ресурсів підприємств установ виконання покарань, що негативно впливає на загальний розвиток інфраструктури економічного сектору кримінально-виконавчої служби України.

65. Натомість щорічно передбачається в обов’язко-вому порядку часткове фінансування за рахунок надходжень від діяльності промислових підприємств колоній. До того ж утримання засуджених частково сплачується тими з них, хто заробляє роботою на підприємствах або має на своїх рахунках кошти.

Варто підкреслити, що це джерело надходжень доволі ненадійне, оскільки підприємства відомства зазнають великих труднощів з наданням роботи. Як відзначає експерт з пенітенціарних питань О.Беца, „вимоги чинного законодавства про забезпечення всіх засуджених працею не виконуються – сьогодні приблизно лише 21 % працездатних осіб виводиться на оплачувану  роботу (хоча в попередні роки, значно гірші в економічному плані, 30-40% засуджених працювали повний робочий день).

66. За даними самого Департаменту, „в установах виконання покарань Донецької області фактично без роботи 13968 осіб (84,6%), Львівської – 4045 ос. (83,2%), Сумської – 2697 ос. (87%), Херсонської – 2647 ос. (86,5%)”. За даними урядової комісії, ці дані ще вищі: у Донецькій області без роботи були 15762 особи (92,8%), у Львівській – 4704 ос. (93,7%), Сумській – 3062 ос. (95,9%), Херсонській – 3019 ос. (89,2%). До того ж продукція часто буває не конкурентноздатна та погано реалізовується. Великою мірою причина криється в надто застарілому обладнанні більшості підприємств, відсутності для них економічних пільг. Значна частина засуджених не забезпечена роботою, що спричиняє чимало труднощів як для самих засуджених, так і для адміністрації колоній.


 

 

Контроль діяльності Департаменту

 

67. Діяльність Департаменту перевірялась державними установами, які виявили певні порушення.

Так, Тендерною палатою України проведене дослідження державних закупівель, проведених Департаментом та підпорядкованими йому виправними закладами, і встановлено грубі порушення вимог чинного законодавства на загальну суму 217,98 млн. гривень.

Здійснювала передбачений законом контроль й прокуратура. Варто відмітити, що, з одного боку, часто перевірки прокуратури закінчуються констатацією відсутності порушень. В певній кількості випадків, ймовірно, так і є. Проте такі ж висновки робляться прокуратурою й щодо ситуацій, коли є достатньо вагомі підстави вважати, що порушення прав людини таки були. З іншого боку, іноді результати перевірки прокуратурою виявляють порушення з боку відомства. Є підстави вважати, що в певних випадках дається взнаки прискіплива увага правозахисників та громадськості

Так було у згадуваному вище випадку зі скасуванням вказівки, яка обмежувала час візитів до установ громадських організацій та журналістів.

68. Відповідно до доручення  Кабінету Міністрів від 11.09.2007 р. № 38745/4/1-07 у вересні 2007 року працювала міжвідомча комісія Кабінету Міністрів, яка перевіряла діяльність Департаменту. Були виявлені численні порушення. Згодом Департаментом була підготовлена Д О В І Д К А про усунення недоліків у роботі Державного департаменту України з питань виконання покарань, викладених в акті за результатами проведеної міжвідомчою урядовою комісією перевірки  17 – 28 вересня 2007 року (надалі – ДОВІДКА), в якій наведені пояснення або заперечення Департаменту  з приводу того чи іншого порушення.

Матеріалами перевірки виявлено, що „протягом першого півріччя 2007 року у виправних колоніях Департаменту порушено 264 кримінальних справи проти 218 за аналогічний період минулого року або на 21 % більше.

Рівень злочинності у розрахунку на 1 тис. засуджених відповідно збільшився на 29,8% і становить 2,17 (у 1-му півріччі 2006 року становив 1,67).”

Департаментом ці дані не заперечуються.

69. Висновки комісії містять і таку інформацію: у ході практичної реалізації вимог Закону України „Про боротьбу з корупцією” лише спецпідрозділами СБ України в 1 півріччі п.р. виявлено та припинено 20 корупційних проявів працівників Департаменту. В цілому, судами до відповідальності за корупційні діяння притягнуто у 2007 році 33 співробітника Державної кримінально-виконавчої служби (2006 рік – 46). Корупційні прояви притаманні широкому спектру посадовців Департаменту: від молодшого інспектора до начальника виправної колонії та заступника начальника управління. Ці дані теж не заперечуються.

У щорічній Доповіді-2006 також відмічалося (п. 49), що „доволі численні випадки корупції та практично відсутність реакції на них, як і відсутність ясної позиції керівництва Департаменту в цьому питанні свідчать про серйозні кадрові проблеми у системі.” Про те, що проблема залишається гострою й у 2007 році, свідчать результати перевірки комісією КабМіну.

70. До складу міжвідомчої комісії був включений представник громадських організацій „Донецький Меморіал” та Пенітенціарне Товариство України, який у своїх висновках відмітив, що 

Представниками Департаменту під час перевірки не було надано будь-якої інформації про співпрацю з громадськими організаціями, які порушують питання дотримання прав людини в системі, повідомляють про ймовірні порушення прав людини, висловлюють критичні зауваження та оцінки щодо роботи Департаменту, наголошують на існуючих проблемах. Фактично Департамент уникає співпраці з правозахисними організаціями, які критично оцінюють його діяльність у сфері дотримання прав людини та уникає проведення незалежних досліджень проблем системи.

Питання дотримання прав людини не є пріоритетом у діяльності Департаменту та деяких його структур та органів.

71. Департамент заперечив деякі з цих висновків у своїй ДОВІДЦІ: „Протягом 2005-2007 року від громадських організацій не надходило скарг на перешкоджання у здійсненні статутної діяльності щодо участі у процесі виправлення і ресоціалізації засуджених. Під час перевірки п. Букалову О.П. було надано вичерпну статистичну та аналітичну інформацію про співпрацю з громадськістю та перелік відповідних громадських об'єднань.”

Це заперечення є ще одним прикладом подання Департаментом неправдивої інформації, бо за цей час надходили скарги й від „Донецького Меморіалу”, причиною чого було прийняття відповідної вказівки (див. п. 82 даної Доповіді), і були скарги на перешкоджання діяльності громадських організацій керівництвом Волинського  облуправління Департаменту (див. п. 136 даної Доповіді).

72. Міжвідомчою урядовою комісією виявлені численні зловживання службовим становищем керівниками відомства. Так, при перевірці інформації стосовно зловживання службовим становищем з боку заступника Голови Департаменту (щодо відряджень до Запорізької області) було встановлено, що за 2006 рік та 5,5 місяців поточного року заступником Голови було здійснено 5 службових відряджень до Запорізької області.

Окрім цього набула підтвердження інформація, що зазначений Заступник дійсно з 06.04.07 р. по 10.04.07 р. та з 27.04.07 р. по 02.05.07 р. (у загальній кількості 11 діб) виїжджав у відрядження до Запорізької області (святкові дні), на які було витрачено 2149 гривень. У порівнянні, з 2006 роком, коли відповідний Заступник офіційно перебував у Запорізький області 15 діб, було витрачено 1142 гр.”

Ці відрядження відбувалися у святкові дні та до міста, де у Заступника є квартира, проте суми на відрядження у Запорізьку область збільшені  майже в два рази, ніж рік тому, та більше в три рази,  ніж звичайні витрати на відрядження по Україні в цілому.

Натомість щодо ефективності відряджень саме у зазначену область, можна зазначити, що стан дисципліни серед засуджених до позбавлення волі (напрям курує зазначений Заступник) у 2006 році погіршився на 4% (у розрахунку на 1 тис.засуджених), а кількість злісних порушень збільшилась на 15,4 %.”.

73. Урядова комісія дійшла висновку про необхідність “розглянути питання про застосування заходів дисциплінарного впливу, а можливо розглянути пропозиції щодо звільнення з посади Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань Кощинця В.В.”

Такий висновок співпадає із пропозицією провідних правозахисних організацій, яка оприлюднена на прес-конференції 22 лютого 2008 року в Києві у Відкритому листі до  Президента України, Прем’єр-міністра України та до Голови Верховної Ради України з приводу численних суттєвих порушень у діяльності Департаменту (див п. 141  даної Доповіді).


 


УВЯЗНЕНІ ТА ЗАСУДЖЕНІ

В УСТАНОВАХ ДЕПАРТАМЕНТУ

74. Станом на середину 2007 року Державна кримінально-виконавча служба України складалася з центрального апарату, його 25 територіальних органів управління, 183 установ, 703 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, навчальних закладів.

В установах системи станом на 01.01.2008 р. утримувалось 149 690 осіб (тут і далі в дужках – станом на 01.01.2007 р. – 160 725), у тому числі у 33 діючих слідчих ізоляторах – 32 110 (32 619) ув'язнених, у 138 кримінально-виконавчих установах – 115 393 (125,6 тис.) засуджених, із них 6 882
жінок (7,6 тис.),  в 10 виховних колоніях для неповнолітніх тримається 1902 осіб (2,2 тис.) у  2 лікувально-трудових профілакторіях – 285 (285) осіб. Зі 136 виправних колоній установ максимального рівня безпеки – 8, середнього рівня безпеки – 78 та мінімального – 24 установи, 6 лікарень та 20 виправних центрів.

75. В Таблиці 2 наведена  чисельність осіб, які відбували покарання в установах кримінально-виконавчої служби України станом на 01.01.2008 р. у порівнянні з наявністю місць.

Таблиця 2

Види установ виконання покарань

Кількість установ

Кількість місць

Фактично тримається

+/-до місць

Збільшення (зменш.) чисельн.

за місяць

з початку року

Кримінально-виконавчі установи , всього

138

117925

115393

2532

-901

-10212

у виправних центрах

20

5025

5000

25

59

89

Виховні колонії (ВихК)

11

2914

1902

1012

-42

-313

Слідчі ізолятори (СІЗО)

33

36992

32110

4882

-314

-509

ВК + ВихК + СІЗО

181

157831

149 405

8 426

- 1 257

- 11 034

ЛТП

2

885

285

600

- 3

-1

Всього по Україні

183

158716

149690

9026

-1260

-11035

 

У 20 виправних центрах тримається  5 000 осіб, засуджених до обмеження волі, і в арештних домах, створених, як правило, при деяких СІЗО та на їх базі – 285 осіб.

76. Після скасування смертної кари рівень застосування найтяжчого покарання – довічного ув’язнення – суттєво не змінився (див. Таблицю 3). Станом на середину 2007 року в Україні відбували довічне ув'язнення 1463  особи, включаючи 14 жінок. Ці дані красномовно виглядають у порівнянні з кількістю виправдувальних вироків за рік.

Чисельність ув’язнених в місцях позбавлення волі в Україні доволі значна. В розрахунку на 100 000 населення в Україні тримається в ув’язненні близько 340 осіб, хоча декілька років тому цей показник сягав 400. Для порівняння – в США цей показник складає понад 700, в Росії ще недавно складав майже 650.

Таблиця 3

 

2002

2003

2004

2005

2006

2007

Виправдано осіб

539

524

592

898

910

459

% від числа засуджених

0,28

0,26

0,26

0,46

0,52

0,30

довічне ув’язнення

155

130

22

71

86

115

% від числа засуджених

0,08

0,065

0,01

0,04

0.05

0,08

   

77. Основні характеристики осіб, що відбували покарання у вигляді позбавлення волі у 2007 році за працездатністю, злочинами, належністю до суспільних груп, а також за іншими характеристиками, наведена у Таблиці 4. Варто зауважити, що остання строка таблиці у даних за 2007 рік зникла – відомості про осіб без громадянства у статистиці Департаменту за 2007 рік відсутні з невідомих причин.

Стукрура видів покарання, призначених засудженим особам, наведена у Таблиці 5.

78. Аналіз даних щодо смертності та захворюваності в установах системи свідчить (див. Таблиці 6),, що у 2007 році зменшилась кількість осіб, які вмерли в установах системи, та хворих на активну форму туберкульозу, зросла кількість суїцидів та ВІЛ-інфікованих осіб. Враховуючи, що загальна чисельність осіб в місцях позбавлення волі зменшилась на 7%, то в розрахунку на одну тисячу осіб зросла і кількість вмерлих осіб – на 5,6%. Зріст суїцидів у розрахунку на тисячу осіб зріс на 33%, а ВІЛ-інфікованих – на 15%.,

79. На критичні зауваження Доповіді міжвідомчої комісії щодо захворюваності та смертності в установах Департаменту, у ДОВІДЦІ надається оптимістична інформація:

„Завдяки виваженій та послідовній роботі щодо медико-санітарного забезпечення осіб, позбавлених волі, кількість померлих в установах Департаменту за останні 5 років вдалося зменшити майже на 25% (2003 рік — 957 померлих; 2006 рік - 716 померлих). У поточному році також присутня позитивна динаміка (за 9 місяців 2007 року в установах ДКВС померло 544 особи, що на 25 осіб менше, ніж за аналогічний період 2006 року). При порівнянні з аналогічними показниками МОЗ показник загальної смертності в установах Департаменту менше у 8 разів (Департамент - 1,9, МОЗ - 16,2). Показник летальності в лікарняних закладах Державної кримінально-виконавчої служби за період 2003-2006 років зменшився на 21% (2003 рік - 1,9, 2006 рік - 1,5).


 

 

Таблиця 4

Основні характеристики  осіб, що відбували покарання у вигляді позбавлення волі у 2007 році

 

 

 

Всього

 

В т.ч. установи для тримання жінок

Кількість УВП

136

12

Списочна чисельність засуджених станом на 01.01.2007 р.

126365

7 597

Всього поступило засуджених протягом 2007 року

92204

4 778

В тому числі

знову засуджених

43237

2 768

з них раніше відбували покарання

23 578

803

інші надходження

48967

2 010

Всього вибуло засуджених протягом 2007 року

102400

5 493

 

 

 

 

В тому числі

Звільнено всього

49 120

3 215

З них

по відбуттю строку покарання

13 411

813

умовно-дострокове звільнення і заміна покарання

30 583

1394

по помилуванню

300

71

осіб, які страждають тяжкою хворобою

765

75

за амністією

1 667

180

на інших підставах

2 403

129

Відправлено всього

53 271

2 278

В тому числі

переведено з максимального на середній РБ

725

2

переведено з середнього на максимальний РБ

185

0

Померло

605

19

Списочна чисельність на кінець звітного періоду

116 169

6 882

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З загального числа засуджених

Засуджені за

злочини проти основ національної безпеки

20

1

умисне вбивство

19 678

1 340

умисне тяжке тілесне ушкодження

12 324

629

зґвалтування

2 711

14

розбій

14 738

356

грабіж

15 043

487

крадіжка

30 471

1 363

привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

875

126

хуліганство

2 463

66

військові злочини

59

0

Відб.позб. волі

вперше

58 406

4 396

неодноразово

57 763

2 486

По працездатності

працездатних

112 3364

6 539

інвалідів 3-ої групи

2 888

264

інвалідів 1-ої та 2-ої групи

917

79

По суспільним групам

робітників

20 954

729

службовців

3 181

229

працівників сільського господарства

9 038

397

військовослужбовців

109

0

учнів

3 303

239

працездатних осіб, не працюючих та таких, що не навчаються

74 461

3 676

інших

5 123

1 612

Засуджені, яким смертна кара помилуванням замінена позбавленням волі

98

6

Засуджені, яким визнано за вироком суду примусове лікування (ст.96 ККУ)

3 641

134

В тому числі

алкоголіки

2 293

72

наркомани

1 348

62

Іноземних громадян

2 454

115

В тому числі

дальнього зарубіжжя

72

1

ближнього зарубіжжя

2 382

114

Осіб без громадянства *

1515

90

 

* дані за 2006 рік

Таблиця 5

Структура видів покарання, призначених засудженим особам*

(за даними Державної Судової Адміністрації України)

Вид покарання

Число засуджених

2005

2006

2007

Всього засуджено за кримінальні злочини

176 934

160 865

152 772

До позбавлення волі на певний строк    

45 739 / 25,8%

38 565 / 24,0

38 210 / 25,0

Довічне ув’язнення

71 / 0,04%

86 / 0,05

115 / 0,08

Виправні роботи

2 111 / 1,2%

1 735 / 1,1

1 344 / 0,88

Громадські роботи

3 434 / 1,9%

3 914 / 2,4%

4 258 / 2,8%

Арешт

2 035 /  1,1%

1 994 / 1,2%

2 046 / 1,3%

Штраф

11 668 / 6,6%

14 196 / 8,8%

15 599 / 10,2%

Звільнені від відбування покарання з випробуванням

108 144 / 61,1%

96 730 / 60,1%

84 451 / 55,3%

Обмеження волі

3 511  / 2,0%

3 415 / 2,1%

 

* дані за 2005 рік у даній Доповіді відрізняються  від даних за цей рік, наведених у Доповіді-2005, оскільки тут наведені дані за вироками, які набрали законної сили. 


 

80. І знову Департамент маніпулює статистикою, вводячи в оману тепер Кабінет Міністрів. Адже з 2003 року чисельність осіб в установах помітно зменшилась. І правильно було б рахувати смертність на 1 тис. засуджених. А у 2003 році, враховуючи тодішню чисельність, показник смертності був 4,84, у 2006 році – 4, 61, тобто знизився лише на 4,7%, а не на 25%, як стверджує Департамент. А за даними 2007 року він взагалі перевищив рівень 2003 року на 0,57%. До того ж за офіційними даними самого Департаменту смертність у 2007 році склала 741 випадок, а не 715, яка зазначається у Довідці.

Враховуючи відмову Департаменту надати методику розрахунку показників захворюваності, можна з великою мірою впевненості говорити й про сумнівність інших показників, які надає Департамент

81. Вимоги чинного законодавства про забезпечення всіх засуджених працею не виконуються – сьогодні приблизно лише 21 % працездатних осіб виводиться на оплачувану  роботу. Це в свою чергу веде до того, що вони не відшкодовують витрати на своє утримання, не сплачують за позовами по виконавчих листах за скоєні злочини. На 1 січня 2007 року сума таких позовів складала 502 млн. гривень! І лише 15 млн. гривень було відшкодовано засудженими за весь рік, або 3% від загального боргу.

 

 

Таблиця 6

Захворюваність і смертність в установах Департаменту

 

Показники

1.1.2004

1.1.2005

1.1.2006

1.1.2007

1.1.2008

Кількість осіб в місцях позбавлення  волі

191 677

188 465

170 923

160 725

149 690

Померло

824

808

868

741

729

На 1 тис. ув’язнених

4,30

4,29

5,08

4,61

4,87 / + 5,6%

Випадків суїциду

41

44

40

44

54

На 1 тис. ув’язнених

0,21

0,23

0, 23

0,27

0,36 / +33%

Хворих на туберкульоз в активній формі

9 080

10 198

9 020

біля.7,6 тис.

6 195

На 1 тис. ув’язнених

47,37

54,1

52,77

47,28

41,4 / - 12%

ВІЧ-інфікованих

1 917

3 568

4 058

4 695

5 017

На 1 тис. ув’язнених

10,0

18,93

23,7

29,2

33,5 / + 15%

 


ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ

 

82. Основна статистична інформація щодо діяльності кримінально-виконавчої системи розміщується на сайті відомства www.kvs.gov.ua  Натомість окремі сторінки сайту подовгу не оновлюються. Так, наприклад, у жовтні 2007 року останніми даними щодо кількості засуджених в установах були відомості станом на 1 листопада 2006 року.

Рівень задоволення Департаментом письмових інформаційних запитів дещо підвищився, у багатьох випадках запитувана інформація Департаментом надається. Разом з тим, залишається й практика відмови у наданні інформації, особливо деякими територіальним управліннями Департаменту. Зазвичай, відмови у наданні інформації трапляються у випадках, коли запитувана інформація стосується питань дотримання прав людини. „Донецький Меморіал” декілька разів звертався з приводу численних порушень вимог законодавства про інформацію до керівництва відомства, проте з боку керівництва жодної реакції на порушення у наданні інформації не було. Тільки після звернення громадської організації до Міністерства юстиції та наступного листа від Мін’юсту на ім’я голови Департаменту останній видав 23 березня 2007 року вказівку № 1/1 -1198/Кн, якою зобов’язував територіальні органи відомства

- забезпечити неухильне дотримання вимог законодавства про інформацію при  інформуванні громадян та громадських організацій  про діяльність органів та установ  виконання покарань, зокрема при наданні інформації за запитами;

- вжити заходів щодо належного опрацювання звернень і запитів та надання обґрунтованих відповідей у встановлені законодавством строки.”.

Однак й після цього деякі керівники територіальних управлінь дозволяли собі не надавати інформацію, а з Департаменту на ці порушення дієвої реакції не було.

83. Для отримання інформації від територіальних управлінь, які відмовили у її наданні,  представник „Донецького Меморіалу” звернувся до суду. В результаті в судовому порядку ненадання запитуваної інформації керівниками управлінь відомства в Сумській, Миколаївській, Чернігівській, Київській та Вінницькій областях визнано протиправним, і суд зобов’язав їх надати інформацію.

Проте навіть після цього керівник Чернігівського управління Лопатін В.І. не виконував судове рішення і не надавав інформації. Лише після звернення до прокуратури і загрози відкриття кримінальної справи за невиконання судового рішення Чернігівське управління у січні 2008 року надало інформацію, яка була запитана у липні 2006 року.

84. Почастішали випадки ненадання інформації й головою відомства Кощинцем В.В. Наприкінці 2007 року був поданий позов до суду про ненадання інформації головою Департаменту – за відмову надати відомості щодо процедури переведення засуджених з Ізяславської колонії № 31 після подій у січні 2007 року. У правозахисних організацій є обґрунтовані сумніви, що під час процедури переведення відбулися масові та серйозні порушення прав людини. Натомість Департамент відмовляється надати інформацію, яка могла би з’ясувати рівень дотримання вимог закону при оформленні та здійсненні переведення.

Є факти відмови у наданні інформації керівництвом управління Департаменту у Волинській області. Попри приписи прокуратури, керівництво управління запитувану інформацію не надає.

85. Залишаються проблеми й у проведенні різного роду досліджень. За відсутності у відомстві спеціалізованої структури (інституту, лабораторії), яка б виконувала дослідження різних аспектів діяльності системи, надто важливими вбачаються ініціативи громадських організації та окремих дослідників. Проте керівництво Департаменту, як правило, не підтримує такі ініціативи. У 2006 році після більше, як піврічного листування не було надано дозволу на дослідження „Донецькому Меморіалу”. Департамент запрошував все нові та нові дані про майбутнє дослідження, не надаючи дозволу. У 2007 році на прохання Пенітенціарного Товариства України дозволити дослідження в одній з колоній Чернігівської області керівник одного з управлінь відомства С.Скоков відповів, що в цій колонії вже проводиться дослідження і що Департамент ”готовий розглянути інструментарій наукового дослідження та наукові розробки В.Бадири на засіданні науково-методичної Ради Департаменту”. Така тактика узгоджень та начебто „розгляду питання” використовується відомством для фактичної відмови.

Ця практика не співпадає з деклараціями та запевненнями вищого керівництва відомства про відкритість системи. Відсутні проведення будь-яких моніторингів. Проведений Українсько-американським бюро прав людини у 2006 році моніторинг є чи не єдиним, який дозволив Департамент за останні шість років. Дієвість цього моніторингу важко оцінити, бо після його проведення в жодному зі звітів відомства не згадується, які заходи вжиті за результатами цього моніторингу, що змінилося у діяльності установ системи завдяки проведенню цього моніторингу.

86. Широке дослідження  різних аспектів діяльності установ було також проведено у 2005 році самим Департаментом. В ньому було задіяно 87 тис. засуджених та осіб, взятих під варту, а також понад 15 тисяч осіб з числа персоналу установ. Натомість результати цього дослідження недоступні, використовуються тільки самим Департаментом. Весь моніторинг здійснили 17 викладачів Білоцерківського училища. На запит з проханням надати бодай основні результати цього дослідження, нач. управління відомства С. Скоков надіслав відповів з висновками на кшталт „Для деяких областей характерно незадоволення засуджених рівнем медичного обслуговування. Найбільший відсоток незадоволених даним аспектом у Кіровоградській, Рівненській, Одеській та Черкаській областях. Належний рівень організації дозвілля відмічається у Луганській, Полтавській, Миколаївській, Сумській областях”

Відсутність серйозних та системних досліджень не дозволяє достатньо об’єктивно оцінити справжній стан системи та рівень дотримання прав людини в установах. Випадки повідомлення Департаментом неправдивої інформації лише підсилюють сумніви у достовірності даних, які надає відомство.

87. Формальний та беззмістовний характер відповідей Департаменту було продемонстровано й при спробі „Донецького Меморіалу” дізнатися, яким чином розраховуються показники смертності, які наводить Департамент. Начальник управління відомства С.Б.Живаго повідомив, що „при проведенні розрахунків показників смертності, захворюваності на туберкульоз використовуються методики, рекомендовані кафедрою соціальної гігієни медичних університетів, які викладаються студентам”.

Відсутність достовірної інформації та незалежних досліджень фактично сприяють приховуванню справжнього стану з дотриманням прав людини в установах системи та сприяють тому, що керівництво Департаменту використовує погану поінформованість суспільства про реальний стан у системі для маніпулювання громадською думкою.


 

 


ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПОРУШЕННЯ

88. У 2007 році зафіксовані численні випадки надзвичайних подій в установах системи. Як правило, інформація про них отримана неофіційним шляхом. Попри декларації про відкритість системи  керівництво відомства ретельно втаємничує обставини та причини багатьох подій, часто заперечує якісь факти, які згодом змушене визнати.

Ретельний аналіз інформації, отриманої з різних джерел, виявляє непоодинокі випадки надання неправдивої інформації.

Нижче наведена низка повідомлень про надзвичайні події, яка дозволяє скласти уяву як про характер подій, так і про контекст повідомлень про них.

89. Однією з найгучніших подій стали заворушення в Ізяславській колонії № 31 (Хмельницька обл.) у січні 2007 року.

14 січня 2007 року майже всі засуджені Ізяславської колонії № 31 (більше 1200 осіб) оголосили голодування на знак протесту проти, як вони зазначили, свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття і принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування. Однією з вимог ув'язнених було відсторонення від керування колонією її начальника, його першого заступника і заступника з режиму. У той же день в колонію приїхала комісія Державного департаменту з питань виконання покарань, і вже ввечері голодування було зняте. А 22 січня 2007 року в колонію був уведений спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Як повідомляли правозахисні організації, було жорстоко побито більше 40 в’язнів, яких спеціально для цього привели до штабу, – саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. У результаті побиття засуджені одержали тілесні ушкодження: перелами ребер, кісток, носів, вибиті зуби тощо. Одразу після цього їх розділили на дві групи і перевезли до Рівненського та Хмельницького СІЗО, буквально в тому одязі, в якому вони були, усі їхні речі залишилися в колонії. В СІЗО в’язнів знову жорстоко били. У подальшому вони були етаповані в інші колонії продовжувати відбуття покарання.

90. Детальне дослідження ситуації провела Харківська правозахисна група, яка підготувала свій аналіз подій, в якому відмічається наступне:

„Більшість з засуджених згадували добрим словом колишнього начальника установи Олександра Поворознюка – мовляв, не було безпідставних покарань, засуджених не били. Поворознюк був справедливим і вимагав те ж саме від персоналу. Але коли його з якоїсь причини зняли з посади, виконуючим обов’язки начальника став Андрій Божко. І почалося – побиття, образи, безпідставні покарання… Наприклад, засуджений М. отримав 7 діб перебування в штрафному ізоляторі тільки за те, що переліг на інше місце. Кожен, хто свідчив, наводив яскраві приклади свавільних і насильницьких дій щодо себе – і керівництва колонії, і середнього й молодшого персоналу.

У бараку 8-го загону на 160 засуджених в робочому стані було тільки 2 умивальника, під час обіду навіть не було де вимити руки. В магазині давали прострочені продукти – були навіть консерви 1979 року випуску у скляних банках. У медсанчастині – прострочені ліки, медична допомога вчасно не надавалася. Засуджені згадували про в’язня-сироту, який повністю втратив зір, оскільки йому попала металева стружка в око, почалося запалення, воно перейшло на друге око, а його вчасно не почали лікувати. Другий засуджений відморозив ноги, і це кінчилося ампутацією кінцівок обох ніг внаслідок ненадання медичної допомоги. Перевірити ці свідчення важко, оскільки цих інвалідів перевели до інших установ.

Засуджені стверджують, що неодноразово зверталися із скаргами до Хмельницького обласного управління Департаменту виконання покарань, на адресу Департаменту в Києві, до органів  прокуратури різного рівня та інші органи влади, але ці скарги не вийшли за межі колонії. Так, один з засуджених свідчить про наступне:

У квітні 2006 року ми дізналися, що в нашу колонію їде комісія Департаменту. Ми написали колективну скаргу, і я особисто передав її в руки голові комісії, а через деякий час був вміщений в ДІЗО, мовляв, за порушення режиму. Там я  був побитий прапорщиками, після чого мене доставили до кабінету першого заступника начальника колонії Лисака, який тримав нашу скаргу і пояснив мені, що мене посадили в ДІЗО не за порушення, а за скаргу, і що ніхто мені не допоможе. Після цього мені заборони телефонувати додому, листи мої до батьків не доходили, а коли вони подзвонили до спецчастини, то їм сказали, що отакий у них недбайливий син. 

Департамент події 14-21 січня в колонії №31 бачить зовсім інакше. Молодий керівник установи Андрій Божко не зміг владнати проблеми колонії, а „неформальне керівництво колонії” знахабніло і бажало само вирішувати, хто і як буде керувати установою, які тут мають бути правила поведінки. Тому вони і організували цю акцію. Ніяке це не голодування, оскільки його рахують тільки тоді, коли засуджений напише особисто заяву про відмову приймати їжу, а жоден засуджений особисту заяву ані 14, ані 17 січня не писав. Засуджені отримали дуже добрі посилки з дому під Новий рік, і могли собі дозволити такий тиск на адміністрацію. Така поведінка засуджених загрозлива для порядку в колонії, і організаторів цієї акції треба покарати.

Натомість засуджені стверджують таке:

Обыск проходил с избиением. После этого застегнули наручники за спиной и прогнали через строй с дубинками. Снова потерял сознание. Очнулся в автозаке, там уже было около 20-ти заключенных. Все были избиты, окровавлены, многие без обуви и раздеты. У меня была разорвана фуфайка и ботинки.

Машина подъехала к выезду из колонии а затем вернулась. Нас выбросили из машины, прогнали через строй (били те же и тем же). Затем забросили в автозак и повезли в Хмельницкий СИЗО. Там нас встречал начальник режима Хмельницкого управления исполнения наказаний Злотенко с группой быстрого реагирования.

Неоднократно проводили сквозь строй, что сопровождалось жестоким избиением дубинками, затем бросили в транзитную камеру. В течение недели по 3-4 раза в день выводили по одному из камеры в кабинет СИЗО и группа быстрого реагирования жестоко избивала нас. Всем этим руководил Злотенко. Нам набрасывали на лица мокрые полотенца, от чего мы задыхались, били дубинками по пяткам, ладоням, ягодицам, спинам, ногам, голове. От побоев я потерял сознание. Злотенко угрожал, что когда родители приедут на свидание, им подбросят наркотики, и они тоже окажутся за решеткой.

Физическим и моральным давлением добывались заявления, что я не имею претензий к администрации ВК-31 и Хмельницкого управления исполнения наказаний, что физические воздействия на меня не оказывали

91. Працівники Департаменту спростовують твердження про голодування і побиття і кажуть, що 40 засуджених перевели в інші колонії, оскільки установа № 31 була переповнена. На скарги засуджених та їхніх батьків до прокуратури та інших органів влади надійшли відповіді, що дії працівників Департаменту були правомірними.

„Донецький Меморіал” протягом півроку надсилав запити з питаннями щодо подій у ВК-31 і отримував інформацію по частинам. Проте після запиту копій протоколів Регіональної та Апеляційної комісії, які мусять містити всі причини переведення 40 засуджених до інших колоній, отримав відмову (див. п. 84 Доповіді). Зараз триває судовий процес за позовом до голови Департаменту про ненадання інформації, яка може містити важливу інформацію щодо дотримання прав засуджених та норм чинного законодавства.

92. У перших відповідях Департаменту надавалася інформація, яка потім виявлялася неправдивою. Так, у відповіді департаменту про події у ВК- 31, спочатку стверджувалося що „під час проведення загального обшуку... спецзасоби та заходи фізичного впливу до засуджених не застосовувалися”. Разом з тим, на запит „Донецького Меморіалу” Генеральна прокуратура України повідомила, що „при проведенні обшуку, за вчинення фізичного опору, до 8 засуджених застосовано, в порядку ст. 106 КВК України, заходи фізичного впливу та спеціальні засоби (кийки, наручники)”.

Лише влітку вдалося отримати відповідь, яка містила інформацію, що за результатами перевірки самим Департаментом подій в Ізяславській колонії, вжити заходи: „Наказом виконуючого обов'язки начальника Ізяславської виправної колонії № 31 від 22 січня 2007 року №24, а також наказом начальникам управління Департаменту в області від 24 січня 2007 року №4 притягнуто до дисциплінарної відповідальності 24 винних посадових особи, у тому числі 2 працівники попереджені про неповну службову відповідність, 2 працівникам оголошено суворі догани, 13 працівникам оголошено догани, відносно 2 працівників прийнято рішення про обмеження раніш накладеними стягненнями та 2 працівників не притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв'язку з нетривалим часом перебування у займаних посадах.”

93. Як повідомлялося на сайті ХПГ, „после массового избиения заключенных спецподразделением в Изяславской колонии № 31 ХПГ оказывала правовую помощь некоторым из них, в том числе и при обращении в Европейский суд по правам человека.

У ХПГ появилась информация о предвзятом отношении администраций некоторых колоний к заключенным, переведенным из колонии № 31. Поэтому 8 ноября 2007 года ХПГ обратилась в Государственный департамент и в колонии, в которых отбывают наказание осужденные, переведенные в январе 2007 года из Изяславской ИК-31, с письмом. (см.  п. 137  даної Доповіді) В нем сообщалось, что ХПГ берет на себя обязательство обеспечить правовую помощь каждому из указанных осужденных, если администрация сочтет необходимым наложить на него дисциплинарное наказание или предпринять другие действия, которые ухудшают положение заключенного. В тех же письмах мы просили уведомить заблаговременно ХПГ о любом дисциплинарном производстве в отношении вышеуказанных заключенных, чтобы наш адвокат имел возможность обеспечить эффективное юридическое представительство такого осужденного.

Администрация Первомайской колонии № 117 (Харьковская область) не сообщила о нескольких дисциплинарных производствах в отношении одного из заключенных - Анзора Товсултанова. С середины ноября до 18 декабря 2007 года он дважды помещался в дисциплинарный изолятор. Немедленно после освобождения из дисциплинарного изолятора 18 декабря 2007 года он был тут же помещен в помещение камерного типа сроком на 3 месяца. Несмотря на то, что наши адвокаты в течение ноября и декабря 2007 года несколько раз посещали заключенных в колонии № 117, мы ни разу не были уведомлена о предстоящей дисциплинарной процедуре, чтобы иметь возможность предоставить Товсултанову правовую помощь.

Таким же образом ведут себя и некоторые другие колонии, в которых содержатся заключенные, переведенные из Изяславской колонии № 31, к которым применяют достаточно серьезные дисциплинарные наказания. Более того, не было сообщено ХПГ также о том, что некоторым из них предъявлено уголовное обвинение в злостном нарушении режима содержания, что грозит дополнительным сроком наказания для обвиняемых.

Харьковская правозащитная группа не находит каких-либо убедительных причин, которые бы могли оправдать решение администраций колонии лишить заключенных правовой помощи, которая обеспечивалась на безвозмездной основе. Такое поведение персонала Государственного департамента только подтверждает заявления многих заключенных о том, что наказания применяются в отместку за попытки заключенных обжаловать действия администрации, в частности за то, что некоторые из заключенных, избитых в январе 2007 года в Изяславской колонии № 31, подали жалобы в Европейский суд по правам человека.

Такое поведение персонала Государственного департамента является достаточно веским доказательством нарушения государством статьи 34 Европейской конвенции, гарантирующей, что Государство не будет препятствовать заявителям эффективно использовать  свое право на подачу индивидуальной жалобы в Европейский суд.

Харьковская правозащитная группа еще раз подтверждает свое обязательство, которое она взяла на себя, направив письмо от 8 ноября 2007 года. Мы подтверждаем, что любой факт дисциплинарного наказания без предоставления указанным заключенным возможности воспользоваться правовой помощью, будет использован для обоснования практики нарушения статьи 34 Европейской конвенции. 21.12.2007

94. Ще одним випадком застосування спецзагонів стали гучні події в Бучанській виправній колонії № 85.

Як повідомив Майдан-інформ, ”згідно отриманої інформації від різних джерел, кожне з яких заслуговує на високий рівень довіри, 7 червня 2007 року ближче до вечора в Бучанську виправну колонію № 85 (смт. Гостомель, Київська область), а саме на дільницю посиленого контролю колонії, було введено спеціальний підрозділ бійців в масках-шлемах і відповідному бойовому спорядженні. Протягом дня з самого ранку цьому передувало поміщення у вигляді дисциплінарних стягнень в приміщення камерного типу (ПКТ, по старому – ШІЗО) декількох десятків засуджених під формальними приводами, деякі з яких мали необачність офіційно скаржитись на умови свого утримання і порушення своїх прав. Приблизно між 18 и 20 годинами 7 червня бійці спецпідрозділу, орудуючи переважно у ПКТ (ШІЗО) №4, провадили такої інтенсивності виховні заходи, що багато деінде на території колонії маса інших в’язнів чули і добре розуміли, що відбувається з їх товаришами.

Приблизно о 20 годині того ж дня в лікарню на території колонії поступило приблизно 20 засуджених із серйозними тілесними ушкодженнями. Деяких з них несли на носилках, оскільки самостійно пересуватись вони вже не могли. Зі слів джерела, дехто із в’язнів, не витримавши побиття і принижень, спричинили собі самі різного роду різані травми.

Бійці спецпідрозділу знаходились на території колонії принаймні до 1 години ночі 8 червня. Причому, вчиненим ними в ПКТ (ШІЗО), вони не обмежилися. Близько півночі їм було дозволено ввійти в приміщення відкритого типу, тобто в спальні бараки.

В колонії ніхто не сумнівається, що названий рейд замовлено новим заступником начальника БВК-85 як помста проти групи зеків-правдолюбців, що псували своїми скаргами відомчі показники. Керував спецназом дехто Павлов – заступник начальника обласного управління Департаменту з режимно-оперативної роботи.

МАЙДАН-ІНФОРМ вимагає, щоби Генеральна прокуратура України провела негайне розслідування зазначеного факту кричущого порушення як внутрішнього законодавства України, так і її міжнародних зобов’язань в царині фундаментальних прав людини. (Сайт http://maidan.org.ua/static/mai/1181314230.html).

95. Натомість правозахисники відмічають, що „після того, як ця історія стала відомою, керівництво колонії зробило все, щоб залякати або вмовити ув’язнених мовчати. Самих активних та сильно побитих перевели до інших колоній, а тим, хто залишився, пообіцяли пом’якшення умов та ще й пов’язали всіх круговою порукою – пообіцяли, що якщо хтось один промовиться, то всім буде непереливки.

Після цього до колонії були впущені декілька журналістів та представників громадськості, і, звісно, всі ув’язнені мовчать і ніяких порушень не виявлено.” (Видання ХПГ „Права Людини”, №19, 2007)

96.  Харківська правозахисна група 11 липня отримала відповідь від Генеральної прокуратури за підписом Начальника управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах та інших примусових заходів В.Неділька, який повідомив: «Ваше звернення про введення до Бучанської виправної колонії № 85 Київської області підрозділу спеціального призначення та побиття засуджених Генеральною прокуратурою розглянуто.

Установлено, що згідно з наказом начальника управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у місті Києві та Київській області та затвердженим планом з метою надання практичної допомоги у проведенні обшуків у засуджених 08.06.2007 року до Бучанської виправної колонії № 85 Київської області введено підрозділ спеціального призначення.

У ході обшуку виявлено і вилучено у засуджених значну кількість заборонених для користування предметів. Фізичної сили та спеціальних засобів стосовно них застосовано не було.

За наслідками перевірки дій співробітників підрозділу спеціального призначення та працівників Бучанської виправної колонії № 85 щодо введення до установи вказаного підрозділу та проведення обшуку визнано такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.»

На їх думку, Генеральна прокуратура визнала факт введення спецпідрозділу до Бучанської колонії, але не бажає розслідувати чи мав місце факт  (Інтернет-сайт www.khpg.org, червень 2007 р.)

97. Заслуговують уваги факти жорстокого поводження з ув’язненими у Вінницькій установі виконання покарань №1. На прес-конференції, яка відбулась в Києві 25 червня з нагоди Міжнародного дня захисту жертв катувань, матері засуджених Сергія Б. та Олексія П. котрі відбувають покарання у  Вінницькій установі виконання покарань №1, розповіли про жорстоке побиття їхніх дітей в березні – квітні 2007 року. Сергія Б. конвоїри побили за те, що вчасно не вийшов на роботу, а Олексій потрапив у немилість через скаргу, яку його мати написала до вищих інстанцій з метою припинити жорстоке поводження із засудженими.

Для перевірки фактів викладених у скаргах, що надійшли від батьків Сергія та Олексія Вінницьку установу №1 в кінці квітня відвідала народний депутат 5-го скликання Катерина Левченко. Водночас з нею до установи прибув представник департаменту генерал Микола Ільтяй.

При особистій зустрічі із Сергієм Б. і Олексієм П. ми бачили на їхньому тілі синці від талії до колін, повідомила на прес-конференції президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна», народний депутат 5-го скликання Катерина Левченко. — І хоча факти, викладені у скаргах, підтвердилися, від керівництва Департаменту мені надійшла відповідь: мовляв, усе нормально й нічого такого не було, а генерал Ільтяй  заперечує бачене.

Натомість інформація про жорстоке побиття іншого засудженого Р. свого підтвердження не знайшла.

98. Низка смертей у Київському СІЗО протягом 2007 року (більше 20 станом на початок листопаду 2007 р) привернула увагу ЗМІ до умов перебування в ізоляторі та до причин, які спричинили смертельні випадки. Цими випадками переймалась і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

99. Як повідомила її прес-служба, Уповноважений з прав людини разом з групою фахівців свого Секретаріату та представниками ЗМІ 27 липня 2007 року провела чергову перевірку Київського слідчого ізолятора. Моніторинг дотримання прав осіб, які перебувають під вартою, було здійснено у рамках «візиту без попередження» відповідно до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» та вимог ратифікованого Україною Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

Були перевірені всі корпуси, де тримаються неповнолітні, жінки, підслідні, підсудні, а також засуджені до довічного ув’язнення. Ретельно вивчалися питання умов тримання, матеріально-побутового забезпечення, надання медичної допомоги, стану правопорядку в установі, поводження персоналу з ув’язненими тощо.

Омбудсман зазначає, що з часу останніх перевірок відбулися певні позитивні зрушення у забезпеченні основоположних прав осіб, які перебувають в умовах ізоляції від суспільства. Зокрема, у більшості камер поліпшився санітарний стан, відгороджено туалетні кабінки, стало чистіше, охайніше, всюди працюють радіоточки. З допомогою родичів ув’язнених установлені, де є можливість, телевізори, нині немає проблем з отриманням без обмежень передач, наданням побачень. На вимогу Уповноваженого подолано проблему, за розв’язання якої тривала боротьба з 1998 року, – нарешті зняті з вікон так звані горезвісні баяни, в результаті чого у камерах побільшало так потрібного людям світла та повітря. Загалом слідчий ізолятор став більш відкритим для суспільства, засобів масової інформації, представників релігійних організацій.

100. Водночас за результатами моніторингу Омбудсман вкотре наголошує на наявності порушень прав осіб, які тримаються у Лук’янівському слідчому ізоляторі та справедливо скаржаться на приниження їхньої людської гідності через неналежні умови тримання. Це пов’язано передусім зі значною скупченістю в камерах. Понад 200 осіб не забезпечені установленою законом нормою жилої площі, в деяких камерах тримається майже по 40 осіб, а в окремих з них усупереч визначеним законом 2,5 квадратних метра на одного ув’язненого припадає менше 1 кв. метра жилої площі.

Дуже важко ув’язненим переносити нестерпну спеку в старому так званому Катерининському корпусі.

Уповноважений вважає, що, як і раніше, однією з причин переповнення СІЗО є не виважений підхід суддів до обрання альтернативних запобіжних заходів та видів покарання.

Надто пекучою залишається проблема поширення серед ув’язнених, персоналу та навіть адвокатів, слідчих захворюваності на туберкульоз. Нині ці показники у Київському та інших СІЗО удвічі вищі, ніж у виправних колоніях України. На жаль, як і раніше, в центрі столиці України до СІЗО приймають хворих на активну форму туберкульозу, при цьому повноцінного лікування вони там не можуть отримати.

101. Ніна Карпачова переконана, що однією з причин та умов невідповідності реального стану справ у СІЗО міжнародним стандартам є також труднощі з підбором та підготовкою кадрів персоналу, правовим та соціальним його захистом, непрестижністю цієї професії в нашому суспільстві. Звідси ізолятор майже на 20 відсотків неукомплектований кадрами. Заробітна плата в Лук’янівському СІЗО молодшого і середнього начальницького складу становить всього 700 гривень.

Ці та інші недоліки призводять також до ускладнення оперативної обстановки в СІЗО, напруження в середовищі ув’язнених, наслідком чого стали надзвичайні події у липні цього року. Йдеться про два вбивства в’язнів співкамерниками.

За підсумками перевірки Київського СІЗО Омбудсманом керівництву СІЗО, Державного департаменту України з питань виконання покарань та його управлінням в місті Києві та Київській області доручено здійснити комплекс конкретних заходів щодо усунення порушень конституційних прав і свобод ув’язнених. Реалізацію цих заходів взято Уповноваженим на особливий контроль. (Інтернет-сайт www.ombudsman.kiev.ua, 27 липня 2007)

У Секретаріаті Уповноваженого 8 листопада відбулися громадські слухання, присвячені чисельним випадкам смерті у Лукьянівському СІЗО. Проте до кінця року такі випадки ще були.

102. Прокуратура Києва провела перевірку за фактом смерті у Київському СІЗО засудженої Лариси Циганкової, яка 25 грудня 2007 року вночі вчинила самогубство. Про це у повідомила прес-служба Генеральної прокуратури.

У ході огляду місця події виявлено передсмертну записку померлої, в якій вона не погоджувалась із вироком Солом’янського райсуду і не визнавала своєї вини у скоєнні вбивства.

За вказаним фактом самогубства Шевченківським РУ ГУ МВС України в Києві за відсутністю події злочину у порушенні кримінальної справи відмовлено За виявленими правопорушеннями прокуратурою Києва начальнику управління Департаменту внесено подання про притягнення до дисциплінарної відповідальності винних посадових осіб.

103. За результатами перевірок, проведених Генпрокуратурою і прокуратурою Києва у 2007 році за фактами двох вбивств та інших смертей, що мали місце у Київському СІЗО у другому півріччі 2007 року, внесено 5 документів прокурорського реагування. Крім того, до дисциплінарної відповідальності притягнуто 23 посадові особи, з них 2 – звільнено з займаних посад.

Стосовно заступника чергового помічника начальника СІЗО прокуратурою Києва порушено кримінальну справу, яку направлено до Шевченківського райсуду Києва. Крім того, відповідно до рішень Апеляційного суду Києва та Шевченківського райсуду до осіб, які у Київському СІЗО скоїли вбивства Орлова та Постнікова, у зв’язку з їх неосудністю, застосовано примусові заходи медичного характеру. (Інтернет-сайт  maidan.org.ua  10.01.2008).

104. Гучний випадок застосування спец підрозділу стався у Словяносербській колонії № 60 (Луганська область).

10 листопада. у цій колонії, де відбуває покарання  75 довічно засуджених осіб, троє засуджених до довічного ув'язнення близько 4.30 ранку вчинили спробу втечі, при цьому був поранений черговий зміни. На місце події одразу прибули начальник управління Держдепартаменту в Луганській області, заступник прокурора, а також керівник громадської організації «Каскад», яка опікується проблемами засуджених та звільнених. Саме керівникові «Каскаду» один з втікачів поставив умову запросити журналістів провідних телеканалів, але чомусь не став чекати їх прибуття і майже одразу підірвав одну з гранат, якою було поранено бійця - на цей час до колонії вже прибув загін спецназу. До втікачів було застосовано зброю, одного з них було смертельно поранено.

„Донецький Меморіал” згодом звернувся до керівників ГО „Каскад” з проханням надати інформацію про події. Протягом двох місяців „Каскад” не відповідав, а після шостого звернення до них так пояснили свою позицію: „Вы нам так и не написали, зачем Вам информация о ИК-60 именно от нас и куда она пошла бы дальше. Иногда общественники пользуются нашей информацией как своей собственной, а я этого не хотел бы, а тем более увидеть ее в каких либо отчетах по проектам.”

105. На сайті Департаменту з'явився прес-реліз, де повідомлялися деякі подробиці спроби втечі і дані про особистість вбитого. Але жодного слова про введення на територію колонії спецназу не було. Повідомлялося, що на місці працює комісія на чолі з генералом Миколою Ільтяєм, першим заступником Голови Департаменту, та слідча група прокуратури Луганської області.

Під час прес-конференції у Луганську 14.11.2007 перший заступник голови Департаменту М.Ільтяй спростував заяви правозахисників стосовно того, що до засуджених виправної колонії № 60 було застосовано силу. За його словами, засуджені написали заяви до слідчої групи прокуратури, що їх ніхто не бив. М.Ільтяй на прес-конференції повідомив, зокрема, що  слідчою групою прокуратури вже встановлено осіб, які телефонували правозахисникам, мобільні телефони вилучено. Заступника начальника колонії, зауважив він, вже звільнено з посади

106. Прес-служба Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повідомила 12.11.2007, що Н. Карпачова відкрила провадження з цієї надзвичайної події. Для з’ясування її обставин та причин на Луганщину до названої установи негайно прибули три представники Уповноваженого з прав людини.  Вони мали з’ясувати, яким чином стала можливою втеча ув’язнених, яким шляхом потрапила до них зброя і наскільки серйозним є характер тілесних ушкоджень (різання вен), які самі собі спричинили три десятки засуджених.

У Заяві ХПГ, оприлюдненій 15.11.2007, відмічалося, що на територію колонії було введено спецназ, який масово бив засуджених, і що близько 30 осіб вчинили самокаліцтво, щоб уникнути побиття. Оскільки самостійно перевірити факти правозахисники не могли, вони звернулися до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Н.І. Карпачової та до Генеральної прокуратури України з проханням негайно перевірити викладені відомості та прийняти відповідні заходи.

107. Генеральна прокуратура 13 листопада визнала дії співробітників міжобласного підрозділу спеціального призначення в Луганській області щодо визволення заручників законними. Було проведено перевірку повідомлень щодо побиття засуджених бійцями спецпідрозділу та спричинення самими засудженими, які утримуються в ceктоpi довічного ув`язнення та в приміщеннях камерного типу, тілесних ушкоджень. За висновками Генеральної прокуратури, не знайшли підтвердження повідомлення про побиття засуджених бійцями спецпідрозділу та спричинення самими засудженими тілесних ушкоджень. Як повідомила прес-служба Генеральної прокуратури, «опитуванням засуджених та оглядом їх співробітниками обласного бюро судово-медичної експертизи тілесних ушкоджень не виявлено. Упродовж 10-12 листопада 2007 р. не надходило жодної заяви від засуджених щодо застосування до них заходів фізичного та психологічного впливу. Лише у двох осіб на тілі були помічені подряпини, які, з їх пояснень, вони спричинили випадково і власноруч».

108. Натомість у Заяві ХПГ відмічалося, що „тим часом нам знову повідомляють: що насправді 52 засуджених вчинили самокаліцтво і що медичну допомогу їм обіцяють надати тільки за умови підписання заяви, що їх ніхто не бив. Під страхом смерті засуджені підписують такі заяви. Тим, хто підписав, видають мазь для заживлення ран і накладають скоби. Перевірити цю інформацію ми знову ж таки не можемо: система закрита.

То ж було побиття засуджених 10 листопада в колонії №60? Ми вважаємо, що так, було. Але доказів не маємо.”

Були отримані правозахисниками також непідтверджені повідомлення про те, що начебто існують фотографії про побиття, але між засудженими та адміністрацією тривають переговори, і засуджені не поспішають ані передавати фотографії, ані називати прізвища постраждалих в’язнів.

Правозахисник Е. Багіров вважає, що наявність у втікачів, які трималися у секторі довічно ув’язнених,  вогнепальної свідчить про корумпованість та непрофесіоналізм керівництва та робітників ВК-60.

109. Про рівень достовірності інформації Департаменту свідчить той факт, що у відповіді на запит „Донецького Меморіалу” М.Ільтяй стверджував, начебто введення спецпідрозділу до ВК-60 було операцією антитерористичної спрямованості: „для припинення злочинів терористичної спрямованості підрозділ спеціального призначення застосовувався... 10.11.2007 р. у Словяносербській виправній колонії №60 Луганської області

Варто підкреслити, що за три місяці потому, у лютому 2008 року газеті „Україна молода” голова Департаменту  п. Кощинець В.В. стверджував: «Богу дякувати, жодного разу при мені його (спец підрозділ) не застосовували проти засуджених”.

Натомість на запит до Луганського управління СБУ „Донецький Меморіал” отримав відповідь № 3/5-2/51 від 7 лютого 2008 року, в якій зазначалося, що „у зв’язку з відсутністю умов проведення антитерористичної операції, рішення щодо її проведення 10 листопада 2007 року у Слов’яносербській виправній колонії № 60 не приймалося, антитерористична операція не проводилася.”

110. Щодо цих подій Інтернет-сайт Ирта-FAX 22 січня повідомив: „Прокуратурой Луганской области закончено досудебное следствие по обвинению начальника сектора осужденных к пожизненному заключению Славяносербской исправительной колонии №60 ДДУПВП Украины в Луганской области за совершение преступления, предусмотренного ч.2 ст.367 УК Украины. Об этом сообщает пресс-служба прокуратуры Луганской области. В ходе следствия установлено, что бездеятельность указанного служебного лица и допущенная им служебная небрежность находятся в причинной связи с попыткой бегства осужденных к пожизненному заключению в Славяносербской ВК №60, произошедшей 10 ноября минувшего года. Дело направлено в суд. Начальник сектора находится под стражей. За инкриминированное преступление Уголовным кодексом Украины предусмотрена ответственность в виде лишения свободы сроком до 5 лет.”

111. Відмінні з Департаментом погляди на події в установах мають не тільки правозахисні організації.

„В октябре начальник Харьковского облуправления Департамента Александр Кизим, говоря о проблемах в харьковских тюрьмах, докладывал, что ситуация меняется к лучшему, уменьшается количество больных туберкулёзом и снижается смертность – семь подследственных, по его данным, скончалось за этот год. Всего умерших заключённых – менее тридцати.

Однако на областном координационном совете заместитель губернатора по правовым вопросам Сергей Стороженко озвучил другую сенсационную статистику: только в этом году в СИЗО от черепно-мозговых травм умерли шесть человек. А еще перенаселение изолятора, плюс неудовлетворительное медицинское и материальное обеспечение, да еще и новый побег, который не смогли предотвратить – в облгосадминистрации не скрывают, что крайне не довольны работой органов исполнения наказаний.

Областная госадминистрация готова ходатайствовать перед Департаментом исполнения наказаний Украины о необходимости кадровых перемен как в харьковском СИЗО, так и в областном УИНе. Причина – не только очередной побег из следственного изолятора, но и обнародованные факты гибели заключённых от травм, полученных в изоляторе.” (Інтернет-сайт atn.kharkov.ru  28.11.2007)

112. Часто повідомлення про жорстоке поводження мають суперечливий характер. Так, як повідомляє Інтернет-сайт maidan.org.ua,3 грудня до Харківського СІЗО № 27 прибув невідомий в’язень, етапований з виправної колонії № 85. Очевидці стверджують, що на момент прибуття він перебував в жахливому фізичному стані: все його тіло містило докази жорстокого побиття. Будучи поміщеним у звичайнісіньку камеру для етапованих та отримавши чергову відмову про надання йому медичної допомоги, невідомий в’язень, який не встиг навіть себе назвати, раптово перерізав собі сонну артерію, від чого невдовзі помер.

В телефонній розмові начальник Харківського управління Департаменту О.Кізім підтвердив, що факт смерті «етапованого» з 85-ї колонії справді мав місце і навіть назвав його ім’я. Начальник СІЗО у своєму повідомленні відмічав: «03.12.07 до Харківського СІЗО із Бучанської виправної колонії №85 для подальшого етапування до місця лікування від туберкульозу прибув Юрій Ф., 1961 р.н. Під час прийому в приймальному відділенні скарг на стан здоров’я не висловлював. О 18 год. 33 хв., перебуваючи у коридорі приймального відділення для конвоювання до камери медичної частини, стан його здоров’я раптово погіршився, з ротової порожнини та носу пішла кров, в зв’язку з чим було подано сигнал тривоги та розпочато реанімаційні заходи, які позитивних результатів не дали. О 18 год. 36 хв. лікарями медичної частини було констатовано клінічну смерть, зупинку дихання, зупинку серця, відсутність пульсації, втрату крові, приблизно 2-3 літра. Попередня причина смерті: профузний легеневий кровопідті».

Ми ставимо під обґрунтований сумнів відповідь офіційного речника Департаменту і зовсім не виключаємо, що смерть ув’язненого настала внаслідок доведення особи до самогубства через жорстоке з нею поводження та систематичне приниження її людської гідності – ст. 120 КК України. Тобто не внаслідок запущеної форми туберкульозу, а внаслідок кримінально караного самогубства, яке в такий спосіб намагаються від нас приховати.

Майдан-Інформ звертає увагу на те, що це не перший за останній час випадок «природної» смерті з «етапованими» із Бучанської виправної колонії №85 (Інтернет-сайт http://www.maidan.org.ua ,  04-12-2007).

113. Відмічаються й інші випадки розбіжностей у повідомленнях про надзвичайні події в установах.

В публікації за 07.08.07 Інтернет-сайт «Новый Регион – Украина” (Харків) повідомив: „В понедельник вечером в 25 колонии, расположенной на Алексеевке, четверо заключенных пытались покончить жизнь самоубийством. Эту информацию подтвердили в столичной пресс-службе Департамента.

После вечернего обхода четыре человека разрезали животы. Как объяснили в пресс-службе департамента, заключенных не устраивал слишком строгий режим содержания. Всех четверых сотрудники тюрьмы отправили в сотую Темновскую колонию, там есть больница. Троих заключенных – у них незначительные порезы – во вторник вернули обратно на Алексеевку, еще один – у него задеты мышечные ткани – пока в больнице. В пресс-службе департамента исполнения наказаний говорят, в Харьков уже выехала специальная столичная комиссия, которая будет расследовать случай в двадцать пятой колонии.

Вице-губернатор Сергей Стороженко (он курирует политико-правовые вопросы) факт ЧП отрицает. В телефонном интервью он заявил: «мне об этом не сообщали». Дежурный харьковского управления исполнения наказаний ответил, что по сводке никаких инцидентов в двадцать пятой колонии не проходило, сообщает «МедиаПорт».

114. Правозахисники 17 грудня 2007 року повідомили, що група в‘язнів, які перебувають у так званому “Монастирі” Ізяславської виправної колонії №58 (Хмельницька область), оголосили голодування. Інтернет-сайт www.khpg.org повідомив: „Заключенные называют несколько основных причин голодовки: в камерах «Монастыря», особенно в 8-й, 9-й, 10-й и 12-й, сыро и холодно, по стенам стекает вода, отсутствует вентиляция; камеры не утеплены и не отапливаются должным образом, в окнах стоят одинарные рамы, многие стекла имеют трещины; вода подается только 3 раза в сутки по 40-50 минут; в камерах бегают крысы; участок карантина находиться в помещении, в котором практически отсутствует отопление (помещение использовалось монастырем для хранения умерших перед погребением), поэтому температура практически не отличается от температуры на улице. В этом помещении прибывшие заключенные находятся в течение 14 дней; заключенные, больные туберкулезом, содержатся вместе с остальными заключенными; отсутствует медицинское обслуживание и медикаменты; заключенные, которые больны туберкулезом и инфицированы ВИЧ, не получают не только специализированного лечения, но даже витаминов; заключенным, больным туберкулезом, не предоставляется дополнительный один час прогулки; продукты питания в ларьке продаются по ценам в 1,5-2 раза выше рыночных, хотя довольно часто в ларьке продаются испорченные продукты; Также заключенные недовольным произволом администрации колонии при наложении административных взысканий, отсутствием какой-либо возможности отправить жалобу за пределы колонии. Любая попытка высказать недовольство незаконными действиями администрации или плохими условиями и отсутствием медицинской помощи приводит к дисциплинарным наказаниям под любым предлогом и на основании фальсифицированных материалов. Заключенные также считают, что администрация колонии не оплачивает работу, которую они выполняют, а также использует их на тяжелых работах для так называемого «благоустройства колонии». «Благоустройство», как правило, заключаются в переноске 30-килограммовых носилок с топливом для котельной. Заключенные утверждают, что за последние четыре года ни одному из них не был изменен режим содержания на более легкий.

Заключенные намерены держать голодовку до тех пор, пока не будут созданы человеческие условия содержания и не будут устранены другие причины, побудившие их к голодовке. Заключенные, объявившие голодовку, сознают, что Департамент исполнения наказания может использовать обычную тактику решения проблем – ввод спецподразделение и массовое избиение заключенных. В связи с этим они подчеркивают, что их акция является мирным, ненасильственным протестом против действий администрации, что не требует присутствия спезподразделения на территории колонии. (Інтернет-сайт www.khpg.org, 17.12.2007)

115. Події в колонії знайшли відгук і на волі.

„20 грудня під стінами Департаменту з питань виконання покарань зібралося біля 20 чоловік, серед яких переважна більшість – це батьки засуджених, що утримуються в Ізяславській виправній колонії № 58. Вони прийшли до Департаменту, щоб захистити своїх дітей. На плакатах гасла: «Засуджені – теж люди!»

Батьки передали керівництву Департаменту скарги на безчинства Ізяславської адміністрації і вимогу про зняття з посади начальника цієї установи Хомякова. 17 грудня засуджені, що утримуються у 58-й колонії оголосили безстрокове голодування на знак протесту проти жахливих умов утримання, проти свавілля адміністрації колонії, проти жорстокого поводження.” (http://www.khpg.org/index.php?id=1197894810).

Усвідомлюючи, що Департамент може застосувати проти голодуючих випробувану тактику – введення спецпідрозділу і масове побиття в‘язнів, засуджені заявили, що акція голодування є мирним, ненасильницьким протестом проти дій адміністрації і не потребує присутності спецпідрозділу на території колонії. На той момент голодували вже біля 200 засуджених.

Під час акції до пікетувальників приєдналися родичі засуджених, які утримуються у інших колоніях. Серед них був Андрій Б., брата якого на весні цього року жорстоко побили у виправній колонії №1 (Вінницька область), після чого етапом відправили до Рівненської області. Андрій прийшов на акцію, щоб повідомити про масове побиття людьми у масках засуджених, що утримуються у колонії № 96 (у с. Городище Рівненської області) , яке мало місце 18 грудня о 6 годині ранку. Хлопець стурбований долею свого брата.

Так як до пікетувальників ніхто не вийшов, то з’ясувати обстановку у цих колоніях, чи хоча б почути коментар від керівництва Департаменту, на жаль, не вдалося. (Інтернет-сайт maidan.org.ua 21.12.2007)

116. УНІАН повідомив13 січня 2008 року, що начебто двоє засуджених загону №1 Сокальської виправної колонії №47 облили себе бензином та підпалили, протестуючи проти нелюдського ставлення адміністрації колонії.

3 лютого 2008 р. надійшло повідомлення про голодування близько 10 засуджених на знак протесту  проти жорсткості адміністрації у виправній колонії №123 в смт. Літин Вінницької області. Засуджені вимагають незалежного розслідування ситуації в колонії із залученням представників омбудсмена та правозахисних організацій. За даними правозахисників, у письмових заявах засуджених вказувалось на те, що “кожен етап з новими засудженими зазнає жорстокого побиття людьми в масках, при цьому людей примушують до дій, що цинічно принижують людську гідність, безпідставно піддають дисциплінарним покаранням”.(УНІАН)

117. Іншим прикладом події, щодо якої надходила суперечлива інформація, став випадок у Донецькій ВК-124.

Інтернет-видання «Острів» повідомило 25 січня 2008 року про те, що у міжобласній лікарні на території Донецької виправної колонії №124, де проходять лікування позбавлені волі, троє ув’язнених здійснили спробу самогубства на знак протесту проти їхнього побиття співробітниками виправної колонії.

Адвокат С. Салов повідомив, що ув`язнені передали йому заяву, в якій йдеться про нелюдяні умови утримання в колонії, тортури і побиття ув’язнених, відсутність гігієни і нормального медичного обслуговування. У Донецькому облуправлінні виконання покарань заперечують факт здійснення спроби групового самогубства в колонії № 124.

Як заявив начальник управління соціальної і виховної роботи УВП Михайло Матангін, "Нічого подібного не було. Ми не знаємо, хто поширює ці чутки”

Натомість сайт „Остров” згодом повідомляв: „Мы внимательно изучили четыре заявления, копии которых были переданы адвокатом. Нам не удалось найти в этих документах описаний пыток или жалоб на избиения. В основном, в заявлениях говорится об ужасных условиях содержания больных в МОБ: «В палате нечеловеческие условия, а именно: отсутствие прогулок, клопы, вши, койки в два яруса. Когда я заехал в палату, там было девять человек, хотя в таком помещении можно разместить от силы пятерых…, питание в МОБ отвратительное, и приготовлено для свиней, а не для человека…, попасть к врачу на прием просто невозможно». В конце каждого заявления содержатся угрозы объявить голодовку или наложить на себя руки.”

25 січня УНІАН назвав події у ВК-124 спробою трьох в‘язнів накласти на себе руки на знак протесту проти жорстоких умов утримання.

118 Колонію відвідав 31 січня керівник „Донецького Меморіалу”О.Букалов, він зустрівся з адміністрацією установи, із засудженими, які начебто вчинили спробу суїциду. Газета „Донбас” оприлюднила його враження: „Не думаю, что можно свести счеты с жизнью, проткнув складку на животе. А для привлечения внимания небольшие увечья - действие подходящее. То, что он (осужденный Л.) не впервые это предпринимает, означает, что человек хорошо знает, на что идет”.

Натомість, не вбачаються виправданими дії керівництва обласного управління Департаменту, яке замість надання вичерпної інформації про те, що фактично відбувалося в колонії, обмежилось твердженнями, що повідомлення про суїцид – це неправда. Така надто обмежена інформація без пояснень та аргументації лише підсилила підозри, що у колонії відбувається щось серйозне.

Перевірка повідомлень начебто „про спробу самогубства” у ВК-124 виявила, що чимало скарг засуджених, які спричинили галас, не є наслідком зумисного жорстокого поводження персоналу, а є результатом загальних проблем. Чимало таких проблем є і на волі, наприклад, потреба придбавати певні ліки за свої кошти. Натомість деякі повідомлення засуджених (про побиття) потребували ретельної перевірки. Таку перевірку проводила місцева прокуратура.

119. Цей випадок та багато інших суперечливих повідомлень свідчить про нагальну потребу запровадити ефективний механізм або процедуру перевірки повідомлень про жорстоке поводження з ув’язненими за участю незалежних структур, зокрема журналістів та громадських організацій. Відсутність такої оперативної перевірки призводить до того, що певна частина повідомлень про знущання є надто перебільшеними і спрямованими в першу чергу на привернення уваги за будь-яку ціну. На жаль, керівництво Департаменту ігнорує подібні пропозиції (див. пп. 129, 134 даної Доповіді).

120. Дуже рідко лунають публічно свідчення самих засуджених. На прес-конференції 22 лютого 2008 р. в агентстві УНІАН один з колишніх засуджених, який повернувся з місць позбавлення волі трохи менше, ніж рік тому, поділився своїми спогадами про ув’язнення. Павло Панич з 2001 по 2007 рік відбував покарання у 25-й колонії Харківської області. "Там нема жодного зека, якого не били, - розповідає Панич. - За що били? Соромно сказати: люди працювали у дві зміни, підйом о шостій, в першій ночі – відбій, ніколи навіть поголитися було. А якщо людина скаже: я хочу пожалітися, ви порушуєте мої права – не дай Бог! Це смертна кара”.

Коли терпіти стало несила, засуджений крадькома підключився до адміністративної телефонної мережі і зателефонував по міській лінії своїй матері, попросивши, щоб та написала листи на ім‘я Олександра Мороза та Юлії Тимошенко з проханням допомогти. “Я порушив закон, але цього ніхто не помітив, проте іншого виходу не було: офіційно звертатися я не міг, інкогніто теж, бо розумів, що законної сили це не матиме”, - каже Панич.

14 червня 2004 року прийшла відповідь від Юлії Тимошенко, а через чотири дні в‘язня, який наважився поскаржитися, кинули в ізолятор на 15 діб. Ще через тиждень, за словами екс-засудженого, до нього “застосували наручники”: “Це коли два офіцери викручують руки за спиною, один тебе тримає за груди, і стискають так, що наручники в‘їдаються в м‘ясо”, - пояснює він. Після того пройшло вже три роки, а колишній музикант Павло Панич і досі не може грати на музичних інструментах. Каже – не відчуває рук, (Сайт human-rights.unian.net)

121. Є випадки, коли до порушення прав ув’язнених причетні й інші структури, як от суди чи міліція.

Наприклад, у 2005 році тридцятирічна жінка, мати трьох дітей була незаконно засуджена за вбивство. Цей факт – сфера відповідальності суду, прокуратури та слідства. Після року ув’язнення справжніх злочинців знайшли. Натомість у колонії Світлана Зайцева померла від туберкульозу, на який захворіла у тюрмі, де її рік незаконно утримували через судову помилку, визнавши винною в убивстві. Троє дітей залишилися під опікунством бабусі. Жінка-інвалід подала до суду на державу. Рішенням Ворошиловського райсуду Донецька, яке  Апеляційний суд Донецької області залишив чинним, встановлено найбільшу компенсацію в країні за неправомірні дії правоохоронних органів – два мільйони гривень. Головна провина за такий випадок, за словами адвоката, лежить на слідчому, прокурорі та судді, які вели справу Зайцевої (Сайт human-rights.unian.net  23.01.2008).

122. Іншим випадком є справа „Яковенко проти України”, у якій Європейський суд з прав людини визнав провину держави.

„Европейский суд в решении от 2 октября 2007 признал нарушение Украиной ст.3 и ст. 13  Европейской конвенции прав человека и основных свобод. Нарушение статьи 3 Суд усмотрел в том, что должностными лицами не была предоставлена своевременная и соответствующая медицинская помощь в связи с ВИЧ и туберкулезом, а также в связи с жестоким обращением во время  транспортировок между Севастопольским ИВС и Симферопольским СИЗО. Суд принял решение о компенсации в размере 10457 Евро.

Во время пребывания под судом, а это более 3 лет, Яковенко неоднократно (при подсчете оказалось около 70 раз) преодолевал расстояние в 80 км между Севастополем (место, где проходили суды) и Симферополем (где он содержался в следственном изоляторе) в составе этапов. Этап длится приблизительно 36 часов. На протяжении этого времени этапируемых не кормят, у них ограничен доступ к питьевой воде и туалету. Перевозят их либо в вагонах (более 100 человек в вагоне), либо в автозаках. Попадая в ИВС Севастополя,  Яковенко постоянно содержался в переполненных камерах, где не было достаточно света, воздуха, не было индивидуального спального места.

Про результаты анализа на ВИЧ Яковенко и его матери стало известно только в апреле 2006 года из ответа на запрос в СИЗО Симферополя. Заместитель начальника СИЗО сообщил, что результат положительный и об этом руководству СИЗО стало известно еще в конце февраля 2006года. Но в медицинских документах Яковенко это почему-то так и не нашло отражения.. Через год после всех этих событий, 8 мая 2007 года, Олег Яковенко в возрасте 31 года, находясь на стационарном лечении в противотуберкулезном диспансере Севастополя, умер. (Сайт www.khpg.org , 21.12.2007)

123. Протягом 2007 року правозахисні організації десятки разів привертали увагу громадськості до серйозних ймовірних порушень прав людини в установах кримінально-виконавчої системи, проводили прес-конференції, оприлюднювали відкриті листи до керівників Департаменту.

В черговий раз це сталося під час прес-конференція наприкінці червня, у Міжнародний день допомоги жертвам тортур. Правозахисники заявили, що „побиття і катування є щоденною практикою в українських тюрмах, а громадськості важко дізнаватися, що там відбувається. Ув’язненим, які стали жертвою свавілля, дуже важко довести, що вони постраждали, адже в Україні немає незалежної системи розслідування таких злочинів. Прикладом є події, що трапилися у січні цього року в Ізяславській колонії №31.  Засуджені хотіли влаштувати голодування проти умов утримання, але все це закінчилася розправою над організаторами акції. «Їх викликали на штаб, їх били обличчям об підлогу, їх били гумовими кийками, їх ставили на розтяжку і продовжували бити до тих пір, поки вони не підписали папірців, що вони не мають претензій до конвою, до СІЗО. Після цього їх розвезли по різних колоніях, і вони зараз піддаються серйозному тискові. Батьки стверджують, що їм погрожують і хочуть їм збільшити покарання», — заявив голова правління Української Гельсінкської спілки з прав людини Євген Захаров.

124. Зі свого боку Департамент заперечує, що побиття взагалі сталося, а Генеральна прокуратура відмовилася порушити справу, адже ніхто із в’язнів зі свідченнями так і не виступив.

Правозахисники пояснюють це тим, що українська пенітенціарна система є дуже закритою, а жертв тортур залякують. Дослідити ситуацію в українських тюрмах у 2005 році отримали змогу представники Комітету з попереджання тортур Ради Європи, які оприлюднили свої висновки в Страсбурзі. Вони задокументували випадки, коли «в’язням перекривали кисень за допомогою протигазів», «засовували палицю в анальний отвір» та «били в наручниках». Все це представники Ради Європи називають тортурами. (Інтернет-сайт www.radiosvoboda.org  26.06.2007)

125. Комітет ООН проти катувань у своїх Рекомендаціях з підсумків розгляду П'ятого періодичного звіту уряду України, указав, що «Комітет стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в'язниць, що приводить до залякування ув'язнених і поганому ставленню до  них». Комітет рекомендував Уряду України забезпечити, «щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в'язниць і тим самим запобігав б жорстокому поводженню з ув’язненими і їхнє залякування».

Але, як свідчить отримувана інформація, Департамент продовжує практику використання спеціальних антитерористичних підрозділів, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Їх застосуванням, як вважають правозахисники, Департамент досягає ряд інших цілей: дійсне та превентивне покарання порушників режиму, а ще більше – шукачів правди та скаржників, демонстрація всім повної своєї безкарності та можливості вчиняти щодо них дії будь-якого рівня свавілля.”

126. Євген Захаров (ХПГ) підкреслює, що повідомлення про знущання і тортури правозахисники отримують “незаконним шляхом”, бо законно жодна скарга за межі колонії вийти не може: вся кореспонденція перечитується. “Перевірити ми абсолютно нічого не можемо, оскільки перше, що зроблять, – це покарають того засудженого, який передав інформацію незаконно”, - стверджує Захаров. За його словами, насильство в колоніях спрямоване насамперед проти тих засуджених, які намагаються домогтися справедливості і скаржаться на дії персоналу. “Відносно цих людей застосовуються різні дисциплінарні покарання за абсолютно вигаданими причинами. Їх карають штрафним ізолятором, ДПК (дільниця посиленого контролю – Авт.). За що саме? Не спав після відбою. Неправильно застелив койку. Був одягнений не по формі. Назбирають таких порушень багато, а потім йдеться про посилене покарання за злісне невиконання вимог адміністрації”, - каже Захаров.

127. Керівництво Департаменту в останні роки уникає співпраці майже з усіма з провідними правозахисними організаціями. Причини для такої позиції наводять різні. Або стверджується, що правозахисники взагалі ні при чому при розслідуванні надзвичайних подій: “Не вони уповноважені займатися розслідуваннями, а Генпрокуратура, СБУ, МВС... Якщо дійсно якісь порушення мали факти, про це одразу стає відомо громадськості”, - заявляє Олександр Павлов, один з керівників системи (УНІАН). Або звинувачуються у змові з „криміналітетом” без будь-яких доказів. Для цього поширюються чутки про те, що насправді правозахисники лобіюють інтереси бандитів. "Їм кримінальні авторитети платять гроші. Теперішнє керівництво департаменту намагається побудувати систему, яка без корупції, а їм (бандитам – Авт.) це не подобається”, - заявив один з пікетників, які під час прес-конференції 22 лютого утворили пікет перед будівлею УНІАН.

128. Правозахисники не виключають того, що деякі повідомлення про погане поводження є спробою використання їх засудженими у своїх власних цілях. З тим, що криміналітет веде боротьбу із адміністрацією колоній, погоджується Є.Захаров і зазначає, що  до повідомлень, які надходять з-за грат, правозахисники ставляться критично і багато з них відсіюють: до публічної сфери інформація доходить не більше, ніж у п‘ятій частині таких випадків. “В кожному випадку ми підкреслюємо, що перевірити інформацію не маємо змоги. А що нам робити, коли дзвонять і розказують про клітки, в яких людей тримають на морозі, про прес-хати...”, - каже Захаров. Одна із таких “прес-хат”, за його словами, донедавна існувала у Темнівській виправній колонії №100, що на Харківщині. “Вона називається “музикальна камера”, - розповідає Захаров. – Коли там б‘ють засудженого, на повну гучність вмикають музику. Камера ця не має кутів, вона обшита матрацами. Їх колір бурий від крові людей, яких там катують”. За словами правозахисника, після скандалу, коли цю камеру знайшли експерти з Європи, її закрили, але останнім часом звідти знову почали надходити тривожні повідомлення.

129. Відсутня будь-яка позитивна реакція керівництва відомства й на пропозицію О.Букалова віднайти спільний алгоритм реакції на повідомлення про погане поводження, щоб можна було якомога швидше відрізняти справжні факти знущань та порушень прав людини від імітації таких, що дійсно іноді буває. (див. п.134  даної Доповіді) Подібна взаємодія та добросовісна співпраця значно підняли б рівень довіри до таких повідомлень з-за грат. Проте керівництво Департаменту відмовчується на такі пропозиції.

130. Експерт з пенітенціарних питань, кандидат юридичних наук Олександр Беца переконаний: в усьому винна непродумана кадрова політика – починаючи від призначення на посаду голови Департаменту Василя Кощинця і закінчуючи повальною кадровою ротацією в регіонах, коли керувати обласними управліннями були призначені люди, які "не розбираються в цій системі”, працівники міліції, ДАІ та МНС. “Вперше за історію незалежності ми мали випадки, коли самі працівники – Львівського СІЗО, Ірпінського виправного центру – виступили проти своїх керівників, не в змозі далі терпіти”, - каже Беца. На його думку, тим, хто працює “в низах”, із мізерною заробітною платою (в середньому початківець в установах виконання покарань отримує 900 грн) якраз і доводиться найважче. При цьому, наголошує Олександр Беца, зарплата керівників департаменту у 30 і більше разів вища. Матеріальні труднощі часто штовхають «рядових» співробітників на зловживання. Як результат  - в колоніях “процвітають” побори, шантаж, торгівля привілеями, пронесення наркотиків і спиртного.

Суспільство не може навести лад в цій системі, тому що  ці зловживання ховаються за іменем Президента і за законом», - вважає О. Беца.

 


 

 

ВЗАЄМОДІЯ ДЕПАРТАМЕНТУ

ТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

131. Керівництво Департаменту постійно наполягає на тому, що система відкрита для суспільства, що потрапити можуть до установ всі бажаючі представники громадських організацій. На доказ цього на початку 2008 року було опубліковано статистичну інформацію про відвідування установ журналістами, іноземцями, громадськими організаціями та представниками релігійних конфесій. Варто навести цю інформацію повністю.

„Протягом трьох останніх років установи виконання покарань та слідчі ізолятори перевірялись органами прокуратури, представниками Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, ГоловКРУ та іншими контролюючими органами 8604 рази, у тому числі у 2007 році - 3081 раз. Загальна тривалість проведення цих заходів складає 14923 дні, з яких 5774 у минулому році. В середньому кожна установа перевірялась за рік 16 разів тривалістю 27 днів. При цьому найбільше перевірок різними державними органами в 2007 році було здійснено в Сумській (в середньому 49 перевірок однієї установи на рік), Дніпропетровській (37), Рівненській (34), Одеській (25), Миколаївській (22), Хмельницькій (21), Херсонській (20), Харківській та Донецькій областях (по 18).

 Поширюється взаємодія з релігійним та громадськими організаціями.

 В установах Державної кримінально-виконавчої служби України проводять душпастирську роботу понад 1,5 тис. представників практично всіх релігійних конфесій та організацій, зареєстрованих в Україні. Богослужіння та інші релігійні заходи постійно відвідують близько 30 тис. віруючих засуджених.

З 2005 року кількість відвідувань установ Департаменту представниками релігійних організацій поступово збільшується. Лише протягом минулого року представники релігійних організацій відвідували установи виконання покарань та слідчі ізолятори 24232 рази (тобто частіше, ніж 2 рази на тиждень кожну установу).

 Протягом трьох останніх років стрімко збільшується співпраця з громадськими організаціями. Так, у 2005 році різні громадські організації відвідували установи кримінально-виконавчої служби 6168 разів, у 2006 році – 8227 разів та у 2007 році – 9467 разів (тобто в середньому близько 52 разів кожну установу за рік).

 Спостерігається активізація уваги до роботи органів і установ кримінально-виконавчої служби з боку засобів масової інформації. Протягом останніх трьох років кількість відвідувань представниками засобів масової інформації установ виконання покарань та слідчих ізоляторів зросла майже на 27 відсотків (з 889 у 2005 році до 1126 – у 2007 році).

У співпраці з установами кримінально-виконавчої служби зростає зацікавленість також і міжнародних організацій. Усього протягом трьох останніх років установи Департаменту 845 разів відвідували представники іноземних держав, у  тому числі 145 разів у 2005 році, 233 - у 2006 році та 467 - у минулому році.

Таким чином, протягом останніх трьох років відмічається збільшення  кількості перевірок органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України, проведених різними контролюючими органами, а також суттєво зростає кількість відвідувань представниками іноземних держав, релігійних та громадських організацій, засобів масової інформації.”

132. Попри декларація про всебічне партнерство з громадськими організаціями, керівництво Департаменту уникає співпраці з провідними правозахисними організаціями. Така позиція підсилює закритість системи для громадського контролю та унеможливлює оцінку дійсного рівня дотримання прав людини. Очевидно також, що така позиція сприяє масовим порушенням прав засуджених.

Як закономірний підсумок численних порушень прав людини, керівники відомства отримали антипремію „Будяк року”, вона присуджується Українською Гельсінкською спілкою прав людини посадовим особам та органам державної влади, які припустилися найбрутальніших і найнебезпечніших порушень прав людини і основоположних свобод. Голова Департаменту став лауреатом нагороди другий рік поспіль у номінації „за абсолютну бездіяльність у випадку порушення прав людини”. Саме він, на думку правозахисників, несе повну відповідальність за усі незаконні дії та бездіяльність своїх підлеглих, винних у порушеннях прав засуджених до позбавлення волі.

Другий номінант – Микола Ільтяй, перший заступник голови Департаменту відзначений у номінації „за незаконне насильство щодо засуджених”. Саме він вважається безпосередньо відповідальним за:

- численні випадки незаконного побиття засуджених із застосуванням спеціальних загонів для боротьби з тероризмом: 22 січня в Ізяславській колонії № 31; 7 червня в Бучанській колонії № 85 (Київська область); регулярні побої в Вінницькій колонії № 1 та інших місцях позбавлення волі;

- приховування фактів жорстокого поводження та переслідування засуджених, що подали скарги на незаконні дії адміністрації місць позбавлення волі: потерпілих унаслідок побоїв засуджених розвозили у інші колонії, позбавляли необхідної медичної допомоги, знищували особисті речі, надавали численні дисциплінарні покарання за порушення на кшталт „не спав після відбою”, збільшували терміни перебування в ув’язненні шляхом застосування статті 391 Кримінального кодексу України.

Присудження „Будяку року” стало певною оцінкою правозахисною громадськістю реальних досягнень керівництва відомства у сфері дотримання прав людини.

133. Роль, яку відводить громадськості Департамент, демонструє питання підпорядкування системи Міністерству юстиції. Незважаючи на те, що такий крок є виконанням зобов’язання держави при вступі до Ради Європи, Департамент ініціював у 2007 році підписи від громадських організацій на захист відомства від такого можливого підпорядкування. Департамент сам підготував звернення до Прем’єр-міністра України В.Януковича (січень 2007 року) та розіслав по громадським організаціям для підпису. В результаті різні організації підписали один і той же текст, який насичений спеціальними термінами та фактами, які навряд чи знають всі організації, які звернення підписали. Так, у зверненнях йшлося, зокрема про те, що

Спрямування Департаменту через Міністра юстиції призводить до правових колізій та неоднозначного тлумачення правових норм;

Вважаємо найбільш оптимальним рішенням збереження статусу Департаменту на найближчі 10 років, що дасть можливість провести послідовне “оцивільнення” персоналу, підготувати нову генерацію кваліфікованих кадрів...;

Просимо Вас, вельмишановний Вікторе Федоровичу, як мудрого керівника уряду, що дбає про добробут та безпеку держави, не допустити прийняття необґрунтованих рішень стосовно зміни статусу Департаменту.”

Іншими словами, громадськість просить керівника Уряду не виконувати міжнародних зобов’язань країни.

Як вважає експерт з пенітенціарних питань О. Беца, „пан Кощинець у кожній перевірці вбачає політичний підтекст, провокації політичних опонентів і завжди ховається під захист Президента України.”

134. Разом з тим конкретні пропозиції, які надходять голові Департаменту від громадських організацій, часто залишаються без будь-якої реакції. Про мовчання на оприлюднення Відкритих листів вже йшлося вище.

Інший приклад. Після проведення перевірки у складі міжвідомчої комісії Кабміну, керівник „Донецького Меморіалу” звернувся до голови відомства з листом, в якому виклав низку пропозицій:

 Нагальною є потреба у проведенні „круглого столу” за участю керівників підрозділів департаменту та правозахисників для обговорення шляхів та процедур взаємодії, відкрите обговорення особливостей нормативних актів, які регламентують таку взаємодію.

 Сприяння включенню до порядку денного Громадської Ради при департаменті питання щодо подолання перешкод у співпраці провідних правозахисних організацій та установ та органів департаменту

Докорінних змін потребує підхід керівництва департаменту до ініціатив громадськості проводити дослідження різних аспектів діяльності установ, відмова від намагань заборонити проводити такі дослідження силами громадських організацій, маскуючи відмову під численні необов’язкові узгодження, які тривають роками.

Було б корисно, аби працівники установ та відомств Департаменту, починаючи з найвищих керівників, дієво реагували на дослідження та Доповіді правозахисних організацій, вживали необхідні заходи реагування з проблем, які висвітлюються у таких дослідженнях.

Вкрай актуальним є впровадження алгоритму, спільно розробленого фахівцями департаменту та представниками впливових правозахисних організацій, щодо оперативного реагування на повідомлення про порушення прав людини в установах.

Керівництво Департаменту має залучати до підготовки та обговорення Концепції розвитку кримінально-виконавчої служби широку громадськість, зокрема, спеціалістів Пенітенціарного Товариства України, інших провідних науковців.

Спілкування з провідними фахівцями департаменту під час проведення перевірки склало враження, що у своїй поточній діяльності вони безсумнівно віддають перевагу питанням режиму та охорони, часто нехтуючи питаннями дотримання прав людини, міжнародних стандартів у цій сфері, іноді брутально, навіть не намагаються шукати баланс між цими двома підходами. Таке ставлення до проблематики дотримання прав людини є неприпустимим у демократичному суспільстві. Вкрай актуальним є обговорення цих  питань у колі провідних спеціалістів відомства та правозахисних організацій. Взаємне врахування підходів та позицій у цих питаннях значною мірою може зняти напруження у відносинах, сприяти досягненню найбільш оптимальних для суспільства шляхів подолання існуючих проблем.

Ці пропозиції  також залишилися без відповіді.

135. Надто специфічним є підхід керівництва системи до визнання будь-яких порушень з боку працівників відомства. Відсутність порушень, на думку керівників, засвідчується не незалежними перевірками або фактами, які підтверджують відсутність порушень, а лише відсутністю скарг на такі порушення. Так, на запити щодо перешкоджання відвідувати установи, яке встановлювалося вказівкою голови департаменту, визнаною згодом Генеральною прокуратурою незаконною, від Департаменту надійшла відповідь, що ”скарг та нарікань з приводу перешкоджання у доступі до установ від жодної громадської організації... не надходило.”

Натомість, факт відсутності скарг та нарікань не може бути аргументом для впровадження для відвідувань установ не передбачених законом обмежень, які, до речі, не відповідають стандартам діяльності кримінально-виконавчої системи демократичної країни. 

136. До того ж, часто твердження керівників відомства не співпадають з реальним станом речей. Так, один з керівників Волинського управління Держдепартаменту п. Стефановський регулярно чинить перешкоди заступнику голови спостережної комісії при Волинській облдержадміністрації, активісту благодійного фонду п. Корнієвському Г. З цього приводу п. Корнієвським доправлені численні скарги, проте протиправна діяльність п. Стефановського не припиняється. На цих та інших прикладах можна дійти висновку, що твердження про відсутність скарг у Департаменті на дії його посадовців та персоналу часто є штучною завісою справжніх проблем та слугує викривленню реального стану справ.

137. Ще одним прикладом звернення до голови Департаменту провідної правозахисної організації, яке було залишено керівником відомства без уваги, є Відкритий лист ХПГ, оприлюднений 8 листопада 2007 року. В листі зазначається:

„Некоторыми из осужденных, которые пострадали от действий специальных подразделений, введенных в Изяславскую колонию № 31 22 января 2007 года, подана жалоба в Европейский суд по правам человека на нарушение их фундаментальных прав. Данная жалоба зарегистрирована Европейским судом и ожидает своего рассмотрения.

Мы не отрицаем право администрации колоний использовать свои полномочия для поддержания дисциплины в колонии, в том числе с помощью наложения дисциплинарных взысканий. Однако, по информации, которая есть в распоряжении ХПГ, к некоторым из заключенных, которые были переведены из Изяславской колонии № 31 в связи с событиями 22 января 2007 года, после этих событий дисциплинарные наказания начали применяться гораздо чаще, чем они применялись до этого.

Такое изменение в отношении к осужденным может быть истолковано Европейским судом как нарушение статьи 34 Европейской Конвенции, поскольку в случае произвольного наложения дисциплинарных наказаний на свидетелей право заявителей на то, чтобы свидетели давали показания без опасений, будет нарушено. Кроме того, такие свидетели находятся под защитой Европейского соглашения о лицах, которые участвуют в процессах Европейского суда по правам человека (1996 год).

Единственным способом обеспечить интересы поддержания дисциплины, и в то же время избежать обвинения государства в Европейском суде в нарушении статьи 34 Европейской конвенции, является строгое соблюдение процедуры, которая обеспечивает защиту заключенного от произвольного применения дисциплинарного наказания.

С целью обеспечить соблюдение должной правовой процедуры и защиты прав вышеупомянутых осужденных – ХПГ берет на себя обязательство обеспечить каждого из них помощью адвоката в каждом случае, когда администрация считает необходимым наложить на него дисциплинарное наказание или предпринять другие действия, которые ухудшают положение заключенного.

В связи с этим Харьковская правозащитная группа просит Вас отдать необходимые распоряжения администрациям соответствующих колоний, чтобы они:

– уведомили осужденных, переведенных из Изяславской исправительной колонии № 31 в связи с событиями 22 января 2007 года о том, что Харьковская правозащитная группа обязуется обеспечить им бесплатную правовую помощь в ходе производства, которое может грозить применением дисциплинарного наказания;

– уведомляли заблаговременно Харьковскую правозащитную группу о любом дисциплинарном производстве в отношении вышеуказанных заключенных, чтобы наш адвокат имел возможность обеспечить эффективное юридическое представительство такого осужденного.”

138. Керівництво Департаменту часто ігнорує семінари та інші заходи, які проводять громадські організації. Під час виконання проекту, спрямованого на поліпшення кримінально-виконавчого законодавства, громадські організації „Донецький Меморіал” та Чернігівський жіночій правозахисний центр неодноразово запрошували керівництво відомства взяти участь у конференціях, які ними проводилися. Департамент ухилився від дієвої участі у цих заходах. Голова „Донецького Меморіалу” писав з цього приводу голові Департаменту:

„Міра зацікавленості відомства у співпраці з громадськими організаціями продемонстрована і в ігноруванні заходів, які проводилися за участю цих організацій. Ви вказуєте, що в деяких заходах брали участь працівники системи, проте зазначені особи не мали повноважень обговорювати питання на рівні усього відомства або висвітлювати точку зору Департаменту як інституції. До того ж у Запоріжжі представники відомства покинули захід відразу від його початку і фактично присутні не були, а в Святогорську брали участь як працівники нижчих ланок відомства і не могли в дискусіях представляти або відстоювати позицію всього Департаменту. Вони були фактично спостерігачами на цих заходах. Такий рівень представництва відомства на заходах, де обговорюються питання кримінально-виконавчого законодавства у колі провідних фахівців у цій галузі та представників парламенту, те ж свідчить про реальне ставлення відомства до зусиль громадських організації сприяти його оновленню

139. За останні три роки на заходи, які організовував Департамент із запрошенням громадськості та громадських організацій, жодного разу не були запрошені представники Пенітенціарного Товариства України. Ця організація об’єднує провідних фахівців у галузі пенітенціарної науки, а до її керівництва входить більше кандидатів та докторів наук, ніж до керівництва відомства.

Ще одним прикладом байдужості до ініціатив громадськості стала реакція Департаменту на пропозицію „Донецького Меморіалу” надіслати унікальне видання, підготовлене організацією – огляд „Кримінальні виконання в Україні”, як до територіальних органів Департаменту, так і до навчальних закладів та інших структур відомства. Це видання містить чимало статистичних даних щодо діяльності системи. Щоб його безкоштовно отримати, достатньо було надіслати замовлення та вказати, до яких структур, підрозділів та органів Департаменту потрібно надіслати цей Огляд. Пропозиція громадської організації залишилась без відгуку.

140. Певні можливості для розвитку співпраці установ системи та громадських організацій були створені після виходу у 2004 р. Постанови КабМіну, яка передбачала створення Громадських рад при управліннях департаменту. Такі ради були створені, але вони або залишилися на папері, або займаються переважно проведенням культурних заходів в установах тощо, що не відповідає основній меті створення цих структур.

Реальна роль Громадської ради при Департаменті продемонстрована позицією її керівника Штанько І.В., колишнього чильника відомства, нині пенсіонера.

З липня 2007 р. по січень 2008 „Донецький Меморіал” п’ять разів звертався до голови Громадської ради з наполегливими проханнями провести засідання цієї громадської інституції та розглянути питання взаємодії правозахисних організацій та установ системи у зв’язку з надзвичайними подіями в установах системи – фактами введення спецназу та побиття засуджених, голодуваннями, смертями у Лукьянівському СІЗО. На жодне із звернень п. Штанько не надав відповіді. Стурбовані листи із закликами сприяти якнайшвидшому проведенню засідання Громадської ради були також двічі надіслані деяким членам цієї ради – керівникам громадських організацій. Від них теж ніякої відповіді не надійшло.

Громадська рада не збиралася з серпня 2007 року протягом семи місяців. Нарешті лише в березні 2008 р. вона зібралась, але нагальні питання взаємодії з правозахисними організаціями не увійшли до її порядку денного. Фактично всі головні проблеми взаємодії громадських організацій та установ системи у питаннях дотримання прав людини залишились поза увагою Громадської ради.

141. Під час прес-конференції в УНІАН 22 лютого 2008 р. правозахисники Євген Захаров з Української Гельсінкської спілки з прав людини, Олександр Букалов – керівник Пенітенціарного Товариства України та „Донецького Меморіалу”,  та Олександр Беца – незалежний експерт з пенітенціарних питань висловили серйозне занепокоєння загрозливою ситуацією, що склалася у системі виконання покарань. В оприлюдненому зверненні до Президента України, Прем‘єр–міністра та голови Верховної Ради вони наполягають на вжитті рішучих та ефективних дій по наведенню порядку, по утвердженню законності і поваги до прав людини у Державній кримінально-виконавчій службі. Правозахисники заявляють про брутальне порушення прав людини у кримінально-виконавчій системі та про службові зловживання, що сьогодні характерні для діяльності Департаменту. Вони наголошують, що дійсний стан речей в установах системи суспільству невідомий і наполягають на розгляді „питання про доцільність подальшого перебування на посаді В.В.Кощинця та його заступників”

Реакція керівництва відомства на оприлюднені факти була традиційною: наявність серйозних порушень прав людини вони заперечують, а правозахисників звинувачують у лобіюванні інтересів криміналітету. Керівництво держави своєї позиції на звернення допоки ще не оприлюднило


 

 

 


 

 

 

ВИКОНАННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ

доповіді 2006 року

 

Рекомендація

Результат

1

Завершити процес підпорядкування Департаменту Міністерству юстиції, як про це йдеться в черговій Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005). 

Не виконано.

 

2

Припинити практику прийняття нормативно-правових актів та інших відомчих документів, положення яких порушують права людини..

Не виконано.

 

3

Змінити пріоритети у нормотворчій діяльності, віддаючи перевагу гуманітарним цінностям перед проблемами технічного функціонування відомства. Підвищити увагу до питань дотримання прав людини, поваги  гідності як осіб, що перебувають в ув’язненні, так і персоналу установ, та не обмежуватись тільки словами про це.

Не виконано,

4

  Провести без зволікань комплексний аналіз нормативно-правових документів та інших нормативних актів Департаменту на відповідність міжнародним стандартам, залучати до цієї роботи незалежних фахівців, в тому числі фахівців Пенітенціарного Товариства України.

Не виконано

5

Ретельно підходити до розробки та прийняття відомчих нормативно-правових документів. Дотримуватись процедури підготовки документів, що стосуються прав людини, яка передбачає обов’язкові консультації з громадськістю, як того вимагає п. 3 „Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378.

Не виконано

6

Залучити до обговорення Концепції реформування кримінально-виконавчої системи широкі кола фахівців, обов’язково впровадити проведення незалежної експертизи Концепції та її громадське обговорення.

Не виконано

7

Змінити підходи у кадровій політиці відомства, значно більше приділяти увагу ретельному добору працівників на керівні посади в органах відомства, звести до мінімуму призначення керівниками осіб, які не мають досвіду роботи у системі та які не пройшли відповідну процедуру перевірки на профпридатність.

Не виконано

8

Ретельно перевіряти всі випадки можливих корупційних діянь з боку працівників системи. Публічно висловлювати позицію відомства щодо випадків корупції, які підтвердилися.

Не виконано

9

Широко впроваджувати моніторинги умов тримання ув’язнених та підготовку річних звітів щодо ситуації в системі силами неурядових організацій, у тому числі й державним коштом, включаючи підготовку й альтернативних звітів, звітів за проблемами або за напрямками діяльності установ.

Не виконано

10

Припинити практику невмотивованих відмов на ініціативи громадськості проводити незалежні дослідження та моніторинги умов утримання засуджених та ув’язнених.

Не виконано

11

Розглянути можливість введення практики обов’язкового ознайомлення, а при можливості – й обговорення в установах та органах Департаменту результатів незалежних досліджень та моніторингів, річних Доповідей, які готуються та виконуються громадськими організаціями та іншими незалежними інституціями, та вживання при необхідності заходів реагування.

Не виконано

12

Суттєво підвищити рівень інформування суспільства про діяльність органів та установ системи, про стан та проблеми відомства шляхом регулярного проведення широкого кола публічних заходів, таких як прес-конференції, “круглі столи”, а також спрощення процедури доступу громадськості та журналістів до установ.

Не виконано, навпаки були спроби обмеження доступу

13

Неухильно дотримуватись вимог законодавства при інформуванні громадськості про діяльність установ та органів Департаменту, в тому числі при наданні інформації за запитами громадян та організацій. Вживати дієві заходи реагування у випадках порушення вимог законодавства про інформацію посадовими особами та працівниками установ виконання покарань.

Не виконано

14

Забезпечити необхідні умови, включаючи відповідне фінансування, для обов’язкового створення в кожному територіальному управлінні відомства прес-служб

Не виконано

15

Сприяти впровадженню громадського контролю установ виконання покарань та не обмежувати його рамками діяльності спостережних комісій.

Не виконано

 

 

 

ВИСНОВКИ 

 

1. З п’ятнадцяти пропозицій попередньої Доповіді не виконана жодна. Протягом 2007 року змін на краще у сфері дотримання прав ув’язнених в Україні не сталося.

2.  Вкотре приходиться констатувати, що залишається невиконаним зобов’язання України, надане при вступі до Ради Європи у 1995 році, про підпорядкування кримінально-виконавчої системи Міністерству юстиції. Керівництво Департаменту наполегливо заперечує таке підпорядкування, вдається до імітації підтримки громадськістю самостійного статусу відомства. Разом з тим, впродовж десяти років існування Департаменту відомством не вживаються заходи, якими передбачалась би підготовка до такого підпорядкування. Відсутній будь-який план такої підготовки, не визначені можливі етапи підготовки.

3. Триває тенденція зменшення чисельності ув’язнених в установах системи, що загалом позитивно впливає на умови їх тримання.

4. У Департаменті тривала у 2007 році та навіть поширювалась практика прийняття відомчих документів, які порушують права засуджених та ув’язнених. У нормотворчій діяльності існує значна перевага на користь питань охорони та безпеки на шкоду проблемам дотримання прав людини, громадськість  та провідні науковці до розробки документів, які стосуються прав людини, не залучаються.

5. Не змінюється, а навіть дещо погіршується стан з дотриманням прав людини в установах виконання покарань, і не стільки в умовах тримання, скільки у поводженні персоналу з ув’язненими. Як і рік тому, можна стверджувати, що повага до гідності людини досі не стала домінуючим чинником кримінально-виконавчої політики, а існуюча практика поводження із ув’язненими побудована на суворому вимаганні з боку адміністрації установ беззаперечної покори ув’язнених. Це доповнюється відсутністю ефективного механізму подання скарг.

6. Почастішали випадки протестів з боку засуджених, проте відвертий аналіз причин таких подій відсутній. Результати розслідування надзвичайних подій не оприлюднюються, суспільству іноді подається неправдива інформація про дійсний перебіг подій, заперечуються факти побиття засуджених та брутального поводження. До засуджених, які протестують та скаржаться, застосовуються каральні заходи.

7. Керівництво відомства ігнорує пропозиції провідних правозахисних організацій об’єктивно розслідувати повідомлення про конфліктні або надзвичайні події в установах, що суттєво звужує можливості незалежної оцінки можливих порушень прав людини.

8. Загострює ситуацію з дотриманням прав людини не виважена кадрова політика керівництва відомства, систему продовжують залишати досвідчені кадри. Разом з тим до системи приймаються, і часто – на керівні посади, особи, які не мають необхідного досвіду роботи у цій сфері. Невдалі кадрові рішення поєднуються з відсутністю соціального захисту персоналу.

9. Відсутня дієва та публічна реакція керівництва на випадки корупції серед в’язничного персоналу та керівників відомства.

10.  Доступ до інформації щодо дотримання прав засуджених в системі надто обмежений. Триває практика ненадання відповідей посадовими особами органів за запитами. До працівників відомства, які порушують законодавство про інформацію, не вживаються заходи реагування.

11.  Взаємодія з громадськістю, в першу чергу, з неурядовими організаціями, обмежується лише питаннями матеріальної допомоги системі та окремих послуг правового та консультаційного характеру засудженим. Керівництво Департаменту продовжує практику уникнення від співпраці з правозахисними організаціями, які мають власні погляди на факти та події та висловлюють критичні зауваження щодо керівництва системи.

12.  Громадський контроль дотримання прав засуджених та ув’язнених, а також діяльності установ виконання покарань відсутній, громадські ради при управліннях Департаменту або не працюють, або переймаються виключно проблемами проведення культурних заходів. Громадська рада при Департаменті збирається лише двічі на рік, нагальні питання дотримання прав людини не розглядає, її голова на звернення громадських організацій не реагує. Цей орган фактично лише імітує консультації з громадскістю.


 

 

 

 

РЕКОМЕНДАЦІЇ

 

1.  Завершити процес підпорядкування Департаменту Міністерству юстиції, як про це йдеться в черговій Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005). 

2.  Припинити практику прийняття нормативно-правових актів та інших відомчих документів, положення яких порушують права людини, впроваджувати при їх розробці обов’язкові консультації з громадськістю, як того вимагає п. 3 „Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378.

3.  Змінити пріоритети у нормотворчій діяльності відомства, віддаючи перевагу питанням дотримання прав людини перед проблемами технічного функціонування відомства. Підвищити увагу до питань дотримання прав людини та поваги гідності як осіб, що перебувають в ув’язненні, так і персоналу установ, та не обмежуватись тільки словами про це.

4.  Провести без зволікань комплексний аналіз нормативно-правових документів та інших нормативних актів Департаменту на відповідність міжнародним стандартам, залучати до цієї роботи незалежних фахівців, в тому числі фахівців Пенітенціарного Товариства України.

5.  Залучити до обговорення Концепції реформування кримінально-виконавчої системи широкі кола фахівців, обов’язково впровадити проведення незалежної експертизи Концепції та її громадське обговорення.

6.  Удосконалити підходи у кадровій політиці відомства, значно більше приділяти увагу ретельному добору працівників на керівні посади в органах відомства, звести до мінімуму призначення керівниками осіб, які не мають досвіду роботи у системі та які не пройшли відповідну процедуру перевірки на профпридатність.

7.  Негайно та суттєво переглянути завдання та правові засади діяльності спеціальних підрозділів у системі, не використовувати їх для проведення обшуків та інших дій всередині установ.

8.  Розробити та впровадити у співпраці з провідними правозахисними організаціями процедуру (алгоритм) дієвого та швидкого реагування на повідомлення про ймовірні порушення прав людини в установах виконання покарань.

9.  Впровадити реально діючу систему подання скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ. Викласти виключний перелік дій, за які застосовуються дисциплінарні стягнення.

10.  Ретельно перевіряти всі випадки можливих корупційних діянь з боку працівників системи, публічно висловлювати позицію відомства щодо випадків корупції, які підтвердилися.

11.  Припинити практику зволікання або тяганини при розгляді ініціатив громадськості з проведення моніторингів та досліджень, широко впроваджувати моніторинги умов тримання ув’язнених та ситуації в системі, у тому числі й державним коштом, включаючи підготовку й альтернативних звітів, звітів за проблемами або за напрямками діяльності установ, вживати заходи реагування до керівників, які гальмують або перешкоджають такім ініціативам.

12.  Розглянути можливість введення практики обов’язкового ознайомлення, а при можливості – й обговорення в установах та органах Департаменту результатів незалежних досліджень та моніторингів, річних Доповідей, які готуються та виконуються громадськими організаціями та іншими незалежними інституціями, та вживання при необхідності заходів реагування. Регулярно інформувати про дії та заходи відомства, спрямовані на імплементацію результатів досліджень та їх рекомендацій.

13.  Суттєво підвищити рівень інформування суспільства про діяльність органів та установ системи, про стан та проблеми відомства шляхом регулярного проведення широкого кола публічних заходів, таких як прес-конференції, “круглі столи”, а також спрощення процедури доступу громадськості та журналістів до установ.

14.  Суттєво поліпшити практику надання інформації за запитами громадян та організацій. Не припускати оприлюднення неправдивих відомостей представниками системи, вживати дієві заходи реагування у випадках порушення вимог законодавства про інформацію посадовими особами та працівниками установ виконання покарань. Створити у кожній області прес-службу.

15.  Сприяти відновленню діяльності Громадської ради при Департаменті, активізації громадських рад при територіальних управліннях відомства, при потребі внести зміни у склад цих рад, підтримати зміни до Положення про спостережні комісії.

16.  Сприяти створенню в Україні механізмів громадського контролю діяльності установ виконання покарань.


 

 

 

ДЕЯКІ ВИДАННЯ

 „ДОНЕЦЬКОГО МЕМОРІАЛУ”

1. Факультативный протокол к Конвенции ООН против пыток. – Донецк, 2005, 23 с.

Приведен Факультативный Протокол к Конвенции ООН против пыток, который был принят Резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН 18 декабря 2002 г.

2. Т. Денисова. "Молюся за вас щоденно". Донецк, 2005г. 20 с.

В публикации декан юридического факультета Гуманитарного университета (Запорожье) Татьяна Денисова размышляет о вопросах реформирования уголовно-исполнительной системы Украины, предлагает пути решения наиболее острых проблем.

3.  Методичні рекомендації для спостережних комісій з практичного застосування чинного законодавства. Практичний посібник для членів спостережних комісій. Донецьк, 2005, 112 с.

4. О культе личности и его последствиях. Доклад Н.С. Хрущева XX съезду Коммунистической партии Советского Союза 25 февраля 1956 г. Донецк, 2006 г. 48 с.

5. О.О. Брягін  Виборчий процес в спеціальних установах МВС України. Аналіз законодавства. Донецьк, 2006,  83 с.

У виданні наведено коментар виборчого законодавства з урахуванням особливостей його застосування у спеціальних закладах МВС України – ІТТ, приймальниках-розподільниках.

6. «Дотримання прав ув’язнених в Україні-2005». Доповідь “Донецького Меморіалу”. –Донецьк, 2006, 50 с.

В Доповіді наведені статистичні дані про кримінально-виконавчу систему, приклади порушень прав людини, висвітлені проблеми та тенденції її розвитку, містяться висновки та рекомендації.

7соблюдение прав человека в Донецкой области в 2005 году. Доклад «Донецкого Мемориала» - Донецк, 2006, 31 с.

Доклад содержит факты конкретных нарушений прав человека в регионе, статистические данные о различных аспектах общественной и политической жизни в регионе, связанные с соблюдением прав человека.

8. Європейські пенітенціарні правила. Рекомендація Ради Європи R (2006) 2.  – Донецьк, 2006, 40 с.

В брошурі міститься текст  оновленого варіанту Європейських Пенітенціарних правил.

9. “Обжалование арестов“, Донецк, четвертое  издания  – 2006, 40 стр.

В практическом пособии, переиздающемся в четвертый раз, даны рекомендации по обжалованию меры пресечения – ареста, приведена процедура подачи жалоб, а также их образцы.

10. П.Ф. Букалов, “Обжалование приговоров”, Донецк, второе издание, 2006, 28 с.

Пособие содержит требования к жалобам, процедуру их подачи, полезные советы, образцы жалоб.

11.  Подача жалоб в административном судопроизводстве. Практическое пособие для заключенных. Букалов П.Ф. Яковец И.С. – «Донецкий Мемориал», Донецк,  2006,  40 стр.

В пособии приведены условия и процедуры подачи исковых заявлений в рамках Кодекса административного судопроизводства для обжалования решений, действия или бездействия администрации учреждений исполнения наказания

12. «Правила застосування тримання під вартою. Рекомендація Rec (2006) 13» «Донецкий Мемориал», Донецк, 2006, 16 стр.

Брошюра содержит текст Рекомендации Совета Европы R (2006) 13 относительно применения содержания под стражей, условий, в которых оно осуществляется и применение гарантий против злоупотреблений.

13. «Административное судопроизводство Украины (в вопросах и ответах)» Практическое пособие. Букалов П.Ф. – «Донецкий Мемориал», Донецк, 2007, 56 стр. 

В пособии приведены положения Кодекса Административного судопроизводства Украины в форме вопросов и ответов. Брошюра содержит описание вопросов, относящихся к сфере административного судопроизводства, процедур подачи исков, их рассмотрения и обжалования решений суда.

14. «Европейские пенитенциарные правила. Rес (2006) 2.  Комментарий к тексту». Комментарий к тексту – «Донецкий Мемориал», Донецк,  2007,  68 стр.

  Брошюра содержит комментарий к обновленному тексту Европейских пенитенциарных правил Rес (2006) 2.

15. «1937-й год. Мифы. » -  «Донецкий Мемориал», Донецк,  2007,  23 стр.

Брошюра содержит краткую статистику репрессий в Донбассе в 1937-38 гг. и тексты некоторых  документов, которыми предписывались массовые репрессии.

16. «Мы имеем право». «Донецкий Мемориал», Донецк,  2007,  48 стр.

В брошюре, составленной в форме вопросов и ответов,  содержатся ответы на более, чем 70 вопросов, наиболее часто задаваемых лицами, отбывающими наказание в местах лишения свободы. 

17. «1937-й і сучасність» «Донецкий Мемориал», Донецк,  2007,  12 стр.

В брошюре приведены Тезисы Международного общества Мемориал к 70-летию Большого Террора – историческая оценка событий 1937-38 гг.

18. «Уголовные наказания в Украине» Статистический обзор. «Донецкий Мемориал», Донецк, 2007, 34 стр.

Обзор содержит много статистических данных, некоторые – за последние 20 лет, о применении уголовных наказаний и их исполнении, о структуре различных видов наказаний, тенденциях и особенностях их применения.

 

Видания ”Донецького  Меморіалу» поширюються безкоштовно 

 

“ДОНЕЦЬКИЙ  МЕМОРІАЛ”

 

“Донецький Меморіал” – громадська правозахисна історико-просвітницька і благодійна організація. Виникла в 1989 році, основними завданнями “Донецького Меморіалу” є:

-  сприяння дотриманню прав людини;

-  сприяння реабілітації та соціальній адаптації осіб, засуджених та звільнених з місць позбавлення волі;

-  правова просвіта громадян, включаючи персонал пенітенціарних установ, правоохоронних та інших державних органів;

-  сприяння зусиллям у реформуванні кримінально-виконавчої системи.

З 1997 року “ДМ” зосередився на здійсненні ініціатив у сфері реформування кримінально-виконавчої системи України.

Основними цілями організації у цій сфері є:

-  сприяння правовій просвіті тюремного персоналу,

-  досягнення європейських стандартів у діяльності установ виконання покарань,

-  поліпшення умов утримання ув'язнених у місцях позбавлення волі,

-  розвиток співробітництва громадських організацій і установ кримінально-виконавчої системи.

Протягом 1995 - 2007 р. “ДМ” організував проведення в регіоні та в країні понад півсотні десятків семінарів, у тому числі ряд семінарів з прав людини для персоналу установ виконання покарань та інспекторів кримінально-виконавчої інспекції. Разом з Директоратом прав людини Ради Європи організацією були проведені у 2000-2004 роках низку регіональних та всеукраїнських семінарів на тему дотримання прав людини у пенітенціарній системі.

Восени 2002 року відбувся тижневий семінар для понад тридцяти неурядових організацій України “Стратегія дій НУО в роботі з пенітенціарними установами”, який було підготовлено спільно з Польською Гельсінкською фундацією прав людини.

 “ДМ” випускає чимало інформаційних видань, поширює матеріали проведених семінарів та іншу літературу з питань реформування кримінально-виконавчої системи. Ці матеріали та інша спеціальна література регулярно надсилаються до установ кримінально-виконавчої системи України, до судів, прокуратур, громадських організацій, навчальних та наукових інститутів, зацікавленим особам.

З 2000 року «ДМ» започаткував видання періодичного інформаційного бюлетеня «АСПЕКТ», в якому друкуються матеріали про проблеми пенітенціарної системи, міжнародні документи у сфері діяльності кримінально-виконавчої системи. 

У 2003 р. “Донецький Меморіал” вперше в Україні видав три Доповіді Європейського Комітету із запобігання катуванням за підсумками візитів Делегації КЗК в Україну у 1998-2000 роках та відповіді уряду України на ці Доповіді.

З 2006 року „ДМ” щорічно видає Доповіді про дотримання прав ув’язнених в Україні. У 2007 році видано статистичний огляд „Кримінальні покарання в Україні”.

Представників “ДМ” запрошують як експертів у питаннях дотримання прав людини у кримінально-виконавчій системі України. Вісім членів організації брали участь у різних семінарах та Школах з прав людини, які проводила Польська  Гельсінкська Фундація з прав людини, в тому числі у Вищому Міжнародному курсі з прав людини. Організація веде моніторинг порушень прав людини, розширює можливості  Бібліотеки прав людини.

“ДМ” входить до складу Міжнародного товариства “Меморіал”, працює в контакті з органами Державного департаменту України з питань виконання покарань, Директоратом прав людини Ради Європи, Польською Гельсінкською фундацією прав людини, з іншими міжнародними урядовими і громадськими організаціями.

Інформація про діяльність “Донецького Меморіалу” розміщена на Web-сайті організації http://prison.memo.ru та на сайті Міжнародного Меморіалу – www.memo.ru 

 

АДРЕСА  ОРГАНІЗАЦІЇ:

а/с 4836, Донецьк - 92, 83092, Україна

Тел. /факс  380-62-304-14-71, тел. 380-97-907-06-49

e-mail: 

 

 

ДОТРИМАННЯ ПРАВ  УВ’ЯЗНЕНИХ В УКРАЇНІ-2007
ДОПОВІДЬ “ДОНЕЦЬКОГО МЕМОРІАЛУ”

Відповідальний за випуск  Букалов Олександр

Технічний редактор  Юлія Букалова

 


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном